От тобі й маєш!.. Гориславцю, нащо ви дражните Діда Василя? Він багато в чому має рацію, але не в усьому з ним погоджусь. Ми усі вчимося, кожен по-своєму щось для себе пізнає і, в першу чергу, на власному досвіді, але ж чужому також треба научатись, не цураючись свого, чи не так?..
І я особисто не вірю, що усі люди запрограмовані.
От, для прикладу - Дід Василь! Я гадаю, що не він один такий унікальний на планеті Земля!

Незапрограмовані люди не ходять в туалет... Можливо, це - святі, а можливо оті, що в повітрі висять...

Щойно в голову залізли думки: слова "медитувати" і "метикувати". Тібетцям корисно "медитувати", а українцям - "метикувати". Єдине знаю, що тібетець ніколи не "змедитує" того, що "зметикує" українець. А такий, як Дід Василь, "переметикує" найбільшого "медитувальника"!

Трішки посиділа і почитала тему форуму. Пане Гориславцю, не гнівайтеся на мене, але про Тібет я збрехала! Я там не була, просто бачила, як тітка моя колись щось таке дивилася по телевізору, коли я ще приходила до неї посидіти в інтернеті.
Зате про характерників трішки знаю. Моя бабуся жила і творила в Карпатах, але сама родом вона не з Карпат, а Шевченкового краю, з Трипілля. Її пра-прадід був характерником і про нього розповідала їй у дитинстві її бабуся, яка все життя прожила сама з діточками, з моєю бабусею і двома братами, як і її мама.
Так от вона казала, що характерники не ставали невидимками, не оберталися на птахів і тварин, не висіли в повітрі, а просто володіли надзвичайним гіпнозом, щоб це комусь навіяти. Окрім цього мистецько володіли зброєю, прийомами козацького бою, що дуже скидається на сучасне у-шу. А ще вони мали якісь таємні знання, про які бабуся не знає, але здогадується, що брали їх десь у Карпатах.
За кілька днів до того, як бабуся мала вмирати, вона щось про це казала, але я ж неуважна! Треба було ловити кожне її слово! Та що вже тепер... Хоча маю надію, що ще до чогось і сама дійду...

Є така народна пісня "Ой на горі вогонь горить" - вона є і на цьому сайті. Там є такі слова: "Візьми, мамо, піску в жменю
Та й посій 'го на каменю.
Коли тобі пісок зійде,
Тоді твій син з війська прийде".

Такі пісні народжувалися, коли хтось (чи батько, чи син) ішов у рекрути або на війну. Дивно, але моя бабуся знала таку ж пісню, але пісок потім таки проріс травою і син повернувся, але ці слова матері казав карпатський чародій. Не думаю, що це який оптимізм пізніших перероблювачів і дописувачів, бо їх було дуже багато.
Українці знали, що на камені не виросте з піску нічого, але були моменти, що і поверталися... Чому саме тут такі слова, адже ніколи ніхто і не відав, чи син живий, а чи мертвий?
І чому саме на камені?

Думаю, ці слова, очевидно, були "викинуті" з пісні.

"ой на горі вогонь горить" геніально заквітчана М. Леонтовичем, це справді була дуже популярна тема в ті часи, коли у військо забирали на 25 (!) років.
У Леонтовича, як і в усіх фольклорних оригіналах, - болючий безжалісний реалізм. Але є у фольклорі й гіпербола (перебільшення, фантастичні, казкові повороти сюжету), хоча досить рідко. Згадайте:

А ще тая вдова та й додому не дійшла,
А вже кажуть люди, що пшениченька зійшла.
А ще тая вдова та й на лавку не сіла,
А вже кажуть люди, що пшениця доспіла.

Ці потрясаючі прориви несуть у собі, як правило, якусь містичну винагороду за терпіння, мужність, вірність... це не від бога винагорода, а саме від людей, це люди склали пісню, в якій знайшли отакий спосіб висловити свій захват, свою найвищу шану вдові і її тяжкому подвигу. З іншого боку, ми розуміємо, що пшениця, яка доспіла за кілька годин після посіву, - це абсолютно неможливо, і саме ця обставина додає ще більшої гіркоти. Ніхто тій вдові насправді не поможе.

