У Влдавському таборі життя було таке, як і в Хелмському. Була висока смертність, катування. Табірний номер мій зберігся, а здоров'я поменшало. Наші табірні медпрацівники користувались привілеями. Їм варили страву з очищеної від лушпайок картоплі, моркви та брюкви і давали більші порції. Фельдшер (прізвище не запам ятав) зі мною подружив й носив мені їсти, це для мене була велика допомога, Дав мені пляшку оливкового масла, яким я мастив ту картоплю, що отримував з кухні. Зчищав лушпайки, мастив, а потім їв. Кладовище було рядом з табором. Ями для поховання були такі ж, як і в Хелмі.
Милицями я так і користувався, бо з ногами було іще гірше. Замість дерев’яних колодок носив пошиті з шинелі капці. Шив я це взуття по замовленню, й за пару капців мені платили по дві картоплини. Це був великий заробіток.
Ножиці чи бритву не дозволялось мати, навіть гвіздка в кишені — це метал. Умудрялись діставати великі гвіздки, розплющували їх камінням. Це був інструмент, яким кололи тріски з дощок. Розкладали багаття, запалювали кінчики цих щіпочок, а тоді ними підпалювали волосся на голові, бороді, вусах. Волосся повідростало таке, що жах. Я чомусь був схожий на єврея. Німці показували на мене запитуючи: "Юда?" "Ні, Україна" — відповідали товариші. Отак вугликами, підпалюючи при тілі волосся, ми стриглись. Вошей була така кількість, що волосся позлипалось, але настав голод і для вошей. Від ліктів і до плечей, по хребту воші вгризалися в тіло, як кліщі, щоб знайти в нашому тілі якусь поживу. Ми сідали один позад одного й нігтями висмикували їх. Нігті були дуже велик1, такі, що приходилось відкушувати їх чи зламувати. Тіло так свербіло і було розчухане, все в струпах і ранах. Хоч і заснеш, а й сонний так чухаєшся, що жах.

В таборі існував підпільний базар. На базар виносили продавати цигарки, хліб, голки, пояски зіткані з ниток, які потім розпускали й тими нитками шили: шапочки, тапочки, рукавиці. Виносили продавати моркву, картоплю, буряки, брукву. Найціннішим товаром були цигарки. Складались, хто що мав і купували цигарку на декілька душ одну. Сідали в круг і курили. Перший зробив затяжку, закашлявся й передав цигарку наступному, а дим випустив в рот тому, хто з тобою поряд. Отак цигарка ходила по кругу й всі накурювалися, чи тільки здавалось, бо були дуже виснажені. Бували такі випадки, що хтось так допадеться до цигарки та так потягне, що вона спалахне полум’ям — такого виганяли з кругу. Якось поліцай пристав до одного полоненого, хотів відняти сигарету, але той склав на грудях руки й десь там у пазусі сховав її. Поліцай ламав йому руки, бив його, вимагаючи віддати цигарку. Я обізвався: "Ти що душу у нього вирвати хочеш?" Поліцай ударив мене так по голові, я тільки згодом прийшов до тями на штабелі дощок. Поліцай знову на мене кинувся, але другий поліцай мене захистив. Отак воно буває. Не знаєш, що з тобою завтра буде, а саме головне, не знаєш чим те скінчиться.

30.
Коли нас горе пустить на волю, то знаходяться такі, що лаються у Бога і мать, а коли горе зажене в кут безвиході, тоді вони до цих осіб звертаються: "Ох, Боже ж мій, ох, мамочко." Чому це так?! Дивно? Так!
Людину засудили до вищої міри покарання. Вона сидить в одиночній камері за товстими непроникними мурами. 3 ким вона там говорить, з ким спілкується в своєму невимовному горі? 3 Богом та матір’ю. Цих двох ніхто не ізолює від людини, вони завжди рядом і в горі, і в радощах. Це ті сторони життя, на які ми не звертаємо уваги, а це так важливо, так свято і необхідно людині в житті, про що не можна людині забувати і на хвилину. Отак і живемо.
Десь в годин десять ранку, зайшов в барак штабний поліцай, назвав мій табірний номер і сказав, що до мене приїхала мама. Я йому не повірив. Подумав, що знову якісь неприємності. Пройшли мимо комендатури й направились до воріт. Біля воріт стояв іще один поліцай з полоненим. По другий бік дороги, попід товстими липами стояли з клумаками, кошовками жінки, душ десять. Коли нас вивели за ворота, то жінки кинулись до нас. До мене приїхала мама моєї дружини, цебто теща. Я її зразу впізнав, а вона мене ні, бо я на людину не був схожий. Вона напружено дивилась на мене і лише тоді кинулась до мене, як я усміхнувся, й через силу сказав: "Мамо". В горлі були такі спазми, що говорити я не міг. Лише тоді прийшов в себе, коли поліцай завів мене в табір. Там, де була комендатура і штабна поліція, росли великі дерева і під ними трава. Сів під деревом. Перше, що попробував — це сіль, потім закурив, закашлявся. Проходив мимо мене начальник штабної поліції, від несподіванки злякався і вихопив пістолет. Тут мені міг прийти кінець. Але він взяв себе в руки і пішов. Прийшовши в барак, я взяв собі всього потроху, а решту віддав товаришам. Боявся наїдатися, бо міг померти. Виснаженій, голодній людині наїдатися зразу не можна.

Товариші між собою поділились потрошечку. Між нами був азербайджанець і йому сиру не вистачило, а дали кусочок сала. Сала він не взяв і дуже плакав, докоряв, чому не дали сиру. Хлопці не знали, що азербайджанці мусульмани і сала не їдять. Ділили сіль по кристалику, клали на язик. Ми всі хворіли цингою. Так кожного дня мама приносила передачу. Нас, за ким приїхали, поселили окремо й був встановлений режим, а набралось нас таких з десяток. Нас готували до звільнення.
Чим це пояснити? Що сталось? Тоді наша доля і всіх полонених залежала від положення на фронті. Як на фронті у німців був успіх, то й до нас відносились не так суворо, а як на фронті їм скрутно, то і до нас відносились ще більш жорстоко.
Тальнівські хлопці втекли з полону і сповістили сім ю полоненого Кравченка зі Шполи. Мати цього хлопця поїхала за своїм сином. Ми з ним були знайомі в таборі. Повернувшись в Шполу, вони сповістили про мене в Терешки. Ця жінка попередила, що я довго не протримаюся і гаяти часу не можна. В цей час в Терешки приїхав з Єнакієво чоловік найстаршої сестри Одарки — Грицько Степанович Коренюк.

