Ну, судячи з кількості смайликів, ви не сердитеся. А ви відкрийте тему "Пісні В. Войтка"! Гадаю, всім буде цікаво і мені також.

Гарна пропозиція, підтримую. Інакше не вдержусь і візьмуся до аналізу пісень В. Войтка - а це зовсім не моя парафія. Декому буде нецікаво.

...а декому цікаво!
Діду Василю! Ви - наймудріший у світі Дід!

Гадаю, що себе на Фейсбук пора закривати. Питала діда Василя за Цісик. Тут мовчать, зате у приват сиплеться щось неймовірне:

14:53
Mikhail Lekanov
Ссучка! Я чхаю на тебя, мразь!!! Тебя, видимо, не удовлетворяют твои быки в стойле! Я собираю "бабло"? - Ты же, уродливое создание, говно собираешь!!! Из-за таких лицемерок, как ты, страдает Украина!!! Певица-музыкантка вшивая!!! До Квитки Цисык тебе далеко!

Кілька хвилин назад даний користувач себе видалив. До чого б це?..

Пані Лесю! Юрко каже, що Фейсбук для ідіотів. Він там постійно сидить, хоч не ідіот. Не переймайтеся дурницями. Дід Василь вже все пояснив.

Я справді попереджував п. Лесю, з ким можна про Цісик, а з ким ніззя. Навіщо Ви нариваєтесь? Наступаєте на мозолі недовченим, недоколиханим, а то й просто недоумкуватим - якої ж реакції ще чекаєте? Ви ще розкажіть їм, що Скрипка - голий король, а Ротару недалеко втекла від Кудлай...

Юркова (слушна) думка про фейсбук нагадала мені афоризм мого хрещеного: "Дурного й у церкві б'ють. І мене били - але я не дурний!" Я в те лайно (фейсбук) якось спросоння вліз, а тепер не можу здихатися, сміття в поштову скриньку сиплеться... п. Лесю, може той Ваш приват-кавалєр поділиться досвідом, як відписатися?

Інколи щось напишу в інтернет, а потім боюся туди зазирати, бо знаю, що написала якусь дурню. Та ну його!
Хочу запитати поради по темі.
Василю Герасимовичу, якщо, наприклад, у розспівках дитина вільно бере нотку "соль" 2-ї октави, а пісня має найвищу ноту "ре", або "мі" 2-ї октави і її боїться, я прошу взяти її, як на розспівочці. В окремих випадках (не завжди) відразу відбувається форсування звуку. Чим це можна пояснити?

А щодо "голого короля"... Я гадала, що тільки мені і дітям видно таку голизну...
Боже борони таке десь висловити!!!...

п. Лесю, а запитання справді в тему. Я теж над цим зараз сушу мізки. Двоє сестричок - студентка і старшокласниця - приходять до мене час від часу поспівати, музичні вчителі їх давно забракували, ну от така карма у мене, співати з людьми, які не вміють співати. Але хочуть. Дівчата трохи залякані й перемуштровані, але загалом відкриті, працювати з ними цікаво. Сміливі, навіть на купальському святі тут якесь жахливе караоке співали. Все, що знають, співають в унісон, притому досить точний і, що мені дуже дивно, з першої ж ноти! Але при цьому цілком невимушено їдуть із тональності, як тільки доходить до високих (або низьких) нот. Вмостюються в зручнішу тональність і тримаються в ній, поки не дійдуть знову до незручних нот.
Ніякі мої благання осмислити це явище і спробувати його контролювати нічого не дали. Вони, схоже, просто не розуміють, що я від них хочу. Почав мордувати їх гамою, інтервалами... словом, пробую дисциплінувати. Ну, є помітний прогрес, скромний, але головне - невідомо, за рахунок чого.
А голоси у обох однакові - натуральні, міцні, насичені, і вище соль - ні за які гроші.
І тоді я вдався до улюбленої авантюри: підемо-но, дівчата, городами. І попросив обох гарно вивчити другий голос "Несе Галя воду". Це вдалося швидко й без втрат: мелодія гранично проста, діапазон гранично вузький, тональність тримається. І тоді я запросив меншу до екстріму: дивись, перший голос дуже схожий на другий, але на слові "коромисло" треба дуже сміливо підскочити вгору; здолаєш? Оцей момент інтриги, випробування, спортивного азарту зіграв чудодійну роль: по-перше, вона взяла сі бемоль з першої ж спроби; по-друге, вона взяла її своїм повним голосом, а не зачуханим мікстом! А ми з її сестричкою героїчно тримали другий голос. І тут до мене дійшло по-третє: у малої дуже сильний і красивий голос! Ми проспівали всю пісню, моїй радості не було меж, їм вона теж передалась, і вони того вечора хвалились удома, що я їх похвалив.
На жаль, такі успіхи ніколи не бувають наді

