Соняшні ієрофанії та раціоналізм. Віра героїчних часів.
Колись, у героїчні часи історії релігій, вірили, що все людство знало культ Сонця. Перші спроби порівняльної мітології розшифровували, як би сказати, скрізь останки цього культу. Проте від початку 1870 років такий значний етнолог як А. Бастіан (A. Bastian) спостерігав, що цей Соняшний культ, в дійсності, зустрічається тільки в дуже рідкісних сторонах земної кулі. А півстоліття по тому Сер Джеймс Фрейзер (Sir James Frazer), повернувшись до проблеми в рамках своїх пристрасних розслідувань поклоніння Природі, помітить безладність Соняшних елементів в Африці, Австралії, Меланезії, Полінезії та Мікронезії. Та ж безладність підтверджується, за рідкими винятками, в обох Америках. Це хіба тільки в Єгипті, Азії та в архаїчній Європі те, що назвали „культом Сонця“ користувалося деякою прихильністю, яка могла стати при нагоді, у випадку Єгипту наприклад, справді переважаючою.
Як врахувати, що за Атлантикою Соняшний культ розвинувся винятково в Перу та Мексіці, — тобто тільки серед Американських „цивілізованих“ народів, єдиних, які досягли рівня справжньої політичної організації, — то можна розрізнити певну узгодженість між верховенством Соняшних ієрофаній та „історичних“ призначень.
Здається, що Сонце переважає там, де завдяки королям, героям, імперіям „історія знаходиться на марші“. Було висунуто чимало інших гіпотез, часом цілком надуманих, аби довести рівнобіжність верховенства Соняшних культів та поширення історичних цивілізацій. Деякі автори дійшли аж до того, щоб говорити про „Синів Сонця“, які ніби-то, в ході нескінченних подорожей та переселень, поширили скрізь культ Сонця одночасно з головними засадами цивілізації. Полишимо осторонь, як робили досі, питання „історії“. Обмежимося твердженням, що на противагу постатям Небесного устрою, на сліди якого ми натикалися майже скрізь, Соняшні божественні постаті зустрічаються рідко. За хвилю повернемося до цих останніх.
Але спершу потрібно упередити помилку перспективи, яка могла б обернутися на хибу підходу. Хочемо нагадати, з одного боку, що Соняшні божественні постаті (боги, герої, т.і.) не більше вичерпують Соняшні ієрофанії, ніж інші постаті вичерпують їхні відповідні ієрофанії. І мусимо знати, з іншого боку, що на відміну від інших космічних ієрофаній, — як Місяць або Води, — священність, виражена Соняшними ієрофаніями, більше не є завжди прозора для модерного західного духу. Ще точніше, те, що йому лишається прозорим і тому легко доступним, в Соняшній ієрофанії є найчастіше тільки залишок довгого процесу раціонального розмивання, залишок, який дістається нам, без нашого відома, через мовлення, звичай та культуру. Сонце зрештою стало одним із затертих місць у „невиразному релігійному досвіді“ в міру навіть того, що Соняшний символізм виявився зведеним всього-на-всього до банального знаряддя автоматизмів і кліше.
У наш задум не входить бажання пояснити зміни, яких зазнав, у досвіді сучасної людини, сам устрій Соняшної ієрофанії. Також не беремося визначити, в якій мірі важлива астрономічна та біологічна доля, визнана за Сонцем протягом останніх століть, не тільки видозмінила становище модерного проти цього небесного світила та відношення безпосереднього досвіду, яке воно може з ним підтримувати, але й змінило сам устрій Соняшного символізму.
Було б досить відмітити одну річ: спрямування мисленної діяльності, починаючи з Арістотеля, великою мірою доклалося до того, щоб притупити нашу сприйнятливість до всієї сукупності Соняшних ієрофаній.