Мама Федора й Грицько Степанович організували документ для мого визволення. В селі підписалося сто сімдесят душ про те, що ні я, ні мій батько не брали участі в будівництві соціалізму. На основі цього документа та заяви Шполянська ОРСТ комендатура видала пропуск і клопотання, про моє звільнення з полону. В цьому брав участь Шполянський районний староста. Федора Микитівна, мама моєї Настуні, ніколи в своєму житті не їздила далі ніж за п’ять кілометрів на базар у Шполу. Вона зважилась одна в такий нелегкий час на військових потягах їхати в Польщу. Розраховувалась з патрулями харчами, яких набрала з собою. Коли прибула на місце, пішла заробляти до людей, щоб самій прожити і мати, що передати синові. Білила хати, обробляла городи. Це великий подвиг. Іншого слова підібрати не можна.
Людина, яка мала право на звільнення з полону своїх рідних, могла також взяти на поруки одного з земляків. Був у мене товариш Савка з села Вікнино Катеринопільського району, якого мама брала на поруки, але він помер, не дочекавшись на визволення.
Поліцай, який водив мене на побачення й кожний день i носив передачу, сказав мамі: "Якщо ви не візьмете мене на поруки, то я зроблю так, що ви свого сина не побачите", і мама мусила взяти його на поруки. Сорок днів ми були на карантині, а потім нас відрядили додому в супроводі двох німців. І весь цей час Федора Микитівна працювала в поляків і носила мені передачі.
(Далі буде)

31.
При підготовці нас до поїздки з нас зняли весь табірний одяг і одягли в цивільний (мабуть з розстріляних). Всі документи, які в нас були й папірці, адреси, все забрали й при нас спалили. По дорозі на залізничну станцію я був великим гальмом, бо всі йшли швидко, а я на милицях дуже повільно.
Зупинялися всі, чекаючи на мене. 3 нами йшли й наші визволителі, несли харчі, які надавали люди (українці Польщі) в дорогу. Коли прийшли на станцію, в туалет мене повів німець. Там я йому дав двоє курячих яєць і попросив, щоб вони взяли і наших рідних в вагон. Перша зупинка Рівне. Здали нас в табір. В таборі, знову в такому ж бруді, смороді, маса бліх, ми пробули тиждень і розгубилися, думали, що вже додому не повернемось. Десь на сьомий чи восьмий день нас повели на залізничний вокзал. Конвой уже інший. Коли попросили, щоб взяли наших визволителів у вагон, то не допоміг і хабар. Від вокзалу до центру міста далеко, і жінки зі своїми клумаками побігли в місто, в комендатуру за дозволом їхати разом з нами у вагоні. Дозвіл дали і жінки разом з нами їхали аж до Києва в Дарницю.
В Дарниці порадилися і дійшли згоди, що жінки без нас поїдуть додому, а ми самі доберемось. Ми вже повірили в те, що нас звільнять. В Дарниці ми просиділи одну ніч в камері. Камера була така тісна, що можна було лише сидіти.
На другий день нас вивели з табору за ворота і сказали: "Ідіть." Перед цим нам офіцер заявив, щоб ми йшли додому, ніде не затримувались і зразу приступили до роботи. Щоб не мали зв'язків з партизанами чи Радянськими військами. "Якщо будуть порушені ці правила, то ви і ваші рідні будуть розстріляні". І вже за ворота випустили нас без охорони. Ми збились докупи і йти від воріт боялися. Не вірили в те, що дула автоматів вже не будуть направлені нам в спину. Німці й поліцаї штовхали нас прикладами в спину й відганяли від воріт. Нарешті всі побігли, крім мене та поліцая, якого мама взяла на поруки. Він мене не кидав.

Звали його Ніколай. По національності він був чуваш, а в документі, який видали німці, було зазначено, що він українець, житель нашого села.
Йдемо. Милиці стрягнуть в дарницький пісок, бинти на ногах розмотались і тягнуться за мною. Як боляче, що базар прийняв мене за убогого. На базарі в основному жінки. Та дає млинчика, та стакан компоту, та варену картоплину аж там я зрозумів, на кого я схожий. Взяли спазми в горлі, нема чим дихати. До чого мене довели, що на моїй рідній землі мені давали подаяння.
Добрались до Дніпра. Понтонний міст через Дніпро. Біля мосту контроль. Перевіряють документи. Перевірили у нас, пропустили і так ми опинились в Печерськім районі. Хрещатика немає, одні руїни і тільки розчищена стежина посередині. Двоє не розминуться. Ночували в одного товариша, який разом з нами повертався з неволі. Його дружина розказує: "Тільки німці вступили в Київ, то по Хрещатику розмістились німецькі штаби і вночі, десь о другій годині ночі, весь Хрещатик піднявся в повітря". А нам весь час після війни розказували, що це справа рук фашистів. Десятинну церкву зруйнували монголи, а Хрещатик і Успенський собор підірвали московські монголо-татари. Вибрали момент, щоб було на кого списать руйнування і поховать свої бандитські пазурі.
На другий день вийшли на околицю Києва. Зібралось багато людей з клумаками, кошовками. Їде дядько возом. Всі кинулися до нього. "Я візьму тільки цього чоловіка." І показав на мене. Я попросив, щоб він взяв і Ніколая, бо я без нього не доберусь. Доїхали до Василькова. Далі товарним потягом до Цвітково. Не просто далась мені ця поїздка. На гальмівній площадці, де ми влаштувалися, нас застав патруль потягу. Всі рейси були військовими. Молодий солдат прийняв рішення негайно нас розстріляти. Другий, старший, заступився. Заставили скакати на ходу. Це було вже на під’їзді до станції Цвітково. Дорога йшла під нахил. Потяг притишив хід. Вздовж залізничної колії були насипані купи піску і щебеню для ремонту.

Ніколаю не так то вже й складно було стрибати. А мені... Я не міг скакати на ноги, прийшлось головою вперед. Відгріб мене Ніколай, я прийшов трохи до тями і ми рушили далі.
Пройшли Бурти, добрались до Надточаївки. Їсти дуже хочеться, та і сили закінчуються. Попросили їсти в однієї жінки. Та пригостила, чим могла. Мене знудило і почалася блювота. Я лежав у канаві і думав, що мені тут і кінець. Самостійно пересуватись я не міг, а до Терешок залишилось всього декілька кілометрів. Ніколай пішов до старости села, показав йому документи і попросив допомоги. Староста підводою привіз нас у Терешки.