На жаль, такі успіхи ніколи не бувають надійними й остаточними. Наступного разу ми спробували розвинути й закріпити двоголосий спів, але чи то настрій був не той, чи я невдалу другу пісню вибрав... словом, усе це складніше й важче, ніж хотілось би. Але ні собі, ні їм я не дозволяю опускати руки - треба співати, співати - і все налагодиться.
І тепер я спробую відповісти на Ваше запитання. Думаю так, що весь секрет - у мотивації. Мені й раніше траплялися подібні епізоди, коли відбувається якийсь прорив, взяття планки, яка просто відлякувала. От підвести учня до цієї планки, настроїти його будь-якими засобами, щоб він її взяв - а далі все піде. Ну, не саме собою, але цей поріг дуже важливо одного разу переступити.
Коли Ви просите дитину взяти ноту як на розспівці, то тим самим завертаєте її назад, до зрозумілої, але набридлої грамоти. А треба знайти той мотив, ту ситуацію, коли дитині самій закортить уперед - ану ж, чи перестрибну?
Це авантюра, але саме з таких авантюр складаються головні кроки до успіху. І найкращим середовищем є невимушені співання з усілякими екстрімами. Дати дитині смак пригоди.

А форсування звуку - це форсування душі. Завжди. Навіть коли охоче. І нехай часом і пофорсує. Але має траплятися й той момент, коли звук "полетів". Тоді звільнюється не тільки голос, а й душа. Ці моменти я намагаюся ловити й святкувати.
Один мій приятель, професійний художник, а по душі - фольклорний співак, сказав якось при мені одній дівці: "Та відпусти, відпусти голос, нащо ти його силуєш! Відпусти, нехай летить!"

До Діда Василя: хочу похвалитися записом тієї дівчинки-"гудошниці", про яку розповідала. Звичайно, якась фальш у запису виправлена, але дитина таки співає! Причому складну пісню, пунктирним ритмом (тут дикція для 6-ти років заскладна та й пісня для віку від 8-ми), дала додому просто для слухання, а дитина собі дуже цю пісню вподобала, каже, що до неї прилітає щоночі Пітер Пен (по-нашому Перелесник) і вона йому показує пісні, попросила взяти це до її репертуару. Я вражена успіхами цієї дитини і її неординарністю, а ще беру до уваги, що дитина з російськомовної сім'ї - Ліда Личагіна!

П. С. Якщо хтось сумнівається у тому, що у травні дитина була дійсно "гудошницею", то я примушу тут зареєструватися її батьків і підтвердити таке незвичайне явище.

Добрався нарешті до Ліди Личагіної. Справді, для шестирічної дитини це блискучий успіх, але найцікавіше не позаду, а попереду. І якщо не тільки врахувати те, "як вона вчилася співати" (а це, безумовно, успіх також і педагога), а й спробувати передбачити "навіщо вона вчиться співати", то...

1. Насправді її досягнення - не таке вже й чудо. Так мали б розвиватися якщо не всі, то принаймні більшість дітей. Просто їй повезло з учителем. І, мабуть, із батьками, які забезпечили емоційну підтримку.
2. Далі, дуже ймовірно, почнеться типовий шлях "вундеркінда": педалювання музичних здібностей і занедбана загальна освіта. Щодо загальної освіти, то загальним явищем є те, що її ні середня, ні вища школа не дає. Але якщо пересічному учаснику бурхливого сьогодення вона (освіта) й не потрібна, то такий божий дар, як спів, без освіти залишається в кращому разі ремеслом або цирковим мистецтвом.
Звичайно, це вже проблеми батьків і самої дитини, а не музичного педагога. Але батьки зазвичай теж позбавлені загальної освіти і розглядають талант дитини як майбутню професію. І тоді вже краще "віддати її на скрипочку". Або ще на щось. Головне - віддати, бо як же інакше...
Але, пані Лесю, Ви справді молодець, своє діло зробили гарно. Це Ваша пісенька? І супровід? І запис? Бо є зауваження. Але то вже не по темі.

