п. Лесю, сонечко, дивлюся з великим співчуттям, як Ви продираєтеся крізь ті самі терни, що й я, і ніяких зірок не видно...
Мене бог милував від будь-якого музичного закладу, але диригувати я вчився точно так само, як і Ви (можете про це почитати в матеріалі "Мої чумаки" - легко знайти в інтернеті). Диригування приходить як необхідність, а не як одна з дисциплін шкільної муштри. Та й узагалі, всяке навчання насправді йде зсередини, від того, хто навчається й хоче навчатись, а не від того, хто навчає. Йде, але не може обмежуватись своїм хутором, вік киснути в своєму соку. Тому так важко.
Я бажаю Вам більше довіри до самої себе, бо душа Ваша на правильному шляху. А терни... без них ніде не буває. Без них навіть нудно.

Гадаю,що Дід Василь вже прочитав попердні 3 пункти.

4. Я рада, що ще можна щось редагувати!

Все, Діду Василю!!! (я Вас з Василем нині не буду витати, бо сповідую інші правила, без "Василє...") Гадаю, не образитеся, бо Ви справді Віруюча Людина, а не якийсь там "раб божий". Я на фейсбук маю багато цікавих однодумців, я про це вже писала. Фейсбук - дуже засмічений енергетично, але там якраз є цікаві люди, які б стали у пригоді саме тут зі своїми знаннями. Я не фахівець, але запросила сюди фахівців (якщо вони, звичайно, погодяться тут зареєструватися, адже коментарі дозволені тільки зареєстрованим користувачам. Чекатиму! ).

Моя історія хвороби – соцреалізм.
Моя історія нероби – це комунізм.
Моя історія навчання – тупий совдеп,
Моя історія призвання – "дайош лікнеп"!
Моя історія житейська усе пройшла:
Від Ельби і до Єнісейська. Я скрізь була,
Була і фріцем, і ганьбою Сибірських шат,
Була шатром, була журбою для рідних хат.
Була… Та що там говорити?.. Була! була!..
Постала кшталтом і в забою з Франком "гула":
Мої Каменярі завзяті, "лупайте сю скалу,
Нехай ні жар, ні холод не спинить вас,
Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить!.."
І луплять! І в трембітоньку гудуть!..
І у своїй щасливій хаті,
Не многоликій і завзятій
Злотого Дідуха кладуть!

п. Лесю, гарні вірші!
Якісь розтріпані, збуджені, але важать!
Про сибірські шати неясно - може там треба "шахт"?

А я хочу повернутися до теми. Але як. Вона ж ніби й вичерпана. Я писав раніше, що оті перші чотири уроки - то й є повний курс навчання. Але то для початківця, ніби як лікнеп. Чисто технічні музичні навички. А от якщо піти далі, то дорога веде... віку не вистачить. І ось далі на цій дорозі стрілась мені пригода. Ми днями пробували (вкрай безуспішно) співати народну пісню "Повій, вітре, ой да вітерочок". Вона є тут, на сайті http://www.pisni.org.ua/songs/8113979.html , але доданий кліп засвідчує ще жахливішу безпомічність виконавців і неозброєному слухачеві назавжди закриває інтерес до цієї геніальної пісні. Не пісня, а якесь тупе скандування.
І заїло мене питання: в чому ж секрет цієї "класичної" фольклорної перлинки? Її автентичні ноти є в збірнику Пісень Слобожанщини http://volchansk.kh.ua/_ld/4/406_stupnick.pdf (на жаль, це 10 мегабайт .pdf, я не вмію витягти звідти сторінку, а слід би було ті ноти розмістити тут на сайті).
Дуже проста, щира поезія слів передана двома голосами - як же ж гарно! Вишукана мелодія - як два примхливі струмочки, то розійдуться, то знову зливаються докупи, а все далеко... розлука... тиха, світла журба.
Виявляється, дуже непросто передати голосом цю магію. Не тільки у того озброєного скрипалями хору, а й у досвідчених, із добрим смаком фольклорних (народних) співаків, хоч як вони стараються, все виходить якийсь гімн совєцького союзу або просто нарізана рівними шматочками ковбаса краківська.
Мені здається, я зрозумів, де тут собака закопана. Хоча це ще не значить, що я зумію її відкопати. Але маю поділитися думкою, може вона кому допоможе знайти свій ключик.