32.
Їдемо по селу. Я впізнаю всіх зустрічних, а вони мене ні. Питають: "Хто то?" Під вечір зібрався повен двір жінок. Кожна розпитує: "Чи мого ти не бачив?" Прийшла Бойчиха й питає: "Чи не бачив мого Андрія?" Я був впевнений, що Андрія в живих немає тому, що з ревіра живими не поверталися. Матуся Андрія хворіла серцем і я не міг їй сказати, що Андрія в живих немає. Сказав, що його бауер взяв до себе на польові роботи, а раз так, то Андрій живий. Пройшов час, і Боже ж мій, Андрій повернувся додому. Хто і які сили мною керували, що моя видумка стала дійсністю. Андрія забрав з ревіра господар і таким чином спас йому життя.
Я в полоні схуд, був такий худий, що пальцями однієї руки міг обхватити ногу вище коліна. Шкіра з мене лущилася як луска з риби. Вдома почав пухнути і на мене не налазив нічий одяг. Кожен день випивав по 100 грам самогонки і пухлина поступово почала спадати. Це я був у своєму селі Терешки, а сім' я в цей час жила в місті Єнакієво, Донецької області. В полоні я пробув один рік.
Мати Федора стала мені рідною матір' ю. Вона мені вдруге дала життя.
Мама Федора була доброю не лише до мене. Її любили всі в селі за її щедрість, доброту, ввічливість, за безмірну любов до людей. Отакою була і її донька Настуня, моя дружина, з якою ми пережили багато горя і радості.

Живу в Терешках. Війна. Пошта не працює. Люди їздять товарними потягами, крадькома, щоб не помітили німецькі патрулі. Їдуть, щоб роздобути якихось харчів (в промислових районах голод). В селах було все, і хліб і до хліба, але було й горе. Одні гинули на фронті, молодь ешелонами вивозили в Німеччину на роботи.
Цукрові буряки вирощували, а цукрозавод не працював. У кожному дворі купи мерзлих буряків. Варять самогонку, годують ними скотину. Горілка з мерзлих буряків не має такого лiсцифічного запаху, як зі свіжих. На базарі продають горілку відкрито, в четвертях (трьохлітровий бутель). Попри таку б здавалось лояльність до населення було так, що і корівку чи порося заберуть німці. Було всякого.
Коли наша армія в 1941 році відступала, то Москва дала наказ спалювати хліб в полях на пні "щоб не дістався німцям", не зважаючи на те, що тут залишаються матері з дітками та старі батьки. Були такі, що виконували наказ, а в основному командування Червоної Армії цього не робило. Горе було, велике горе.
Товаришем моїм, в цей час, була бабуся Степанида (бабуся моєї дружини). Як вона мене жаліла! І щоб я не був голодний, і не холодний, намагалася не допустити мене до будь-якої роботи, бо хворий, безсилий. Тіло поступово приходило в норму. Почав одягати теплий одяг і виходити на вулицю. Діставав книги, читав. В нашого сільського дяка була багата бібліотека. В часи колективізації її розтягли, але дещо у людей збереглося. Бібліотека складалася в основному з західно-європейської літератури. Мені в руки попав О. Дюма і я майже всі його твори прочитав.
В селі був німецький комендант. Звали його Отто. Люди на нього не скаржилися, тому що наших людей не переслідував. Він жив сам і мав радіоприймач, що на той час було великою рідкістю. Іноді запрошував до себе хлопців, кому довіряв, послухати радіопередачі про події на фронті. Це було великою повагою до наших людей. Якби про це дізналась німецька адміністрація, Отто був би розстріляний разом з тими з ким дружив.

33.
Приїхала моя дружина Анастасія Миронівна, щоб забрати мене з собою і привезла відповідно документи про моє право виїхати до Єнакієво Донецької області. В Звенигородці потрібно було одержати в ОРСТ комендатурі пропуск на право виїзду до Єнакієво.
Зима 1942-1943 років була дуже сніжною і стояли великі морози. На попутній підводі ми добралися до Звенигородки, отримали документи і знову на попутках доїхали до Шполи, а там вже і п ять кілометрів до Терешок пішки.
Виїхали з села до станції Цвіткове підводою, а там на перший, який трапився, потяг-товарняк. І так добралися аж до станції Кринична Північно-Донецької залізниці. Раптом німці зробилися такими злими, просто скаженими, ми не могли зрозуміти, що з ними коїться, але як виявилось потім, їхня армія під Сталінградом попала в оточення. Від Криничної до Єнакієво потяг не ходив, тому що залізниця була зруйнована, а це 28 кілометрів. Мене Настя вирядила пішки до Єнакієво і в кошовку поклала хліба, сала, масла, щоб по приходу було чим угостити донечок Олю і Лілю, сестричку Одарку та Григорія Степановича, який брав активну участь в організації поїздки мами Федори за мною в Польщу.
3 великим трудом я добрався на вулицю Вокзальну, 2. Зайшовши до хати, побачив, що на ліжку в кухні сидить Одарка з моїми доньками й дивиться на мене здивованими очима. Що це за диво, дядько якийсь зайшов? Нарешті Одарка закричала: "Діти! Це ваш батько!" Вона впізнала мене по шапці, яку Настуня мені привезла. Шапка і зимове пальто були Григорія Степановича. Кинулася до мене з криком, обійнявши, і я впав, бо ноги більше не хотіли тримати. Підійшов Григорій Степанович і сіли до столу. Що то було! Розповів, де мати. А мати залишилася в однієї старенької жінки на квартирі. 3 нею було багато вантажу: борошно, кукурудза, крупи, сало, і т. д. Треба було спорядити транспорт, перевезти те все додому.

Від Криничної до Єнакієво дорогу відремонтували і мама сіла на потяг з вантажем. Приїхавши в Єнакієво, вона залишила вантаж на станції у знайомих, а сама побігла додому, щоб попередити, що до Криничної не треба їхати. На дорозі зустрілися й приїхали додому з вантажем. Нарешті сім' я зібралася вся. Радощам не було меж.
Через тиждень пішов приписуватись в поліцію. Начальник поліції узнав, що я музикант й запропонував налагодити у нього піаніно. В мене не було інструментів, а особливо ключа для настройки струн. Він викликав слюсаря й розпорядився, щоб він організував мені відповідні інструменти. Квартира начальника поліції була від нас далеко, і мене старичок, його кучер, забирав з дому і привозив назад. Я дуже соромився цього, боявся попасти на очі знайомим. Кожен день мене годували і давали продукти додому, що було підтримкою для сім'ї. Після закінчення настройки піаніно, яку виконував з великим напруженням, бо цим ніколи не займався, замовник запитав, скільки коштує моя робота. Я попросив його, щоб у нас не забирали корову. Він написав записку в земвідділ і нас залишили в спокої.
Так я став майстром по ремонту та настройці фортепіано. Після окупації України фашистами, всі їхні найманці грабували все, що попало, не гребували нічим. Це було майно тих грабіжників, котрі повтікали на схід, а наших дітей залишили голодувати в окупації.
Передові частини німецької армії були жорстокими, а коли фронт посунув вперед, то прийшли італійці. Це були такі милі, хороші люди, що нам до них, як до неба. Вони в місті на перехрестях вулиць ставили польові військові кухні, варили макарони й роздавали нашим дітям, які ставали в чергу з каструльками та іншим посудом. "Їх папа бум, бум, а вони голодна". Були випадки, коли жінкам, чоловіки яких воювали в Червоній армії, видавали пайки. "Мама й дітки голодна". Хороші люди італійці, сердечні, ввічливі, а веселі! Як іде чи сидить, то обов'язково наспівує якусь арію з опери, а як не співає, то насвистує.

Перед війною, читав у газеті, що на один збірний військовий пункт в Італії прийшло 80 % зі скрипками. Коли в Італії стався переворот, до влади прийшов Бідо, скинувши Мусоліні, італійці покинули фронт. Німці зразу ж зняли їх з постачання харчами. Вони голодні ходили попід хатами й просили шматок хліба. Хліба не давали, бо не було його. Зайде в хату італієць, побачить в хаті кусник хліба, чи жменю мамалиги, то забере, але як плату залишить карабін або автомат, а насильства не проявляли.
Фронт почав відходити на захід. Прийшли німці. 3'явилась жорстокість. Я змайстрував для корови "біду", так назвали візка на двох колесах в яку її запрягали. Взяли ділянку землі, посадили картоплю, посіяли буряки, квасолю, кукурудзу. Тоді в кожній хаті були ступа або млин. В цьому мали великий досвід ще з 1932-1933 років, часів голодомору. Городи рятували людей від голодної смерті. Майже в кожній сім' ї був свій транспорт. Це ручні візки. Цим транспортом їздили навіть за сотні кілометрів у сільськогосподарські райони за продуктами. Вимінювали продукти за одяг, взуття і інші, на той час, цінні речі. Отак наші люди, живучи на такій прекрасній і багатій землі, завжди голодували, бо знаходився сусід який міг забрати все до крихти, а потім розказувати, які "хохлы жадниє". Одне, що нашому народові не заборонялось, — вивчати географію. Жодна нація, що проживає в Європі, не знає так досконало півночі Сибіру, Далекого Сходу, Соловків, Печорського краю, Караганду, Американський континент, Австралію, Канаду. Високі оцінки можна ставити за знання географії нашим предкам.
Фронт рухався на Захід. Коли він рухався на Схід, то в німецькій пресі друкували карикатури на Сталіна. Сталін грає на гармошці і, її майже кругом себе обернувши, співає "Широка страна моя радная".

Коли фронт почав рухатись на захід, то в радянській пресі була карикатура на Гітлера: сухенький, кривенький в ніжках, грає на маленькій гармошці, приспівуючи: "Від Дону додому, від Дону додому." Іще такі замальовки з преси. Фронт на схід — в німецькій газеті карикатура, називалась "Хатка під п’яткою". ІІ’ятихатка — великий залізничний вузол на Дніпропетровщині. Стояв німець біля хати, наступивши на неї ногою. Фронт на захід, карикатура — лежить
німець п’ятами до хати і в його спині стирчать вила. Підпис "П’ятки під хаткою".

34.
9 вересня 1943 року Донбас був звільнений від окупації. Звільнення з-під німців – велика радість і великий страх. Я, син куркуля, полонений (все одно, що зрадник), залишився живий. Чи простять мені це? Відразу після звільнення почав діяти польовий військомат, куди повинні були з'явитися всі чоловіки призивного віку. В коридорі черга. Заходять по одному в кімнату. Зайде людина, через деякий час, туди ж заходить озброєний конвой забирають і кудись його ведуть. Прийшла черга до мене. Заходжу. За великим письмовим столом сидить майор. Стіл порожній, тільки збоку лежить купка зошитів, чи брошур. "Гдє, когда, прі какіх обстоятєльствах попал в плєн? Номєр часті." Я відповів. Майор полистав якогось зошита, відклав його вбік. "Можєтє ідті".
Оркестранти з Палацу піонерів за роки окупації підросли і досягли призовного віку. Всі вони були зараховані до лав Червоної армії і відразу ж, без ніякої підготовки були відправлені на передову. Навіть військове обмундирування не видали. Лінія фронту тоді проходила ще недалеко від Єнакієво. Матері привозили своїх неживих дітей візочками. Так робилося по всіх звільнених районах. Знищували людей, що набрались чужої ідеології.

Мене викликав в Міську раду голова, довідався, що я до війни працював у музшколі. Запропонував бути директором музшколи й організувати її роботу. Видали посвідку, що я являюсь директором школи. Так як Комітет у справах мистецтв ще не був організований, то школа підпорядковувалась Міськвно. Надали приміщення під школу на Сінній площі. Приміщення на 8 кімнат, бувший житловий будинок.
Відбудовувався металургійний завод. Начальник доменного цеху взяв шефство над школою, тому що його син і донька повинні були закінчити музичну школу, в якій вони навчалися до війни. Доменний цех забезпечив школу всіма матеріалами за винятком віконного скла.
Був випадок, коли в перукарні я запропонував начальнику КДБ свою чергу. Черга була велика, життя було ще не налагоджене, скрізь була скрута. Він моєї пропозиції не прийняв, але через день прийшов у школу, ознайомитися зі станом шкільного приміщення. На другий день організував машину, дав мені записку, і я з тресту "Орджонікідзе вугіль" привіз ящик скла і кілька рулонів толі. Питання ремонту школи було розв'язане. 3 1-го жовтня школа почала функціонувати. Знайти вчителів виявилось досить просто, а от квартири для них, оце було питання.
На посаду викладачів старався запрошувати одиноких жінок, селив їх в класи, як у квартири, де вони і повинні були давати уроки. Умова була така, щоб була в цій "квартирі" чистота і порядок. Знайомих можна було запрошувати лише після уроків. Для запрошених вчителів це була велика удача. Квартира безплатна, опалення теж, світло, вода. Технічний працівник прибирала приміщення і т. д. Відділи були: фортепіано, скрипка, баян, духові інструменти, ну й, безумовно, сольфеджіо та теорія музики. В Донецькій області це була перша школа, яка відкрилася після звільнення. 3 бібліотекою було складно. Не було зошитів для написання нот, а також нотного паперу, а писати та переписувати музичні твори потрібно було дуже багато.

