Поставила у пошук "Як кохатися з піснями" і вилізло те, що мені не подобається. Може не там шукала?..

Я неправильно щось написала. Просто все було під впливом приїзду в наше село якихось київських журналістів з диктофонами. Між собою, гади, московською патякають, а до нас звертаються на щирій журналістській мові.
Пісень їм, бачте, треба карпатських. Бідні люди зраділи, голубці бігом на стіл, ще й самогоночки свіженької (люди аж з Києва!). А воно, бидло, регоче, насміхається з місцевої мови. Йому "по цимбалам" та пісня. Дали завдання записати якусь карпатську фігню на диктофон.
Шкода, що мене там не було, це все в моєї тітки робилося, бо я ж у горах... А вони люди прості, та й мою бабусю і мене через антихристиянство не дуже-то й горнять...
Отже, пробачте за дурні коментарі! Все добре робите!

Що ж це люди у вас такі злі до язичників? Якби я, атеіст, жив би там, на мене теж би косо дивилися?

п. Лесю,
Я навіть розстроївся. Як може таке гарне оповідання не подобатись ? А тепер думаю, що Ви поставили пошук по сайту - і справді отримали бозна що. Поставте цей пошук по Гуглу.

Для повноцінного читання народних пісень треба добре стежити за головними компонентами пісні:
1. Слова
2. Мелодія
3. Виконання

Перші два компоненти священні. Змінювати їх мають право тільки геніальні люди Української культури. Мені з таких людей відомий тільки М. Леонтович. Є й інші (хтось же, наприклад, розвивав пісню "По садочку ходжу" після того, як її співав І. С. Козловський!), але ці інші зазвичай залишаються невідомими. Але є, і то дуже багато, таких, хто безцеремонно влазить і в текст, і в мелодію, калічить їх (не підозрюючи про те), ще й за свої авторські права очі видряпає. Ну, то біда, і нема ради, хіба чекати, поки те сміття спливе рікою часу.

А от третій елемент - виконання - цілковито в розпорядженні виконавців. Є тисяча способів передати голосом одну й ту саму мелодію з тими ж самими словами - і щораз буде щось нове, інше і не обов'язково гірше.

Культура читання пісні полягає в тому, щоб належно почути всі три компоненти, надаючи їм відповідної ваги. Так ось тут секрет такий, що в різних піснях різна, дуже різна питома вага кожного з трьох компонентів.
Скажімо, та ж сама "По садочку" - виразна співана поезія, тут слова - головне; але й мелодія її гарна: хоч і проста, а відповідає текстові ідеально. А от виконавці...
Я ще можу зрозуміти Козловського - він співає давніший варіант мелодії, і той варіант багатший, цікавіший саме як музика; до того ж і текст там коротший і простіший. Тому використовувати таку пісню для того, щоб голос свій показати, більш-менш природно. І все одно, за всієї поваги до Козловського, важко слухати, як він малюється з своїм голосом. Голос прекрасний, вимова бездоганна, але саму пісню, саму її душу ота манірність просто вбиває. Ні, п. Гориславцю, він не душу вклав у цю пісню, він вклав у неї свою самозакоханість. Тим сумніше, що вклав на найвищому рівні технічної майстерності.
Мене можуть не зрозуміти молоді, бо тепер манірність стала неодмінною складовою виконання не тільки сучасних, а й давніх пісень. Сучасні...

Сучасні пісні на те цілком заслуговують, оскільки самі собою нічого не варті, і лише кривляння виконавців можуть надати їм якщо не змісту, то хоча б видимості. Тому, власне, й сформувалась у нас культура кривляння.
Один із пристойних записів на цьому сайті - спів Богдана Косопуда; співак має чудовий голос, але співає не ліричну пісню, а оперну арію, де в кінці ще й "верхи показує" в найкращих традиціях совкових урядових концертів.
Інша біда - коли гарна пісня розпинається на безжалісній одноманітній мінусовці. Тут на сайті й такі записи є - до того ж мінусовка кульгавою гармонією дуже нагадує фільм "С легким паром"...
Ось чому я віддав перевагу Боянівській із Самайдою: у них мінімум брехні.

