Навіщо писати про пісні? Їх треба слухати. Бо те, що ми пишемо про них - це наші чисто суб'єктивні враження. Виключення становлять пісні малозрозумілі чи незрозумілі, про такі можна і треба розказувати. Як ось наприклад робите ви. Ясно, що в основному це стосується народних. Естрадні пісні, а вірніше сказати, написані у ХХ ст., в основному не потребують пояснення. Тому писати про них - марна справа. Це так само безглуздо, як писати про красу заходу сонця чи верб, що нахилилися над ставком. Потрібно дивитися, слухати, відчувати! Пити душею!
Тепер про інше. Ось ви виступали проти естрадної пісні (я пам'ятаю). Скажіть, чи могло бути інакше, якщо українське село, "модернізоване" голодоморами і репресіями, перестало сочиняти і з часом навіть співати пісні? А ті генії, самородки з народу, замість того, щоб стати сільськими музикантами і піснетворцями, поїхали до міста, щоб закінчити консерваторії і теж творити пісні, нехай трохи інші, але все одно українські, дуже часто - основані на народому мелосі. Навіть іноземні віяння ми змогли пристосувати до наших традицій - коли в Україну прийшли джаз і рок, вони чудово зазвучали українською, причому дуже часто - у нерозривній єдності з фольклором. Біда лише в тому, що зараз нормальні пісні писати практично перестали... Відірвалися від фольклору, від села, від землі - і все, кінець! Настала епоха сурогату, зробленого на синтезаторах і компьютерах, з нікчемними текстами...

безглуздо... писати про красу заходу сонця чи верб...
Можна й не писати, але чомусь люди пишуть. І дуже багато й гарно пишуть, і прозу, й вірші, і навіть пісні. Про верби й про захід сонця. На всіх мовах світу. А то ще й малюють. Навіщо, коли можна фотографувати? Або просто дивитись?

А от про інше... це справді тема. От і поведіть її, пане Ігорю. Треба говорити й писати про те, чому такий талановитий народ закинув свою природну красу на горище та вдався до джазів і років, почав надягати на себе, як мавпа, чужі обноски та ще й тішитися з того: он як чудово звучить українською! Де ж воно, те чудове? Чи не самі Ви бачите, як швидко все те "чудове" з"їхало на пси, на синтезаторний сурогат з нікчемними текстами?

Невже це всім байдуже, й замість того, щоб бодай спробувати зрозуміти цю катастрофу, ми так і будемо бавитись ретро-зітханнями та колекціями?

"Ретро-зітхання"... Це не є ностальгія за тим часом, хоча б тому, що я майже не жив за СРСР. Це потяг до гарної музики. Ви любите народну музику, якій куди більше років - 100, 200, 300 а то й більше. Але я ж не кажу вам, що ви слухаєте якийсь старий непотріб. Зрозумійте нарешті, що стара естрада - це не нафталін, а класика.
Щодо колекції... Якби я робив це тільки для себе, так, як люди колекціонують поштові марки, монети та метеликів, то це було би марною справою. А коли я регулярно викладаю записи, фото, відео, тексти пісень в інтернеті на різних сайтах (на цьому теж) і безплатно надсилаю всім бажаючим - це мабуть корисна справа, бо люди дякують... Просто не хочу хвалитися, інакше б розповів, скільки рідкісних записів я відкопав, і яких виконавців і композиторів витяг з небуття... Бо державі нашій на це начхати. Потрібен же хтось цим займатися. Є в мене гарний знайомий, Андрій Красоткін. Він займається тим, чим і я, але працює виключно з народними українськими піснями. Ось його б ви напевне похвалили. Я ж не чекаю від вас ніяких похвал. Просто зрозумійте. Кожен займає певну нішу. Я зайняв свою. Але нікому нічого не нав'язую.

Коли у мене, буває, ворухнеться інтерес до естради 50-80-х (скоріш таки ностальгійного походження), я швидко тону в потоці тієї музики: на поверхні те, що найчастіше крутилося по радіо й добре намозолило вуха; і ось тепер, після півстолітнього досвіду, я бачу й чую, що моя ностальгійна прихильність - така сама омана, як шкільні роки. Як ота найкраща пора дитинства й юності згадується з благоговінням, але об"єктивно то була колосальна втрата найдорожчих років для навчання й духовного розвитку, так само й та музика часом аж розчулює, але то просто ностальгія за молодими подвигами, а по суті художньої цінності вона не має й кане в небуття закономірно.