Один з батьків, робітник металургійного заводу, зробив п'ятилінійне перо. Голова батьківського комітету був редактором газети, тому папером ми були забезпечені. Самі робили зошити з нотного паперу. На базарі продавались книги, підшивки газет, це те, що було награбовано з бібліотек та книжних магазинів, контор, установ. Жаль було дивитися, як продавці загортали тюльку в обривки класичної літератури. Пучка 3 карбованці. Чимало нот вдалося врятувати, бо на них стояв штамп музичної школи.
Коли Червона армія відступила до Дебальцево, а німці ще були в Макіївці, то утворилася нейтральна зона десь близько 50 км. В цей період почалися погроми. Грабували школи, заклади культури, магазини, установи, виробництва. Я не свідок, але мені розказували, що коли грабували музшколу, то з другого поверху на дорогу з вікон летіли книги, різні нотні папери, скрипки, віолончелі і т. д. Притягли до вікна рояль. Вужча частина у вікно влізла, а ширша ні. Що робити? Витягли клавіатуру і викинули на вулицю. В магазинах вибивали вікна, все забирали, що можна було забрати, а приміщення громили, били вікна, знімали двері, зривали підлогу. По Садовій вулиці розміщалась школа семирічка. Батько, дітки якого навчались у цій школі, знімав двері, зривав підлогу і все це носив через дорогу до себе у двір. Це не тільки результат безвладдя, а й рівень культури. Бібліотеки всі викинуті на вулицю, по них ходили, топтали, якраз і дощі навідались. Такі дії — це результат того імперського виховання вандалізму в людях. Красти, топтати, ламати, нищити з якимось диявольським задоволенням. Не будемо говорити про ту частину населення, яка на все це дивилася з болем в серці і, що могла, зберегла.
На базарі продавались музичні інструменти з інвентарними номерами музичної школи. Інвентарна книга збереглася у вчителя по класу духових інструментів, на прізвище Кніжка, сам по національності чех. Дуже інтелігентна і мила людина.

При допомозі цієї книги вдалося повернути ряд музичних інструментів. Завучем була Уланова Наталка Володимирівна. Цю посаду займала і до війни. Людина високої культури. Володіла німецькою та французькою мовами, в минулому донька придворного чиновника. Сама піаністка. Дівоче прізвище М'ясоїд. Чоловік її помер, а син загинув на війні. Вона була одинока, хвора серцем. Хвороба проявлялась в тяжкій формі, і я вирішив забрати її в свою сім' ю.
В педколективі була хороша атмосфера, жили дружно, злагоджено. Батьківська рада складалася майже з одних жінок, чоловіки котрих працювали на відповідальних роботах і мали можливість допомагати школі всесторонньо.

35.
При німцях одні вимагали від мене ремонтувати і настроювати фортепіано, накрали, що могли. Тепер прийшли "свої". В них квартири були заставлені меблями, особливо шафами з книгами, яких вони ніколи не читали і читати не збиралися. Розмірковували вони так, якщо це хтось мав, то чому перед
відвідувачами чи гостями я не можу похизуватись своїм модним образом життя і своєю грамотністю та рівнем культури, якою тут і не пахло.
Запросили мене до першого секретаря Горкому партії Прохоренка, привести його піаніно в порядок. Працював чотири дні. Господаря і господиню я не бачив, спілкувався лише з наймичкою. Коли закінчив, то ніхто мені навіть дякую не сказав, і я пішов звідти з тяжким каменем в душі.
І так я обслужив горкомівців партії і інше грізне керівництво "нашої" держави, і ніхто мені доброго слова не сказав. Лише управляючий банком віднісся до мене, як до людини. Зі мною ділилися чим могли, бо в мене теж була сім' я — дітки, дружина. В той день, як я закінчив свою роботу, до замовника приїхали в гості директор Вільхівецького радгоспу та бухгалтер. Мене запросили до столу. Приїжджі виявились з Полтавщини і за столом залунала наша рідна, наша мила українська пісня. Після того страшного горя, яке я пережив, ця пісня була така близька серцю, що плакати хотілося.
Управляючий запитав, що коштує моя робота, то я сказав: "Я хочу лише, щоб працівники музшколи отримували своєчасно зарплату." В той час всі робітники, службовці і вчителі по три місяці не отримували зарплату бо на Заході ще йшла війна. Школа отримала зарплату своєчасно.
(Далі буде)

Батьки познайомили мене з одним чоловіком. Він в свій час був засланим на Соловецькі острови. Використавши те, що на морі був шторм, а від острова до материка було 27 км, він зірвав ворота, кинувся на воду і хвиля його принесла до берега. Різними шляхами з великими труднощами він добрався аж на Донбас. Холодов Кость Никифорович, родом з Курської області, з села, розкуркулений. Я з ним домовився, що він організує транспорт й працюватиме в школі. В той час з транспортом було надзвичайно тяжко. К. Н. купив у цигана кобилу, віз, сани. Збруя у нього була. До цього паливо в школу завозили з залізничної станції. Батьківський комітет організовував батьків і учнів й ручними візками, на відстань більше кілометра, перевозили вугілля в школу. Ручних візків, як я вже згадував було багато, бо завдяки їм люди рятували своє життя. Коли ми розжились на свій транспорт, то школа і вчителі були забезпечені паливом. К.Н. числився, як працюючий в школі, але був відпущений на "вільні хліба". Йому дозволялось підробляти по людях, таким чином міг прогодувати себе і свою дружину. Вчителі брали землю під город і тут конячка знову пригодилась, щоб виорати землю.
Зустрічали Новий рік. Дістали ялинку. Іграшки робили учні й матері. Начальник ОРСа подарував нам ящик мандаринів та цукерок. Це було на той час великою розкішшю!
В цей час, про який я оповідаю, відчувалася велика напруга між людьми, які були в окупації і тими які реевакуювались зі Сходу. Реевакуйовані називали нас фашистськими прихвоснями, а ми їх зрадниками Батьківщини. В одному з "високих кабінетів" на прийомі, жінка-чиновник запитала в мене: "Пачєму ви не пакончілі с жизнью, а сдались в плєн?"

Поруч з музшколою жив голова міської ради Дубина Іван Іванович, який мені розказував такий епізод з евакуації. Нас, каже, евакуювали в північний Казахстан. Жити ніде, їсти також. Один місцевий житель порадив: "Ідіть он туди в степ, там живе дядько з України, ви дістанете в нього продуктів." Пішли ми до нього четверо. Лише наблизились до садиби, як вискочили собаки-вовкодави. Свист – і собаки відійшли вбік. Вийшов господар. "Що вам потрібно?" "Чи не можна у вас чогось купити з продуктів?" Один показує відріз на костюм, інший перстень. "А, ви паразити і тут мене знайшли? Ідіть бо я на вас собак спущу." Одійшли може метрів зі сто, коли він гукає й махає рукою, щоб вернулись. "Жаль мені ваших діточок, хоч ви моїх не пожаліли". Дав нам по відру пшеничного борошна. Ми даємо, що в кого є. "А оце все забирайте. Я гидую брати з ваших рук". Це був репресований під час колективізації в Україні.
Кінець навчального року. В клубі металургів потрібно зробити звітний концерт та провести батьківські збори. За день до цього повели учнів в клуб, щоб діти ознайомилися з приміщенням, сценою, а особливо з фортепіано. Під час нашої репетиції я помітив в самому кінці зали брудного, замордованого німця. Він стояв і слухав, як виступають діти. Підійшла прибиральниця клубу й говорить: "А отой фріц кожен день, як нікого немає, грає на піаніно." Ми давай запрошувати його, щоб він нам щось зіграв. Він жахнувся й сховав за спиною руки. Я зрозумів, що це професіонал, раз звернув увагу на свої брудні, мозолисті руки. Відмовлявся, а потім погодився. Коли сів за фортепіано і спитав, що ж вам заграти, то я вдруге переконався в своїх припущеннях. Німець грав, а одна з випускниць піаністка, виглядала із-за куліс сцени і плакала. Це був твір, який вона повинна була грати на випускних екзаменах. Як виявилося, цей німець не солдат полонений, а репатрійований з Румунії, де були торгові магазини його батька. Він закінчив Берлінську музичну школу — десятирічку для обдарованих дітей.

