ЕУ (Енц.укр-ва:)
Вертеп, укр. ляльковий театр.
Вертепні вистави з'явилися на Україні в першій пол. 17 в., кін. їх припадає десь на сер. 19 в.
Найбільш розповсюджені були вони в другій пол. 18 в. — особливо в добу занепаду Києво-Могилянської Академії. У цей час число вертепників поповнено вихованцями Академії, що, часто надхнені ідеями Г. Сковороди або своїх учителів, ішли популяризувати:-) серед народу укр. виставу в формі лялькового театру. Така форма була найзручніша з огляду на переслідування з боку рос. уряду.
На думку деяких дослідників (О. Кисіль), розповсюджували В. перев. т. зв. мандровані дяки.
Вертепні вистави були поширені по всій Україні:-), і варіянтів їх існувало багато. З найвизначніших заслуговують на згадку Сокиринський, Батуринський та Межигірський.
Вертепна вистава виразно поділялася на дві частини: релігійну [християнську] і світську ― трагічну і комічну. В такому поділі слід вбачати зразок кол. акад. вистави, що складалася з поважної частини й інтермедій.
Ляльки першої частини групуються навколо різдвяної дії, ляльки світської, побутової частини мали нац.:-) забарвлення:-)). Серед них заслуговує на особливу увагу:-) постать запорожця, ляльки, більшої від ін. і рухливішої, що яскраво вказує на іст. події — руйнування Січі.
Вертепна скринька часто мала вигляд поверхового будинку (напр., Сокиринський вертеп); різдвяна дія відбувалася нагорі, а внизу йшли інтермедії.
В. явище цілковито самобутнє:-), національне:-). Різко від нього відмінні:-)) поль. "шопка" чи білор. "бетлейка", не говорячи вже про наскрізь побутовий рос.:-) театр — "петрушку".
Література: Галаган Г. Малорусский вертеп. КСт., X. 1882; Перетц В. Кукольный театр на Руси. П. 1895; Возняк М. Укр. драматичні вистави в Галичині в 1 пол. 19 ст. ЗНТШ, LXXXVII—LXXXVIII. 1909; Кисіль О. Укр. вертеп. П. 1916 — К. 1918; Maрковський Є. Укр. вертеп. Розвідка і тексти. К. 1929.
В. Ревуцький.
Мандрівні дяки ("пиворізи").
Мандрівні дяки, студенти-бурсаки, вихованці духовних шкіл, іноді й духовні особи без посади, що, мандруючи по Україні в 17—18 вв., заробляли гроші приватним навчанням, іноді і в школах; в народі М. д. називали ще "пиворізами".
М. д. спричинилися до розповсюдження рукописної літератури, влаштовували театральні вистави, ходили з вертепом.
Література М. д. є запізненою паралелею до зах.-евр. середньовічних "голіярдів". Це здебільша гумористичні та бурлескні твори, вірші-травестії, пародії, сатири: поема про попа Негребецького, "Синаксар виписан із служби дванадцяти нетлінних братів Коропських на пам'ять пиворізам о ізобліченії сивухи"; гумористичні діялоги, ліричні поезії.
Найвизначніший твір у прозі — автобіографія Іллі Турчиновського; серед ін. авторів: Микола Мазалевський й ін.
Починаючи з інтермедій М. Довгалевського, типи бурсаків зустрічаються і в пізнішій літературі (В. Наріжного, М. Гоголя, Г. Квітки-Основ'яненка, І. Тобілевича). Вплив мови і стилю М. д. помітний від І. Некрашевича до І. Котляревського і "котляревщини" першої пол. 19 в.
Творчість М. д. досліджували І. Франко, М. Петров, П. Житецький, П. Єфименко, О. Білецький, П. Попов.
Література:
Житецький П. "Енеїда" Котляревського у зв'язку з оглядом літератури XVIII ст. К. 1919;
Білецький О. Хрестоматія давньої укр. літератури. К. 1949.
Д. Ч.
Ґалаґан Григорій (1819–88), гром.діяч – українофіл, великий дідич на Полтавщині й Чернігівщині. Був зв'язаний особистим знайомством і листуванням із Т. Шевченком, М. Максимовичем, П. Кулішем, В. Антоновичем, багатьма чл. Старої Громади в Києві. ...
Плекав... вистави вертепної драми. Матеріяльно підтримував ж. "Киевская Старина"; 1873–75 гол. Півд.-Зах.Відділу Геогр.Т-ва.
УРЕС (Укр.рад.енц.сл.:)
ВЕРТЕП — укр. ляльковий нар.:-) театр.
На Україні відомий з 17 ст., в Білорусії — з 18 ст.
Вистави В. відбувалися у скриньці, що мала вигляд двоповерхового будиночка. Ляльки пересувалися на дротиках, а діалог вів актор ("вертепник"). На верхньому поверсі йшли п'єси на біблійні сюжети, на нижньому — світські або нар.-побутові.
УРЕ (Укр.рад.енц.:)
ВЕРТЕП — старовинний:-)) ляльковий театр на Україні. Зародився в 17 ст., поширився у 18—19 ст.
В. являв собою поєднання релігійної [християнської] різдвяної драми й світської гри, елементів усної народно-поетичної:-) творчості.
Перша документальна згадка про В. належить до 1667.
Вистави В. відбувалися в спец. скриньці, яка зовн. виглядом схожа на макет двоповерхового будиночка, на своєрідну двоярусну сцену. Вертепник, пересуваючи на дротиках дерев'яні ляльки, змінюючи відповідно голос, говорив за кожну дійову особу.
Вистави показували на ярмарках, міських площах, по хатах селян і міщан.
Починалося дійство на верхній сцені біблійними легендами, потім переходило на нижню сцену, де розігрувалися комічні народнопобутові:-) сцени з реального життя. В них гостро висміювалися лицеміри-попи, чванькуваті польські панки, багатії, урядовці тощо. Ця світська частина вистави була пройнята жартами, елементами сатири, яка мала вплив і на канонічну частину, що відбувалася на верхній сцені. Персонажі В. — цікаві соціально-побутові типи:-)) — розмовляли соковитою нар. мовою:-), були вдягнені в нар.:-) одяг. Найпопулярнішими:-) серед них були: Запорожець, Москаль (тобто Солдат), Циган, Баба, Дяк, Шинкар та ін.
Відомо кілька варіантів укр. вертепної драми: Сокиринський, або Галаганівський (1771), Волинський (1788—91), Куп'янський (1823), Славутинський (1897), Батуринський і Хорольський (кін. 19 ст.).
У 1924—25 існував Межигірський В., в якому йшли вистави на сучасну тематику.
На Україні був відомий ще т. з. живий В., в якому ролі дійових осіб виконували не ляльки, а люди [вистава "Різдвяний вертеп" (1918) у "Молодому театрі"].
Укр. В. тісно споріднений:-) з рос. Петрушкою, білорус. батлейкою, польською шопкою.
Світська частина вертепної драми — одне з джерел, з якого взяла початок реалістична укр. комедія:-) 19 ст.
Літ.:
Франко І. До історії укр. вертепа XVIII в. Львів, 1906;
Марковський Є . Укр. вертеп. К., 1929; Укр. драматичний театр, т. 1. К., 1967;
Кисіль О. Укр.театр. К., 1968.
Я.П. Білоштан.