Раніше я вже не раз писав, що пісня, всяка справжня пісня - це причастя, тобто приєднання до чогось великого, дорогого, святого. Але саме пісня "Повій вітре, ой да вітерочок" показала мені, що найщиріше ваше бажання причаститися (в даному випадку - тихої, журливої, прекрасної в своєму чеканні любові) зовсім не гарантує вам справжнього причастя. І саме ця пісня дуже жорстоко мстить за спробу влізти до її храму. Не вмієш. Не лізь. Не достойний. І у виконавців руки опускаються, бо справді дуже чути - таки недостойні.
Є така книжка: Мирча Элиаде "Шаманизм" (доступна в інтернеті російською мовою); і є у неї підзаголовок: "Архаические техники экстаза". І йдеться там про давню-давню культуру шаманізму, дивовижно схожу, майже однакову в усіх куточках планети. (Насправді це не диво, бо первісний шаманізм був явищем природним, а закони Природи скрізь однакові.) Це, власне, первісна релігійна культура всякого народу, і на тому його історичному етапі шаман був могутньою постаттю, куди дієвішою, ніж сьогодні, скажімо, Папа римський.
Шаманом ставала людина дуже непересічна, і то після тривалого навчання й тяжких випробувань, в яких недовго було й загинути. Багатолітньою підготовкою майбутнього шамана опікувалися старі шамани, що вміли побачити обранця ще дитиною чи юнаком.
Мистецтво шамана включало в себе й техніку екстазу - професійне вміння в потрібну хвилину увести себе в екстатичний стан, у якому мав до діла з душею свого "клієнта" (хворого чи й мерця) або з божественними силами (посуха, дощі, епідемії тощо). Шаман просто таки перевтілювався - у птаха, звіра, вітер, дух померлого - і в такому психічному стані здатен був бачити й розуміти те, що звичайній людині не дано.
Коли люди навчилися (точніше, стали дозволяти собі) імітувати шаманське мистецтво, справжнє шаманство швидко виродилося: щира природна релігія поступилася місцем більш витонченим і лицемірним формам сучасних релігій, де справжній релігійний екстаз стає зайвим,

а натомість цінується вимуштрована в "духовних" школах техніка імітації.
То це ж таке саме твориться й з нашими піснями! І ніяка шкільна чи консерваторська муштра ніколи не дасть вам зазнати чистого природного причастя до високої пісенної краси. І оті великі співаки, що потрясали душі людей Українськими народними піснями (кобзарі; нікому не відомі бідні сільські жінки, як-от Явдоха Зуїха; відгуки тої природної магії чуємо в співі таких самородків, як Оксана Петрусенко, молода Ніна Матвієнко; іноді давнє пісенне шаманство проривається у, здавалось би, пересічних співаків-аматорів, але вже немає того чутливого й лагідного середовища, яке відгукнулось би, підтримало такий прорив) - то все залишки могутньої древньої пісенної культури, її природного періоду, коли ніякі диригенти й музикознавці, гармоністи й масовики-затєйники ще не стромляли носа до сільських молодіжних співів...
Отже нам треба так небагато: всього лиш оволодіти технікою справжнього пісенного екстазу; бо імітація, хай і найдосконаліша, ніколи не зможе приховати своє лицемірство.
Немає винятків! Але особливо яскраво це виявляється на таких піснях, як "Повій, вітре, ой да вітерочок".

"...Таки правда, Христосів меч розітнув Україну. Та не до кінця. Зав’яз у могутньому чорноземі цього непостижимого краю, а далі почав страчати свою скажену силу. Минуло десять віків, і хоч посік та поранив він багато коріння, але й сам сьогодні дедалі безпорадніше шпортається та смикається – нема вже тої снаги.

