В парку є одна стежина

В парку є одна стежина,
Де колись ходила ти, –
Бачиться, в піску сріблястім
Міг би ще твій слід знайти.

Край стежини проста лавка –
Тут сиділа ти не раз,
Тут прощались ми востаннє...
Тут мені твій промінь згас...

І коли на серці туга,
Наче камінь затяжить,
Закиплять в душі питання:
Пощо жить? Для кого жить?

Я спішу на сю стежину
І розшукую твій слід,
І відсвіжую твій образ,
Що в душі моїй поблід.

І гляджу на лавку з жахом,
Чи не мигне тінь твоя?
І сідаю й тихо плачу,
Се Кальварія моя...

Поділитись сторінкою: