Іван Франко

Біографія

Великий Каменяр українського народу Іван Франко народився 27 серпня 1856 р. у Нагуєвичах Дрогобицького повіту. Малий Франко ріс винятково допитливим та обдарованим хлопчаком, саме тому 1862 р. Батько (коваль Яків Франко) віддав його до початкової школи в селі Ясениця-Сільна, де викладали польську і німецьку мови та початкову арифметику. Далі було навчання у німецькій так званій "нормальній школі" при василіанському монастирі в Дрогобичі (1864 р. – 1867 р.), де вже наприкінці першого року навчання, склавши іспити, Франко одержав "першу локацію" (відзнаку).

1867 року помирає батько Івана... (згодом про смерть батька поет написав свій перший вірш "На Великдень 1871 року"). Завдяки допомозі вітчима, Гриня Гаврилика, 1867 р. Франко вступає до Дрогобицької гімназії, де отримує ґрунтовні знання з класичних мов, історії, математики та дивує своїм літературним талантом професорів гімназії Івана Верхратського та Теофіла Грушкевича, перекладаючи твори Гомера, Софокла, Горація.... З Дрогобича на канікули поет вирушає в рідні Нагуєвичі. 1872 року помирає мати поета, Марія Кульчицька-Франко... (саме їй присвячено рядки у вірші "Пісня і праця" та у поемі "Гадки на межі")...

Влітку 1874 року Іван Франко багато подорожує по карпатських селах (Синєвидне, Бубнища, Тисове, Мізунь, Лолин...) і робить фольклорні записи (за матеріалами мандрівок написав вірш "Коляда" та свою першу велику повість "Петрії і Довбущуки"). Саме тоді гостюючи в Лолині у місцевого пароха Михайла Рошкевича, закохується в його доньку Ольгу. Їй Франко присвятив свою першу збірку поезій "Баляди і росказы" (1876 р.) Та не судилося їм бути разом, бо після арешту Франка 11 червня 1877 р. Ольжині батьки стали на перешкоді їхнього одруження. Про своє перше невдале кохання Франко в листі від 26 червня 1898 р. до українського вченого, письменника А. Кримського згадував: "... Значний вплив на моє життя, а значить також на мою літературу, мали зносини мої з жіноцтвом. Ще в гімназії влюбився я у дочку одного руського попа Ольгу Рошкевич (вона перекладала дещо із Золя і Гонкурів, зібрала весільні пісні з Лолина, перклала роман Ланської "Обрусителі"). Наша любов тяглася 10 літ, батьки зразу були прихильні мені, надіючись, що я зроблю блискучу кар'єру, але по моїм процесі 1878-1879 рр. заборонили мені бувати в своїм домі, а 1880 р. присилували панну вийти за іншого – попа Озаркевича, брата писательки Кобринської, чоловіка, зрештою, дуже гарного. Се був для мене важкий удар, сліди його знайдете в "На дні", у віршах "Картка любови". Франко боляче переживав розрив із Ольгою Рожкевич. Він писав їй: "Стративши тебе, я стратив надію на любов чесної і надійної жінки, а при тім такої, котра могла зв'язати свою долю з моєю".

1874 р. у львівському студентському журналі "Друг" вперше з'являються вірші Франка — "Моя пісня" і "Народна пісня". 26 липня 1875 року Іван Франко закінчує Дрогобицьку гімназію та одержує атестат зрілості. Восени 1875 року Іван Франко вступає на філософський факультет Львівського університету і поринає у вир українського суспільного життя: стає членом "Академічного гуртка", знайомиться з М. Павликом та І. Белеєм, бере активну участь у виданні журналу "Друг" (вміщує поезії, переклади, друкує "Петрії і Довбущуки".

З 1877 р. Франко починає друкувати оповідання з життя бориславських нафтовиків (ці твори, за висловом автора, приносять йому "скандальний успіх"). З червня 1877 р. по березень 1878 р. письменник сидить у в'язниці за сфальсифікованим звинуваченням.

Вийшовши на волю, Франко підтримав М. Павлика, який розпочав організацію нового журналу — "Громадський друг". Цензурні утиски, конфіскація видань, судові переслідування змушують М. Павлика міняти назву журналу: третій випуск вийшов під назвою "Дзвін" (тут були вміщені знамениті "Каменярі" Франка). У четвертому номері під назвою "Молот" було надруковано сатиричний вірш "Дума про Наума Безумовича", знамениту статтю "Література, її завдання і найважніші ціхи" та закінчення повісті "Boa constrictor". У 1878 р. Франко стає редактором органу друкарів "Praca" і перетворює його на орган всіх робітників Львова, починає видавати "Дрібну бібліотеку", пише для віденського "Слов'янського альманаху" ряд новел ("Муляра", "Борислав сміється"), працює над перекладами ("Німеччина" Гейне, "Фауст" Гете, "Каїн" Байрона), укладає "Катехізис економічного соціалізму..."

1880 р. Франко виїжджає в Коломийський повіт до свого приятеля Кирила Геника, щоб готувати його до іспитів на атестат зрілості. Проте здолав від Коломиї лиш півдороги, у с. Яблунові його зненацька заарештували і відправили до Коломийського суду. Саме в той час, коли Каменяр дістався до Нижнього Березова в с. Москальці селяни Гринько та Дмитро Фокшеї, відмовившись платити податки, вчинили замах на війта. Під час обшуку в їхніх хатах знайшли твори М. Драгоманова, М. Павлика та І. Франка, журнали "Дзвін", "Молот" та "Дрібну бібліотечку". Тож письменника, перепиненого жандармами і "пришпилили" до справи цих бунтарів. Проти Франка не було жодного серйозного звинувачення і через три місяці безпідставного ув'язнення його випустили та відправили у супроводі поліцая до Нагуєвичів. Саме тоді Іван Франко ґрунтовно долучився до вивчення побуту гуцулів. А тут, у коломийській в'язниці народився знаменитий Франковий Гімн ("Вічний революціонер"), цілий цикл поезій "Веснянки", "Думи пролетарія", "Нічні думи", "Знайомим і незнайомим", сатирична поема "Ботокуди", оповідання "На дні".

Повернувшись до Львова, в січні 1881 р. Франко починає видавати журнал "Світ", в якому друкує свої твори. Однак ця робота не рятувала від злиднів: журнал мав 150 передплатників, тож прибутку вистачало лишень на оплату типографії. У квітні 1881 р. поет повертається до Нагуєвичів, де попри брак необхідної літератури та хворобу, продовжує писати (готує до друку переклад "Фауста", закінчує повісті "Борислав сміється" й "Захар Беркут"...)

У січні 1883 р. письменник вертається з Нагуєвич до Львова і працює в журналі "Зоря" та газеті "Діло". Того ж року в "Зорі" Іван Франко публікує історичну повість про героїчну боротьбу Галичини проти монголо-татарської навали "Захар Беркут". Знайомий поета по Львівському університету В. Дзвонковський запросив Франка до Станіславова. Тоді ж письменник познайомився з його сестрою, учителькою Юзефою Дзвонковською - дочкою польського шляхтича, якій присвятив кілька поетичних творів і повість "Не спитавши броду". У вересні 1883 р., перебуваючи у Станіславові, письменник написав вірш "Не схиляй своє личко прекрасне", в якому виразив свої сподівання на спільне життя з Ю. Дзвонковською. Вродлива освічена дівчина полонила Франка (але і друге кохання не принесло йому щастя). Про свою любов до неї письменник згадував у листі до А. Кримського 25.08.1898 р.: "Більше вражіння зробила на мене знайомість з одною полькою Йосифою Дзвонковською. Я хотів женитись з нею, та вона, чуючи в собі початок сухіт, відправила мене, і в кілька літ пізніше вмерла".

Мріючи про видання великого всеукраїнського журналу, письменник двічі нелегально приїздить до Києва (1885 р., 1886 p.) по підтримку, однак проект не був реалізований, проте встановилися тісні зв'язки з київськими діячами (М. Лисенком, О. Кониським, В. Антоновичем). Перебуваючи у травні 1886 р. в Києві, Франко познайомився з освіченою, розумною, щирою дівчиною — випускницею Вищих жіночих курсів Ольгою Хоружинською (її приваблювала його популярність як політичного діяча й письменника). Любовних віршів поет їй не писав і після недовгого листування "в позиченому сурдуті" обвінчався із нею у колишній колегії Галана.

У липні 1886 p., після розриву з редакцією "Зорі", Франко стає редактором польської соціал-демократичної газети "Kurjer Lwowski" та співпрацює в народовській "Правді". В травні 1889p. він пориває з "Правдою" і у відкритому листі "Кому за цесаром" виступає проти націоналістичної замкненості "правдян".

В серпні 1889 року в Галичину приїхала група студентів з Pociї, Франко вирушив з цією групою у мандрівку. Австрійська влада побачила в цьому намагання письменника відторгнути Галичину від Австрії і приєднати її до Росії, його втретє заарештували на три місяці. Після ув'язнення поет продовжує наукову, літературну і громадську діяльність: 1890 р. бере активну участь у заснуванні Русько-Української радикальної партії та її друкованого органу — газети "Народ" (в ній друкує такі відомі сатиричні оповідання, як "Свиня", "Як то згода дім будувала"). Знайомиться з М. Коцюбинським, Лесею Українкою, зустрічається у Відні з М. Драгомановим, листується з відомою польською письменницею Елізою Ожешко.

Франко організовує у Львові "Наукову читальню", та думає написати докторську дисертацію про політичну поезію Т. Г. Шевченка. У Львівському університеті не беруть дисертацію до захисту і Франко виїжджає в Чернівці, де теж нічого певного не накреслюється. І вже восени 1892 року поет перебирається у Відень, де слухає лекції відомого славіста професора Ягича. В червні 1893 року, після успішно захисту дисертації на тему "Варлаам і Йоасаф - старохристиянський духовний роман і його літературна історія", письменнику присуджують науковий ступінь доктора філософії.

1894 - 1897 р.р. Франко з дружиною Ольгою видає журнал "Житє і слово", в якому публікує повісті "Основи суспільності", "Для домашнього вогнища", драматичні твори "Учитель", "Сон князя Святослава", сатиричні оповідання "Чиста раса", "Опозиція", переклади з сербської епічної поезії, переклад поеми Чернишевського "Гімн діві неба". В цей період галичани тричі висували Франка до австрійського парламенту та галицького сейму (1895 р., 1897 р., 1898 p., однак кожного разу, внаслідок махінацій, його не було обрано).

22 березня 1895 р. Іван Франко успішно читає у Львівському університеті пробну лекцію на тему "Наймичка" на звання доцента української літератури, але через опір намісника Бадені та галицьких реакційних кіл цієї посади не отримує.

1896 р. виходить збірка, присвячена дружині, "Зів'яле листя", що є вершиною інтимної лірики поета.

1898 р. М. Павлик, В. Гнатюк, Н. Кобринська та інші урочисто відзначили 25-ліття літературної і суспільно-політичної діяльності Івана Франка. Цього ж року поет видає збірку поезій "Мій Ізмарагд" та пише поему "Похорон".

1898 року Франко стає одним з найактивніших співробітників журналу "Літературно-науковий вісник", фактично його робочим редактором і друкує тут свої літературознавчі статті "Із секретів поетичної творчості", "Леся Українка"... 1899 р. Франко стає дійсним членом НТШ (1904 р. - почесним) і "Записок HТГШ", де опублікував більшість своїх наукових праць. У 1900 році виходить збірка поезій "Із днів журби" та повість "Перехресні стежки".