Вдячна Вам, Діду Василю, за добрі слова.

Щодо Ліди: це перша дитина, яка сказала, що не хоче бути співачкою, а хоче бути лікарем. Я за це її похвалила. Її освіті батьки приділяють велику увагу (вони - викладачі в університеті і, слава Богу, не музиканти). Віддали до мене дитину, бо вона має шалене бажання співати. Попри це не мітить на сцену. Через те мені з нею так легко і так цікаво.

Щодо пісні "Місячний кораблик". Моя музика і аранжування, слова Софії Когут (я, правда, приспів дописала). Фонограму робила 15 років назад на самограйці. Прийму за належне усі Ваші зауваження і побажання.
Ще раз дякую за відгук!

Побажання просте: не ведіть дитину до сценічного успіху, бо він найчастіше руйнує дитячу душу. Вхопить воно аплодисментів та овацій - і вже ту отруту не виведеш.
А фонограма жахлива. Супровід (досить вишуканий, правда) тривіально глушить дитячу вимову, а вона ж така цікава! Та навіть коли б то були живі інструменти, все одно голос має домінувати. Всі оті модні установки ("голос має купатися в музиці") - від вокальної безпорадності й безкультурності. Голос має бути господарем, і треба, щоб було чути, що акомпаніатор(и) це теж чує(ють). Інакше прирікаєте співака на звичку до механічного відтворення нот.

Гарненька пісенька і миле виконання. І, як на мене, добрий супровід. Молодці!

До Діда Василя: Я останні роки беру це завжди до уваги (щоб голос домінував). А оте все робилося 1998 р. На нову фонограму треба відповідні кошти, а Ліді пісенька сподобалася.
А щодо сцени - то я за те, щоб діти виступали, але щоб не брали це за основну мету. Де ж їм показати свої успіхи, як не там?...

Я - противник конкурсів і кастингів. А от звичайна сцена, заспівати для людей - тут я руками і ногами!

То що, фонограма робилася 15 років тому, а пісенька співалася щойно? А просто притишити фонограму не пробували?

Пісенька колись співалася виконавцями, які вже повиростали. Знайшла у архівах. Показала Ліді. У неї з дикцією негаразд, а даний зразок якраз її і вимагає. Та хіба суть у фонограмі? Я хотіла Вам показати ВОКАЛЬНИЙ результат. Ніхто не буде оте все виставляти на радіо, я навіть цей запис на сайт не збираюся заносити. Я про те, як і навіщо вчитися співати. А оркестровка... яка була, таку й підклала...

Пані Лесю, я не знічев'я питаю. Саме тут і виникає сумнів - а навіщо так учитися співати. Коли людина, тим більш дитина, відкриває в собі цей божий дар, то з нею треба поводитися, як із первісткою вагітною. На жаль, сьогодні нормою є тупувате, неуважне ставлення аранжувальників/акомпаніаторів до співака. Адекватний, витончений акомпанемент існує, але рідко, і найчастіше його навіть не помічають, не відрізняють від бездушного дуцання.
У Вас дуже гарна, навіть вишукана фонограма, але вона "не чує" (та й не може почути) співачку. То хоча б пригамуйте той супровід - вже буде краще.
А біда для співачки не в тому, що її тексту не розберуть, а в тому, що вона звикає до такого "стилю" виконання, думає, що так і треба, бо так усі роблять. Поступово формується й голос, який сам себе не поважає й мимоволі намагається йти в ногу з електронікою, формується відповідний смак, виникають відповідно сконструйовані "пісні" - врешті маємо сьогоднішню пісенну культуру цілого покоління...

Я - більше не аранжувальник! Я відмовилася від цієї ганебної, невдячної і немузичної роботи! Важко щось робити там, де від тебе нічого не залежить, а каміння сиплять не на голови бездарів-виконавців, а на тих, хто цих бездарів намагається якось витягнути.
Ви зараз скажете, що найлегше відмовитися від такої собачої роботи, аніж її робити. Але я краще буду співати з малюками, аніж "одягати" усіляке лайно, і не тільки своє, у якусь чужу одежу. Швидше, у піжаму. Українці піжами зроду не носили.
Діду Василю! Ви - найкращий мій порадник! Я дуже розгублена. Скажіть щось...