Доказом, що це нове спрямування мислення не обов’язково відміняє можливість самого ієрофанічного досвіду, є випадок Місяця. Дійсно, ніхто не підтримає думку, що модерна людина є ipso facto (в силу саме цього) непроникною для Місячних ієрофаній. Навпаки, зв’язність Місячних символів, мітів та обрядів не пропонує їй меншу прозорість, ніж представнику архаїчних цивілізацій. Можливо, ця подібність двох мисленних устроїв („примітивної“ та „модерної“) в присутності проявів Місячних видів священного пояснюється пережитком, — аж до рішуче найраціоналістичніших рівнів умонастрою, — того, що назвали „Нічний лад духу“.
Отже, Місяць звертався б до того шару людської свідомості, на який не здатен напасти найруйнівніший раціоналізм.
Відомо, що над „денним ладом духу“ панує Соняшний символізм, тобто, великою мірою той символізм, який, — навіть, якщо він не завжди є штучним, — є наслідком раціонального виводу (дедукції). Це не означає, що будь-який раціональний елемент Соняшних ієрофаній буде, заразом, пізнім або штучним. Мали нагоду побачити, що „розум“ не є відсутній у найархаїчніших ієрофаніях, що релігійний досвід не є несумісний a priori (наперед, засадничо) з доступністю для розуміння. Пізнє та штучне — тут виняткова першість розуму. Тому що релігійне життя, — тобто, дотримуючись стислого визначення, досвід кратофаній (проявів сили), ієрофаній (проявів священного, святого) і теофаній (проявів божественного), — задіює життя людини в її цілісності, і було б химерним бажати встановити перегородки між різними ділянками духу. У цьому відношенні архаїчні ієрофанії Сонця є чудовим прикладом. Як то побачимо, вони виявляють певну всеохоплюючу розумність дійсного, і не без того, щоб одночасно виявити зв’язний і доступний для розуміння устрій священного. Але цю доступність для розуміння не вдалось би звести до ряду очевидних „раціональних істин“ та до неієрофанічного досвіду. Дамо один приклад: хоча відношення між Сонцем і Пітьмою, — або мертвими, або ще особливий Індіянський двочлен „Сонце-Змій“, — основані на повному схопленні життя та дійсності, — з погляду чисто раціоналістичного не випливає, що вони мали б бути прозорі.
Місяць і його метафізика.
Побіжний аналіз багатьох релігійних трактувань Світу показує нам усе, що прочитали люди в ритмах Місяця.
Завдяки Місячним фазам, тобто завдяки „народженню“, „смерті“ і „відновленню“ Місяця, люди усвідомили як свій власний спосіб буття у Космосі, так і свої шанси вижити чи відродитися.
Символ Місяця спонукав релігійну людину звести докупи широкі набори фактів, які не мали між собою видимого зв’язку, щоб врешті об’єднати їх в одну систему.
Релігійне трактування Місячних ритмів, ймовірно, дало поштовх першим великим антропокосмічним синтезам первісних людей. Завдяки Місячному символізму вони змогли встановити зв’язок і уподібнити гетерогенні факти, як-от: народження, становлення, смерть, воскресіння, або вода, рослини, жінка, родючість, безсмертя; космічна темрява, життя до народження і життя після смерті, за яким іде відродження Місячного типу (“світло, що ллється з темряви“); ткання, „нитка життя“, доля, тимчасовість, смерть і т. д.
Взагалі більшість ідей циклу, дуалізму, полярності, опозиції, конфлікту, але й ідеї примирення протилежностей, coincidentia oppositorum, були уточнені або відкриті завдяки Місячному символізму. Можна говорити про „метафізику Місяця“ у тому сенсі, що вона є логічною системою „правд“ стосовно способу буття, властивого смертним, всіх елементів, які в Космосі беруть участь у житті, тобто у становленні, у зростанні й відмиранні, у „смерті“ й „воскресінні“.
Не слід забувати, що Місяць розкриває людині не лише той факт, що смерть нерозривно пов’язана з життям, а й особливо те, що смерть не остаточна, що за нею завжди йде нове народження.
Місяць надає релігійного значення космічному становленню, примирює людину зі смертю.
Сонце і десакралізація. Пітьма. Зникнення релігійності.