"ВЕРТЕПНИКИ" —
гурток різночинної інтелігенції, що діяв 1855—58 в Москві. До його складу входили гол. чин. студенти-українці Моск. ун-ту. В суперечках із слов'янофілами під впливом праць О.І. Герцена, Л. Фейербаха, П. Прудона, Ш. Фур'є в гуртку формувалися демократичні та утопічні соціалістичні погляди. "В." виїздили в села збирати фольклорний та етнографічний матеріал. На поч. 60-х pp. гурток припинив існування, частина кол. "В." зблизилася з народниками.
Фундаментальная электронная библиотека "Русская литература и фольклор" (ФЭБ). / Прыгунов М. Драма Вертепная // Литературная энциклопедия: В 11 т. — [М.], 1929—1939. Т. 3. — [М.]: Изд-во Ком. Акад., 1930. — Стб. 543—545. http://feb-web.ru/feb/litenc/encyclop/le3/le3-5431.htm
ДРАМА ВЕРТЕПНАЯ получила свое название от вертепа — кукольного театра, имеющего форму двухэтажного деревянного ящика, по архитектуре напоминающего сценическую площадку для представления средневековых мистерий.
Началом Д. в. надо считать рождественскую драму марионеток, перешедшую в XVII в. из Западной Европы в Польшу; в это же время Д. в. появляется и на Украине.
Обычное содержание ее таково: царь Ирод узнал от волхвов, что родился Христос, претендент на его престол; желая избавиться от опасного соперника, он призывает воина и приказывает ему избить в Вифлееме всех младенцев "от двух лет и ниже"; воин выполняет приказ, но "одна старая баба Рахиль не дает своего дитенка бити". Рассвирепевший Ирод повелевает убить младенца Рахили. За злодеяния Ирод платится жизнью: смерть отрубает ему голову, а черти тащат его труп в ад.
После гибели Ирода — с пением, пляской, поздравительными виршами появляются, один за другим, на сцене цыган, еврей, еврейка, москаль, венгерец, дед, баба, ксендз (в польском вертепе), пономарь (в украинском), — словом все персонажи театральной интермедии XVII и начала XVIII вв.
Отсюда ясно, что текст Д. в. распадается на две части: 1. собственно рождественская драма и 2. механически привязанная к ней сатирически-бытовая интермедия.
Первая более или менее устойчива в своей композиции и, в зависимости от местности, видоизменяется только редакция текста; устойчивы, в первой части и персонажи: волхвы, три царя, Рахиль, воин, Ирод; вторая же часть, преследуя цели бытовой сатиры, изменяется в зависимости как от местности, где разыгрывается спектакль, так и от находчивости и одаренности вертепщика.
Число действующих лиц-кукол в Д. в. доходит до 40.
В смысле драматургическом Д. в. крайне примитивна: в ней нет развития действия, а есть ряд отдельных сцен, иногда спаянных, а иногда не спаянных друг с другом. Движение обусловливается появлением, исчезновением кукол, пляской и дракой; представление всегда сопровождается пением и музыкой.
Средой, в которой родилась, выросла и получила распространение Д. в., приходится считать украинское студенчество, гл. обр. киевские "спудеи", которые способствовали занесению ее и на север, напр. в Сибирь.
Время существования Д. в. в Польше и России исчисляется приблизительно 200-летним периодом. В первой половине XIX в. Д. в. как бытовое явление исчезает, появляясь временами в глухих местах Белоруссии и Украины и более прочно задерживаясь в быту украинского крестьянства Восточной Галиции.
Опубликованный в книге Е. Марковского текст Хорольского вертепа, записанный в 1928, свидетельствует, что Д. в. на Украине дожила до наших дней.
Библиография:
Марковський, Украінський вертеп. Розвідки й тексти, в. I, вид. Всеукраінськ. акад. наук, Киів, 1929;
Белецкий А., Старинный театр в России. Зачатки театра в народном быту и школьном обиходе Южной Руси Украины, М., 1923;
ПетровМ., Южно-русский театр и в частности вертеп, "Киев. стар.", 1882, XII;
Кисіль О., Украінський театр, вид. "Книгоспилка", Киів, 1905;
Галаган Г., Украінський вертеп, "Киев. стар.", X, 1882;
Франко І., До исторіі укр. вертепу XVIII в., I в., "Зап. Наук. т-ва ім. Шевченка", Львов, 1906, т. 71—73;
Его же, Нові матеріали до історії украінського вертепу, там же, т. 82, 1908;
Щукин Н., Вертеп, "Вестн. Географич. о-ва", т. II, СПБ., 1860;
Перетц Вл., Кукольный театр на Руси (исторический очерк), "Ежегод. имп. театров", СПБ., сезон 1894—1895 (приложение, кн. 1) и т. д., СПБ., 1895;
Виноградов Н. Н., Великорусский вертеп, "Изв. Отд. русск. яз. и словесн. Акад. наук", т. X, кн. 3 и 4, СПБ., 1905 (с подробн. библиографией); т. XI, кн. 4, СПБ., 1906 (дополнения к библиографии)
Его же, Белорусский вертеп, там же, т. XIII, кн. 2, СПБ., 1908;
Кисіль О., Украинский вертеп, СПБ., 1916 (на русск. яз.); Киев, 1918 (на укр. яз., здесь же и библиография).
М. Прыгунов
УЛЕ (Укр.літ.енц.:)
ВЕРТЕП, вертепна драма — старовинний:-) укр.:-) нар.:-) ляльковий театр, що виник у 2-й пол. 17 ст. у зв'язку з розвитком на Україні шкільної драми, зокрема інтермедій.
Найраніші дані:-) про В. належать до 1666, хоча скомороші "игры, глаголемыя куклы" побутували ще в Київ. Русі, а звичай "ходіння з куклами" відомий з 1573.
Авторами, постановниками і популяризаторами В. спочатку були мандрівні дяки, студенти Київської академії.
В. (первісно: печера, в якій народився Ісус Христос) — вистава, що розігрувалася у гарно оздобленому з дерева або з картону двоповерховому будиночку (скриньці) розміром 1,5 X 1,5 X 0,5 м або й менше. У підлозі поверхів вирізано розгалужені щілини, крізь які схований від глядачів задньою стіною скриньки вертепник водив знизу ляльки, укріплені на дротинах. Ляльки виготовлялися з дерева, їх розмальовували і одягали відповідно до статі, віку, професії, нац. та соціальної належності персонажа. Вертепник говорив за дійових осіб різними голосами, помічники грали на муз. інструментах, виконували дуети, хори тощо.
Складалася вистава з двох частин — дій. У першій на верхньому поверсі В. розігрувалася традиц. різдвяна драма: у 13—17 коротеньких явах розгортався євангельський сюжет про народження Ісуса Христа, про поклоніння йому пастухів і царів-волхвів, про Іродів наказ вирізати віфлеємських немовлят, за що смерть стинала йому косою голову.
Дійство мало укр.:-)колорит: пастухи були в сіряках, із сопілками, по-народному віталися тощо. Несамовитий Ірод-цар, постійно оточений воїнами,— "прелюбезный друг":-) самого чорта, який, однак, з радістю тягнув безголове тіло царя до пекла, а хор повчав: "А от так несуть розкошників сего світа".
Друга частина В., що виконувалася на нижньому поверсі, складалася з 28—31 невеликих яв-інтермедій, слабо пов'язаних з попередньою дією, і мала суто світський характер. Тут виступали ін. персонажі (лише чорт грав в обох діях:-): дід і баба, москаль, солдат і "красавиця" Дар'я Іванівна, циган з циганкою, угорець з угоркою, шляхтич з полькою та слугою, шинкар-єврей з жінкою, шинкарка, уніатський піп, селянин Клим з козою, дяк-бакаляр (пиворіз) та його учень, а наприкінці — жебрак Савочка. Різноманітний склад цих персонажів по-своєму:-) відтворював структуру тогочасного укр. суспільства, його звичаї, симпатії та антипатії.