. Ми зібрали гроші, що в кого було, щоб хоч якось допомогти цій людині. Я пішов до коменданта, що відав полоненими німцями і японцями, за дозволом приходити в школу німцеві грати вчителям для підвищення їхньої кваліфікації. Комендант-полковник, вислухавши, сказав: "Уходітє і нікому нє гаварітє, что ви у мєня билі". Ще один раз я бачив цього німця на асфальтуванні дороги від металургійного заводу до залізничної станції. Він носив відром гарячу смолу й поливав бруківку.
Звітний концерт пройшов з великим успіхом. Не своєю майстерністю ми підкорили аудиторію, а тим першим проблиском душі людської, її надії на майбутнє після всіх лихоліть війни. Отак пройшов 1943-1944 навчальний рік в місті Єнакієво, місті шахтарів і металургів. 1944-1945 проходив ще в більш складних умовах. Приміщення мале, кількість учнів росте, нотний голод ще більш відчутно дає про себе знати. Особливо тяжко було піаністам. Хто грав на фортепіано, той знає, яка кількість, нотних знаків вміщається на одній сторінці. Попробуй переписати для правої і лівої руки. А це все час і нотний папір. Ото була робота для вчителів піаністів. Навчальний рік підходив до завершення. Повернувся з евакуації бувший директор школи Концевой 3.А. Згідно з законом я повинен був передати йому директорство. Змушений був залишити школу, а раз так, то і Єнакієво, бо роботи для мене не було.
1947 рік. Голод в Донбасі. В сім'ї було прийнято рішення їхати додому. Через листування з директором Шполянської музичної школи домовились, що він візьме мене на роботу. Шполянський район Черкаської області – сільськогосподарський район, та й рідне село Терешки всього 5 кілометрів – якось проживемо. Найняли товарний вагон на двох. Ще один бажаючий був покинути Донбас.

Привіз із Єнакієво у Шполу корову й бідарку. За корову ми тримались міцно, бо це був основний дістаток, щоб прогодувати сім' ю. В 1944 році прийшла до нас в сім'ю моя сестра Олександра. На війні загинув її син, авіатор. Від мене вона старша на 15 років. Опріч нашої сім'ї їй ніде було дітись. На щастя, дружина й сестра так поміж собою ладили, що мабуть мати з донькою чи сестра з сестрою так не дружили.
Крім корови ми привезли собачку Фрідку, піаніно, меблі й з тонну коксу. Млин та цукрозавод ставали до ладу. В кузні, щоб нагріти метал і викувати деталь, не було коксу. Млин за 2 центнери коксу дав центнер борошна, це 100 кг. Цукрозавод за 3 центнери дав 50 кг цукру, жому, меляси. На той час, це було велике багатство. В лісництві розжився на дрова. Квартиру знайшли за 250 кр6. в місяць.
Директор музичної школи Татур Мирон Антонович мені в роботі відмовив. Прийшлось шукати роботу в іншому місці. Знайшлася робота завідуючого господарством в спецдитбудинку. Коли директор прочитав мою заяву і запитав в мене, яка в мене спеціальність, то засміявся і сказав: "Я ще не бачив, щоб з музиканта був господар." Домовилися так. Якщо я за два місяці не покажу успіхів в роботі, то залишаю цю роботу і потихеньку звільняюсь.

Дитячий будинок знаходився в поміщицько-князівському палаці, за півтора кілометри від Шполи в Даріївському лісі. Господарство складалось з 25 гектарів землі: сад, питомник, город та поле під пашу для худоби. Було 3 пари коней, 5 корів, 50 штук свиней. Трактор та грузове авто на 1,5 тони.
Дітей в будинку було 275 осіб, та вчителі і вихователі. Коли дізналися, що завгосп музикант, то підсміювались, з мене. Господарство було в дуже занедбаному стані. Через тижнів два я відчув, як директор почав до мене прихильно ставитись, бо в господарстві почав встановлюватися порядок. Господарство, особливо сільське, я знав добре, бо сам виходець із сім ї селянина, що згодом для Радянської влади став "врагом народа". Я знав садівництво, щеплення дерев, їх колірування на живець, бджільництво (тут і пасіка була), сільськогосподарський інвентар, худобу.
Одного разу їздовий Сергій спеціально позаплутував упряж на конях і покликав мене на допомогу. "Товаришу завгосп, щось зробилося, що не можу запрягти коней". Я підійшов, налагодив упряж, понадівав налюшники на лушні, які він поскидав, щоб заплутати мене і сказав: "Знаєш що, Сергійку? Як ти не вмієш запрягати коней, то який з тебе їздовий, хто раніш тобі запрягав? Прийдеться тобі подати заяву на звільнення". На другий день, ранком, Сергій підійшов до мене і попросив вибачення й сказав, що то він зробив так навмисне, щоб перевірити, чи завгосп розбирається в цих справах. Сергій був хорошим їздовим і як людина теж.
Кожен вечір діти ставали в стрій і директор питав: "Діти, хто вас годує?" Діти хором відповідали: "Сталін!" "Діти, хто вас навчає?" – "Сталін!", "Хто одягає?" – "Сталін!" І це так кожен день. Як тяжко було це слухати, а присутній мусиш бути, і не тільки ти, а й всі працівники дитбудинку