Молодші люди (от хоча б Ви особисто) справді не можуть страждати ностальгією за тими 50-80-ми, значить, щось у тій пісенності чують... Мені це просто дивно, тому я Вас і зачіпаю. Може й не слід цього робити, але принаймні жодного наміру образити чи ще якось уколоти я не мав. Хіба що сподівався почути пояснення - в чому ж секрет старої естради (крім ностальгійного неврозу).

Секрет старої естради - в двох складових: музиці та поетичному слові. Як на мене, більшість композиторів тих років писала чудові мелодії, багато з яких, як я вже казав, грунтувалися на народній мелодиці. І виконувалися ці речі під оркестр, а не під дешеві дармограйки, як зараз. А оркестрова музика - це найвища ступінь музики, що доведено як музикознавцями, так і психологами (у плані вливу на людський організм). Крім оркестру, були вокально-інструментальні ансамблі, які часто грали досить драйвову музику, а я, як і більшість молоді, любить електрогітари, рок та все таке інше. Ну і тексти пісень були справжньою поезією - ніяких тобі мусі-пусі, джага-джага, а просто чудові вірші найкращих українських поетів.
І ще: стару українську естраду слухає багато молоді. За 5 років я таких людей в інтернеті знайшов багатенько. Ці люди орієнтуються на якісні речі, мають добрий смак, отже, вони не дураки, раз таке слухають. Спостерігаю повільну тенденцію до відродження інтересу до старої музики, і не лише в Україні. Тому з вашим "кане в небуття закономірно" я не походжуюся.

Леся: Просто не вмію висловлюватися. Я - музичний "математик", там можу і попатякати.

п. Лесю, Ви, коли хочете прикинутись музичним математиком, то "попатякайте" про пісні на слова Василя Василашка. Чого це Ви з ними ховаєтесь? "Як легко красивою бути" навіть нот не подали, а про соловейка заморського що собі думаєте? Може й ще щось подібне в запічку тримаєте?

Василь Василашко - мій добрий давній друг. А не подала ноти, бо не пам'ятаю, де їх поділа. Ці пісні, що Ви, Діду Василю перечислили виконує Надія Зяблюк, а я особисто запису не маю. На днях виправлю помилку і занесу ноти.
Приємно вражена, що Ви про це написали, дякую (чесно кажучи, не вважада ці пісні вартісними).

Багато чого я не знав би, коли б не Н. Зяблюк.

Коли чесно казати (а казати чесно тут треба завжди), ці пісні таки не такі вже й вартісні. Але на нинішньому безриб"ї, та ще у виконання п. Надії, звучать дуже пристойно. Це гарний приклад того, як сучасний композитор із добрим смаком добирає добру поезію і не опускається до зачовганих одеських ритмів. Тобто торує свою нелегку дорогу.
(І не помітив, як зробив етимологічне відкриття: добирати добре - це, мабуть, тавтологія, бо слово "добре" утворилося, очевидно, від "добрати, добирати, добірне... добре".)
А хто знає, де наша Макоша? Щось я скучив за нею.

Минулого квітня в цій темі ми мали розмову про лелек. А зараз саме час Колодія (Коло діє!), і я вже починаю виглядати наших майже приватизованих лелек. Он їхнє гніздо на стовпі, цілесеньке. А що робити, на колодки я давно не ходжу, нічого мені там робити. Та й які тепер колодки, ніхто вже навіть у селі не знає, що то таке Колодій. Зате всі знають, що на "святого" Валентина, бодай він був скис, можна цілуватися.
Але не будемо про погане, краще подивіться, що то таке чорний лелека, про якого згадувала п. Наталя Крилатова: http://www.day.kiev.ua/uk/article/marshrut-no1/u-krayu-chirmusa-i-oha

Я теж за Вами заскучила, Діду Василю. Та й взагалі за цим чудовим сайтом, за всіма, з ким спілкуюся, навіть за Гориславцем... Замело трохи… Мітла поламалась, а для лижвів було забагато снігу. Любко, бідака, їв саму бульбу з кукурудзянкою. Коротше кажучи, у нас був передвеликодній піст. Та й ще й Велесовий тиждень!.. В народі кажуть "чортовий тиждень".
Ага, про книжку! Є такий анекдот про чукчу-пісатєля, што он нє чітатєль. Взялася писати. Ніби добре виходило, а потім захотілося почитати Булгакова. Ого-о!!! Не буду я нічого писати, буду чітатєлєм!