В цій частині діяв запорожець (він навіть розміром більший від ін. ляльок) — героїчна постать, сповнена почуття своєї соціальної сили і людської гідності, що перемагає всіх ворогів:-).
У великому монолозі він розгортав цілу історію:-) народно-козац. визвольного руху, боротьби укр. нар. мас:-) проти різних загарбників і гнобителів:-); рядки з цього монологу виписано під численними нар.:-)) картинами козака Мамая.
Персонажі інтермедій змагалися в дотепах, співали, танцювали тощо, кожен діяв згідно зі своїми:-)соціальними, становими, нац., віковими ознаками та інтересами. Це створювало повчальне:-) і веселе динамічне видовище, типізоване за законами поетики нар.:-)творчості. Індивідуалізація образів досягалася зовнішністю ляльки, її одягом і особливо мовою.
Осн. маса персонажів розмовляла укр. нар. мовою:-)), солдат — переважно рос., мова цигана була пересипана "циганськими" словами тощо.
Другу частину В. визначала фольклорна стихія:-)) — звучали нар. пісні, приказки, прислів'я, фразеологізми.
Написана драма в осн. нерівноскладовими силабічними віршами, але є і 13-складові вірші, а також прозові партії.
Вона була улюбленим:-) нар. видовищем:-)) на Україні, перероблялася в Росії (споріднена з петрушкою) і Білорусії (батлейка).
Найдавніші тексти вертепної драми збереглися з 2-ї пол. 18 ст. (Сокиринецький В., 1771). У 19—20 ст. записано редакції Новгород-Сіверського (1874), Славутинського (1897, 1928), Батуринського (кін. 19 ст.), Хорольського (1928), Куп'янського (1937) текстів.
Вплив В. позначився на новій укр. літ-рі:-).
Вид.:
Маркевич Н. Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян. К., 1860;
Галаган Г.П. Малорусский вертеп. "Киевская старина", 1882, кн. 10;
Марковський Є. Український вертеп. Розвідка й тексти, в. 1. К., 1929;
Виноградов Н.Н. Великорусский вертеп. "Известия ОРЯС АН", 1905, т. 10, кн. 3—4; 1906. т. 11, кн. 4;
Виноградов Н.Н. Белорусский вертеп. "Известия ОРЯС АН", 1908, т. 13, кн. 2.
Літ.:
Франко І. До історії українського вертепу XVIII в. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 36. К., 1982;
Кисіль О. Український театр. К., 1968.
Л. Є. Махновець.
"Миркування", "миркачі" та "машкарати".
Школярський "промисел від вистав вертепу" ― "миркування".
Якщо про скоморохів:-)) як творців і носіїв вертепу відомості надто скупі, то про інших нар.:-) драматургів, режисерів, акторів дані дещо повніші, хоча й не настільки, щоб можна було робити широкі узагальнення. (Й. Федас, 1987)
"Мандровані дяки-пиворізи", "вертепство". Школярів, які ходили з вертепом, у народі називали мандрованими дяками, спудеями, бурсаками, бакалярами, пиворізами, миркачами, комедіантами. (Й. Федас)
Як відомо, спеціальних коштів на утримання студентів Київська академія не мала. "Тому київські бурсаки — і 30-річні богослови й "малолітні граматики" — змушені були самі відшукувати всі можливі засоби, щоб прогодуватись і одягнутись, аби тільки не кидати навчання" (З. Хижняк).
Одним із таких засобів були вистави вертепу. Побутувало навіть слово "вертепство": "Промисел від вистав вертепу" (П. Білецький Носенко).
Участь пиворізів у творенні і поширенні вертепу засвідчена документально. Мається на увазі відоме гумористичне Правило увещательное [...], "дійшло до нас у копії з р. 1779, але, певно, було значно давніше" (І. Франко).
Походження терміна ""миркування": "миркувати" = "промишляти"? Дослідники по-різному пояснювали походження терміна "миркування".
Є. Болховітінов, — а за ним й інші, — виводив термін від першого слова пісні, якою учні дякували господарям за милостиню.
М. Лінчевський заперечив Є. Болховітінову і його послідовникам, зазначивши, що назву можна виводити від укр. слова "миркувати", що означає промишляти. "Це останнє поняття залишалося завжди незмінним у миркуванні, між тим вказана кантата могла замінюватися іншою". Його підтримали М. Петров і П. Козицький.
Друге пояснення видається більш переконливим. (Й. Федас)
Перші згадки: "по містах і селах у пошуках засобів існування". Одну з перших згадок про носіїв вертепу подає Є. Болховітінов (за ним ці відомості повторюють й інші). Він пише, що на Різдво "відбірні студенти й учні ходили по хатах з зірками, з вертепом чи райком". Згодом ці вистави перейшли до "цехових майстрів".
"Мандрівні дяки, мандровані дяки — вихованці різних шкіл на Україні XVII—XVIII ст., зокрема і Київської академії, які під час канікул розходились по містах і селах у пошуках засобів існування. Вони навчали грамоти, співали духовні й світські пісні, складали гумористичні і бурлескні вірші, ходили з вертепом". (В. Колосова, 1981)
Замінювали народні пісні схоластичними віршами школи.
Діяльність школярів як творців і носіїв вертепу, одержала в літ-рі неоднозначну оцінку.
М. Тихонравов негативно оцінив їхню роль, вважаючи, що розвиток вертепної драми на Україні гальмувався тим, що вона "потрапляла в руки бурсаків Київської академії, які замінювали народні пісні схоластичними віршами школи".
Вихованці Академії утримали церковний характер? О. Галахов ставить у заслугу вихованцям Київської академії те, що вони, ходячи з вертепом, "утримали за різдвяною драмою її церковний характер".
О. Веселовський пише, що вертепна драма на Україні спочатку виконувалася "учнями шкіл, а за ними і благочестивими людьми з мирян. Зближення з народом:-) виявилося в цьому випадку ще кориснішим за своїми наслідками":-)).
У низинні сфери училищного і суспільного життя? М. Петров негативно оцінював роль "пиворізів" у розвитку вертепної драми. Він зазначає, що з часу появи п'єс М. Довгалевського "вертепні різдвяні вистави втрачають кредит і дедалі більше переходять у низинні сфери училищного і суспільного життя". І покликається на лист Прокоповича до Рафаїла Заборовського від 8 березня 1736 р.
Вертеп у Сокиринці принесли київські бурсаки? Г. Галаган вважав, що вертеп у Сокиринці принесли київські бурсаки. Він висловився так на підставі розповідей свого батька та деяких рідних і місцевих старожилів: "бурсаки передали вертепний текст і нотний спів місцевому хору півчих, який існує безперервно досі".
Промишляли серед міських і сільських жителів.
П. Житецький стверджував, що виконавцями (він вживав слово "актор") вертепної драми були школярі, "які промишляли своїм мистецтвом серед міських і сільських жителів". Сказане стосується і творців вертепної драми.
Шкільний тип драми. Хоча П. Житецький прямо не говорить про них, та зміст передмови свідчить, що він вважає творцями і носіями вертепної драми школярів:
"Таким чином, вертепна драма в тому вигляді, в якому вона дійшла до нас, є шкільний тип драми, на якому позначився вплив пізнішої шкільної теорії. Проте вертепна драма далеко розсунула рамки:-) простонародності, визнані теорією.:-) Пристосована до всенародного:-) вжитку, вона становить одне з явищ, які вказують на живий зв'язок:-) давньої південноруської школи:-) з життям":-)).