"...сміття спливе рікою часу."
Це правильно, Василю Герасимовичу. Тому воно не повинно засмучувати. Але ж хочеться побачити щось кращого, а це не завше вдається... На жаль.

Вилітала галка
www.youtube.com/watch?v=F8n5M9fY_fk

Вилітала галка з глибокого балка,
Та вилітала друга з зеленого луга.

"Нейтральний" заспів – пейзаж, деталь, епізод, вихоплений із реального природного оточення, – може нести в собі чіткі символи наступного змісту пісні ("Ой наступала та чорна хмара"), а може й не нести. Як ця галка, а за нею друга, стосуються життя жінки в чужому краю? Може й ніяк, але співати про свій біль якось не годиться відразу. Потрібна підготовка душі. Задивитися на білий світ, забути на мить свою тугу.

Сіла-впала галка на високій сосні
Та й на високій сосні, на гілці розкошній.

Але ця зрима картина не дає забуття, навпаки, кожною дрібничкою щось нагадує, ятрить серце. Тут можна шукати символів-паралелей. Можна, але навіщо? Що з того, що жіноча доля чимось схожа на галку, яка вилетіла з рідного гнізда? І сіла на високій сосні, на гілці розкошній? Мабуть, і жінка високо злетіла та сіла в розкошах – а щастя немає:

Не хилися, гілко, бо й так мені гірко,
Та не хилися, сосно, бо й так мені тошно.

Тошно сиротині на чужій країні
Та на чужому краю, де роду немає.

Туга за родом, за рідним гніздом – природне й зрозуміле почуття, але саме собою воно не могло б породити такої щирої й пекучої краси-поезії, від якої набігають сльози:

Тільки в мене роду – два братіки зроду,
Та й ті прибувають аж третього году.

Ой приїдьте, братці, у неділю вранці,
Та сядемо, братці, на тисовій лавці.

Та й сядемо, братці, на тисовій лавці,
Та вип’ємо, братці, горілки по чарці.

Чогось мені, братці, горілка не п’ється –
Та коло мого серця як гадина в’ється.

Совила гніздечко, де моє сердечко,
Та й совила двоє, де серденько моє.

Ні, тут не сама лише туга за родом. Ось уже й брати приїхали, вже й по чарці хильнули, та щось та горілка не гріє. Далі слова мені не відомі, а можливо їх і немає. Вони, власне, не потрібні. Зрозуміло й без них, що біда жінки глибша, ніж просто розлука з родиною. Бо, зрештою, кожній жінці приходить час залишити батька-матір, попрощатися з двором, а може й з селом, та будувати нову сім’ю, нове життя.

Видно, не будується.

Характерно, що текст пісні дуже невизначений, нечіткий, у ньому дуже мало фактів. Відповідно, велике поле для фантазії. Навіть ні словом не вказано, що йдеться про жінку – можна уявити собі й чоловіка чи хлопця на чужині, в наймах.
Отже, тут текст – більше символ, ніж сюжет. Саме такі пісні, де текст не потребує особливої уваги, нерідко виявляються геніальними своєю мелодикою й багатоголоссям. Це по-своєму логічно: коли слухаєш чи співаєш таку музику, надто насичений текст заважає музиці. Будь-який аналіз мелодії та гармонії тут безсилий – таку музичну розкіш треба просто слухати.

На вказаному YouTube "Рідна пісня" співає два перші куплети. На відео краще не дивитись - його робили, мабуть, оті недомірки, що приїздили до Макоші в село. Але музику, багатоголосся - варто послухати: це шедевр Полтавщини, це та музична сила, без якої ті слова залишились би звичайним скиглінням...
Я ось спробую вмовити нашого модератора, щоб розмістив тут усю пісню - вона тог8о варта!

А розмістіть, будь ласка, "Ой, у полі вітер віє", дуже хочеться послухати!

"Ой у полі вітер віє" (М. Частій та О. Петрусенко):
www.youtube.com/watch?v=CXsWezj_q-o
Вважаю цей запис справжнім шедевром Української музики й поезії, шедевром виконання, а ще до того й прекрасний відеосупровід...
Чому нічого подібного не створено після них?