Сонце, навпаки, розкриває інший спосіб буття: воно не бере участі у становленні; завжди в русі, воно залишається незмінним, його форма завжди та сама. Соняшні ієрофанії передають релігійні значення незалежності й сили, верховної влади, мудрості. Тому в деяких культурах ми спостерігаємо процес соляризації вищих істот. Як ми вже бачили, Небесні боги поступово втрачають релігійну актуальність, але в деяких випадках структура і важливість цих богів зберігаються в соняшних богах; особливо це знайшло вираження в високорозвинутих цивілізаціях, що відіграли важливу роль в історії (Єгипет, елліністичний Схід, Мексика).
Велика кількість героїчних міфів мають Соняшну структуру. Герой уподібнюється Сонцю; як і воно, він бореться проти темряви, спускається в Царство смерті і виходить звідти переможцем.
Тут пітьма не є одним із способів існування божества, як це ми бачимо у Місячних міфологіях, тут вона символізує все, чим бог не є, тобто його головного суперника.
Темрява вже не трактується як необхідна фаза космічного життя; з перспективи Соняшної релігії пітьма протиставляється життю, формам і розумінню. У деяких культурах світлові епіфанії Соняшних богів стають знаком розуміння. Сонце і розуміння врешті-решт уподібнюються настільки, що синкретичні Соняшні теології кінця античності перетворюються на раціоналістські філософії: Сонце проголошується розумом Світу, а Макробій вбачає в Сонці всіх греко-східних богів, від Аполлона і Юпітера до Озіріса, Гора й Адоніса (Saturnalii. І, част. XVII-XVIII).
У трактаті „Про Короля Сонце“ імператора Юліана, як і в „Гімні Сонцю“ Прокла, на зміну Соняшним ієрофаніям приходять ідеї, а релігійність внаслідок цього тривалого процесу раціоналізації майже повністю зникає.
Ця десакралізація Соняшних ієрофаній належить до багатьох інших аналогічних процесів, завдяки яким увесь Космос врешті-решт позбавляється своїх релігійних змістів. Але, як ми вже сказали, остаточна секуляризація природи стає доступною лише обмеженому числу сучасних людей — тим, хто не має жодного релігійного почуття. Християнство змогло внести глибокі, радикальні зміни у релігійне розуміння Космосу і життя, яких воно не відкинуло. Той факт, що космічне життя у всій своїй повноті ще може відчуватися як шифр божества, нам доводить християнський письменник Леон Блуа, коли пише: „Чи є життя в людині, тварині чи рослині, воно все одно називається життям, а коли настає мить, невловима точка, що зветься смертю, то Ісус завжди покидає і дерево, і людську істоту“.
(За працею: Мірча Еліаде. Мефістофель і Андрогін. Київ: Видавництво Соломії Павличко "Основи" 2001. 591с.)
З проблеми шанування Сонця у Святі Різдва.
Сходиться вона, на диво, з проблемою Колядників — на Гуцульськім терені.
Установа Колядників.
Було згадано про Колядників попередньо, особливо в розділі про Українські статеві гурти і особливо Молодців, як одну з основ Староукраїнського суспільного ладу. Порушено було реліґійні і суспільні мотиви в установі Колядників і стверджено цих як етнічну і культурну особливість Українського народу, їх конфесійну характеристику як визнавців і служивців Святоріздвяної ідеольоґії належалоб лучити з реліґійним шануванням, якому вираз дають Староукраїнські Різдвяні свята і Різдвяні пісні; а з цілого попереднього огляду Свята ясно виходить, що це шанування не було спрямовано солярно.
Відсутність Соняшного спрямування у Святі Різдва.
Та з деяких обрядів і технічних назв, прийнятих установою Колядників, особливо на Гуцульщині, виявлюється, що Соняшна ідеольоґія колись втиснулася була в Староукраїнський Різдвяний круг ідей і з тої ідеольоґії лишилися оце сліди в обрядовості Колядників, мимо того, що нарід святкує своє Старовіцьке свято на цілком інших реліґійних засадах.