Україна, випльовуючи зуби й шматки відбитих легенів, тяжко й болісно спинається на ноги. Оглядається навколо – чи не подасть хто руки, бо так важко триматися. Не подасть, не подасть, Українонько, лиха годинонько твоя… А як хто й подасть, то краще б вона йому всохла, бо загребуща. Мусиш сама, від своєї безцінної землі, від своєї живої води, від свого ясного Сонця взяти свою силу, і правду, і волю. Ні в кого на світі немає таких цілителів – не нехтуй же ними. Не нехтуй своєю мудрістю, яку тяжкою ціною століттями й тисячоліттями збирали твої найкращі доньки й сини. Не спокушайся нічиєю поміччю, нічиєю солодкою мовою, нічиєю пихатою наукою. Не тобі до інших, а іншим до тебе йти в науку. У тебе все є, і люд твій готовий до праці.

"Ще Україна в слові не зачата" – це велика помилка великої поетеси. Україна давно сказала світові Своє Слово, і сказала його напрочуд щиро й переконливо. Але світ не почув того Слова, він навіть голови в цей бік не повернув, бо запалений своїми божевільними глобальними ідеями й непогамовним тваринним апетитом.

Хочеш почути те Слово? Воно нікуди не заховане, не зашифроване ні в яку езотеричну маячню, навіть не заяложене школярськими та акторськими язиками. Воно – в трудовій історії України, ніким не зібраній докупи й не записаній, але зате й ніким не спотвореній. Чекає своїх речників і свого Речення. І ще воно – в її духовній скарбниці, яку сучасники зневажливо називають фольклором, не розуміючи як слід навіть значення цього чужоземного слівця."

(більше див. в Інтернеті)

Діду Василечку! Дай Боже Вам здоров'я за Ваші слова! А "більше див. в інтернеті" і не треба, хто зрозуміє, а хто ні, то й інтернет не допоможе! Сонечка Вам і світла!

Єдине: чиї слова про Христосів меч?..

Дак я ж кажу: див. в Інтернеті.

Сьогодні співали зі мною троє дівчат: одна з Донецька, друга з сестричкою-старшокласницею з Західної. Всі вони десь на Майдані набралися актуальних пісень, від "Пливе кача" до "Їхав, їхав козак містом", і надзвичайно натхненно, хоча й фальшиво, виспівують їх за всякої нагоди. Я намилувався їхнім ентузіазмом, а потім сумно зітхнув:
- Оце ж ви, сонечка наші, як Львів і Донецьк. Ви зовсім різні голосами, але коли б співали в лад, то саме завдяки цій відмінності склали б прекрасний дует чи й тріо. Бо коли всі співають в одну дудку однаковими голосами, виходить нудно, як у казармі, а гармонія різних голосів - то таки краса. Хоч як вам ліньки освоювати двоголосся, та мусите навчитися - цього вимагає час.

Я дуже сподіваюсь, що дівчата навчаться "в два голоси", і я їм охоче допоможу.
А хто навчить співати Львів із Донецьком?

Я хочу дожити до того великого дня, коли Львів і Донецьк зробить гарне двоголосся!

Все ж таки: Навіщо вчитися співати?
Поза всіма моїми численними балачками це питання якось навчилося прослизати або непоміченим, або само собою зрозумілим. Я пішов питатися, що з цього приводу люди думають, і виявилося, що найдостойнішим мотивом є "досягти майстерності". Якщо йдеться про мадригали, романси чи навіть арії Баха та сучасну естраду, то жодних заперечень не виникає. А от з народною піснею… тут у мене заперечення категоричне. Тому що мета самого співу в фольклорній традиції зовсім інша, і якщо вона не враховується, то висока майстерність не тільки не допоможе, а навпаки, підкреслить потворність і гріховність такого співу.
Секрет народного співу в тім, що співаки перебувають у пісні всередині, як перебуває людина в своїй хаті, своєму тілі, своєму одязі. Це зовсім не те, що оперний чи естрадний спів, коли співаки майстерно зображують таке перебування, а слухачі сприймають це як культурну домовленість. Опера, естрада й т. ін. – це ряджені: співаки рядяться в чуже, і головне враження від того виходить зовнішнє, умовне; і оцінюється й цінується саме вбрання пісні – вокал, аранжування, поведінка виконавців. Якоюсь мірою, звичайно, сприймається й глибинний зміст (якщо він є), але основний акцент залишається на атрибутах, тобто на майстерності виконання.