А що син таки вернувся з війська - це трохи інше. Таке іноді бувало й має право на відображення в пісні як реальність. Але така пісня втрачає свою високу драматургію. Я схильний думати, що чародій приторочив хепі енд - несила було витримати страждання, яке несе пісня. А в совіцький час тих хепі ендів наплодилося стільки, що марудить від них.

Ох ці лемки...
Довелося останнім часом працювати з піснею "Під облачком" - і ще раз упевнитись, який дивовижно талановитий і безталанний цей народ, скільки біди й скільки гумору, сили й живучості дарувала йому історія!

Але про пісню. Не був би я занудним дідом, коли б простив нашим артистам знущання над цим шедевром щирості й краси. Як можна таке співати, дбаючи тільки про себе любого (любу)? Як можна кривлятися в розкоші свого вокалу, аранжування, підтанцьовок і т. п., оповідаючи цю вічну й завжди нову драму закоханих? Це ж не гра словами: "же з любови нич добре не биват", це ж не риторичне питання "ци та любов є од бога дана, а ци може дяблом підшептана?"

А задумаймося справді: любов - це від бога чи від сатани? Той, хто дійшов до цього питання своєю власною дорогою, розуміє прірву, над якою стоїть.

Мені легше. Я вже ту прірву переходив не раз, я знаю, що любов людям дав таки сатана, а бог чомусь заґавився й своєчасно не наклав на неї вето. Пізніше він спохватився, але було пізно: люди вже сіли на цю голку. Богу залишилось хіба що намотати зверху всіляких обмежень, умов, заборон і відповідальностей, але це тільки ускладнило людям життя, нітрохи не зменшивши сатанинської сили кохання.

Як гарно, по-лемківськи, відчув це Семан Мадзелян. Крізь нібито банальний текст пісні чути все - і ледь вловимий гумор, і справжню глибину прірви, безвиході, і якусь священну красу самих закоханих.

Здається, ніхто й досі не догадався співати цю пісню вдвох. Я ось вистежу Н. Боянівську й В. Самайду та спробую в них це чудо вкрасти - тоді ви зрозумієте, що я маю на увазі.

Дует "Червоне і чорне", чоловік і жінка, він - лемко, вона - з Житомира, давно виконують цю пісню вдвох.

Ось:
http://youtube.com/watch?v=VtMfSN78UcY

п. Гориславцю, ну будь-ласка, хоч трохи стежте за своїми реакціями. Вам що, так сильно свербить заперечувати? Увімкніть Ваше "Ось" та почуйте чисте сольне виконання, з елементами підспівування "тихо сам з собою". Жінки там і духу немає. І то ще й добре, а то зовсім спортили б пісню, як вони це вміють.

Я вже кілька разів просив Вас: говоріть по ділу - я, та й інші читачі, радо дослухаємось Вашої думки. А Ви тільки з теми збиваєте.

Проте, якщо пошукати, дуетне (змішане) виконання "Облачка" таки трапляється. І хоч воно й недосконале, а все одно відразу зовсім інший простір: менше вокальних піруетів та відеопоказухи, більше простоти й щирості.

А то, Діду Василю, вже так заведено: якщо напрошується 2-й голос, то співають дуетом, або, у гіршому випадку, на студії прописують бек-вокал.

Тут 2-й голос проситься і за змістом, і за музичним строєм, але в Україні ансамблевий спів тепер не в шані: мороки багато, а зиску мало, бо публіці по барабану. Коли моя жінка варить борщ, а я в цей час співаю, це теж можна назвати дуетом (наприклад, "Гаряче й холодне"), бо все таки нас двоє. Можу й бек-вокалу додати, коли дуже захочеться. А вона другу миску борщу може насипати.

Ні, ну звісно, в нас є такі неперевершені вокальні циркачі, як Менсаунд (не називати ж їх "Чоловічим звуком" - ще бозна що люди подумають) або Пікардійська терція. Але то все більше на експорт та для загальної крутизни, а пісень Українських вони фактично й не співають. Все більше якісь "композиції" та "розробки".

Живе, просте двох-(я вже мовчу про трьох)голосся, без інструментальних та танцювальних прикрас, тепер почуєш хіба десь на конкурсі, та й то для журі, та й то рідко.

Дуже мені жаль, бо це саме серце Української пісенної традиції - гуртовий спів, колективне творення краси, неможливе одноосібно. Гуртовий спів мав би навертати сьогодні Українців до правічних механізмів колективної діяльності не тільки в музиці...