Брак Соняшного спрямування в основі Свята Різдва і явища Соняшного культу як чужі налети у нім я мушу тут категорично ствердити, також і з цієї причини, щоби поправити власну похибку в моїм первіснім погляді на мітольоґійну орієнтацію Українського Свята Різдва , яку я вважав за Соняшну, опираючися на деяких обрядах цього свята, а не звернувши уваги на Колядки і Щедрівки, що справу в іншім світлі приявляють.
Ці Колядницькі обряди, які збуджують сумніви що до мітольоґійного спрямування, є злучені з Святочним походом Колядників, „на Колядування“, і з поодинокими діями Колядницького Святочного виступу між громадянами. Той Святочний похід і інші додаткові обряди заховалися особливо на Гуцульщині і відбуваються в цей спосіб.
Святочний похід Колядників.
Першого або другого дня Свята Різдва, після богослуження, збираються фахові Колядники зі своїм провідником „Березою“ на Колядування і роблять ритуальний обхід доокола церкви „за Сонцем“, цебто в напрямі, в якім уявляють собі хід Сонця. Обійшовши церкву, ступають на дорогу, що веде до духовника (священика), не походом, але ритуальним „плясом“ (танцем).
Поперед цілого походу йдуть вмілі плясаки, нераз найстарші гуцули; йдуть несучи топірці, підв’язані дзвінками, на плечах. Вступивши до хати Господаря, пляшуть знов обрядовий танець: парами з дзвінками в руках, при відчинених дверях (неначе на вільнім полі), гуляючи, то з хорім до столу, то, — плічми звернені, — в хороми від стола, похитуючися в оба боки, викручуючися то в правий, то в лівий бік; присідаючи й викручуючися „Гайдука“, або зриваючися раптом на рівні ноги і знов присідаючи, а все співаючи веселої. Відтак сідають до стола, колядують і гостяться.
Ідеольоґія Свят-Вечера і символів Святовечірніх.
Чи цей ритуальний пляс є дійсно в честь Сонця, можна поставити ось такі сумніви.
Одиноким натяком на майбутній культ Сонця є вислів з обходу церкви „за Сонцем“. Чи Колядники своїм походом наслідують уявлений круг Сонця і тим виражають своє шанування для нього, чи почувають себе його трабантами і мають на думці яку іншу Астральну силу? Питання етноґрафічно непояснене.
Пригадую таку саму невиразну обрядову містерію, коли перед почином Святої Вечері Господар виходить з хлібом і жертвенними дарами як святощію на подвір’я, йде до стайні, до худоби та і., а відтак на подвір’ю „викручуєся“ „за Сонцем“.
В кожнім разі не можна забувати, що ідеольоґія Свят-Вечера і символів Святовечірніх зосереджується при Небесній Трійці, в якій Місяць і Сонце і Дощик, — або Зоря, — разом узяті, ніколи не сходять з пам’яті народу; а Місяць буває головним об’єктом шанування, а крім того ціле Свято робить вражіння шанування Неба в Ночі, коли культ Сонця виключений. І самі Колядники, по думці народу, як свідчать Колядки, є символами Астральної Трійці, оскільки виступає їх три.
Є лишень дуже невелика ґрупа Колядок які співають про ідеальну Церкву, що в ній з Трох Віконців виглядає Сонце, або звідтам сходить і туди заходить; і також є мала частина Колядок, які підносячи Господиню, до котрої звертаються, порівнюють її з Сонцем.
Та особливо ці останні не дають певности про самостійний культ Сонця, а радше вказують вони на ідеольоґійний зв’язок з Астральною Трійцею, коли собі пригадаємо, як співають деякі Колядки: Ясен Місяць то Господар, Ясне Сонце Господиня, Ясні Зорі то Його (Їх) Діти.
Але можливо, що Колядки з персоніфікацією Сонця в подобі Господині були утворені народом винятково, саме в пізнішій культурній добі, при господарських або місцевих обставинах, коли вибивалася на верх матірна влада.