Даремно, Макошо. Хоча ти, можливо, і права. Твої цікаві історії я б не радила описувати з подробицями (навряд, чи твоя бабуся це одобрила б).
А тепер за Колодія. Є гарний обряд. Спекти дома круглу паляничку, або простий коржик чи млинець, запалити свічечку і попросити у Сонечка-Сварога гаразду на нову весну. Потім поділити по шматочку у сім'ї і обов'язково поділитися з тими, хто у вас мешкає (якщо є господарка), а ще дати пташкам.

Радію, що наші дівчата живі-здорові ще й про Колодія не забувають. Щось і дітям може передадуть.
А щодо чукчів. Хльосткій Булгаков, старінний русскій романс та багато інших яскравих феноменів російської культури не одній Макоші охоту до творчості відбивають. Куди там нашому теляті такого вовка з"їсти...
А його не треба їсти. Він тільки зовні дуже привабливий, а всередині... те саме, що й по цей бік озера.
Наше мистецтво не таке блискуче та хльостке, як у росіян, зате воно глибше й правдивіше.
Отож, Макошо, побалуйтеся з Булгаковим, та й за роботу. Велес не простить Вам, якщо занехаєте свій дар. І я, грішний, не прощу.
Мітлу полагодьте й бережіть, тепер таких не випускають.

Оце, Діду Василю, дочитала "Собаче серце" і, діставши купу задоволення, дістала ще й натхнення. А натхнення - від Ваших слів. На кожного "пісатєля" знайдеться свій "чітатєль". Це я порівнюю з піснею. Хтось любить народну пісню, а хтось вважає її за дешевий примітив, хтось любить класику, а хтось слухає "віагру", хтось грає по весіллях, а хтось - у камерному оркестрі. Гадаю, що писати таки треба. Буде погано - не читатиме ніхто, але зате воно буде на папері. Краще нищити папір на спогади, аніж на реклами броньованих дверей і на банківські депозити.
А чи не так?..
Пе.еС. п. Леся відмовилася щось писати, бо сказала, що у мене краще виходить. Я сказала, що напишу про це на форумі і вона погодилася.

Ага! Забула! Діду Василю, визначення "чукчі" мені подобається ("а щодо чукчів..."), але чи воно сподобається самим чукчам? Чукчі - це жителі Планети Земля, а ті, кого Ви так називаєте - Її вандали.

Гей, справжніх чукчів я точно не мав на увазі; навіть коли забреде який сюди, то зрозуміє, що це не про нього. Вибачусь, коли що.
Писати Вам, звісно, треба. Правда, великий Український поет А. П. Чехов писав, що кожне немовля відразу після народження треба лупцювати різками, примовляючи "Не пиши, не пиши, не пиши!", але цей момент для цілющої процедури у Вас, видно по всьому, вже минув. Так що писати доведеться. Спогади Ви, правда, скоро викинете, бо вони виявляться дуже літературно недосконалими. А даремно. Поки наберетесь літературної вправності, багато чого забудете. Не викидайте. Але щоб не проґавити ще один історичний період, пишіть вірші. Поки зуби цілі й Перелесники попід вікнами бігають. Всі гарні поети гарні, поки молоді. А потім уже не помагають ні конспекти, ні Спілка письменників.
Пишіть на папері. Краще в товстому зошиті. Мій перший начальник Матвей Міроновіч Спокойний казав, що "всякая глупость, написанная на бумаге, становится очевидной". Тоді ще інтернету не було. Свято несучи його заповідь, посмію її розвинути й адаптувати до сьогодення: "Усяка дурня, написана в інтернеті, стає загальним надбанням" .

"...Перелесники попід вікнами бігають..." - про Перелесника бабуся розповідала. Пишу на папері, а потім друкую у "ворді".
Уривок з моєї бездарщини:
"…Чи снила я собі це, а чи не снила, але під вікном щось тихо засяяло. Крізь шибку у місячному світлі я побачила обличчя, та таке гарне, що аж не вірилося, що таке буває.
- Мотре! Вже час!
Хто це? Перелесник? А може дідусь, за яким баба Мотря дотепер тужить?..
Все каже: "Ох і нащо було йому тих овець?..." Казали мама з татом, що його убила блискавка під час грози. Але бабуся веліла, щоб я їм не вірила. Ніхто його не вбивав. Він був такий гарний, що Громовиця сподобала його собі, перетворила на Перелесника і забрала до своєї оселі. З тих пір він там живе і літає на Карпатське диво щоночі. Але, як казала бабуся Мотря, на "молодик" йому дозволено брати бабусю з собою, але тільки на трішки. По-"їхньому" "трішки" - це ціла ніч, адже хвилинами "вони" не міряють. Для "них" життя – це простір, а не час.
Навшпиньки бабуся Мотря перейшла кімнату, зазирнула у вікно, хитнула головою "Іду!" і рушила до дверей. Вона думає, що я сплю, отже я можу і підглянути тихенько, куди це вона мандрує! Я – навшпиньки за нею! Вийшла на подвір’я, а там – нікого!.. Де ж вона поділася? Аж раптом бачу – Місяць-молодик човником завис над смерекою, а бабуся стала молодою дівчиною, та такою гарною, що я таких у Верховині і не зустрічала! На голові віночок (а мені забороняла плести вінки!), ленти у довгих косах, а кептар сріблом гаптований! Іде босоніж, а може і не йде, а пливе по росі, усміхається. А Перелесник їй з місяця-човника руку дає..."