Починаючи з 1901 р., Франко щоліта приїздить на береги Черемоша (за винятком 1905 р., І908 р.) Спочатку сім'я письменника оселялася на правому березі річки у старого гуцула Проця Мітчука, а з 1906 по 1914 рр. - на лівому березі в сім'ї різьбяра, фотографа, лікаря-самоука Василя Якіб'юка. Про те, як Іван Франка жив, відпочивав та працював над новими творами у Криворівні, розповідають документи. Сам письменник у листі до дружини розповідав: "Я тут заразі відпочиваю від деякої художньої робити і не почуваю до неї потреби. Читаю я і хлопці мало, майже нічого, крім газет". Проте через кілька рядків цього ж листа Іван Франко немовби заперечує самому собі, бо пише: "...Та ось прочитав "Записки Наукового товариства Шевченка" останній том... Хлопці приповідок не записують, а я записав кілька десять від бабки Бурачинської та гуцулів". А Параска Харук, до якої часто заходили Іван Франко та Михайло Коцюбинський, згадувала: "Сидів зо мною, розпитував про горян, про життя людей. Любив пересиджувати на камені недалеко від моєї хати, а в чуркальці мочив свої хворі руки. Василь Якіб'юк: "Франко пізно клався спати - о 10-11, встав рано, десь о 5 годині, зібрався, з'їв сніданок, кошик на руку - і на гриби. Лише приніс - зараз до праці. Читав мало, сидів під явором і диктував мені, я записував. Відомо, що в останні роки життя Франко не міг навіть ручку тримати в руках через хворобу. Чи відпочивав Франко в Криворівні? Ні!!! Він працював і, перебуваючи тут, написав низку творів: автобіографічне оповідання "У кузні", поезії "Блюдитися біса полуденного", "У безсонну ніченьку", поема 'Терен у нозі", повість "Великий шум", оповідання "Як Юра Шикманюк брив Черемош", передмови до збірки оповідань "Добрий заробок", а також переклав старокитайську народну пісню, іспанські романси, зі старошотланських балад, зі старонорвезьких балад, з німецької мови оповідання Якова Каро "Беата і Гальшка". Письменник спілкувався з простими гуцулами, занотовував їхні оповідання, легенди, які згодом ставали сюжетами поезій, статей, досліджень та оповідань.

Літом 1904 року Франко викладає історію української літератури на "Наукових курсах" у Львові (вісімнадцятигодинний "Огляд української літератури від найдавніших часів до кінця XIX віку").

1905 р. написана і видана найвизначніша поема "Мойсей", в якій на основі біблійного сюжету показано конфлікт вождя з народом, засуджується зрада національних інтересів та проголошується Ідея служіння рідному народові. 1907 р. - Франко знову пробує посісти кафедру Львівського університету, але на свою заяву не одержує відповіді. Того ж року виходить повість "Великий шум". З 1905 р. по 1908 р. вийшло декілька нових художніх творів та наукових праць, серед яких - Галицько-руські народні приповідки". Протягом 1908 року тяжкохворий Франко їздив по галицьких містах з читанням свого шедевру - поеми "Мойсей" (Львів, Станіслав, Тернопіль, Коломия, Самбір, Перемишль, Стрий).

Здоров'я письменника погіршується, він виїжджав на лікування в Карпати, був у Києві, в Одесі, коли йому ставало легше, знову гарячково брався до роботи (як результат цього у 1914р. написав поеми "Євшан-зілля", "Кончакова слава" та багато поезій). 1915 р. греко-католицький священик, педагог і письменник Й. Застирець висунув Івана Франка на здобуття Нобелівської премії, та йому не довелось отримати золотої медалі. Того ж року здоров'я письменника різко погіршало і весною 1916 р. Франко переїжджає до свого будинку у Львові. Пише вірш "Не мовчи", який закликає молодь до боротьби проти неправди. 9 березня 1916 року складає заповіт, в якому всю свою рукописну спадщину і бібліотеку просить передати Науковому Товариству імені Т. Г. Шевченка. 28 травня 1916 року Іван Якович Франко помирає на чужих руках (сини Андрій та Тарас були в армії, дочка Анна - в Києві, дружина - в лікарні). Ховали Франка 31 травня у Львові на Личаківському кладовищі в чужій вишиваній сорочці та старенькому костюмі (духовна влада відмовила в "парадному" поховальному обряді, "виділила" лише одного священика з волоської церкви, грошей на окрему могилу не було, то поховали в "позиченій" ямі на шість домовин...) І лише через десять років упокоївся поет там, де тепер підняв молот гранітний Каменяр.

10 жовтня 1940 р. відкрито Львівський літературно-меморіальний музей Івана Франка у будинку, в якому з 1902 р. по 1916 р. жив і творив Іван Франко. У будинку-музеї повністю відтворено робочий кабінет письменника. Тут стіл Франка, за яким він написав багато творів, серед них поему "Мойсей". Цінністю меморіальної експозиції є особисті речі Івана Франка. Експозицію прикрашають малюнки художника Івана Труша - приятеля письменника. Фонди музею нараховують понад ЗО тис. одиниць збереження. Серед них - особисті речі Івана Франка, його рукописи та автографи, особисті документи, оригінальні фотографії, першовидання його творів та численна франкознавча література, видання творів письменника мовами народів світу.

А у 1964 році перед фронтоном Львівського університету імені Івана Франка поставлено Каменяреві пам'ятник.