Святе Святим притягується.
Богу молився щоб Світ творився!
Шанування Прадіда і Прарідні.
Поява людської Прарідні і Прадерево.
Одним з найважніших, для Української етнології, порухом космогонічних Колядок є поява людської Прарідні (батька, матері й дитини) з Прадеревом і на Прадереві ― в Астральній подобі Місяця, Сонця й Зорі. Цьому мітові відповідає, ― одинокий у світі в своїй ориґінальності та глибокості мітологічної думки, ― міт мешканців острова Ніяс (біля Суматри) про Першого чоловіка.
Цей міт оповідає, що по смерті Першого чоловіка виросло з одного його ока Сонце, а з другого ― Місяць, а з серця виросло Дерево, що зродило Золоті Овочі: з їх одної частини зродилися Перші люди (Прарідня), а з інших зродилися Звізди й розбіглися по Небі.
У близьких до острова Ніяс мешканців острова [Борнео] Андаманів (в Індійськім заливі) ― є аналогічний міт про Першу прарідню в подобі Астральної Трійці (Сонця-Місяця-Зорі) ― на Райському Дереві.
Міт про Прабатька світа та його Перше покоління, зроджене Деревом Життя, що виросло з серця Батька, ― і про споріднення Перших людей з Небесними Зорями, ― і цей другий міт про Астральну людську прарідню на Дереві Життя дали Астральну мітологічну основу міту, поширеного в Австронезії й полуднево-східній Азії, про люнарного Правітця і його ж шанування з додатком шанування Прарідні і Предків народу.
В північно-східних областях Азії впровадилось шанування люнаризованого Правітця у шаманство з його екстатичними, шаленими, шанувальними прийомами на Місячних порухах.
Ідеологічна схожість Українського міту про Правітця і Прарідню з мітами Австронезії є очевидна.
На тій схожості вже легше виснувати і оправдати ідейні аналогії Староукраїнського Різдва з святами Альґонкінів в [Полудневій] Америці.
Згадати би, що в наведених традиціях Індіян, окрім проявленого шанування Прадіда, є шанування (Пра)дерева як животворної сили з Первовіку: з вибраного, Святого, дерева ставлять вони для цього (ad hoc) ― Хату-святиню, щоби в ній могли згадані вище містерії й танці виконати. (Гл. Українські Колядки про рубання мітичного Дерева на будову Церкви.)
Давність Українського шанування Прадіда.
З вищесказаного видно, яке важне, з етнологічного погляду, є Українське шанування Прадіда.
На фактичність і давність цього шанування вказують його аналогії у первісних народів природи в Австронезії і етнографічні Українські дані.
На велику давність міту про Прадіда на Україні і на Український, ― або вповні зукраїнізований, ― характер цього міту вказують незвичайна послідовність і лучність мітологійних ідей в його розвитку, почавши від мітологічної основи, спільної з мітом Австронезьким, аж до його всестороннього, дуже багатого в ориґінальні ідеї, Українського викінчення.
Шанування Прадіда в Україні є наглядне: в обрядах Святого Вечера, в назві "Дідуха", в святочнім уведенні Дідуха до хати, що особливо відмітне в обрядах Закарпаття (з "Корочуном"); відтак у Колядкових образцях Прадіда і Прарідні.
Крім цього, ідея Дідуха чи Корочуна є вповні схожою з ідеєю Прабатька і культурного Лицаря світової мітології.
Прадід і "Душі померших".
Дійсність шанування Прадіда на Свят-Вечір стверджує також рівночасне шанування померших Предків народу, т.зв. "Душ померших", бо за першого між ними вважають Прадіда.
Примір подібного шанування Предків на Святий Вечір, але далеко виразніше поставленого, дають Серби, рівнож виразне є у них шанування Прадіда й Прарідні разом: Бадняк, Баднячіца і їх Дєтоє.
Цікавою й важною признакою в Українськім шануванні Душ померших є зовсім первісний його вигляд. Цих Душ ніхто не боїться, їх сподіваються щирим серцем як Гостей на Святу Вечеру, стараються за їх прокормлення. ― ставлять для них Кутю й Хліб на вікні, розкидають по хаті біб, лишають на Столі кришки з хліба й миски з останками Вечері й необмиті ложки на всю Ніч, щоби Душі померших поживилися; грають на скрипки, щоб їх розвеселити.
І перед Дідуха ставлять Кутю й Хліб у тій самій думці, ― хоч безперечно й для особлившої його пошани, в значенні жертви.
Прим. Кс. Сосенка: Не маю певності, як деінде на Україні називає нарід ті душі з-за світу, яких очікує на Свят-Вечір, і за кого їх має, ― але стверджую, що в Конюхах, місці мого перебування (повіт Бережанський), називає їх нарід не тільки на Свят-Вечір, але і при інших Святочних нагодах в році, приміром на поминках-обідах, своїми предками ("попередками").
Шанування Предків у народів природи.
Приміри подібного шанування Предків дають первісні народи природи.
Так, наприклад, є поширене шанування Предків з їх прокормленням у пранародів острова Формоза. У Пайванів (Малайців) на тім острові є два свята ― весняне, сівби проса, ― й літнє, жнив проса. Оба присвячені шануванню померших предків, ― і їх живленню, ― причім відбуваються святочні обіди для живих.
Перед важними справами (небезпечною виправою на лови, перед походом на неприятеля й і.) ставляють Малайці по деревах галушки з проса ― і коли прилітають пташки, і дзьобаючи цю лемішку, цвірінькають, то нарід вслухується в їх цвіркот і віщує з його відорваних звуків вдачу або невдачу своїх замислів. Бо вважає ці пташки за душі предків, що прилітають з гір.