Перш, ніж критикувати, треба читати з самого початку.

Перечитала окремо - примітивно...

Почитала окремо - примітив. Перед тим щось було і опісля...

Коротка мить – і місяць-човник злетів у небо і спокійно завис між зірочок. Ніби нічого й не трапилось, але бабусі ж то немає!
- Аго-о-ов! – кличу, візьміть і мене! – тихо, лиш коники сюрчать. – Аго-о-ов!
- І чого ти там кричиш? – питає бабуся, беручи мене на руки з теплого ліжка.
- Я все бачила! Я бачила тебе і Перелесника!
- Якого Перелесника, серденятко? Щось наснилося?..
- Ти була гарною і молодою і пливла місяцем-човником на Карпатське диво! Я бачила!
- О-о-о! Любисток таки має добрі чари, раз тобі снилися такі гарні сни!
- Хочу теж на Карпатське диво!
- Карпатське диво ось тут, Макошо, подивися, як унизу хмари пливуть, а ще нижче твій татко вівці пасе, а мама бринзу робить…
- Ні! Неправда! Я все бачила! Я хочу на Карпатське диво! Хо-о-очу-у!
Бабуся насупила брови:
- Вигадуєш дурної! Кращого дива немає, аніж сама бачиш! А бачиш те, що хочеш бачити і чуєш те, що хочеш чути!
- А Перелесник – це дідусь?
- Дідусь… - несподівано здалася – тільки не хочу тобі такої долі. У селі є гарні хлопці…
- Ов-ва! Хочу на Карпатське диво! Хочу! Хочу!
- Не можна людям на Карпатське диво…
- То ти – не людина?
- Людина! Але на Молодик мені дозволяють бути вілою, це такі навки, що уміють з Місяцем балакати.
- А мені дозволять?
- Ні, бо ти бачиш тільки те, що хочеш бачити.
- А ти що бачиш? Ти бачиш дідуся Перелесником, бо ти так хочеш бачити!
- Хочу, і бачу те, що є!
- То мені можна на Карпатське диво?
- Гаразд! Але будеш бачити тільки те, що хочеш бачити!
- А якщо я нічого не захочу бачити?
- Такого не буває!
Молодик, молодик, ну швидше приходь! Так довго отой повний місяць висне! Кажуть, що в цей час відьмаки гуляють. Якісь басаврюки та вурдалаки бенкет роблять на душах людських, хоча тато з мамою кажуть, що все це – тільки у дешевому кіно. А бабуся на такі теми розмовляти не хоче. Тільки сидить і дим пускає.
- А коли молодик буде?
- Коли захочеш, - з усмішкою пустила дим з файки.
- Я хочу, щоб зараз був!
- Щось мало хочеш!
- А чому Карпатське диво ті

Коротше кажучи, мало що зрозуміло. Уривочки. Так не вийде. Краще подумати...

Макошо, ти не ті уривки пускаєш в "ефір". Краще пускай по частинці з самого початку, тоді й зрозуміло буде. Найцікавіший факт - "Карпатське диво". А з твоїх уривків виходить фігня...

Не згоден! Не фігня! Все починає світитись і дихати, коли другий раз читаєш. Трохи схоже на сценарій: читаєш - нічого особливого, штучно якось. А коли до того письма додати уяви (а це вміють хороші режисери й деякі читачі), сценарій оживає й народжується диво.
З Макоші слабенький літератор, але дуже цікавий сценарист. Отже треба перечитати "Зачаровану Десну" й передивитись "Землю" О. Довженка. І все стане на місця. Макошо, я дуже бажаю Вам успіху.

Пане Юрію Крилатов, ви колись питали за оцю пісню - на який мотив вона співається
http://www.pisni.org.ua/songs/6220848.html
Я знайшов запис, якщо цікаво - послухайте (внизу сторінки є посилання на сайт, де її можна прослухати). Виконують земляки діда Василя - ансамбль "Бояничі" з Жашкова Черкаської обл.