Відмовитися завжди найлегше. Але, здається, перед Вами інша проблема: як і навіщо вчити співати. Поки не вирішите цю проблему, ні від чого не відмовляйтесь! Бо всякий досвід колись стане в пригоді. Коли вирішите основну проблему .
А стан розгубленості - це дуже цінний досвід.
А робота з малюками - це взагалі щастя. Яке далеко не кожному дається.

Ги! Щодо роботи з малюками. Прийшов у мою студію хлопчик 5 років. Хлопчики для пісенної творчості - СКАРБИ!!! Хочу втримати, бо репертуару маю для хлопчиків багато.
У хлопчика є ще дві менші сестрички (1 рік і 3 роки). Я, окрім співу, повинна з ним познайомитися, дізнатися уподобання і запитати про оточуюче середовище. В даному випадку помилилася з висновками.
У нас була умова з маленьким Святославом, що йому повинні подобатися усі пісні, які ми з ним вчимо. На кожному занятті він мені казав, що жодна пісня йому не подобається. Натомість заспівав мені те, що вивчив з батьками (про жабок). Шикарна пісня!!! Правда, вподобав одну, мною запропоновану, "Ти куди, сірий Зайчик". Я опустила руки. Батьки принесли якийсь диск. Я сказала, що дам щось дітям слухати дитячого (урок раз в тиждень - це мало для такого маляти).
Я сумно взялася їм щось записувати і вже збиралася сказати, що у мене не ігротека, я дітей не бавлю. Аж тут мама сама каже: "Святослав так любить до вас ходити! Йому дуже цікаво у вас на уроках. Він сказав, що він щасливий".
Це для мене було несподіванкою. Я не бачила вогнику в очах і зацікавленості у дитини. Але Святослав батькам сказав, що щасливий.
Що тут скажеш? Треба у першу чергу вивчати філософію дитячу, а потім вирішувати, від чого відмовлятися.

Дитячу філософію вивчити неможливо: наш поїзд уже пішов. Одне те, що ми в іншому віці й давно забули стан дитячої душі; друге - сьогоднішні діти мають зовсім інше середовище, яке значно крутіше впливає на формування їхньої свідомості. У дорослих залишається лише один, древній і вічний інструмент: бути з дітьми, яких любиш. Якщо ним правильно користуватися, не зловживати, то він вартий усіх інших інструментів.

Вчора випадково потрапив на трансляцію фіналу "Битви хорів" - матеріал саме в тему Як і навіщо... Бо справді навіщо вчитися співати, якщо не заради найвищого самовираження Української душі - хорового співу!
І як же тяжко було спостерігати, як цей унікально талановитий народ зусиллями професійних масовиків-затєйників акуратно вводиться в стан двомісячної істерії, під фінал якої вже не дуже й тямить, що діє. Непритямність - ось підходяще слово. Торжество сатанинського азарту - і, хоч і тимчасова, але повна, принизлива і зафіксована камерами втрата всякої гідності людьми, які мали б бути окрасою нашого мистецтва.
Мали б. Але найвища, найсвятіша енергія їхніх душ переведена спритними стрілочниками на колію скаженого шоу-бізнесу і доведена до напруги кривавих гладіаторських боїв у давньому Римі. Мабуть, сучасна публіка й журі вже звикли й навіть систематично потребують таких видовищ, а мені, відлюдьку, було нестерпно тяжко дивитись на зсудомлене обличчя переможниці, на бурхливі істерики учасниць і навіть учасників, та ще й слухати хижий рев спраглого крові чудовиська - заповненого вщерть залу.
Яке там хорове мистецтво! Хто там його слухав! Головне мистецтво було - запудрити мізки журі й глядачів, дати по рогах, порвати зал... одним словом, битва.
Нічого не скажеш, битва вдалась.
Але, не знаю як кому, а мені перехотілося вчити дітей співати. Бо - навіщо?..

