(продовження):
Коли я приїхав у село, відбув Ігорівку, придбав хоч маленьке довір’я, мене потягло до молоді. Через дорогу від моєї хати жила Палажка. Голод забрав у неї батьків. Ми були з нею однолітки. В неї в хаті збиралися вечорами хлопці і дівчата, і я туди прийшов. Була перша зустріч з моїми ровесниками. Коли я зайшов до хати і привітався, то одна з дівчат сказала: "Дядьку, а чого ви сюди прийшли?" - "А хіба не можна?" - "Та ні. Ви б ішли до Шабатурівської Катерини – там збираються". Мене тут вважали старим, а прийшов до них – дуже молодих. Це була перша зустріч з Нею. Її звали Настя і вона стала моєю дружиною. Я бачив її раніше, як вона була малою і пасла на вигоні припнуте порося. Я з неї сміявся, а вона мені ще й показувала язика. В неї волосся було біле, як льон, та ще й кучеряве, ціла купа на голові. Її батько лепетуха Мирін Гейович загинув у першій імперіалістичній війні, і мама Федора вийшла вдруге заміж, як Настуся була ще маленькою, за Власенка Тимоша Никоновича. Настуні повезло. В голодні роки її зарахували на курси трактористів. Трактористкою вона так і не стала, але курсантів трохи підгодовували.
Секретар сільради видав нам шлюбне свідоцтво, ніби ордер на полову, чи солому. Але це було не основне. Живемо втрьох: моя мама, Настуня і я.
Живемо мирно, люб’язно. Мама люблять невістку, а невістка свекруху. А я радію.

За мене не хотіли її віддавати. Я, як сказала її мати, людина "світова", цебто був у Донбасі, виїжджав з села "в світ". Було багато претендентів на її серце і руку, але всі хлопці мене боялися, бо раз я приїхав з Донбасу, то в мене обов’язково десь за паском була бути фінка. Фінки в мене зроду не було, ні в яких перипетіях молодих я участі не брав. Зайшов в неділю до Настунених батьків – Тимоша Никоновича та Федори Микитівни. Для села це була надзвичайна подія, тому що хлопці вдень до дівчат не ходили, особливо коли батьки були вдома. Ми вже до мовилися за хатою під кущем бузини, що ми поберемось. Коли я зайшов до хати, зчинився переполох. Попросив їхньої згоди на наше одруження. Мати відповіла, що Настю за мене не віддадуть, бо я хлопець "світовий", а вони люди сільські. Я пішов в атаку… "Пробачте, я прийшов лише з поваги до батьків, а якщо так, то, Настуню, збирайся, пішли". – "А ми не дамо приданого" - "А я прийшов не за приданим. Ми молоді, здорові, придбаємо те, що нам буде потрібно". І батьки здалися. Ми обоє працювали в одній бригаді. Настуня ланковою, а я їздовим.

20.
В ті роки заробітки були порівняно великі. На один трудодень заплатили по вісім кілограмів зерна і ми вдвох отримали багато хліба. Після такого лихоліття це була велика розкіш. В комірчині стояло придане – корова та двоє поросят, повітки ще не було. Жили ми мирно. Коли домовлялися про шлюб, то я їй казав: "На руках я тебе не носитиму, як другі обіцяють. Будемо жити так – як буде мені добре, то й тобі буде добре, а як в мене горе, то і в тебе". Вона погодилась. Я не міг гарантувати щастя, бо я вже був на підозрі. Ненадійний. І от сталося лихо.
Історія з довгоносиками на буряковому полі не пройшла для мене безслідно. Нас вигнали з колгоспу і позбавили права голосу. Мені не звикати, а як їй бідній? Вона була вагітна. Її викликали в сільраду і запропонували мене покинути. - "Не можу". Запропонували їй грошей, щоб вона позбулася дитини. Вона не погодилась. Прийшла додому, а я в цей час тягав з криниці воду й наливав у діжки, щоб вимокали. Розказала, для чого її викликали. "Ну що ж, роби, як тобі краще" - "Ні, що тобі, те й мені" - й гірко заплакала, прихилившись до моїх грудей. На другий день ми пішли до першого секретаря райкому Прохоренка і розказали про своє лихо. То він заявив: "Горбом треба завойовувати право на життя!" Дивно, а як ми працювали?!..