Чуже добро, власний прибуток та надбання п’яних півчих? М. Петров робив припущення, що "пиворізи" побували в 1770-х роках в Сокиринцях "і розігрували тут вертепну виставу. Але очевидно, що вони вже не були творцями вертепної драми, а лише її виконавцями, які промишляли чужим добром задля власного прибутку".
М. Петров негативно оцінював роль "пиворізів" у розвитку вертепної драми. Він висуває два докази:
1) відсутність "у наступний час різдвяних шкільних п'єс, відповідних вертепу, за винятком двох уривків";
2) відомості про те, "що з цього приблизно часу вертепні вистави нехтувалися кращими студентами і стали надбанням п'яних півчих".
Миркачі ― піонери Морозова:-)) П. Морозов називає миркачів "піонерами нар. театру в Малоросії":-). На відміну від М. Петрова, він вважає, що учні Київської академії були творцями і носіями вертепу і в XVIII ст.
Перші складачі та виконавці вертепних драм ― школярі?
Дяки, учні церк.-приходських дячківських шкіл, письменні прихожани. М. Петров зазначає, що першими творцями і виконавцями вертепних драм були "дяки, учні церковно-приходських дячківських шкіл і письменні прихожани із колишніх же учнів". Серед таких він, покликаючись на В. Перетца, називає тушинського дяка Іоанна Даниловича, який між 1771 —1776 pp. зробив "виписки із двох списків вертепної п'єси".
На підтвердження М. Петров залучає також інші джерела. Він цитує "Правило...", вступну статтю до тексту вертепної драми, записаної і опублікованої М. Маркевичем, переказує відповідне місце зі спогадів М. Чалого, звертається до роботи Г. Галагана.
Київські студенти і Галичина. Щодо слів останнього М. Петров зазначає: "Цей переказ, записаний через сто з лишком років після події, навряд чи достовірний у тому пункті, нібито вертепна драма виконувалася студентами Київської академії.
В самій академії в цей час уже не складалися і не розігрувалися драми, а студенти академії складали, як ми знаємо вже, більш стрункі:-) драми, ніж вертепні".
Найбільш імовірно, на його думку, до прадіда Галагана приходили не студенти академії, а тодішні чи колишні "учні церковно-приходських дячківських шкіл, подібно до того, як це і досі робиться в Галичині".
Приходські дяки з "академічних недоуків" та шкільні запозичення. Проте М. Петров не заперечує участь "вихованців Київської академії та інших латинських шкіл у створенні південно-руського вертепу, але ця участь виразилась", вважає він, не стільки "в сценическом представлении" вертепних драм, скільки в їх композиції. Могли складати чи компілювати їх приходські дяки з академічних недоуків при сприянні мандрівних студентів Київської академії і подібних їй шкіл, які випадково заходили в церковно-приходські школи".
Цим, на думку М. Петрова, "і пояснюються ті часті запозичення, які нерідко вносилися у вертепні вистави" з "шкільних драматичних творів", що передували вертепним драмам.
Не завжди поверталися вони в школу ― переваги миркування. "У давнину виконавцями вертепної драми були, як відомо, мандровані школярі, які за допомогою так званого "миркування" здобували засоби на прожиття.
Не завжди поверталися вони в школу, надаючи перевагу життю мандрованих дяків і "бакалярів".
Відомі вони були також під іменем "пиворізів", нерідко і самі себе вони називали так у сатиричних зображеннях власних своїх недоліків. Несхвально дивилася на них духовна влада [...] Проте це були єдині:-) розповсюджувачі шкільних знань, навичок і смаків у народі,:-)) який дивився на них без будь-якої неприязні. Основна їх позитивна якість полягала в тому, що вони пристосовували важку шкільну премудрість:-) до розуміння народу, запозичуючи в свою чергу від нього своєрідні особливості думки і мови його":-)). (П. Житецький)
Виник... в церковно-шкільному середовищі... одержували грішми чи натурою. В. Перетц також дотримувався думки, що творцями і виконавцями вертепної драми були школярі:
"Виник малоруський вертеп, як і інші подібні різдвяні п'єси, в церковно-шкільному середовищі і незабаром став надбанням школярів, які розвозили його по дворах і одержували за вистави грішми чи натурою [...] Мандрівні бурсаки розносили вертеп:-) по містах і містечках, знайомлячи з ним народні маси:-))".
Селяни... вивчають цю драму.
О. Смирницький вважає, що вертепна драма, введена спочатку в стінах шкіл, перейшла в народ.:-) Мандровані дяки-пиворізи розносили її по всій Україні.:-)
У зв'язку з записаною ним драмою О. Смирницький повідомляє, що селяни збирають на різдво групу від 25 до 40—50 чол., наймають чию-небудь хату чи хлів і вивчають цю драму. Потім ходять по селах з виставою. Хор складався частково з музикантів, частково з співаків і просто помічників.
Популяризація в широкій нар. масі Білецького. О. Білецький відзначив "безперечні заслуги:-) наших:-) "пиворізів":-)) у справі поширення і популяризації давнього:-) укр. театру XVII—XVIII ст.ст. в широкій нар. масі,:-) де в формі різдвяного вертепу цей театр дожив майже до нашого часу".:-)
Пристрасні любителі "горілки і пива" і "на всі руки майстри". О. Білецький диференціював:-) "пиворізів", виділяючи серед них пристрасних любителів "горілки і пива",:-) і тих, що були "на всі руки майстри".:-)) Саме в їхньому репертуарі, "крім монологів і діалогів", "був ще один "атракціон", який вони припасали до різдва, поряд з колядками:-) і вітальними ораціями:-)). Це — вертеп".
"Пов'язані з життям нижчого духовенства і селянства, бурсаки сприяли "обмирщению" "вертепу", насиченню його сценками, що відображали нар. життя":-)). (В. Крупянская, 1954)
"Першість... належить народові, а не студентам".
Народ і "освічені люди" Данченка. За В. Данченком першість у створенні вертепної драми і вертепного лялькового театру загалом належить народові,:-)) а не студентам:-), хоча "як освічені люди, які вивчали риторику, піїтику і музику, вони справили на вертеп великий вплив":-)). (В. Данченко, 1973)
"Люди з народу" ― "а також мандрівні дяки" в "Історії УРСР". У восьмитомній академічній "Історії Української PCP" зазначено: "Авторами і розповсюджувачами вертепу виступали люди з народу,:-)) а також:-) мандрівні дяки, студенти Київської академії". ("Історія УРСР", 1979)
"Вертепники" і "машкарати".
"Вертепники", "ляльководи", "фокусники", ... . Виконавець лялькової вистави мав кілька назв, та найчастіше вживався вертепник.
"Кожен із молоді, що бере участь у виставі вертепної драми". (Словарь русского языка 1891, стаття "вертепник")
У "Словнику укр. мови": "Актор, що ляльками на держаках виконував ролі персонажів вертепної драми".
У літ-рі зафіксовані й інші назви: показувач вертепу, виконавець (вистави, вертепу), носії вертепу, господар вертепу, лялькар, ляльковод, актор, схована за вертепом людина, фокусник. (Давнє значення слова "кукольник" — фокусник). На Закарпатті лялькар називався "бавиля". (Й. Федас)
"Живий" вертеп: "машкарати" ― машкари купувалися в перукарнях. Виконавців вистав "живого" вертепу іменували машкаратами. Ця назва походить від слова машкара, що означає маска, личина. "З звіздами ходили діти й підлітки, а в машкарати приймалося лише парубків дорослих".