Народна пісня (та й просто пісня, але справжня) складається й співається як обряд, як акт причастя. І якщо співак або слухач не причащається, не входить органічною частиною в саму суть пісні, то він опиняється в ролі стороннього, а спроби імітувати причастя є спробами (а то й цілою технологією) обдурювання самого себе, інших учасників та слухачів. За певного рівня невибагливості й нерозбірливості це дурисвітство вдається, але частіше стирчить, як шило з мішка.
На жаль, сьогодні такий "майстерний" спів скрізь домінує, нахабніє й береться навіть до прекрасних народних пісень. Цьому могла б зарадити розбірливість слухачів, та, на жаль, її катма.
Саме тому так важливо не просто навчитися співати, а розуміти, навіщо. А для цього потрібна не так спеціальна музична та вокальна освіта, як освіта загальна. Але справжня.
Саме тому вундеркінди, як ніхто, потребують загальної, а не фахової освіти.

От іще приклад із дещо іншої сфери.
За що Лев Толстой не любив Шекспіра? Чи був Шекспір брехуном? Ні. Чи бракувало Шекспіру майстерності? Ні. А до чого ж тоді претензії? А претензії не до Шекспіра, а до його перехвалювання. Правдивість і майстерність - це, виявляється, ще не все. Є ще в справжнього художника чуття міри, без якого таїна причастя неможлива. Шекспірові бракує саме почуття міри. Розраховані на брутальну хижу душу середньовічного європейця, геніальні п'єси напхані по саму зав'язку правдивими й супердраматичними епізодами й ситуаціями - в усьому вони переконливі, реалістичні, аж мороз поза шкірою йде... але їх так багато, їм так тісно в рамках одного спектаклю, що глядач раніше стомлюється, ніж устигає до чогось причаститися. Правдива, але неприродньо згущена драматургія суперечить правді життя! Глядач прекрасно розуміє, що це майстерно зліплені "страшилки", а не щось справжнє.
А тепер почитайте оповідання Григора Тютюнника... Або послухайте наші давні лагідні чи журливі пісні.

І чого це ти, діду, так переймаєшся тонкощами співу? Чи немає важніших бід у нашому депресивному сьогоденні? Є, аякже. Тільки про кожну з них можна сказати те саме. Яке лихо не візьми, завжди знайдеться щось іще лихіше, ще глибше, ще глобальніше. Кожному сьогодні щось болить, і кожному болить по-різному. На те ми й суспільство, а не армія зомбі, охоплених "чуттям єдиної родини". От мені болить як наше суспільство співає. В цьому спотвореному, жалюгідному співі, як у дзеркалі, яскраво відбиваються всі болячки нашого роду. Коли людина лицемірно співає, то так само лицемірно вона й говорить, і працює, і воює, і любить. Вона навіть їсть погано. Вона звикає дурити не тільки слухачів, жінку чи шефа, а й саму себе.

Коли все тіло (все суспільство) охоплене лицемірством, то вибратися з цього стану так само важко, як ледареві вранці з ліжка. Добре лежати під теплою ковдрою, хоч ніби вже й виспався; але ж водночас починає боліти голова, хочеться їсти, постіль поступово набридає… та таки треба вставати! І не так важливо, кинешся ти до холодильника, підеш на свіже повітря чи заходишся ковтати анальгін, головне – щось робити.