Від секретаря ми пішли в райвиконком до голови Настюхіна. Він передав нами листа голові нашої сільради і сказав, щоб ішли додому. Тоді-то в селі будуть збори нашої бригади, щоб і ми там були. Збори відбулись на бувшім дворищі радгоспу за воловнею на шпориші. Люди хто сидів, хто лежав. Президія сиділа за столом, в тому числі і Настюхін. Коли порядок дня було вичерпано, то Настюхін оголосив в різних: "Махиня М., Махиня Н. є?" - ми обізвалися. Він визвав нас аж до столу президії, поставив рядом з собою і звернувся до присутніх: "Товариші, ви знаєте оцих молодих людей?" - "Знаємо", - обізвались задні і ті, що лежали. "Чим вони займалися? Які вони? Симулянти? Спекулянти? Злодії?" - "Ні! Хороші люди!". Голови сиділи за столом, почервонілі, як буряк і були люті. "Так за що ви їх покарали? Вони молоді, їм жити". І так нас реабілітували, але я зрозумів, що спокою нам не буде, поки житимемо в селі.

Л. С. : моїй бабусі Насті пропонували гроші, щоб вона позбавилася дитинки ще в її лоні...
Гм... бабуся Настя на той час носила мою маму. Мама у свій час боялася усього, що пов'язане було з політикою того часу і серед ночі крала у мене з-під подушки вірші і ноти з піснями, які я хотіла у свої 14-15 р. клеїти уночі на стіни КГБ (дарма я про це мамі якось розповіла у патріотичному пориві). Вона прокляла мою творчість і вірші, навмисне, як я потім дізналася, обізвавши їх повною бездарщиною. Вона не врахувала одне: окрім неї, я читала вірші Дідусеві і отримала одобрення.
На жаль, вони все одно були повністю знищені - мама знайшла криївку і усе знищила. Боялась. Я розуміла, чому. Мама усе життя боялася і боїться дотепер.

Востаннє писала про Дідуся 3 роки тому. Нарешті, зібралася продовжити його оповідь, бо є про що почитати. Усі ці роки Дід Василь мене штурмував, щоб закінчила публікацію. У мене то життєві обставини не складалися, то лінь долала. Швидше, лінь... Отже, продовжу далі.

21. Хлопці нашого села навчалися в Водицькому училищі. Воно вміщало в собі факультети: театральний, художній (портретисти, пейзажисти, оформлювачі) і музичний (скрипка, фортепіано, домра, духові інструменти та вокал).
Наші сільські – Денисенко А., Вовк Максим та Одарка Мараховська агітували мене поступати в училище по класу бандури, оскільки в мене був інструмент. Прийматимуть в клас бандури без екзаменів гри, а лише будуть враховувати природні дані абітурієнта. Я погодився. Поїхав у Водички. Це село Чорноострівського району, Проскурівської округи (тепер Хмельницьк).
Це був великий двоповерховий будинок якогось польського дідича. Виявилося, що класу бандури не буде тому, що по якійсь причині не знайшли викладача.
Під час екзаменів в мене виявились непогані вокальні дані і мені запропонували вокал. Слово вокал я почув перший раз в житті, і другий склад цього слова в мені створив відразу. Мене попросили заспівати пісню. Я думав, що це потрібно співати якусь міську пісню та й ще тремтячим голосом. У мене спитали: "Хіба ви в селі не співали на вулиці гуртом? Заспівайте один куплет." І я заспівав українську народну пісню "Зайшло сонце за віконце, за вишневий сад." Один з викладачів сів за рояль і став акомпанувати. Я став боком до комісії і дивився в кут кімнати і так ввійшов у роль, що незчувся як проспівав всю пісню. Жахнувся, коли комісія зааплодувала. Мені знову сказали: "Вокал". Я не погодився. "Вийди". Вийшов, сів на лавці в скверику. Посидів, мене знову визвали і давай вговоряти селюка. "В тебе буде багато грошей, ти будеш працювати в театрі чи філармонії" Я не погодився, мені знову сказали вийти.