Тільки що серед Гуцулів, в їх окремих умовах ізольованого гірняцького життя і давніше такі суспільні засади були сумнівні і сьогодня ще позиція жінки в родині є нижча (навіть дуже принижена!). Тому ритуальний Гуцульський похід і пляс Колядників, начеб спрямований солярно, треба брати з застереженням.
Ритуальний пляс Гуцулів нагадує ритуальні танці доокола вогню народів природи. Етнольоґи й мітольоґи вважають їх за танці в честь Сонця (Sonnentänze), бо шанування Вогню в народів природи відносять до шанування Сонця. Та, чи зовсім справедливо?
Schroeder, пояснюючи приготовлення вогню з 12 полін на Свят-Вечер, відносить його до звичаїв пракультурних, схожих з праарійськими і заразом вказує на Мексиканські анальоґії шанування Вогню, а всяке шанування Вогню відносить до шанування Сонця.
Тимчасом, подаючи Мексиканські приклади шанування Вогню, дає їх двоякі. Було, мовляв, два Свята Вогню в Мексиці:
- В часі одного зрубували дерево, розпалювали пень, танцювали довкола — і вкидали у вогонь жертви людські.
- Друге свято було святом розпалу нового вогню через тертя двох дерев; на цей вогонь кидали упольовану дичину, котру відтак споживали.
Тут культурно-історична ріжниця обох свят очевидна. Коли перше свято вогню, з жертвою людською, — це неоспоримо свято Сонця, бо лишень з Соняшним культом були по всім світі зв’язані жертви людей; то свято друге — це очевидно свято пракультурне Живого Вогню, на що вказує сакральне приготовлення вогню пракультурним способом. Упечення дичини на цім вогні — це без сумніву жертва Богові, бо на тім пирі з дичини з певністю, судячи по анальоґіях у народів природи, перша частка припадала Богові.
Культ „Живої Ватри“ мають як раз Гуцули на Свят-Вечер — і по цілій Україні, як свідчать обряди перед Святим Вечером, є незабутнє первісне шанування Живого, — природного, — Вогню, — а не культ Сонця.
А вже найкращим цього доказом є тема Свята Різдва, що трактує про Сотворення Світа, і всі Колядки на цю тему. Тимчасом з Колядок і Щедрівок виходить, що світотворчим чинником у Почині Світа був Астральний вогонь загально, а особливо еманаційна сила Місяця, що впливала на внутрішній гін життя усієї природи.
Ритуальний танець як вираз реліґійної екстази.
Ритуальний танець вважав би я взагалі лише за вираз реліґійної екстази, без огляду на її культове спрямування. Пригадую хоч би відомий з Біблії танець царя Давида з арфою і співом, у поході перед Кивотом Завіта.
В Українських народних обрядах маємо такий екстатичний танець в Ніч на Івана Купала, з шануванням Живого Вогню і Води; або в обряді Весільнім, коли Молода перескакує вогонь, розложений на подвір’ю Молодого, і цебер води перед порогом його хати.
Ритуальним плясом є Український Гаїлковий „Кривий Танець“, поміж три символічні горщики або стовпчики, і він є типовим висловом шанування Місяця, що доведу в розділі про Щедрівки.
Танець Кругляк у Господаря на Пасіці.
Мабуть більше вже виразом шанування Сонця є другий танець Колядників, т. зв. Кругляк, який відбувають вони у Господаря на Пасіці. Господар веде їх на місце, де стоїть Пасіка влітку, там вони стають колесом, упадають усі враз на коліна, роблять перед собою хрести топірцями, укладаючи їх лискучими бардками до середини, а топориськами до себе — і в цей спосіб творять лискучий центр з промінням жовтих, висаджуваних узорчатими бляшками палочок. Відтак складають на бapдки свої шапки, які Господиня наповняє золотистою пшеницею — і взявшися за руки крутяться в один бік „за Сонцем“. Відспівавши в часі Кругляка якусь веселу пісеньку, „аби Бджоли були веселі“, Колядники знов упадають на коліна і роблять хрести топірцями. Пшеницю з шапки зсипають Господині до запаски вінчуючи: дай Боже, аби Пасіка була така велична, як Свята були величні. Цю пшеницю ховають Господарі як освячену до Весни, та обсипують нею вулії, коли випускають бджоли перший раз у світ.