Коли мене обсідає абсурд і лицемірство, я беруся співати. Я навчився співати сам, мовчки. Навіть дуети й тріо, навіть хором умію. Саме в таких співах я зрозумів, чому наші пісні такі невеселі – але які ж вони щирі, багаті, добрі. І розумні. Жодного лицемірного слова. Жодного слова задля рими, чи показної краси, чи розваги. Коли трапляється в народній пісні щось недоладне, то я вже наперед знаю: це або пізніше спотворення, або я чогось недочовпав, або це просто не народна пісня.

Як багато у нас таких чистих, глибоких і нелукавих пісень! Коли б такі люди – хто б нас переміг? Таких людей тепер не випускають. Про це дбає Державна Система "освіти й виховання". Цій Системі протистоїть наша рідна, вічна, народна пісня. Неймовірно потужна зброя. Тільки мало хто вміє нею користуватись.
Ось для чого необхідно вчитися співати. А зовсім не для мистецтва та розваги.

Маленький пагінець, що тягнеться до сонечка. Святославчик Федина, 5 рочків. Запис з уроку (без комп'ютерних редакцій).

Трохи вбік, але дуже важливо: Святослав уже читає?
Запитую тому, що в його вимові яскраво чути нЕнаголошЕні "е" - він вимовляє "так, як написано". Це велика біда нашої граматики. Неписьменні або малописьменні (старі) Українці ніколи не скажуть вЕсна, принЕсла, мЕні, як написано. Старі грамотні вчителі-філологи теж знають, як треба вимовляти ненаголошені Е.
Річ не в тім, "як треба". Нікому це насправді не треба. Річ у тім, що була в нашій мові особлива фонетична краса, яку ми поступово втратили - під тиском чужої мови, дурних підручників, у потоці загального збайдужіння. Одна з цих утрат - ненаголошене "е", яке не можна замінити ні на "и", ні на "і", його треба почути у старих людей... і не забути. Це своєрідне хобі, гра в таку гру, яка нікого не цікавить, але насправді вишукана й гарна: повернути собі та своїм вихованцям милозвучну вимову.
В повсякденному чаті ця біда майже непомітна, а от у співі... одна з причин моєї ненависті до сучасної естради - жахливе "мекання" ненаголошених "е" (майже в кожній сучасній "пісні" є слова "мені", "мене" - знайдіть, спробуйте, хоч один запис, де б ці слова вимовлялися по-українськи).

Не знаю, чи Святослав читає, ненаголошених "е" і "и" я його не навчала. Він просто мені сказав, що щасливий, коли у запису збоку почує свій голос. Таке бажання - рідкість серед малят. Як правило, соромляться і роблю це інколи тихцем. В такому випадку я не маю морального права закидати такі зразки в інтернет, хоч є надзвичайно цікаві варіанти. Гадаю, Святослав непогано співатиме і не зважатиме на "ненаголошені". Даний зразок (я навіть сміх в кінці зберегла) - вияв радості, прихильності і уподобання народної пісні. Ви б бачили його обличчя! Шкода, що відео немає.

Я був упевнений, що відкрита вимова ненаголошених звуків, особливо "е", породжена читанням: саме внаслідок старанного читання учні починають вимовляти буквально "мЕні", "смієШся", "чаєЧці-нЕбозі" і т. ін. Але ж Святослав навряд чи так уже начитався, щоб перебрати й собі цю вимову? Чи оце вже перейняв із чужого голосу?

Про його спів як такий - окрема і зовсім інша розмова.

Трохи мені дивно. Більшість малят не тільки не соромляться, а просто вуха об'їдають, щоб записатися та почути себе. Це Ви їх, мабуть, залякуєте.

А без жартів - я якраз подумав, пані Лесю, що отакий робочий матеріал і його спокійне, доброзичливе й безпристрасне обговорення дуже гарно прислужились би нашій темі "Як і навіщо вчитися співати". Раджу Вам просто й шляхетно вирішити проблему "морального права" - повідомити батьків, що це робиться для загального добра й нікому не шкодить. Ніхто не заперечуватиме, побачите. Якщо ніхто не протестує, коли дітей конкурсами калічать... а тут якраз пропонується виховання тих самих дітей без базарного азарту.