В скверику сидів якийсь чоловік спостерігав за мною і питає: "Чого вони від тебе хочуть? Погоджуйся, аби поступити, а там буде видно." І я погодився. Ще вступних екзаменів не було, а я вже був зарахований, і мені видали довідку, що я студент. Вчусь! Гуртожитку не було, і ми жили на квартирах у колгоспників. В мене була цеглина яку я ранком клав на живіт і дихав. Зміцнював діафрагму. Закінчився перший семестр. Ми з товаришем Мельником Миколою випили по кілька чарочок, пропотівши, заспівали на морозі, і коли по закінченню канікул я пішов на перший урок, то співати вже не міг. Лікар встановив, що в мене катар горла, я своє вже відспівав. В учбовій частині училища мені запропонували трубу. "Подумайте, тоді прийдете і скажете." Коли я вийшов від завуча, товариші спитали: "Ну як?" Один з товаришів сказав: "Не погоджуйся, а то сухот дістанеш." Навчальна частина мені запропонувала домру і я погодився Не хотілося кидати училище, і йти по призиву в армію.
Я часто міняв квартиру, бо так надоїдав своїм бриньканням людям, що мене виряджали з квартири. Коли я знаходив житло, то відразу підшуковував собі іншу квартиру, про запас.
Ніяк не можу зрозуміти, чому воно так, що через рік я вже був головою профкому, одержував диференційовану стипендію, а ще через пів року був висунутий кандидатом в депутати Верховної Ради УРСР. Це були перші таємні вибори.
Загальні збори училища. Зборами керує парторг. Він викладав історію народів, історію партії та політекономію. Треба було формально підтримати мою кандидатуру. Мій земляк односельчанин Вовк Максим чогось до мене ставився негативно. Виступив на зборах і заявив, що чоловік моєї сестри Олександри відбуває покарання в таборах на Далекому Сході. Мені так стало тяжко і прикро, не тому, що мене вже не виберуть, а тому, доки ж цьому буде кінець? Невже я не людина? Моя кандидатура була відхилена. Парторг Пасіченко Михайло Власович закликав мене до себе і сказав: "Не бери цього до душі. Ти добре вчися, а то дрібниці".

Мені стало легше, хоч деякі товариші і припинили зі мною вітатись.
В училищі навчалося 375 студентів. 3 Вінниці, з комітету у справах мистецтв приїхала комісія, яка переекзаменувала всіх студентів і відібрала лише 150 осіб, які відповідають вимогам училища. Решті видали довідки, що вони мають право керувати самодіяльними колективами по селах. Викладачів також, які не ввійшли в склад відібраних, направили в Київ в розпорядження республіканського комітету в справах мистецтв. Така ж процедура відбулася і в Херсонському музучилищі, і нас звели докупи в Херсоні. 3 Водичками попрощались.
Під час переїзду до Херсону мені довірили упаковку всіх музінструментів. Я організував з сільських деревообробників бригаду, привіз зі складу міста Проскурова дощок, сіно взяли в колгоспі. Упакували роялі, піаніно і решту інструментів: смичкових, духових, народних. Через станцію Чорний Острів відправили на Херсон. Мені безумовно платили за мою роботу.
Прийшла черга і до студентів. Було замовлено два великих пасажирських вагони (бо були й малі). Це був 1938 рік. Студенти прийшли з своїми торбами та саморобними чемоданами пішки на станцію Чорний Острів. Нам видали командировочні. На станції деякі хлопці трошки лизнули в буфеті, веселі аж-аж. Дехто віз з собою інструменти. Окупували вокзал і пішла свистопляска. Начальник станції закликав до спокою, але нічого не виходило. 3 нетерпінням чекали, коли подадуть вагони під погрузку таких неспокійних пасажирів. Ви лише уявіть собі, що це був за загін. Тут вам музиканти, тут і танцюристи, живописці і гумористи. 150 осіб на таке маленьке вокзальне приміщення. Буфет був з'їдений.
От подали вагони. Боже ти мій, що то було? Як гунули наші пасажири, як кинулися захоплювати місця. Верхні в першу чергу. Таке у вагонах робиться, що вагони на колесах гойдаються. Ніхто нічого не казав, бо не допомогло б.