Директор хворів туберкульозом і помер. Його замінив другий і то була погана людина. Я змушений був покинути роботу. За допомогою товаришів влаштувався завідуючим продовольчим складом в заготконтору.
Робота для мене зовсім незнайома, боявся! Сусідка пенсіонерка, яка пропрацювала все своє свідоме життя в торгівлі, порадила мені йти на цю роботу. Навчила мене, як користуватися десятинними вагами, як зробити прийом товару. Здавав склад Чепур Григорій Кирилович. В нього не вистачало товару на 11 тисяч карбованців. Його врятувало лише те, що його два сина працювали при штабі Жукова. Сини приїхали й через райком та райвиконком втрясли справу.
Чепур Г. К. був порядною людиною. Його вини в нестачі не було ніякої, його просто обкрадали злі люди. Завідуючий складом відправляв продукцію на свою відповідальність. Дорогою вагон обкрадали, і залізниця за це ніякої відповідальності не несла. Вся нестача товару списувалась за рахунок завідуючого складом. Адресат приймає вагон і присилає рекламацію про недостачу вантажу одного, двох чи й трьох центнерів і списують за рахунок відправника.
Я, щоб уникнути такого беззаконня, організував комісію по відвантаженню продуктів. В комісію ввійшли: представники від парторганізації, комсомольської та профспілкової організації. Вони були присутні при відвантажуванні та зважуванні вагона, складали і підписували акт відправки. Коли приходила рекламація, то в мене були документи й свідки, і я не ніс ні моральної, ні матеріальної відповідальності. Наша контора і залізниця втрясали між собою це питання. Залишилась сама складна справа в моїй роботі — це заготовачі та районне керівництво. 3 заготовачами сільськогосподарської продукції ноступово знайомився, з їхньою жулікуватою хваткою, і поступово ми приходили до порозуміння. А от з районними чиновниками справа була складніша.

На складі був мед. Присилає свого кучера на склад якийсь високий чиновник (тоді машнн не було), а кучер дає посудину на літрів 10, а то і більше. Мед – продукт важкий, на дно не наллєш, а треба хоч би половину посудини. А тих же "лучшіх синов Отєчєства" – до біса і, як на лихо, всі люблять мед. Рятувала криниця, яка знаходилась перед складом. В кінці робочого дня тягав воду й наливав у трьохтонний чан з медом. Коли на дурничку брали мед, то зважував його, і таку ж кількість добавляв води. У цій справі допоміг мені сам директор заготконтори.
Із села Бурти привіз дядько відер четверо меду. В діжці зверху була піна. Коли мед чистий, то ти його скільки не бовтай, піни не буде, а тут піна. Лабораторії не було, і все робилося по дядьківськи. Я відмовився приймати. Клієнт до директора. Той дав письмове розпорядження прийняти, а мені цього лише і треба. Мед я прийняв, але тоді сміливо лив у чан воду. Коли розраховувався з роботи, то не вистачало лише 9 кг меду. Втягся в роботу і в чарку. Школа і музика опинилися за "бортом". Запросили мене на цукрозавод вагарем буряків в той час, коли завод вже працював на сезон. Я злякався. Чому? Там ревізії не буває, пиши кому що треба. Пішла така тенденція, щоб кожен колгосп мав знатну ланкову, передову по врожаю. Окозамилювання. Ланкова – це як бригадир, старша над сапальниками буряків. Біля цих ланкових дуже "паслися" "лучшіє сини народа", отримуючи чини, ордени та грошові нагороди. Якби я погодився вагарем, то було б так. Я ще в ліжку, а під ворітьми "гості". Привезли з колгоспу хліб і до хліба, та й грошенят трохи. Це нагорода за те, що ти їм при зважуванні припишеш лишку, щоб і в них була знатна ланкова.

37
Життя поступово налагоджувалося. На столі вже був шматок хліба. Діти пішли в школу. Вчителів в музичній школі не вистачає. Директор школи щодня приходить до мене й просить, щоб я йшов працювати. А мені вже не хочеться. Я розпаскудився між пройдисвітами та чаркою. Тоді він звернувся до секретаря райкому Ткача з скаргою на мене. Секретар примусив завідуючого кадрами заводу розрахувати мене й направити до нього. Коли я прийшов в райком, то секретар сказав: "Ви, що зв'язалися з тими негідниками, а хто ж дітей буде навчати?" Безумовно, він був правий. Велика вдячність йому за те, що вирвав мене з тих злочинних лабет. Я, неначе на світ народився. Прийшло до мене очищення моєї душі. Діти, музика. На мою долю випало сольфеджіо і теорія музики всієї школи. В класі домри було лише троє учнів. Організував дошкільну групу з восьми осіб. На уроки діток водили їхні бабусі, які сиділи в коридорі й чекали закінчення уроку. Малечу цікавило піаніно: "А що в ньому грає?" І я знімав кришки з піаніно й показував як отримується звук. Дітки чим менші, тим більше в них бажання пізнати, зацікавленості.
Клас домри збільшився з трьох до дванадцяти учнів. Баяністи, як додатковий інструмент, вивчали домру. 3'явився вчитель — теоретик, і я звільнився від сольфеджіо й займався лише класом домри. Дуже люблю оркестр. В ньому я весь. Оркестр складався лише з домр та баянів. Баси та контрбаси грали баяністи, а на решті інструментальної групи — домристи. Кутник та бубон — також баяністи. Педколектив по своєму складу був нестабільний і своєрідний. Траплялося часто, коли викладачі приходили на роботу напідпитку, допускали лайку при дітях. Серед педагогів були і порядні люди, але комусь не вистачало знань і музичного хисту, іншому загальної культури при тому, що в музиці це був дар божий. Були і два молодих спеціалісти — культурні люди, хороші фахівці, але вони через рік виїхали з Шполи. Непросто було працювати в такому колективі.

На другий навчальний рік, відкрили філіал музичної школи в селі Сигнаївці, Шполянського району з класами: домри, фортепіано, баяна. Я там вів і сольфеджіо. Філіал містився в куркульській хаті. Учнів було 40 осіб. 3 сільськими дітьми працювати легше. Сільські діти більш працьовиті, ніж міські, більш дисципліновані. Директор Сигнаївської загальноосвітньої школи закупив інструмент домрового складу, баяни. Ми організували оркестр народних інструментів, куди влилися учні філіалу. Оркестр складався з 25 осіб. Там було працювати легше, ніж в Шполі. Оркестрова програма була однакова, що в Шполі, те і в Сигнаївці. За кілька днів до звітного концерту було проведено репетицію зведеного оркестру в складі 50 осіб. На концерті оркестр мав великий успіх, мабуть тому, що шполяни ще не бачили і не чули такого оркестру. Після цього концерту поступило багато заяв у клас домри.
(далі буде)