Ще одне: Діду Василю, зверніть увагу на вимову у першій фразі 2-го куплету ("пташечки в гаю" іде фонетична транскрипція "пташечки ув гаю" - коротке "ув" замість "в" - це суто "западенський" акцент, де місцевий відмінок з прийменником "в" завжди подається як коротке "ув", "в" звучить як непомітний додаток). Звідси можна зробити висновок, що мову пісні я не редагую, навпаки - підтримую креативне "місцеве" мовлення,хоч пісня належить до центрального реґіону, а не до західного.

А я дітей і не залякую нічим! Ви не зрозуміли! Є діти, які згідні себе самооцінювати, а є діти, які цього не хотять. Загальне благо їх не цікавить. Тим не менше, вони цікаві саме мені.
У мене уроки з малюками - це суцільний творчий "армагедон", де вони вільні співати усе, що їм подобається. Єдина заборона - московський язик. І я втішена з того, що діти, як правило, співають народні пісні.

Місцевий діалект, якщо він не штучно імітується, завжди прекрасний, навіть коли пісня з іншого регіону, тут жодних зауважень. А я говорив про загальну біду всієї Української фонетики - втрату прикритих ненаголошених звуків, що якраз і творили той чар нашої мови, за який її визнали були за другу в світі по милозвучності. Поки нас хвалили, ми в болото заїхали. Приглушені, лагідні, дуже своєрідні голосні (и, е, а) замінили відкритими, різкими російськими аналогами.
А про залякування я пожартував, там навіть язик висунутий для нєпанятлівих.

Та-ак! Дід Василь заговорив про милозвучність мови!
Де спотворена мова русизмами? - центральна Україна!
Де найбільш збережена мова? - Карпати!!!
Я тут буваю часто і спілкуюся з гуцульськими дітьми! Вам їх мову зрозуміти - зась! Навіть знайомі слова вимовляються у транскрипції, несприйнятній для "літературних" слухачів. Можу розвинути цілу фонетичну теорію вимови українських слів гуцулами, але мені воно не треба, бо не заробляю на звання, а суто спостерігаю за мовою.

Дивіться, як цікаво: вчитися співати треба не як-небудь, а вільно й щиро, а от навіщо... Та це теж не простенька річ, бо дурна мета може звести нанівець найкраще навчання. Навіщо, навіщо... та щоб копійку заробляти... або комусь сподобатися...
Ну то це й є "проїдати золотий запас". Справжній Український спів причащає нас до божественного кола, а якщо цим співом люди пробують торгувати, то саме божественну властивість вони і втрачають.
Пані Леся зачепила нібито стороннє питання про автентичність Української мови. Але висвітлити це питання як слід - інтернет-ресурсів не вистачить. Та й нікому висвітлювати. Кожен буде хвалити свій діалект і знайде на його користь сто лінгвістичних аргументів. Помирити опонентів неможливо: лінгвістична наука озброїла і карпатців, і черкащан прекрасними теоріями і великою самовпевненістю.

Тому я звертаю погляд в інший бік: а що каже народна пісня? І ось тут можна почути відповідь, яка не спирається ні на які логічні аргументи, а йде з тієї глибини, якої жодна наука не ладна сягнути. Але! Треба навчитися слухати, що каже народна пісня. А цього треба вчитися. Весь вік.

І Карпатський край, і центральна Україна зазнали потужного впливу сусідських культур. Різного, але справді настільки потужного, що людям поверховим це часом ніби дає підстави казати, що Українська нація - це якесь непорозуміння, що єдиної самодостатньої та ще й державотворчої культури тут немає й ніколи не було. І що їм відповісти, коли ніхто не має критеріїв самодостатності й державотворіння?