22.
І так, прибули в Херсон. На станції нас зустрічали товариші з Херсонського училища з духовим оркестром. На жаль, Херсонське училище також не мало гуртожитка, і прийшлось наймати приватні квартири. Ставлення між хлопцями херсонцями і водичанами напружене. Приїжджі більш згуртовані і агресивні, ніж херсонці. Приїжджі хлопці і дівчата сільські й училище було в селі, а херсонці в основному міські і якісь виснажені і дезорганізовані. Серед вчителів ми програли лише на диригентові оркестру. Керівник, прізвище Собко, був квола, в'яла людина.
Сидів за пультом, а не стояв, і нам це дуже не подобалось. Не було потрібної динаміки рухів, із-за цього терпіла і інтерпретація твору, а значить і ми. Мій вчитель по домрі був німець Брауде Арнольд Павлович. Він же викладав і скрипку. Сольфеджіо вів Тимофієв. Це була людина в повному розумінні цього слова. На його лекцію було йдеш з такою охотою та приязню, що я вам передати не можу.
Арнольд Павлович організував подвоєний квартет народних інструментів. Грали п’єсу Мусоргського "Понад Доном сад цвєтьот", оброблену в сонатній формі. Коли розбирали цей твір, то він нам дуже не сподобався і ми сердились на А. П., але він був дуже настирливий. Боже мій, як зазвучав цей твір в його задумі! Ми часто просили А. П.: "Заграймо "Понад Доном!" Ми чули, як в тому квітучому саду гудуть бджоли, повітря бринить, пахне небом, тягне в спеку прохолодою з Дону. Ех, музика чарівниця! Скільки ти мені дала радості і горя! Яке моє життя стало складне і чомусь не кожному зрозуміле.
Я весь час намагався бути Людиною. Мені здається, що це мені вдалося. Часто згадую батька, який завжди давав поради, яким я повинен бути в житті. Одна із з них особливо запам'яталася мені: "Ніколи не спіши, бо лиху годину наздоженеш і помалу не йди, бо вона тебе наздожене". Я так розумів, не плестись в хвості життя і не йти по головах інших. Таким був батьків заповіт.

Дома справи ускладнювалися. Старенька безсила матуся, двоє маленьких діток. Наша донечка Оля була першою дитиною, що народилася в селі після голодомору. Настуня сама справлялася і вдома і на роботі.
Іван Данилович Отаман, бувший викладач Водяницького музучилища, працював в Республіканському комітеті у справах мистецтв. 3 дозволу комітету я здав екзамени екстерном за весь курс училища. Але І. Д. не тільки мені посприяв, але й використав у своїх інтересах.

23.
У Лохвиці на Полтавщині був хор, створений ще поміщиком – меценатом. Збереглося до нашого часу і приміщення, як театр. Лохвиця славиться своїми людьми минулого. Славетний Григорій Сковорода, там йому поставлено пам'ятник. Босий, з дорожньою торбою, палицею, без шапки, голова острижена. Григорій Вірьовка в Лохвиці працював священиком і керував хором. Ісак Дунаєвський, батько якого мав у Лохвиці цілий квартал магазинів. Отака Лохвиця. Хор на цей час складався в основному з родини Конаків. Батько Конак та його сини, дочки, невістки, зяті. Отакий був основний кістяк хорового колективу. На той час керівника хору не було. Коли я звернувся до І. Д. в комітет, щоб дали мені призначення на роботу, то він мені запропонував тимчасово цей хор. Він планував залишити роботу в комітеті і очолити лохвицький хор, при цьому я отримаю призначення на постійну роботу. Так і сталось. І. Д. відвіз мене в Лохвицю, де відрекомендував, як завзятого диригента, а я в хорі ні бум-бум. Першим був твір, над яким я почав свою хорову кар єру, "Ой чого ти почорніло, зеленеє поле". До неможливості тяжко. Знань не вистачає, досвід відсутній. Від психологічної напруги я почав погано бачити. Хористи відносились до мене дуже добре, особливо старий Конак. Він був бас-октавіст. Коли він спускався на свою октаву, то у вікнах бряжчали необмазані шибки.
На одній з репетицій я не міг дати вступу із затакту. Старенька піаністка всіма силами намагалась мені допомогти, але я не зміг скористатися її допомогою. 3 того сорому я вискочив з приміщення, побіг до річки Гнила Сула, сів на високому березі, охопив руками коліна, опустив голову і гірко заплакав. Хтось тихенько підійшов до мене, сів поряд, обняв і заговорив низьким чоловічим голосом. То був старий Конак. На жаль не зберіг в пам'яті, як його звуть і по батькові. Він мене утішав, що це з кожним буває, нічого легко не дається, а далі все наладиться. Мені стало трохи легше, бо я відчув, що за мене хтось турбується.