Ото-ж бо, - для журі!..
Пригадую маленькою, як збереться моя родина у дідуся, виїде човном на Тікич (Звенигородка) та й заспіває "Ой, не шуми, луже" на 3 голоси... (родина в мене музична).
Шкода, що не усвідомлювала тоді, який скарб під ногами у мене "лежав"... Зараз таке тільки у пам'яті, зараз такого не буває ні в телебаченні, ні в Ю-тубі і навіть рідко де в родині...

І все ж, Діду Василю, Ви за "чисте сольне виконання, з елементами підспівування "тихо сам з собою". Жінки там і духу немає. І то ще й добре, а то зовсім спортили б пісню, як вони це вміють", чи за "ансамблевий спів тепер не в шані: мороки багато, а зиску мало, бо публіці по барабану."?..
Ми собі, так звані, "сліпі митці", по-своєму мислимо, але ж і дослухаємося до порад старших і досвідчених митців. А тут якась "непонятка"...

Ану ж-бо, "по поличках! І конкретно!!!"

А тепер всерйоз, по темі.
Любов, кохання - це все гарно і ні до чого тут якийсь диявол, і ні до чого тут якийсь Бог. Це є одвічний природній потяг для продовження якогось роду, а чи розмноження... Просто у людей, наділених рецептором, що має відношення до поняття "мрія", навідміну від тварин,окрім інстинкту, присутня фантазія думки, через те і природній потяг розмножитися у людей прикрашається якимись цяцьками у вигляді квіточок для жінок, а чи парфумами, аби файним запахом задобрити об'єкт свого захоплення і у вигляді файних страв для чоловіків, яким подобається поїсти. Природа подбала так, щоб самець був ситий, щоб запліднити самку. Нажаль, сучасні чоловіки цей природній принцип приписують до неписаного закону про те, що жінка повинна їсти зготувати (це було за первіснообщинного ладу, коли чоловіки впольовували здобич і приносили жінкам, які це для них просто смажили).
Та про що я балакаю?! Це ж музичний сайт!..
...Краще будемо читати народні пісні, не вдаючися в подробиці їх виникнення. Загубиться їх шарм, коли вдамося до природи речей і відчуттів...

Постскриптум: мій собака теж закохався у вівчарку Ґерду, що охороняє поблизу комплекс гаражів. Але кого цікавить собача любов (хоч вона, можливо, не гірша і вища за людську)?.. А це не смішно, тварини теж мають право на захоплення і закоханість. Нажаль, людям про це начхати.

Стерилізують?..

От чомусь усі "професори" не бачать далі свого носа? Кожен живе у своєму реґіоні, де є своя народна творчість і свої народні пісні, які далеко ще не вивчені. Щоб зрозуміти лемківське, треба знати лемків, щоб зрозуміти коломийки, треба знати, що таке коломийки, щоб ганьбити гуцулів, треба знати, хто такі гуцули (це про мене і моїх батьків) і що ніяких коломийок гуцули не співають.
Отже, щоб навчитися ЧИТАТИ народні пісні, то треба почати вчитися їх читати там, де ви живете (я не маю на увазі Схід, де по селах за пляшкою чещуть російські частушки, або коляться опіумом з макових голівок, чи курять конопляну траву...) Я маю на увазі якесь ще нормальне свідоме суспільство, якому не байдужа українська пісня (я не маю на увазі жидівські штоци на кшталт однієї калини за вікном, чи усіх на Україні (чомусь) ланів квітучих)
Я не маю права повчати "метрів", але, думаю, що маю право висловити свою думку, нікого не образивши.
Дід Василь не конкретно написав, і п. Леся теж. От читаю ваші пости і ніц не збагну: "а чьо пісалі?.. аль сказать чьо хатєлі?.."

Макошо, щоб вивчати творчість, наприклад, Гектора Берліоза, не обов'язково їхати до Франції - це по-перше!
По-друге! Мова не йшла за коломийки, "Гуцулки", співанки, тощо... Мова йшла за лемківську пісню "Під облачком" і її розуміння. Трішки відхилилися від теми - і це природньо, бо попри тему виникають ще якісь думки і їх хочеться висловити, вже не залежно чи потрібно це темі, чи ні. Поясню: людина завжди потребує слухача (читача) власних думок. В інтернеті, принаймні, її почують більше, аніж десь у квартирі, чи в будинку... Можливо, хтось не має з ким поговорити. А тема ж добра! Я дослідила гармонічно-ритмічну схему лемківських пісень і можу по них написати наукову роботу. Але для чого? - воно до чогось зобов'язує.