Придивіться до відео (не знаю, звідки цей сюжет, мабуть із якогось кіно?).
Замість широкого поля, простору, вітру, житніх хвиль, дуба, вишні... бачимо тихий вечір, човен, латаття, двоє закоханих... і більш нічого?
А більш нічого й не треба. Все воно є в пісні, навіщо дублювати. З усієї пісні взято під мікроскоп тільки два головних слова: "вірненько любить". Зате як взято! Жодних ознак такої модної ветеринарної еротики, а разом із тим яка еротична краса, які вони обоє гарні, молоді, дужі, вірні - тільки десь-десь набіжить легка хмарка сумніву чи страху, та й знову сяє, кипить, вихлюпується кохання. А сидять на віддалі... Придивіться до їхніх облич - там багато чого можна прочитати. У неї - щастя, енергія, радість, довіра... іноді осторога... А він - лицар, та й годі; але його прекрасне обличчя неважко уявити зовсім іншим - хижим, насмішкуватим, байдужим, жорстоким. Врешті, це досить типова життєва ситуація, вона могла б бути навіть банальна - коли б не пісня. Саме пісня тримає нас у полоні, саме вона показує найбільшу красу, підказує найголовніші тлумачення.
Найдивовижніше те, що слухаєш пісню раз, і другий, і десятий, у різний час і з різним настроєм, і щораз вона відкриває якісь інші куточки душі...
Оксана Петрусенко - це велика богиня Вкраїнської пісні, дарма що напівросіянка (навіть у цій пісні проскакують "кацапізми" - до речі, хто-небудь їх помічає?) - все їй прощається за такий душевно щирий і технічно досконалий спів.

Микола Частій - зовсім не випадковий партнер Оксани. Це стає зрозуміло, коли послухаєш його запис "Ой не пугай, пугаченьку": http://www.youtube.com/watch?v=CtYN0rQzv40.
На платівці вмістилося тільки три куплети (та й не сприяла епоха таким пісням), але ось повний текст, і мисленно можна доспівати цю трагічну козацьку пісню-думу 17-18 століття до кінця:

Ой, не пугай, пугаченьку
В зеленому байраченьку!

Як же ж мені не пугати?
Кругом гори та й байраки,

Кругом гори та й байраки -
Ніде ж мені гнізда звити,

Ніде ж мені гнізда звити,
Щей діточок наплодити.

Ішла вдова долиною
З дитинкою ще й з малою,

Сіла вдова спочівати
З своїм сином розмовляти -

Ой, сину мій малесенький,
Де ж твій батько ріднесенький?

Сидить орел над водою,
Розмовляє з удовою -

Не плач, не плач, молода удово,
Бо я твого мужа знаю,

Бо я твого мужа знаю
Трийчі на день обідаю.

І снідаю, обідаю,
Ще й третій раз - вечеряю,

На кучері наступаю,
Очі з лоба видираю.

Частій співає саме так, як треба співати наші пісні, - просто, щиро, без витребеньок. Він показує не себе, не свій голос, а пісню. Жаль, мало прожив чоловік (десь років 57), мало про нього й пам'ятають, а таких виконавців народної пісні більш і немає.
Не знаю, чи співав він до кінця "Ой не пугай, пугаченьку" (та безумовно співав, тільки...). Але послухайте запис і покладіть перед очима весь текст: та в тих трьох куплетах уже чути всю наступну історію вдови з дитиною.
До речі, в цьому поширеному варіанті тексту є маленька помилка: не "Тричі на день обідаю", а "Тричі на день одвідаю".

Зроблю невелику перерву (на кілька днів), а тим часом пропоную - кому цікаво - прочитати веснянкову пісню-гру "Летіли лебеді понад став" (вона є на сайті, і на ноти є стежка: http://nashe.com.ua/song.htm?id=12526&tab=1 (п. Юрію, чи не варто було б хоч сопілкою озвучити?)- там таки, при нотах, є дещо інший текст, але явно фрагментарний.

Л. Ященко детально описує саму гру, але жодного слова про текст - а текст увесь зітканий із символів. Дуже гарна задачка ті символи прочитати, спробуйте!