Хочете вірте, хочете перевірте, а найкращу відповідь дає народна пісня. Мені, наприклад, цілком досить центральноукраїнської пісенності, щоб ніколи не сумніватися в самобутності й самодостатності цього краю. Мова спотворена, історія забрехана й перебрехана, люд протягом трьохсот років зазнає тяжкого неприродного відбору і вже давно згоден бути хоч слов"янами, хоч моголами, хоч поліцаями, аби вижити. Але залишається його давня пісня, яку не можна забрехати...
Правда, її можна забути. Отут уже нема ради. Але поки хоч один Українець ще не забув... Ну, про це я вже писав.

Тут маю лиш додати, що не так добре знаю пісенність Західної України, щоб робити тверді висновки. Хоча, здається мені, в Карпатських піснях самобутності менше, ніж у Полтавських.
Помиляюсь?
Чудово.
Але як же тепер довго й терпляче треба вчитися співати, читати й слухати наші пісні. Та я певен - це не буде даремна праця. Відкрити собі наше істинне Святе письмо - хіба це марнота?

Мене "вирощували" народні пісні Звенигородщини. "Місяць на небі", "Ой ти, дівчино зарученая", "Розпрягайте, хлопці, коні" (автентичний варіант без "маруся раз-два-три..."), "Лугом іду" і т. п.
Потім доля дала можливість жити у Прикарпатті і вивчати Карпатський етнос. Я маю можливість порівняти народну пісню Карпат з народною піснею краю, де "тихі води, ясні зорі".
І одне, і друге - чарівні зразки! До мене десь щось дійшло: гірська місцевість вимагає синкопованого "дриґа", часом більш відвертих тем, а "тихі води, ясні зорі" - милозвучні, вокально складніші пісні, адже у спокої можна виконувати більш складні вокальні звороти, навідміну від жвавого коломийкового темпу. Є в Карпатах і жанр повільних Коломийок-гУцулок, де вокальна складність вирішується у безкінечно-розспіваних складах, мелізмах, але ніяк не в діапазоні вокального виконання.
Хоча і жвавості Звенигородщині не бракує: "Ой лопнув обруч", "А дівчина-горлиця", "Танцювала риба з раком", "Очерет лугом гуде", обрядові "Женчичок-бренчичок", "А у полі мак".
Як і навіщо вчитися співати? - як? - складно пояснити, а навіщо? - треба!!! Кожна свідома людина українського роду повинна починати з народної пісні і охоплювати геть усі її аспекти, по можливості вдаючись до найменших тонкощів цього сакрально-незвичайного мелосу.
П.С. Пісня "Лугом іду" - не впевнена, чи це Звенигородщина. Суто за мелодичною канвою є того ж стилю, через те так і вирішила. А сумніви навіяв 3-дольний розмір, як і "Женчичок-бренчичок" Правда, 3-дольні розміри дуже характерні для обрядових пісень епохи Трипілля, а Звенигородщина якраз і займає цю територію.
Мо' хто знає?..

Цікаве спостереження: народний романс (неавторський). Йому характерна вальсова 3-дольність: "Місяць на небі", "Ніч така місячна" - Центральна Україна; "Ішов відважний гайовий" - Західна Україна, тут ще дуже був розвинений жанр Повстанського романсу (ціла скарбниця пісень УПА): "Нас весна не там зустріла", "Подай, дівчино, руку на прощання", "Ой хмариться-туманиться" (австро-угорська повстанська).
Зараз подумала: без певних знань і не класифікуєш правильно!
Звідси виходить нова тема на Форумі! У голові - клондайк! Від знань пухне! А як це віддати? - не знаю! Хіба у "теревенях" з Дідом Василем. А хто ті "теревені" читає? - Модератор, або Дід Василь! А тема добра! Отже, пораду дасть тільки Вебмастер або Дід Василь. Ідеї гарні, але, допоки покоління цікавитиме продаж бірюлькових пісень і акорди на Лєпса, доти, хоч ти бийся об стіну головою, українська пісенна свідомість буде у летаргічному сні...

Більше року минуло... анітелень! Це таки схоже на летаргійний сон. Із жахливими сновидіннями.