38.
Сім' ї в мене було п'ять осіб. Я, дружина Настя Миронівна, моя сестра на 15 років старша за мене, доньки Оля та Ліля (по паспорту Олена). Отримати комунальну квартиру не було ніякої надії, приходилося орендувати приватну за 250 крб. у місяць. Вона мала дві кімнати і кухню. Вхід окремий. 3 дозволу власниці цього дому я добудував біля хати причепу й була повітчина для корови й поросяти. В той час інакше ніяк не можна було без цього обійтися. Роки після війни були дуже тяжкі. Мати таку сім ю й жити в чужій хаті?! Ми вирішили по-будувати свою. Міська рада виділила мені ділянку землі, і я почав будуватись. На цеглу був попит великий, а цегельного заводу в районі не було. На моє щастя, лісосклад був майже рядом з моєю садибою. Стіни будували з дубових пазованих стовпів, та заміт в перемішку з вальками (глина з соломою замішана кіньми або ногами людей).
Дякуючи тому, що я вмів тримати в руках сокиру і всі столярні інструменти, то нам не приходилося наймати робочу силу, бо не дуже й було за які кошти наймати. Хата вийшла розміром 8 на 10 метрів. Ще не було підлоги, не оштукатурені стіни з середини і зовні, а ми вже переїхали в свою хату! Замість віконних рам — завіси із ряден, а зсередини хати доносяться звуки фортепіано!
Батьки дружини дуже багато допомагали нам грішми та продуктами при будівництві. Дружина не працювала, сестра-інвалід, пенсії не отримувала. Тому сім'я із п'яти осіб жила за рахунок моєї зарплати. Було скрутно. Корова, свині, розвели птицю. 3 цього була велика поміч сім'ї. Що рятувало сім'ю морально і матеріально? Це велика дружба, довіра, в сім'ї ніколи не було ніяких конфліктів, і основою цього була велика, не побоюсь сказати цього слова, дружба дружини з моєю сестрою.

Садиба складалася з 15 соток землі. В проміжках між посадженими деревами: яблунями, грушами, сливами, — завів питомник. Потреба на щепи дерев була велика, бо нових садиб з'являлось багато, а саджанців дістати було ніде, бо питомники ще не були організовані. Коли мої саджанці виросли, то на базарі коштували: яблуні 30-35 крб., а груші 40-50 крб. питомничок давав хороші прибутки для сім' ї. Посадив три відра кісточок абрикос, це також дало прибуток. Продавали по 5 крб. за саджанець. Викопав сам криницю, глибиною 6 метрів. У Шполі вода неглибоко. Залізобетонних кілець не було й робилися дерев'яні. Ободи від коліс возів та дошки — виходила циліндрична конструкція, яка опускалася в криницю, щоб утримувати від обвалу стіни. Побудував повітку, де розмістилася тваринницька ферма. На нашій новоствореній вулиці мене називали не музикантом, а агрономом-садоводом. Кожен приходив і запрошував: "Іди посади дерево, іди привий, зроби розчистку." Я йшов сусідам назустрі,ч і мене за це дуже шанували і старались чимось віддячити.
При допомозі Шполянського воєнкомату сестрі видали документи на право отримування пенсії. Ії пенсія складала 57 крб. Це був вклад в наш сімейний бюджет, і сестра аж помолоділа. Покращився її моральний стан в сім'ї.

Маю дві доньки, а сина немає. Це для мене було велике горе. Як я хотів мати сина! В діда по матері, Музики Григорія, шість дочок і жодного сина, а в мого батька три дочки та я один син. Що ж це таке, у мене дві доньки, а сина немає.
І от в листопаді 1950 року наша любима матуся лягла в пологовий будинок. Кожен день, як іду на роботу, то по дорозі заходжу в пологовий будинок відвідати. Ось і чергові відвідини. Народила!!! Кого? Сказали, що дві доньки. Тяжкий удар, але то наші дітки, як би там не було. Чергова сестра запропонувала мені халат, але попередила, що зараз діток годують. Ліжко нашої матусі було біля дверей покою і мені дозволили лише відхилити двері, щоб можна було поговорити з породіллею. Коли я привітався й запитав про стан здоров я мами, та що то біля неї ворушиться, то вона сказала: "Те, що ти хотів" –"Не обманюй, бо мені сказали, що дві доньки" – "Ні. Сестри розпитують, чого хочуть чоловіки, та ще й добавляють, щоб пожартувати з батька" – "Відкрий". І коли я побачив, що то синочок, я з радості ледве не збожеволів. Я йшов на роботу й мені здавалося, що всі люди радіють, що навіть тини танцюють.
Зайшов в продовольчий магазин, накупив вина й таку організував п'янку, що вивів з ладу весь педагогічний колектив разом з навчальним процесом. Я тоді інакше не міг, бо втратив над собою контроль, і нехай мене Бог простить. Коли забирали з родильного будинку матір з сином, то сина я нікому не довірив, а ніс на руках додому. Опісля до мене дійшло, що сильно ризикував, бо я не під ноги дивився несучи синочка, а на нього. Шпола на той час була в жахливому антигосподарському стані. Я міг впасти просто на дитину. І так добавився ще один член сім'ї. Синочка назвали Васильком. В хаті стало ще веселіше, з'явився дитячий крик. Я з роботи завжди поспішав, щоб швидше побачити синочка, чи потримати на руках.

Васильок росте. Планую вчити його гри на скрипці. Страшно! Вчитель по скрипці ненадійний, похабний і дуже часто заглядає в чарку. Траплялося навіть так, що вся зарплата лишалася в Анатолія Семеновича в горлі.
39.
В сусідньому районі, в місті Звенигородці в 1955 році відкрили музичну школу. Працювати нікому. В 1956 році Черкаське обласне управління культури, по клопотанню звенигородського директора музичної школи Тарнопольського В.Л. та голови Звенигородської міської ради Вахоцького, та моєї заяви направило мене в Звенигородку.
Звенигородка вигідно відрізнялась від Шполи природніми умовами. Красивий ландшафт, супісчані грунти, річка, ліс. Не було того болота під час дощу, як в Шполі, де з чорнозему не було сил витягти чоботи. Квартиру, що обіцяли в разі переїзду, не дали. Вирішили будуватись. Купили глиняну хату під соломою з 10-ма сотками землі. Колишня господиня торгувала самогоном, і нам довго по ночам стукали в вікно, вимагаючи випивки.
Знову почалися нелегкі часи. Будуватись приходилось в скрутних умовах. Приведу лише один приклад. Щоб накрити хату шифером (будинок на центральній вулиці і влада вважала, що він цього достойний), треба було здати в райвиконком довідку, що ти здав в заготконтору тисячі яєць (я вже і забув скільки). Поїхав по селах скуповувати яйця. Привіз додому яєшню з декількох сотень яєць. Після цього звернувся до справжнього заготівника, заплатив йому і за яйця і за збір і отримав потрібний документ. Так розжився на шифер (певна річ, за гроші).
В сім'ї не вистачало коштів. Оля навчалась в Києві в музичному училищі імені Гліера, а Ліля в будівельному інституті. Гуртожитків не було і треба було наймати приватне житло. А одягти, а взути дітей! Але слава Богу, пережили. Тримали корову, свиней, птицю.