Там ще є не дуже зрозумілі слова слова "попід мєщ йде вода" - здається, це "попід межу".

Врешті сама пісня дуже гарна й нескладна, можна співати й без гри, можна співати не тільки на весняних ігрищах, а й, наприклад, на весіллі.

Вже як вмів, постарався зробити, Дідуню, самі розумієте, аматорська робота не люкс, а краще не подужав, бо й пісні такої зроду не чув.

Мій чоловік ніколи не називає людей, що не бачать, сліпими. Він каже, що вони незрячі. а сліпі - це такі, як я. Діду Василю! Хочу. щоб Ви розшифрували ті символи.

п. Лесю, не картайте себе, традиційна символіка тепер далеко не всім і не завжди дається, і мені теж. Це непроста, химерна сфера нашої культури. Вона й сама собою неоднозначна (залежить від контексту), а зважте ще й на те, що рідна "система освіти" 300 років намагалась її похоронити.
- Лебеді - символ кохання
- Вода - взагалі жіночий символ: коли йдеться про кохання, то - спрага - дай коню води - дай напитися - зрозуміло кожному хлопцеві. Та й кожній дівці. (В інших контекстах вода буває й чоловічим символом: Дощ або запліднює Землю, або є необхідним засобом, коли її запліднює сіяч; хлопці, вмиваючи своїх дівчат з ополонки або в Обливаний понеділок, одержують навзаєм поцілунок або крашанку - знак згоди, готовності до зародження життя).
- Став (не ставочок, а цілий став!) - багато-багато води... але під кригою! Це ще не пробуджені величезні запаси молодого кохання, нестримного руху, життя. Нетерплячі лебеді б'ють крилами по льоду - і будять дівчину.
- Межа. Ну, межа є межа. Подоки ось можна, а далі ні. Попаси коня скраю, але в город не пускай. Але коли вже попід межу йде вода... ніякого коня не втримаєш, заскочить таки, шибеник!
В нерозшифрованому сприйнятті ця пісня несе цілу вервечку неясних, але солодких до щему образів-вражень, такий собі Український народний експресіонізм; його, до речі, дуже гостро відчувають діти (ось попросіть їх проілюструвати цю пісню малюнками). Розшифровка приносить знання, характерне для старших людей.
Як бачите, проф. Килимник недарма називав усі наші пісні про кохання еротичними. Це справді хімічно чистий ерос у його первісному незалапаному сенсі.

Увага, запитання: чому Я не дав? Чому саме чоловік, парубок пожлобився пригостити лебедів свіжою водою?

п. Лесю, а може Ви знову не туди дивилися?
Все ж таки звертайтесь до тексту, записаного Л. Ященком: http://www.pisni.org.ua/songs/4184535.html

І ще одну деталь-символ забув згадати: зимна роса. Зимна, холодна роса - як правило, негативний образ. Це загроза, погана слава, обмова, плітки. Це заборона, охолодження надто гарячої голови. Це родич інею, снігу, смерті.

Погані пісні
А що ви думаєте, є й такі, навіть серед народних. А що особливо сумно - вистачає "промоутерів", щоб такі пісні популяризувати.

"Ой ти, Галю"
Не буду наводити текст, його знають навіть ті, хто до народної пісні зовсім... незрячий. Справа не в тому, їхали там козаки, чи татари, чи хозари. Татари й хозари з'явились як благородна спроба обілити наших і без того білих та пухнастих козаків. Справа й не в приліпленому пізніше повчанні ("а хто дочок має, нехай научає"), хоча справжній фольклор завжди обходиться без дидактики. Справа навіть не в приліпленому ще пізніше бадьорому хепі-енді совкового розливу (про козака чи козаків, які врятували дівчину, а татарів-хозарів порубали). І навіть не в самому автентичному сюжеті з такими неестетичними жахами (у фольклорі є немало ще крутіших "страшилок", і в тому є спеціальна мудрість).
Секрет ідіотизму цієї пісні - в її мелодії. Мелодія якась така, що просто провокує на дурнуватий спів, особливо під чарку. Ота карапетова ритміка ("Дєвчоночка Надя. чєво тєбє нада...") швидко виводить пересічну людину з смислового поля в поле фізіологічне - танець-гойдалку. Вигукуючи цей танець, дуже важко водночас усвідомлювати зміст пісні.
Врешті, разом з усіма своїми довісками, доробками й хозарською проблематикою, ця "пісня" надійно увійшла в золотий фонд п'яниць та неперебірливих споживачів ритміки. Повернути їй людське обличчя неможливо, бо вона його ніколи й не мала (на відміну від багатьох інших пияцьких пісень, як-от "Ой наступала та чорна хмара" або "Ой п'є чумак, п'є").

"Пісня про Байду"
Це особливо яскравий приклад дурнуватої пісні, бо, поза всяким сумнівом, вона справді дуже давня, автентична і не сприйняла ніяких пізніших "доробок".
Тим не менше. Сидить цей жлоб у самому серці чужої імперії, сидить на базарі й пиячить. Пиячить відкрито, довго й гучно. Аж сам цар до нього підходить - спробувати схаменувати. Що пропонує цар турецький? Фантастичну річ: "Бери мою дочку та йди царювати"! Чи можна уявити благородніший і щедріший жест?
І яка ж відповідь Байди?
Не будемо дорікати йому за його політичну безграмотність. Може й справді не розумів нетяга, що союз із Туреччиною (нашим найближчим потенційним союзником і по крові, і по духу) був би вигідним Україні з усіх боків. Але чемність! Безмозка шляхетська пиха штовхає Байду на найбрутальнішу відповідь, яку тільки можна уявити. Наслідок цілком логічний - на гак ребром. І шизувата нереалістична кінцівка - знищення царської сім'ї і повна свобода... пиячити далі.
Ця пісня не просто дурна. Вона погана й шкідлива. Вона відображує й розпалює ту ворожнечу, якій так сприяла різниця релігій. Вона, власне, і є вираженням політики нацьковування одних народів на інші за допомогою релігійних примар.
Знаходяться промоутери й на цю пісню. Авдієвський зробив з неї щось на зразок невеличкої опери, огидної не тільки як музична невдача, а ще й як образ пришелепуватих козаків, що тиняються по сцені з пляшками й бочками горілки, ледве тримаючись на ногах...

Дарма ви так "наїхали" на ці пісні. Ви, звичайно, можете мені закинути, що я нічого не тямлю у фольклорі, але вони мені подобаються, особливо перша. Я не розумію, чого вони вас так дратують, разом з піснею "Розпрягайте, хлопці, коней", яку ви колись назвали "дурною гикавкою" чи якось так. Я, звичайно, не фольклорист, але я історик і дещо знаю. Народні пісні - це відображення нашого життя, зі всіма його вадами (неважко здогадатися, що в першій пісні між "прив'язали Галю до сосни косами" та "розбрелись по лісу, назбирали хмизу" відбулося групове зґвалтування). Звичайно, що часто зустрічаються гіперболізації чи алегорії, які не слід сприймати буквально. Те, що в пісні про Галю така мелодія - це рівень таланту композитора, який її написав.
Турки не були етнічно близькими до українців. Татари і половці - так, вони взяли участь в нашому етногенезі. Але до чого тут турки? Тим паче що все населення України традиційно ставилося вороже до ісламу та його традицій. І звинувачувати наших предків у цьому не можна.
Знаю, що зараз викличу цілу дискусію, але що поганого в тому, що козаки, як й інші українці, іноді любили випити? Ще Володимир Великий казав, що "нам вино для весілля дано". Масовий алкоголізм почався у нас лише після Другої світової війни, і це погано, але протягом всієї історії народ любив перехилити чарку-другу, що тут такого?