О. Іванов, який хлопчиком брав участь у репетиціях "Царя Ірода" в Києві:-)) наприкінці XIX ст., згадує, що в машкарі був той, хто грав Смерть. Хоча машкара була не завжди: "Обличчя або закрите білим або в машкарі". "Лікар був у звичайній одежі, в смішній машкарі або без неї. Машкари купувалися в перукарнях. Решта були без машкар і в звичайній одежі".
У назві "машкарати" залишилися сліди давнього:-) зв'язку фольклорного театру з рядженням.:-)) (Й. Федас)
Безіменні "творці і виконавці"?
Творці і виконавці нар. вертепу:-) в переважній більшості залишилися безіменними, але про деяких знаємо.:-)
Ілля Турчиновський, мандрівний дяк, Житецького. Так, П. Житецький повідомляє про одного з мандрівних (мандрованих) дяків — Іллю Турчиновського. Ці ж відомості подають інші дослідники.
В літ-рі є скупі повідомлення про інших вертепників.
Три покоління мандрівних словаків. Стефан Словачевський, за походженням словак, мандрував із вертепом у середині XVIII ст. по селах Вінницького повіту. Йому допомагав старший син Михайло. У такий спосіб вони заробляли на прожиття. Після його смерті вертеп перейшов у спадщину до меншого з його онуків Федора. (Й. Федас)
Вправна рука фокусника Панаса. М. Чалий, який у дитинстві бачив вистави вертепу, повідомляє: "В описуваний мною час вертеп "пускав" Панас (Філонович) Сліщенко, разом з Максимом Постарнаком". Ляльки приводилися "в рух вправною рукою:-) фокусника Панаса, що сидів за шкапом і спостерігав за своєю роботою через маленьку дірочку, просвердлену в задній стіні вертепа".:-)) П. Сліщенко, товариш М. Чалого по повітовому училищу, — "головний заводій театральних видовищ":-). Архітектуру і ляльки робили інші:-)). "Спорудив це диво столяр Потапчук; він же робив і дерев'яні чурбанчики:-), які обшивав, за вказівкою антрепренерів,:-)) наш сусід Лук'ян Єрченко".
Священик виписав для учнів "вертеп і пісні до нього". Відомості про одного з вертепників знаходимо в листі В. Мошкова до Є. Марковського 1917 p.:
"Головним носієм:-) вертепної драми в містечку Славуті був О. П. Августинович.:-)) Він народився 1852 р. в містечку Межиріччя-Корецьке Рівненського повіту. Батько його був із духовних, але служив на цивільній службі.
У тому містечку, де жив О. Августинович, була казенна школа для сиріт, що законоучителем у ній був уніатський священик Яків Ратковський.
Року 1854 або 1855 цей священик виписав звідкілясь:-)) для учнів своєї школи вертеп і пісні до нього з словами та нотами.
Цей-то вертеп і купив О. Августинович 1863 або 1864 p., коли школа закрилася. Він ходив із цим вертепом по околицях, доки самий вертеп не зносився зовсім, а тоді, переїхавши до м. Славути на службу, відбудував собі новий.
Але протягом часу і цей вертеп зносився,:-) і тоді О. Августинович за його зразком збудував 1896 р. новий для Городецького музею:-)) Ф. Р. Штейнгеля". (Є. Марковський, 1929)
Батуринський вертеп? Наприкінці XIX ст. (якщо не 1899, "то десь близько перед ним") Ю. Жалковський записав у Батурині текст вистави від селянина Максименка, на прізвисько Приказниченко (нар. 1848 p.).
"Ці Максименки, як свідчить про це сам записувач, спочатку були вільними козаками, а згодом перетворилися на кріпаків панів Оккербломів. Текст вертепної драми переказувано в родині Максименків з роду в рід, очевидячки, в усній традиції,:-)) бо про жодний рукопис Батуринського вертепу Жалковський навіть і не згадує. Окрім самого Максименка у вертепних виставах брав участь ще його помічник, що прізвища його Ю. Жалковський не називає, далі хор та музика". (Є. Марковський, 1929)
Вивчив вертепну драму в Києві: заробіток в рік 150 крб. Селянин Іван:-) на прізвисько Сапожник:-)) навчався вертепної справи у свого діда, який вивчив вертепну драму в Києві. Іван "захотів влаштувати вертеп, але не міг, оскільки не вмів зробити фігур". Ляльки йому зробили:-)) "і 30 січня вертеп почав свою дію". Іван "разом з іншим селянином їздять з вертепом по ярмарках:-) і поміщицьких:-)) будинках тільки взимку до великого посту. Їх заробіток в рік карбованців 150". (А. Селиванов)
1929: Чи живий ще цей останній артист? Андроник Степович повідомляє, що в селі Дігтярі (тепер Прилуцького р-ну Чернігівської обл.) "артист, який рухав фігурки маріонеток, не тільки дуже виразно і ясно говорив тексти різдвяної драми, але й добре вмів міняти свій голос та інтонацію щодо тих осіб і типів, яких він удавав. Чи живий ще цей останній артист (Фесенко), мені невідомо: знаю тільки, що це мистецтво передавалося послідовно од покоління до покоління". (А. Степович, 1929)
1929: Діставши "прейскуранта", де намальовано ляльки та як робити скриньку. 8 січня 1928 р. члени історично-етнографічної секції Хорольського краєзнавчого гуртка зафіксували відомості про вертеп у м. Хорол (записали текст вистави, зробили опис архітектури і ляльок). Цей матеріал вони одержали від Івана Андрійовича Воловика, про якого подали таку інформацію:
"Власник вертепу має 69 р. зроду, неписьменний. Ходить з вертепом ще з дитячих років. Власний вертеп здобув ще 25 літ тому, діставши якогось "прейскуранта", де було намальовано ляльки та як робити скриньку. Ляльки робив сам, сидячи у вітряку". "Вертепникові, за якого йде тут мова, допомагають два його онуки, хлопці 16—18 pp., що при йому й живуть".
"Порядок дій у другій частині вертепник інколи одміняє, в залежності від свого бажання". "Є цитати, яких сам вертепник не може пояснити. "Так співається,— каже (ява XII, 1-а дія й т. п.). Видно, колись вони були зрозумілі, а згодом забулися, і вертепник вигадав щось своє, аби тільки дотриматися рими. Проспівати окремий уривок із драми вертепник не може, а обов'язково починає все спочатку, аж поки не дійде до потрібного місця... Всіх учасників, що виконують ролю хору, музик і т. п., аж 6 осіб". (Є. Марковський, 1929)
1936: "Новознайдений вертепний театр" в Літ. газеті.
Про ще одного вертепника повідомляє П. Рулін. Інформуючи про Куп'янський вертеп, він пише:
"Неабияким майстром своєї справи є його виконавець, 60-річний Гаврило Сергійович Панасенко" (його дід був кріпаком). "Він прекрасно використовує всі можливості вертепних ляльок, окремі їхні рухи, особливо танки, проходять з великим ефектом". Панасенко, "тиняючись змалку по наймах, зберігав, проте, більше півстоліття свій старовинний театр, що дістав у спадщину від діда. Так дійшла до наших часів одна з найдавніших вертепних скриньок та традиція самого тексту" (П. Рулін. Новознайдений вертепний театр. Літ. газета, 1936. 18 лип.)