На відходнім беруть Колядники духовника, або Господаря з Господинею, між себе, а враз з ними свого тримбітаря аби грав, складають шапки до середини і взявшися за руки, крутяться востаннє Кругляка та закінчують співом: „Сидів Когут на Вербі, пустив коси до Землі“. При тих словах клоняться Господареві, від разу кожний розхапують свої шапки та дякуючи за привіт: „Шьистєм-Здоровлєм Многа Літами“, — розходяться.
Символи Сонця у пастуших народів і Вавилонців.
Описаний Кругляк має багато познак шанування Сонця. В загально світовій мітольоґії вважається символом Сонця від’осереднє проміння, звичайно у виді промінистої коруни. Таким як раз образом промінистої коруни може бути в Гуцульських містеріях шапка (знак власти у пастуших народів) як центр промінистих топірців.
У Вавилонців була символом Сонця хрестовидна звізда з чотирма жмутами промінистих блискавок від осередка у чотири сторони, обведена кругом (анальоґія — Круг Колядників?). У Вавилонців сам хрестик був символом бога Сонця.
Звертає увагу також прощальна приспівка Колядників після останнього Кругляка — про Когута. У ній є Когут очевидячи якоюсь персоніфікацією; а у Вавилонців був Когут (по Вавилонськи Kurkīe) символом бога Сонця.
Так отже виявляється, що впливи Соняшної ідеольоґії в обрядах Колядників досить ярко зазначуються.
Місячна символіка Топірця і Астральна Трійця.
Але, щоби це була чисто Соняшна культова орієнтація, годі на це згодитися. Не буду повторяти доказів вже виповіджених, а зверну увагу лише на один мотив у плясі Кругляка, і у ритуальнім поході попередньо, а це на мотив Топірців.
У многоти Щедрівок це мотив улюблений, бо Топірець — це слава, майже тотем Гуцулів, але він має своє визначне значення мітольоґійне, — це символ Місяця-Молодика.
Як його погодити з шануванням Сонця? Я думаю, що одиноким і конечним поясненням було би це, що у Староукраїнців було шанування Місяця й Сонця в одній стадії культурно-історичній злучене разом, саме в Астральній Трійці. А знов, після Вавилонських астрольоґічних традицій, наближення Місяця з Сонцем вважалося містичною подією і ворожило щастя для світа й людини. Може й тому, по якійсь традиції з полудневого Сходу, задержує Український нарід попри свої власні культові ідеали і оці напливові.
Уривки Соняшного культу і Староіранці.
Що уривки Соняшного шанування могли втиснутися колись у Староукраїнську Різдвяну ідеольоґію також за посередництвом Староіранців, що мали культурно-реліґійні зношення з Вавилоном, були би на те докази в деяких Святоріздвяних технічних назвах, вживаних Колядниками.
І так:
Бурта, — себто відділ Колядників, — це Староіранське participium futuri passivi, саме: barata, в еволюції слова: середньоперське apurtan, a новоперське burda, — і значить те, що має бути несене, чи ношене, — тут безперечно в значінні збірки Колядних дарів; ґрупа Колядників, що носить Коляду, персоніфікує її.
Ймення „Береза“ і „Вайда“.
Що означає ім'я „Коляда“? Коляди у Гуцулів (Записав Береза Петро Шекерик-Доників).
Українська Астрально-мітольоґічна реліґійна концепція.
Ява Священного.
(За працею: о. Ксенофонт Сосенко. „Культурно-історична постать Староукраїнськиx свят Різдва і Щедрого Вечора". Львів, 1928. - СІНТО, Київ 1994. 343с.)
Стежки до інших листків про Українські традиції.
|