Та не треба бути фольклористом!
Це мистецька тема. А в мистецтві головне - міра і смак. Саме "рівень таланту композитора" й засвідчує, що у його "Галі" ні міри, ні смаку. Звісно, сперечатись тут ні до чого, оскільки міра й смак у кожного свої. Я висловив своє сприйняття й розуміння цих пісень і, як міг, пояснив. І нехай би була ціла дискусія - що в тім лихого? Та скоріш за все її не буде...
Те саме з чаркою-другою. Навіть третьою. Був ще не так давно в Україні твердий звичай - три чарки й не більше. Ніде ніхто більше не наливав, ніхто й не взяв би до рук четверту. Тепер того звичаю дотримуються хіба на поминках, та й то чи завжди. Байда ж хизується не чаркою-другою, а "не одну нічку та й не годиночку" хиляє, а далі чинить відповідне хамство. Спробуйте виправдати його по суті, а не загальними фразами "вино для весілля дано" або "перехилити чарку-другу, що тут такого?".
Щодо турків. Ще й сьогодні, ідучи вулицями Анкари, дивуєшся антропологічній схожості турків з Українцями. Сто літ тому ця схожість була ще більшою, і тому є історичні підстави. Сьогодні, справді, азійська косоокість зближує нас скорше з росіянами, і причини цього склалися вже після Хмельниччини.
А ворожість Українців до ісламу так само дурна й деструктивна, як і всяка міжрелігійна чи міжконфесійна колотнеча. Але саме вона культивувалась в Україні... християнською церквою.
Читайте. Робіть висновки.

Ще про турків.
Не турки брали участь у нашому етногенезі, а ми, точніше наші давні предки, брали участь в етногенезі турків. (Тільки один приклад: татусі - турки, родинні прізвища, імена, виховання, релігія - все турецьке... лиш мами - наші незаймані дівчата...). Але це далеко не єдине джерело турецького етногенезу, наші хлопці теж там спокон віків товклись... згадайте гітітів - дуже загадкова історія, та чи не тому ж вона загадкова, чому й турків нам завше "подають" як бусурманів, дурнів, ворогів (бо не дай бог знайдемо з ними спільну мову).

Е, не все, не все. Доводилося й мені побувати у Туреччині, я доброї думки про турків, культура висока. Напевно, цікаво буде про земляків, яких я там зустрічав: є цілі села, де живуть етнічні Українці, "запоріжці за Дунаєм". Рідною мовою володіють не у приклад так званим кубанцям, добре володіють, хоча й турецькою хіба ж так цвірінькотять, а дехто ще й грецькою. Ніхто себе за іноземця не має, прижилися люди, глибоке коріння пустили, ніякі не чужинці, свої. Є національні бібліотеки, книжковий друк українською мовою, у школах діти вчаться їй. Навіть корчму бачив, там селяни збираються обговорювати свої діла. Для мене було найдивнішим, коли дізнався, що себе називають турками. Не так, як у опері смішно було "тепер я турок не козак", а у тому розумінні, що вони повноцінні й повноправні громадяни землі, на якій живуть, а звичаю дотримуються християнського, і ніякої релігійної чи ще якої ворожнечі нема й близько. Ну, сусіди із сусідами живуть мирно. У мене почуття поваги.

Я завжди знав, що ворожість українців до мусульман перебільшена. Професор Таврійського університету Якубович підрахував, що за 350 років існування Кримського ханства українці і татари воювали всього 50 років, а протягом 300 років жодних бойових дій не велося, тобто воювали тільки кожен сьомий рік, якщо в середньому.

Довге життя й могутність Оттоманської імперії пояснюють не тільки природною мудрістю й мужністю турків, а ще й їхньою дивовижною (як на наше око) толерантністю до інших вірувань, мов, звичаїв. Турки в ті славетні для них часи ніколи не забороняли національних проявів у підлеглих їм країнах.
Чомусь про це наша пропаганда завжди мовчить...
А ворожість Українців до мусульман не просто перебільшена, а вміло й штучно сформована й підігріта. Як і антисемітизм і багато чого іншого.
Читайте. Думайте.

Нещодавно ми з онуком удвох грали на концерті "Гиля-гиля гусоньки на став", успіх був великий, я на бандурі, онук на сопілочці, обидва інструменти дуже цікавлять московитів, хто постарше, в тих ностальгія за давніми часами. Але зараз про інше мова, питання до Діда Василя: Василю Герасимовичу, ми люди не сільські й гусака звикли бачити вже печеного, з яблуками, тому й не знаємо, чому у пісні хлопець жене гусей до ставу ввечері, тоді як це треба робити зранку? Онук пита, а я відповіді не знаю. Якщо нам поясните, будемо дуже вдячні.