А все ж таки, чи було, власне кажучи, хорове мистецтво в тій "Битві хорів"? Було. І часом досить витончене, принаймні в технічному сенсі. Я не чув попередніх передач, але в фінальному шоу учасники показали достатній рівень музичного хисту, з яким можна достойно представляти Українську пісенну культуру. Але про таку місію явно не йшлося.
1. Інструментальний супровід до всіх без винятку "пісень" (та ще й у формі фонограм-мінусовок) зразу й категорично виключав можливість вільного живого співу, а диригентові залишав чисто психотропну функцію емоційного стимулятора співаків.
2. Оскільки справжня Українська пісня в таку "упряж" ніколи не влазить, то й в репертуарі приведених до фіналу хорів її не було. Блискуча хорова інтерпретація пісні Рибчинського-Мозгового (я б за неї донечанам присудив 1 місце, але мене не спитали ) ще сяк-так тягне на слухняну ритмізовану Українську пісеньку-шлягер, але це дуже далеко від тієї музичної й поетичної розкоші, якою колись вражали світ Леонтович, Кошиць, Петрусенко...
Це не означає, що хори-учасники нездатні до справжнього Українського співу. Тим більший жаль викликає картина тотальної окупації нашої естради чужою, азартно-бізнесовою естетикою.

Перш, аніж зрозуміти, про що йдеться у пості, перечитала щонайменше тричі (як не більше), Діду Василю. Я стала якась загальмована... Певно, старію, бо писати пісні не хочу, почала багато бурчати і сварити музичний оточуючий світ. Мені мало що подобається. А Ваші пости почали подобатися - точно старість! (не ображайтеся, Діду Василю, )

Моя мама все життя працювала концертмейстером по хорах і майже завжди заміняла у хорі тимчасово відсутнього хормейстера. Коли я вступала до Рівненського ІК, треба було здавати диригування, яке я не проходила в училищі на теоретичному. До моєї підготовки з "диригування" приєдналася мамина колега, викладач музпеду на кафедрі диригування. Діду Василю! Це - повний маразм!!! Взяли до роботи хоровий твір. Тактувати я вмію. А тут мені кажуть: а ти сопранам покажи, а потім альтам, а там тенорам укажи... Питаю: яким? - Уявним! - відповідають. Я плюнула і розтерла. В інституті у Рівному викладачем у мене був з диригування Богдан Дерев'янко (моя мама колись займалася з його донькою по ф-но). Я не ходила на заняття. Для мене предмет диригування, коли перед тобою нікого немає, махати руками - це дебілізм! Ставили трійки, хоч я нахабно не визнавала цей предмет, бо знали, що я музично обізнана, цікавлюся фольклором, непогано співаю (тоді з Василем Жданкіним зробили дует, а згодом - квартет "Птах")
Так до чого я веду? Державний екзамен був - робота з хором. Вивчаєш з хором незнайому пісню і виконуєш. На екзамен узяла щось Леонтовича. Написала поголосники. З кожним голосом розучила партію, а потім усі 4 голоси зліпила докупи і ЗАДИРИГУВАЛА, сама того не усвідомлюючи і від цього отримуючи величезне задоволення! Я вмію диригувати без викладачів! За державний екзамен я отримала "п'ять", найвищий бал, не відвідуючи протягом 5-ти років дурного предмету з диригування. Хор для диригента потрібний або оркестр. А уроки диригування - це найгірший маразм, з яким я коли-небудь стикалася.
А тепер маю мрію зробити хор. Я вмію диригувати і, до речі, досить сценічно у мене це виходить!

Тепер про те, чи варто вчитися співати. Гадаю, що варто у будь-якому випадку, просто психологію спрямувати свою не в керунок конкурсів. У моїх дітей конкурси - це їхні клопоти. Буває таке, що навіть у журі сиджу - пів-слова не замовлю за своїх! І оцінку ставлю, яку заслуговує. А взагалі-то я проти дитячих пісенних конкурсів. Дорослі нехай там собі "гусарять", а у дітей калічаться душі. На таких конкурсах мало чесного буває, вимагають пісні "розкручених", фанєри студійні, наявність "плюсу", пропихають нахабно своїх (я колись мала напряг бути членом журі у Львові на фестивалі). Львівська дитина нахабно заспівала під заборонений конкурсом "дабл-трек". Я це відразу зауважила і повідомила голову журі Тараса Курчика. Він зробив вираз обличчя невинного теляти. При обговоренні (а в журі був ще один випердок - Мар'ян Шуневич, заробітчанин, хабарник) я відмітила порушення. Шуневич порухав плечем: "а чому відразу не повідомили?" Я відповіла, що відразу звернулася до директора фестивалю Тараса Курчика, на що цей тупорилий синок курчик мило усміхнувся і продовжував свою гівняну справу. Про що можна балакати? Конкурси!? Боже борони!!! Конкурси - це зайвий привід напитися лошакам! Не даймо!