"Козак Мамай".
УРЕС (Укр.рад.енц.сл.:)
"КОЗАК-МАМАЙ" — традиційна:-) назва укр.нар.:-) картини, відомої в численних варіантах ("Козак-бандурист", "Козак — душа правдивая" тощо).
ЕУ (Енц.укр-ва:)
Мамай-козак, козак-бандурист, найпопулярніша:-)) нар.:-) картина 17—19 вв., мальована на стінах хат, скринях, шафах, дверях, кахлях, посуді, полотні та ін., зображує сидячого козака-бандуриста (на тлі пейзажу:) і докладно передає деталі коз. одягу, коз. зброї і кінської збруї.
Під зображенням звичайно віршований напис, в якому говориться про діла козака М., гайдамацького отамана 1750-их pp.
Картини з козаком М., мабуть, твори мандрівних малярів, вихованців Київської Духовної Академії, численні відміни яких виконували згодом нар. малярі; в них поєднується укр. словесний фолкльор:-) (коз. пісня, вертепний вірш:-)) з нар. малярством та деякими традиціями укр. візант. ікони.
Образ М.-к. трапляється часто в пізнішому мистецтві (І. Рєпін, Ю. Нарбут, М. Бутович); в літературі (М. Куліш, О. Ільченко та ін.).
УРЕ (Укр.рад.енц.:)
"КОЗАК-МАМАЙ" — традиційна:-) назва укр.нар.:-) картини, відомої в багатьох варіантах ("Козак-бандурист","Козак — душа правдивая").
Спільною рисою цих творів є поза козака, що сидить, підібгавши ноги по-східному. Козак палить люльку, грає на бандурі; поруч — його кінь, прив'язаний до списа, дерево, на гілках якого розвішано зброю. Часом навколо центр. постаті — інші сцени.
Зображення нерідко супроводиться віршованим текстом, майже тотожнім з монологом запорожця у вертепній інтермедії (див. Вертеп).
Ім'я "Мамай" не пов'язане з певною особою, а є назвиськом козака (з 18 ст.— гайдамаки) взагалі.
В 19 ст. основні елементи композиції зберігаються, однак реалії все більше втрачають істор. достовірність; картини набувають декоративного характеру. "К.-М." вивчали і використовували в своїй творчості укр. і рос. художники (І. Рєпін, Г. Нарбут та ін.).
Великі:-)) збірки картин "К.-М." — в ДМУОМ у Києві. Дніпроп. істор. музеї та ін.:-))
Літ.:
Білецький П.О.:-) "Козак-Мамай" — укр. нар. картина. Львів, 1960.:-)) П.О. Білецький:-))
Шкільний театр.
УРЕ (Укр.рад.енц.:) — театри, створені при навч. закладах Європи в епоху пізнього середньовіччя, Ренесансу та барокко з навчальною та виховною метою.:-)
Основою репертуару Ш. т. була шкільна драма.
Шкільна драма.
УРЕ (Укр.рад.енц.:) — драм. твори, писані викладачами і розігрувані учнями в школах за часів пізнього середньовіччя, Ренесансу та барокко з навч. та виховною метою.:-))
Теорію Ш. д. розроблено в ренесансно-бароккових поетиках. Визначальними властивостями її поетики були риторичність, символічність і антиномічність.
Між актами вклинювались інтермедії.
III. д. трансформувала, локалізуючи й осучаснюючи, жанри середньовічного театру — містерію, міракль, мораліте, інсценізувала міфологічні та істор. сюжети.
В 16—18 ст. бароккова Ш. д. культивувалася в католицьких та протестантських школах Речі Посполитої, у православних школах України й Білорусії, особливо в Києво-Могилянській колегії (див. Київська академія).
В Росії вона започаткувала класицистичну драматургію 18 ст.
Ш. д. взаємодіяла з нар. театром, зокрема з вертепом.:-)
Відіграла істотну роль у формуванні нової л-ри:-)) і в становленні класичного театру.
Літ.:
Рєзанов В.І. Драма українська. 1. Старовинний театр український, в. 1, 3—6. К., 1925—1929;
Грицай M.С. Укр. драматургія XVII— XVIII ст. К., 1974;
Пьесы школьных театров Москвы. М., 1974;
Софронова Л.А. Поэтика славянского театра XVII — первой половины XVIII в. Польша. Украина. Россия. М., 1981.
В. I. Крекотень.
Фундаментальная электронная библиотека "Русская литература и фольклор" (ФЭБ). / Бескин Э. Драма школьная // Литературная энциклопедия: В 11 т. — [М.], 1929—1939. Т. 3. — [М.]: Изд-во Ком. Акад., 1930. — Стб. 562—564. http://feb-web.ru/feb/litenc/encyclop/le3/le3-5621.htm
ДРАМА ШКОЛЬНАЯ. — Специфические особенности Д. школьной как самостоятельного жанра в драматической продукции XVI — первой половины XVIII вв. определяются как ее педагогическим заданием в деле внедрения классического образования, так и ее активной миссионерской установкой.
В обязанности воспитателя юношества — а таковыми в католических странах являлись преимущественно иезуиты — входило умение сочинить, или по крайней мере скомпилировать из отрывков признанных образцовыми латинских авторов пьесу, к-рая могла бы послужить propaganda fidei.
Школьная Д. остановилась на римских комедиях Теренция и Плавта, считая их образцами как латинского языка, так и драматургического построения.
К XV в. спектакли становятся уже обязательным педагогическим атрибутом школьного воспитания.
Постепенно в латинский текст школьных пьес начинают вставляться интермедии или интерлюдии ("Lustige Zwischenspiele" у немцев, "междувброшенные забавные игралища" у нас), написанные уже на национальном яз.; впоследствии школьная Д. целиком пишется на национальном яз.
Сюжеты школьных пьес обычно заимствовались из Библии, но в них было много аллегорических картин-символов и элементов оперы и балета.
Постановки иезуитских школ отличались большой роскошью, особенно в дни, когда ставились так называемые ludi caesarei — панегирические пьесы в честь коронованных особ.
"Пиитика" школьной драмы, разработанная главным образом в известном пособии иезуита Якова Понтана и руководстве Скалигера, учит, что Д. должна состоять из трех частей: пролог (prologus, inductio), который обыкновенно произносил сам автор пьесы.
В прологе объяснялась кратко основная идея пьесы (oratio ad spectatores, rem proponens) и вытекающее из нее нравоучение. Насчитывалось пять форм пролога: 1. монолог — обращение к зрителям, 2. диалог, 3. предсказание астролога, 4. символическая картина — изображение идеи пьесы, 5. пение (муз или Аполлона).
За прологом шло краткое изложение содержания пьесы (periacha или argumentum), произносившееся одним из исполнителей (argumentator). Самая пьеса делилась на акты, число к-рых должно было быть не меньше трех и не больше пяти. Акты делились на сцены, к-рых в одном акте полагалось не более девяти, причем число лиц, участвующих в сцене, не могло превышать 14. Иногда каждому акту предшествовал свой небольшой пролог. Заканчивался акт хором (влияние греческой драматургии), развивавшим нравоучительную мысль, вытекавшую из представленного акта. Вся пьеса заканчивалась эпилогом (epilogus, Beschlussrede), где выражалась благодарность рителю за внимание и испрашивалось его снисхождение к спектаклю.
Эпилог произносился или автором или одним из действующих лиц (conclusor).