"...на городі - бузина,
а в Києві - дядько..."
Дурню усі досліджують. Синкопи, ритміку, лади... Не досліджують тільки душу. Адже кожний народ має ДУШУ у піснях, окрім ладів, зворотів, синкоп і правил! Має своє життя, кохання, побут, свято... - а ви все досліджуєте, копаєтеся без Природи знань, до якої вам зась! Природа знань відома лиш тим, хто дбає про неї з особливою увагою. Розмовляє з рослинами, а вони чують...

Макошо,
По-перше (якщо Ви в темі), в Києві не дядько, а дід. По друге, Ви з бузиною на городі говорили? Вона Вас почула? Чи зась? А що Ви їй конкретно хотіли сказати? А що вона відповіла? Нічого? А навіщо Ви її згадуєте всує? А от я на своїй купленій садибі друге літо тільки й роблю, що з бузиною розмовляю, бо повиростала така за попередні років сім, що поміж нею мамути ходять. Невеликі, правда. З-отакі, як їжаки. Може то їжаки й є, але вночі, коли вони там шелепотять у бузині...

Словом, я маю всі підстави заборонити Вам навіть заїкатись про бузину, бо знаю про неї трохи більше, ніж Ви. Але я цього не зроблю. Не тому, що мені зась, а тому, що я хороший. Коли всім усе прощаєш, тоді особливо хочеться бути хорошим.

І коли я пишу про пісні, то наперед прощаю всім, кого це дратуватиме, хто заперечуватиме все підряд, або вчепиться в якусь несуттєву деталь, або просто збиватиме з теми. Я розумію, що слухати розмову про пісні, а тим більш розуміти її - дуже непросто і навіть принизливо ("Він мені про мою Душу буде розказувати!"). Але я говоритиму про пісні й далі, бо це справді Душа, і Доля, і велике Багатство. Нікому не зась, але треба трохи більше уваги до теми. Маю й досі надію, що десь хтось бодай зрідка мене чує.

до п. Лесі:
Ви, "сліпі митці", не прибіднюйтесь, бо й справді посліпнете. Краще ніж будь-хто розумієте й відчуваєте ви й душу пісні, і її синкопи, ритміку, лади, і зовсім одне іншому не заважає. Тільки запрягли ви її до своїх робочих возів та й поганяєте все життя, ніколи вам із нею кохатися. А вона теж кохання хоче, як і той собака, як і ми з Вами і навіть як абсолютно самостійна й незалежна Макоша. Я Вас просив - прочитайте мій нарис "Як кохатися з піснями"; здається, Ви його так і не знайшли, нІколи перетворилося в нікОли.

Ну що я можу зробити, коли покохав лемківську "Під облачком"? Дивитись, як вона охороняє чужі гаражі? Як її, безборонну, тягають по своїх вертепах справді сліпі й глухі "митці", як прикрашають нею своє ветеринарне кохання? Заборонити їм? Зась. Показати, як треба по-справжньому з нею кохатися? Може й покажу якось, а може й не вдасться. З десятка переслуханих в інтернеті записів ні один Душі цієї пісні не торкнувся.

Мені зостається тільки говорити про пісню. Може, це так само безглуздо, як і вчити співати заочно, а може хтось і зрозуміє: є така проблема - не поганяти пісню, а кохатися з нею. Не силувати жінку варити борщ, а...

Щодо ансамблів: чи "тихо сам з собою", чи під мінусовку, чи й зовсім під повну фонограму (але свою) - це все форми. В них можна вкласти й чортзнащо, і геніальне виконання. Я лиш хотів показати п. Гориславцю, що там ніякого дуету немає, тим паче змішаного, а є скромний бек-вокал, самим же співаком і доданий у студії. А оцінки тому співу я не хотів би давати, бо він і не поганий, і не прекрасний. Спів як спів. А що сам із собою - так тепер ще й не такі форми кохання практикуються.