Заклик сил Природи на Свят-Вечір.
Ці відмітні признаки первісності Українського шанування померших, яке виявляється на Свят-Вечір, є дуже важними для культурно-історичної оцінки другого культурного явища Святого Вечера, яке в’яжеться з попереднім.
Відомо, що перед Святою Вечерею іде Господар з жертвою хліба і надібраних Святовечірніх страв на подвір’я і кличе на Вечерю мороза, тучу, й інші грізні сили Природи. Звертає увагу ця доброзичливість Господаря супроти неприязних сил Природи, його сміливість і небоязкість. Ці сили Природи ― річ звичайна для нього, його уява не видить ще у них ні духів, ні якоїсь їх персоніфікації (уособлення); його помічення анімізму в Природі зовсім непевні, ― коли тимчасом поняття про життя Душ померших дуже розвинені.
Анімізм і манізм.
Це вказує на влучність помічень учених школи культурно-історичного напряму, що перше розвивався у первісних народів манізм (думка про Душі померших), а опісля ― анімізм (думка про духи в природі і духовість грізних для чоловіка сил природи).
Є ідея анімізму в іншім явищі Святого Вечера. Нарід вірить, що в Різдвяну Ніч худоба в стайні говорить людською мовою; але підслухувати цю розмову худоби не вільно під загрозою смерті. Це явище гідне кращого оцінення в світлі етнологічних мірок. Анімізм худоби є обмежений на одну ніч в році і проявляється лише людською бесідою. Розмова худоби відноситься до поведення господаря з худобою і його доброго або злого старунку коло неї.
Брак віри в злого духа.
Це й пояснює, чому в Святі Різдва, в його обрядах, передовсім у Колядках загалом, а в космогонічних Колядках особливо, нема ніякого спомину про злого духа, або злі духи, мимо того, що зовсім розвиненим проявлюється на Свят-Вечір шанування Душ померлих.
Брак віри в злого духа мало де можна стрінути в первісних віруваннях. Цю особливу відмітну ознаку Українських Святоріздвяних вірувань треба підчеркнути не раз. Щось подібне є у віруваннях пранародів острова Формоза. Д-р Вільг. Шмідт пише, що в Індіян Лепар не було первісно відоме поняття злого духа, як противника Бога. Це поняття внесло між них християнство. Але є в одної частини того племені і противна гадка.
Перший Батько – Вчитель народу, Лицар і Вірник Божий.
Питання шанування Прадіда на Україні зложилося двояко.
- І. Раз цей Прадід являється реальнішою поставою як Перший Батько і Вчитель народу – культурний Лицар, який вчив народ ловецтва, пасічництва, плекання худоби, рільництва ― далі до цього списку долучаються ремесла, серед них і золотарство (Золотарю Царю скуй мені Перстеник:-)
- ІІ. По другому ― це мітологічна поява з Небес, Вірник Божий та приятель і заступник народу перед Богом.
Символом першого ― це сніп збіжжя, сіно, солома, Святовечірні хліби (Коляда), бо ці здобутки ― це заслуга й слава Прадіда.
Про другого ― розвинулись ідеї народу в Астрально-мітологічнім напрямі:
- Це мітологічний вогняний птах, Різдво;
- Астральна Трійця як Прарідня, Місяць і Сонце з Господом як Прабатько і Праматір живучі на Небі, Христос з правим лицем як Сонце, лівим як Місяць і з Зорею на грудях;
- Місяць у чотирьох небесних появах (фазах), ― Сокіл на Прадереві, або на Стіжку збіжжя (Богу на Втішейку)...
- та інші символічні образці, про які співають Колядки.
Шанування Прабатька і Місяця. Зоря.
З цих мітологічних символів Прадіда найбільше розвинувся і найбільше є поширеним символ Прадіда наче Місяця в чотирьох його небесних появах. Це символ невмиручості й всемолодечості Прадіда: він усе відроджується Місяцем-молодиком, росте як хлопчина, в повній силі як "Білий Молодик" ― Місяць у часі Повні, а хоч опісля упадає на силі й никне, ― відроджується наново.
Висловом тих ідей є майже всі Щедрівки, але належить додати, що ідея Прадіда в цьому вигляді перейшла пізніше в чисто Місячне шанування, в якім славиться Місяць як всемолодеча животворна й плодюча сила природи, як чинник любови й подружнього життя.
В цій якості виступає він усе з своєю сестрицею Зорею.
Зміни особливостей шанування Прадіда, перехідного шанування в Місячно-мітологічне, були узалежнені від господарських умовин народу (гл. Астральна реліґія: Двоїстість Української культури й реліґії).
Шанування Прадіда і Бога.
Шанування Прадіда (Правітця) є найвизначнішою змістовою частиною Свята Різдва.
Не є це шанування божества і лише часом в ідеях народу наступає мале змішання шанування Бога з шануванням Прадіда. Але таке змішання позірне, а по правді ці два шанування часом чергуються один по другім миттєвою переміною думок.
Давня Правдонька, реліґія етики.
Шанування Прадіда є соціально-альтруїстичне. Це пієтизм для Правітця (й Праматері, в шануванні Прарідні), ― подібно, як природній, близький людському серцю пієтизм для батька й матері.
Це реліґія етики в народі і в кожній сім’ї, за якою нарід виразно тужить і упоминається в Колядках про "Давну Правдоньку, ― що минулася".
Це шанування заслуги предків, на котрих не кидають камінням, але їх цінують і шанують, ― одна з найкращих прикмет вдачі народу.
Шанування Творця і Господа Світа.
Потрійне шанування: позірне змішання реліґій.
Проявлене і свідоме шанування Бога.
Здержаність вимовляння імені Бога.