Школьная Д. писалась почти всегда стихами. Различались — 1. простая, соблюдавшая единство действия и не допускавшая перехода от трагического к комическому; 2. сложная (implexa или turbata), где действие меняет свой характер и сопровождается вставками и эпизодами вне основной фабулы; 3. нравоучительная (morata), посвященная изображению нравов и моральным поучениям, и 4. смешная (ridicula), — рассчитанная на смех, обильно пользующаяся остротами и шутками. По строению сюжета и трагедия и комедия школьная делились на четыре последовательных части: protasis — в котором зрителю уже уяснялась сущность сюжета, но развязка оставалась еще скрытой (в трагедии protasis заменял обычно пролог), epistasis — развитие сюжета и начало замешательства, catastasis — главная часть пьесы, где действие, интрига достигает наивысшего напряжения, и catastropha — развязка, в трагедии печальная, в комедии благополучная. Пьеса смешанного, печального и веселого, содержания называлась трагикомедией или комикотрагедией, в зависимости от характера развязки. Сюжет мог быть или вымышлен или взят из Библии, из церковной истории, из "благочестивых легенд", из "жития святых" или из древней греческой или римской истории. Так. обр. мы имеем в школьной Д. по существу то же содержание, что и в средневековой мистерии или миракле, но приспособленное к новой классической форме.
Первые зачатки школьной Д. в России относятся к Киевской духовной академии и предшествуют пояснению светского театра. Эти Д. разыгрывались еще, подобно мистериям, под открытым небом, а не в помещении школы. Феофан Прокопович рассказывает, что "обычный устав" академии "от лет многих" предусматривал устройство представлений на масленице и в течение летних каникул, причем обязанность сочинять "комедии" (общее обозначение пьесы) возлагалась на преподавателя пиитики.
Первый дошедший до нас памятник киевской школьной Д. — "Действо об Алексее божьем человеке", поставленное в 1673 и напечатанное в 1674. В постановке этого действа мы имеем еще типичную мистериальную сцену с адом внизу и раем наверху. Как в средневековой мистерии, здесь каждое действующее лицо при появлении рекомендует себя. Пьеса делится на два "деяния": первое деяние заключает в себе пять явлений, названных "видоками" или "видениями" (в печатном экземпляре — "нахождениями"), второе — шесть; в пьесе две интермедии — одна написана и изображает собой "играние свадьбы" Алексея, где мужики, подданные римского сенатора, пьют водку, названную аковите (aqua vitae), причем один из них, оставшись "будто иных меньше пьян", просит прощения у публики.
"Хмель — не вода, як кажуть, панове, побачьте,
А на их пьяных за то дивовать не рачьте".
Вторая интермедия просто обозначена "ту игралище" и вероятно предоставлялась инициативе школы. Начинается пьеса прологом, обещающим показать "ото на сем пляцы" божьего человека. Кончается пролог славословием царю Алексею Михайловичу:
"Будет то и на славу пресветному и благочестивому царю Алексею,
Который, в бозе и в святых маючи надею,
З неприятелем креста Христова дело зачинаеть,
Але, яко Костянтин, нигде не проиграеть".
Эпилог в печатном экземпляре назван "скончевателем".
Из других школьных Д. Киевской духовной академии дошли до нас: "Действие, на страсти Христовы списанное", "Мудрость предвечная", в полном титуле гласящая "Мудрость предвечная, во едемском душу разумную вертограде наздавшая, самоизвольне же в плен ада восхищенную от погибели вечной в первому рая блаженству любви божия довлетворением возведшая, через благородных России младенцев в училищном Коллегиуме Киево-могилеанском стихотворном сложении 1703 явствовася".
Эта же тема о "мудрости предвечной" повторяется и в ряде других школьных Д. — в ростовской школе в обработке Дмитрия Ростовского, Сильвестра Ляскоронского, Митрофана Довгалевского и др. По сюжету — это аллегорический рассказ о том, как Мудрость повелевает призванной ею к бытию разумной Душе не вкушать плода от древа познания добра и зла и жить в согласии с Разумом и Волей, но по внушению Гордости, Безумия и прочих страстей Душа "вкушает", и за это "Мудрость предвечная" отводит ее в ад (типичное средневековое "моралитэ").
В Москве школьная Д. насаждалась в Славяно-греко-латинской академии и в школе при госпитале на Яузе.
Кроме названных авторов школьной драмы наиболее известны Симеон Полоцкий, Дмитрий Ростовский и Феофан Прокопович.
Библиография:
Тихонравов Н., Русские драматические произведения 1672—1725 гг., 2 т., 1879; Петров Н., Киевская искусственная литература XVII—XVIII вв., "Труды Киевск. духов. академии", 1909; Резанов В. И., Из истории русской драмы. Школьные действа XVII—XVIII вв. и театр иезуитов, 1910; Его же, К истории русской драмы. Экскурс в область театра иезуитов, 1910; Его же, К истории русской драмы. Поэтика Сарбевского, "Сб. Истор.-фил. о-ва Нежинск. института", 1911, VIII; "Старинный театр в России", сб. ст. под ред. В. Н. Перетца, изд. "Academia", Л., 1923; Резанов В. И., Школьная драма и театр иезуитов. Старинный театр в России XVII—XVIII вв., 1923; Адрианова-Перетц В., Библиография русской школьной драмы и театра XVII—XVIII вв., сб. "Старинный спектакль в России", изд. "Academia", Л., 1928; Ее же, Сцена и постановки в русском школьном театре XVII—XVIII вв., сб. "Старинный спектакль в России", изд. "Academia", Л., 1928; Weller E., Die Leistungen der Jesuiten auf dem Gebiete der dramatischen Kunst, 1864—1865; Nessler N., Dramaturgie der Jesuiten Pontanus, Donatus u. Masenius, 1905; Bahlmann P., Das Drama der Jesuiten, "Euphorion", II, 1928; см. также библиографию к ст. "Драма".
Эм. Бескин
Інтермедія.
УРЕС (Укр.рад.енц.сл.:)
1) В драматургії — невеличка п'єса переважно гумористично-комедійного характеру, яка супроводжується музикою і співом. Виконується між актами драм. або оперного твору.
2) В музиці — проміжний епізод у фузі (між двома проведеннями теми).
УРЕ (Укр.рад.енц.:)
ІНТЕРМЕДІЯ (від лат. intermedius — проміжний) — коротенькі сценки, переважно гумористичного характеру, що ставилися між актами шкільної драми.
І. розвинулася за доби середньовіччя, була поширена в містеріях, в театрах Італії, Англії, Іспанії в 16—17 ст., в укр.та рос. шкільному театрі 17—18 ст.
Збереглося бл. 50-ти укр. І. 17—18 ст. Найвідоміші — до драм Я. Гаватовича (1619), М. Довгалевського (1736—37), Г. Кониського (1746).
Літ.:
Білецький О.І. Зародження драматичної літ-ри на Україні. В кн.: Білецький О.І. Зібрання праць, т. 1. К., 1965; Укр. інтермедії XVII —XVIII ст. К., 1960.
ЕУ (Енц.укр-ва:)
Інтермедія, коротка весела сценка, що виконувалася між актами поважної п'єси.
Вперше І. з'явилася в Англії в 15 в. (у п'єсі Г. Медволла).
Перші укр. І. є в поль. драмі Я. Ґаватовича про смерть Івана Христителя (1616).
І. не зв'язані змістом з п'єсами, в які їх вставляли, іноді й писали їх ін. автори. Це перев. мандрівні анекдоти, дієві особи в яких не схарактеризовані ближче: козак, селянин, чужинці-цигани, поляки, жиди, москалі, "литвини" (білоруси), тому мова І. часто мішана, але укр. дієві особи:-) говорять чистою укр. мовою:-)).