Знаменита, загальновідома, заяложена "народними" хорами й хориками "Ой гиля, гиля, гусоньки, на став" захоплює красою мелодії, пишною ритмікою, під яку так зручно робити парадний вихід на сцену! Ця пісня так позамилювала вуха, що давно вже ніхто не замислюється над її словами. А що там замислюватись? Гуси, відра, парубок, що плететься з досвітків, дівка (нечупара або, навпаки, справна господиня, що ось має добре його нагодувати – залежно від варіанту тексту), – ну що тут поетичного? Звична "шароварщина", отой стереотипний сільський примітив, до якого нас привчали кілька століть.

Важко відсторонитись від цього стереотипу, але спробуйте. Перш за все – медитація над словами. Що можна почути в цих двох рядочках?

Ой гиля, гиля, гусоньки, на став.
Добрий вечір, дівчино, бо я ще й не спав.

Страждальні українські гуси! Скільки таємниць, мрій, радості, відчаю, горя, туги, сподівань переповіли їм Українські жінки й дівчата, скільки пісень починаються звертанням саме до цієї розумної, поважної птиці! Ніякої містики тут немає, просто в нашій поезії завжди використовуються найпростіші, найближчі образи й порівняння. Звісно, гарні мають бути порівняння. Навряд чи знайдеться пісня, яка починалась би звертанням до свині або до індиків.
Гарні то вони гарні, ще й у господарстві потрібні, та от лихо – щодня треба вигонити їх на пашу, до води, в поле, та не коли-небудь, а дуже рано, чи не вдосвіта. Доручається ця важлива справа найчастіше дітям або дівчатам. Спати хочеться, але гуси треба вигнати. А тут, як на зло, ще й Миколу чорти несуть, не інакше як із досвітків плентається. Зараз, мабуть, дражнитись буде…

Але парубок якимись іншими очима дивиться на молоденьку сусідку: леле, та вона ж яка красуня! Спантеличений цим відкриттям (а може надто сонний?), здоровкається він невпопад: "Добрий вечір, дівчино" – та й спохоплюється, помітивши її трохи здивований, а трохи насмішкуватий погляд:
"…бо я ще й не спав!" Молодець, перевів діло на жарт. То вже й далі

То вже й далі – напівжартома:

Ой не спав, не спав, не буду й спати –
Дай же мені, дівчино, повечеряти!

А далі? Далі важко уявити. В свідомості сучасників соціалістичного реалізму відразу спливають вареники, із сиром пироги, смажений судак чи окунь, варена курка, ковбаса, ще й пляшечка оковитої. Але спаскудити цей ліричний, чистий заспів навіть праведному совкові не повертається язик. І з’явилось компромісне продовження:

В мене вечеря – рибка печена,
Задля тебе, серденько, приготовлена.

Варіант затверджено, найчастіше тепер так і співають. Хоча логічно ця гастрологія не дуже в’яжеться – якось не віриться, щоб дівка звечора приготувала парубкові вечерю, а тепер так зворушливо вітала його "серденьком"… після невідомо де проведених досвітків.

А чи був правдивий варіант тексту? Мені здається, був. Він дуже цікавий для роздумів:

Я ж не топила, я й не варила,
Пішла по водиченьку – відра побила/втопила.

Раніше (1940-50-ті роки, Черкащина) співали тільки так. Що ж це за дивна відповідь? Та нормальна відповідь молодої дівчини, навіть у таких жартах ще недосвідченої. Вона, зрозуміло, бреше. Бо треба ж якось цього нахаби здихатись… але й ображати його чомусь не хочеться… За простими, прозаїчними обставинами сюжету пульсує ніяк не вербалізована тема молодих почуттів – а щоб її вгадати, треба прислухатись до мелодії! Мелодія ця – справжній шедевр, особливо в двоголоссі. Але теперішнім Українцям він не відкривається. Так глибоко засів образ табунця самовпевнених горластих доярок із п’яненьким гармоністом на чолі, що цю пісню ніхто й не пробує заспівати ніжно, лірично, на сором’язливій усмішці, проникнути в отой здоровий, чистий світ сільської молоді. Світ, який минувся…