А мені найбільше до душі акапельний ансамблевий спів - в Українській традиції просто "гуртовий". Як Ваша родина на Тікичі співала. В акапельному дуеті, тріо і т. д., як на долоні видно, чути кожний голос і кожний огріх, і це завжди дисциплінує співаків, бо розуміють, що тут нічим прикрити свою неспроможність. Зате коли голоси

Я Вас ЧУЮ, Діду Василю, хоч і з бузиною ще не розмовляла...

чисті, точні, зливаються між собою в гармонію, то ніякі найдорожчі інструменти з тим святом не порівняєш. А ще коли співаки чують Душу пісні - то я й не знаю, чи є на світі більше щастя.

Страшенно люблю, коли Дід Василь щось пише. Для мене - це як заспокійлива казочка, як мед! Просто і мудро! Усе, як думаю, а не вмію висловитися, а тут - на тобі! Усе викладається у форму слів! І усе так, як думаю!

...а ще на подвір'ї у мої батьків виросла верба з галузочки, привезеної з Канева, з Тарасової гори. Колись моя бабуся з моїм татом їздила і разом зірвали. Наказала посадити на подвір'ї.
Уже така крислата! Люблю порозмовляти з нею. А бузина... Я навіть не знаю, як вона виглядає...

[i]А задумаймося справді: любов - це від бога чи від сатани? Той, хто дійшов до цього питання своєю власною дорогою, розуміє прірву, над якою стоїть.

Мені легше. Я вже ту прірву переходив не раз, я знаю, що любов людям дав таки сатана, а бог чомусь заґавився й своєчасно не наклав на неї вето. Пізніше він спохватився, але було пізно: люди вже сіли на цю голку. Богу залишилось хіба що намотати зверху всіляких обмежень, умов, заборон і відповідальностей, але це тільки ускладнило людям життя, нітрохи не зменшивши сатанинської сили кохання.

Як гарно, по-лемківськи, відчув це Семан Мадзелян. Крізь нібито банальний текст пісні чути все - і ледь вловимий гумор, і справжню глибину прірви, безвиході, і якусь священну красу самих закоханих.[/i(ДідВасиль)

Золоті слова Діда Василя. Більш тут нічого додати.Сам я теж переходив цю прірву,а це дається не кожному..."Під облачком" - дуже гарна пісня.

А ще мені жалко російськомовних...Вони не розуміють української,а де їм зрозуміти лемківську?

"Жалко" у бджілки у задньому місці!.. Українська мова для російськомовних - не проблема, якщо у мозку присутня хоча б одна звивина, тим паче для тих, що живуть в Україні усе життя.
Мені п. Леся розповідала (от зайде на сайт і підтвердить!), що кілька років назад, коли вони з чоловіком поверталися з Польщі, з ними їхав молодий японець в Україну з метою тут жити, викладати японську мову в університеті, вивчати народні звичаї. Через кілька років вона випадково вона побачила по місцевому телебаченню(п. Лесю! Підтведіть!), як цей японець дає інтев'ю українською мовою. Про що це свідчить? - лиш про одне: росіяни - найтупіший народ у світі, бо не годні вивчити слов'янську мову за увесь свій вік проживання на нашій землі.
А я поїхала до Польщі кілька років назад, то за три дні щебетала з поляками, гей би там жила "цало жицє".
А "воно" ще дзявкає, що старший брат... Оце бидло - і старший брат?...
...я нікого конкретно не ображала (про бидло уточнень не було, отож не баньте...).

Підтведжую усі Макошині коментарі!
Взагалі-то, з тим японцем є окрема історія.
На митниці, вже в Україні, людям дозволили піти в туалет. Як правило, на будь-яких митницях туалети безкоштовні. А на українській митниці - вхід 40 копійок (це було років 5 назад, відтоді і не покидала країну). Най би вже був платний вхід, аби було чисто. Але склалося враження, що керує усім "старший брат"... Бруд і, головне, у жіночій вбиральні - табличка: "Вхід - 40 коп., каса - у чоловічому туалеті". Для українців - це не велика проблема. Жінки посміялися і "пішли" собі задарма (хто ж піде у чоловічий туалет заплатити за брудне неподобство?..), а з тим японцем було гірше: побіг долари здавати, бо не мав він 40 копійок. А у пункті прийому копійки й не видавали. Добре, що шофер "буса" за нього заплатив, щоб він попісяв, хоча чергові туалету уже з посмішкою були готові надати йому унітазні послуги безкоштовно. Зате він зараз розмовляє українською краще від того "старшого брата", котрого жаліє Dido...