Майстром укр. І. був М. Довгалевський, що додав по 5 І. до своїх драм (1736—37).
5 І. додано до драми Ю. Кониського (1747), є вони в п'єсі "Стефанотокос" (автор українець, але драма виставлена в Новгороді).
Є відомості про ін. загублені І.
Вплив І. помітний на творах І. Некрашевича, на вертепі, гумористичних віршах 18 в. та на поч. укр. комедії.
Про І. у М. Возняка: "Початки укр. комедії" (1919, 2 вид. Нью-Йорк 1955). Там же й вибір текстів.
Д. Ч.
Фундаментальная электронная библиотека "Русская литература и фольклор" (ФЭБ). / Бескин Эм. Интермедия // Литературная энциклопедия: В 11 т. — [М.], 1929—1939. Т. 4. — [М.]: Изд-во Ком. Акад., 1930. — Стб. 539—540. http://feb-web.ru/feb/litenc/encyclop/le4/le4-5393.htm
ИНТЕРМЕДИЯ — комические сценки, вставляемые между действиями основной пьесы. Через И., называвшиеся еще интерлюдиями (от латинского слова ludus — игра), в средние века проникает в мистерию светское начало, постепенно разлагавшее сюжет духовной драмы обличительно-шутовским жанром. Позже такие разрозненные сценки объединяются даже в небольшие комедийные пьески, разыгрываемые между действиями драмы или оперы.
И. знала уже в XVII столетии и русская школьная драма Киевской духовной академии, где они назывались "междувброшенные забавные игралища". Но особое распространение как театрально-литературный жанр они получили в России в XVIII столетии, после того как Петербург в 1733—1735 посетила труппа итальянских комедиантов под управлением Аволия, дававшая представления при дворе Анны Иоанновны (публичного театра тогда еще не существовало). "Их репертуар, — говорит П. О. Морозов в своей "Истории русского театра", — состоял из веселых комедий и И., к-рые чрезвычайно нравились императрице, потому что обыкновенно кончались потасовкой и палочными ударами". На русский яз. их переводил Тредьяковский. Для самой императрицы либретто составлялось академиком Штелиным на немецком яз. В жанре И. были сценки в характере commedia dell’ arte.
В "Примечаниях на Ведомости" 1738 дается такое объяснение появления И. в Италии: "Тамошним жителям, к-рые всегда только о новых веселиях стараются, показалась совершенная (серьезная — Э. Б.) опера уже чрезмерно важна. Надобно было нечто вымышлять, чтобы смотрителей, к-рые представляемыми пристрастиями в особливое чувствие приводятся, во время самого действия могло несколько успокоить и при важных размышлениях увеселить некоторыми шутками. В самую оперу того примешивать без умаления ее красоты было не можно. Того ради выдумали новое представление, к-рое до оперы весьма не надлежит, но имеет особливое веселое содержание и может иногда на две, а иногда и на три части разделено быть. В таких И. выходят обыкновенно только две персоны, а именно буффо и буффа, к-рые какой-нибудь веселый случай представляют ариями и речитативами и чрез то как смотрителям, так и оперистам дают время к успокоению от важных представлений".
Всего шире развил жанр И. английский театр. "Слово интерлюдия, — говорит Ал. Веселовский, — рано делается в Англии чем-то вроде синонима драмы вообще; в привилегиях, выданных в разное время бродячим труппам актеров, как равно и в запрещениях, нередко налагаемых на свободное занятие их ремеслом, И. упоминается как особый род драматических, а именно, светских произведений. При дворе Генриха VII находилась целая труппа актеров, посвятивших себя исполнению одних интерлюдий; их отличительным именем было "The players of interludes". В патенте, данном в 1603 Шекспиру с товарищами, И. все еще упоминаются наряду с комедиями, трагедиями и "историями". Из авторов старинных английских И. XVI в. известен Джон Гейвуд (см.).
В настоящее время И. называются вставные сценки между актами основной пьесы (напр. И. в постановке в московском театре им. Вахтангова пьесы Гоцци "Принцесса Турандот") или даже по ходу самой пьесы в тексте ее (напр. И.-пастораль "Исповедь пастушки" в опере Чайковского "Пиковая дама" или арлекинада в опере Леонковалло "Паяцы").
Библиография:
Пекарский П. П., История Академии наук, т. I, 1870, и т. II, 1873; Веселовский Ал., Старинный театр в Европе, 1870; Морозов П. О., История русского театра, 1889; Сиповский В. В., Итальянский театр в С.-Петербурге при Анне Иоанновне, "Русская старина", 1900; Перетц В. Н., Итальянская интермедия 1730-х гг. в стихотворном переводе; Его же, Итальянские комедии и интермедии, представленные при дворе Анны Иоанновны в 1733—1735 гг.
Эм. Бескин
Рокове Коло. Стежки до листків про Українські традиції.
Староукраїнська культура й реліґія приявлюється в давніх передхристиянських святах — реліґійних, господарських і побутових, що досі тривають в Українського народу в зв'язаних зі Святочними часами народних піснях і в уривках давніх обрядів. Хоч зараз велика частина Українського народу, — особливо нове покоління, що виросло на повоєнних руїнах, — не здає собі справи з провідних думок цих Свят, але інтуіційно відчуває повагу і святість давніх традицій. І все-таки увесь нарід держиться досі старовіцьких Святочних звичаїв і поведінок. Сю інтуіційну свідомість чогось величного й Святого, переказаного предками і зв'язаного зі старовіцькими обрядами, піддержують злучені з Святочним часом пісні, — ось як: Колядки, Щедрівки, Гаївки і т. д., — і в них-то найбільше міститься народних традицій, як реліґійних, так господарських і суспільних, поданих у мітичному вигляді.
Колядки й Щедрівки суть ядро і мірило Українських культурно-реліґійних цінностей. Без них не віднайти систему та не настроїти її.
...Відтворити з тих традицій образ давньої Української віри і культури. Ця віра триває досі, хоч не є висловлена догматично, а давня Українська культура є в основах сучасного життя народу. Нарід жиє старими ідеями — а інтеліґенція народна переходить над ними до порядку денного, не здаючи собі справи з їх культурної ціни і сили, не розуміючи психіки народу і будучи в постійній з ним дисгармонії; не цінить культурного давнього дорібку, який мав колись свою стійність і міг би бути вихіснуваним і сьогодня, хоч інші зараз життєві й культурні обставини й поняття.
При розсліді цих пісень показуєсь, що матеріял, який вони подають, є незвичайно цінним для етнологічних дослідів, — і тому рівночасно відчувається потребу більшої кількости записок — і більше вичерпуючих питання, намічені як самим народом, так і дослідником. Α є річчю відомою, що етноґрафічні записки Святочних пісень: Колядок, Щедрівок, Гаїлок і ін., — були роблені досі по-аматорськи, доривочно і безпляново; не пороблено їх у всіх сторонах і місцевостях замешканих Українським народом, так, що вони не вичерпують усіх культурних давніх вартостей, які криються між народом. А нераз одно слово, або одне більше речення має неоціненну вартість для етнологічних дослідів.
Ще більшу недостачу можна би закинути запискам народних святочних обрядів, тим паче, що ці обряди є погорджувані й нівечені християнською церквою як "поганські" — а інтеліґенцією як наївні повірки й "забобони" — і нарід укриває їх перед небажаними свідками. (Кс. Сосенко)
|