Маю враження, що це переспів: не дуже схоже на мелос Черкащини. Хоча... і мелодія, й слова такі, що їх могли скласти де завгодно. Інакше кажучи, совок. Пєсні саветскіх кампазітараф. Чи не 60-х років шлягерок, такими нам тоді через радіо й танцмайданчики інтенсивно затуплювали пісенний смак. На слуху ще й досі оце безглузде "на шавлію руки мию, на руту не буду", тільки що співав якийсь більш хвацький гурт. Чи то, пардон, ВІА (бо саме тоді, за правилами хорошого моветону, почали все на світі називати іноземними словами).
Ну, сьогодні, звісно, це вже має вигляд старої благородної класики, особливо в порівнянні з "Ти мене бум-бум, я тебе бум-бум".

Так, самодіяльний вокально-інструментальний ансамбль "Бояничі" жашківського районного будинку культури, 70-ті роки. Вони чомусь не виконували третій куплет пісні, замість нього повторювався другий. Я знайшов текст цього твору у співанику моєї бабусі, а це значить, що вона виконувала її у сільському ансамблі "Любичанка" у супроводі баяністів. Баян, звісно, не зовсім український інструмент, та все одно таке виконання ближче до народного мелосу.
Але й у стилі фольк-рок (виконання народних пісень під електроінструменти, у відповідній обробці, як це робили наші ВІА) теж нічого поганого не бачу. Мабуть ми все-таки з вами, Василе Герасимовичу, із занадто різних поколінь.

Схоже, що так. Але, зрештою, це не страшно.

Щодо мелосу... баян на мелос не впливає. Баян впливає не голос. Власне, на тембр голосу. Поросячий тембр жіночих голосів в Українських "народних" хорах сформувався саме завдяки неодмінному баянному супроводу: баян "кричить" і примушує кричати й співаків, особливо жінок, бо у них близька теситура, отже, з одного боку, баян ніби підтримує, а з іншого - провокує на крик, бо таки ж треба показати голос... а якщо той голос трохи ріже вухо, то за баянним ревом цього майже не чути; виходить так, що і вдосконалювати голос немає потреби, і звучання загалом гарне, й співати (кричати) легше. Словом, дешево й сердито.
Але співати без супроводу Українці таки розучились.

послухав і собі, цікавий запис
народно-естрадизована пісня

так у чому символізм "шавлії" і "рути"?

Оце ж і мені кортіло б дізнатись. Українська символіка - дуже непроста річ, а в той самий час дуже цінна. Але тут, судячи з усього тексту, просто намішано "красівих слів". Якогось розумного змісту ні в цьому омовенні рук, ні в подальших прокльонах я, принаймні, не можу вбачити. Зазвичай у народних піснях примітивний текст передбачає цікаву мелодію. Або навпаки: примітивна мелодія несе дуже змістовний текст (як-от балади). А тут і те, й те примітивненьке, з чого й роблю висновок, що це "подєлка" доби розгорнутого соціалізму.
Дуже був би вдячний тому, хто має щось заперечити чи додати. По суті.

http://www.pisni.org.ua/songsfiles/2184277.html
Пісню "Забрала вода всі луги" записала на Рівненщині Лідія Орел. А співає її Надія Зяблюк у супроводі сопілки (Леопольд Ященко).
Зізнаюсь відразу, я не дуже розумію символіку тексту. Л. Ященко відніс цю пісню до веснянок, і це слушно, бо тут домінує веснянкова мелодія; дві простенькі теми (голосу й сопілки) малюють безмежний, чистий, ясний світ пробудження й краси і викликають у душі якийсь щем, аж біль за беззахисність цієї краси. Такий от суто Український народний імпресіонізм, якого годі шукати під чужим тином.
Але слова...
Вода забирає луги в літню пору, коли там є що забирати (покоси, копиці сіна...), тобто це не схоже на ранню весну. Та й зозуля - це скоріш червень.
Але за цими тупими ознаками ніколи не прочитаєш нашу обрядову пісню. У нас уміють сіяти в сніг, орати на різдво, а в місяці іюні, бува, випадає пороша. І ця фантазія тільки додає гостроти і високої правди тому, що діється. То що ж діється і цій пісні? Що за калина на останній купойці, хто плаче по косі й чому? Невже це весільна пісня? Чи йдеться про якесь велике узагальнення?
Гарна, загадкова, цікава символіка. Може так і задумано - щоб вона нерозгаданою й залишалась?