24.
Приїхав І. Д. і привіз мені призначення на роботу в Сталінську область, в місто Артемівськ. Їду в Донбас, але не знаю, як у мене там складеться. Можливо буде такий "успіх" як у Лохвиці? Коли я прибув в обласний комітет у справах мистецтв, попросив, щоб мене направили в Єнакієво, тому що в мене там є сестра, і я матиму квартиру. Виявилося, що в Єнакієво якраз є вакантне місце викладача по класу домри.
Приїхав я до сестри Одарки в жалюгідному вигляді. Костюм, сорочка і штани страшні – сіренькі, вицвівши, збіглись. Туфлі парусинові теж сіренькі, підошви відпадають, прибити не можна, бо стілька картонна зопріла і нема в що забити гвіздка, тому обшиті кругом струною "мі". Картуз також сірий. "Нещасний Джамбул" – так прозвали мене в родині. Це той, що складав та співав пісні про Сталіна, граючи на домрі.
Прийняли мене в сім’ї Коренюків (це прізвище Одарчиного чоловіка) насторожено. Що це за працівник мистецтва? Григорій Степанович запропонував мені іти працювати до нього в контору. Він обіймав посаду головного бухгалтера ОРСа (отдєл рабочего снабжєнія) металзаводу. Він обіцяв з мене зробити бухгалтера. Питання лишилося відкритим. Пішов у музшколу. Всі дуже красиво взуті, одягнені, пахне від них дорогими духами, а я! Господи, яке це страхіття! Викладають російською мовою. Я її розумію, але говорити не тямлю. Цирк! Але після всіх негараздів приходить перемога.
Очевидно в цьому є якась закономірність. Одержав аванс 600 крб. Григорій Степанович, як головний бухгалтер, отримує такі гроші за місяць. Я сам злякався. Я таких грошей в своїх руках ще не мав. Купюра дрібна, пачка велика, замотана в газету, в кишеню не влазить, портфеля немає і я ніс її в руках.

Коли я поклав на стіл свій скарб, сестра спитала: "Що це?" Розмотала, глянула на мене з якоюсь підозрою. "Де ти взяв?" – "Заробив." Перелічила. "Де ти взяв?" – "Я ж кажу, що заробив. Це аванс." Вона мені не вірить. Ну де я міг узяти? Знайомих в мене ще немає, щоб я міг позичити. Дивиться з підозрою. Ну так і бути, я признаюсь. "Їхав касир з банку на металзавод, віз зарплату для робітників, я кинувся, вихватив пачку і втік. Ясно?" Прийшов Григорій Степанович. Вони між собою довго говорили, очевидно, за мене. На другий день, коли я прокинувся, то біля ліжка на стільці висів красивий новий костюм, біла сорочка, новий галстук. Поряд стояли туфлі фабрики "Ленінградський скороход". Коли я одягнувся, то всі ахнули. Трапилось чудо із чудес. Стояв перед великим дзеркалом, і хто б ви думали? Викладач музичної школи Михайло Мокійович.
Коли я прийшов в школу, то всі оторопіли. А я ще і підстригся, і від мене пахло одеколоном. Коли учні приходили на урок, то відчинивши двері, просили пробачення і зачиняли двері. Я схоплювався, доганяв учня і доводив йому, що це я М.М. Що то гроші, достаток, і що то бідність, злидні?

Зарплату я отримував до 2000 крб. Я купив собі хороший костюм, осіннє пальто, а яку доху, а картуз міховий з одворотами! В Терешки послав посилку з подарунками, солодощами і пляшку шампанського. Моя мама носила ту пляшку довго, показувала людям. Село гомоніло, що Мокіїв Михайло вже куди тому голові колгоспу. Це був навчальний 1939-1940 рік. Директором школи був Концевой 3.А. Він відрекомендував мене в палац піонерів, як керівника оркестру народних інструментів. Там мені платили також по 400 крб. в місяць. Я працював з таким ентузіазмом, що як то кажуть ні спав, ні відпочивав. 3. А. влаштував мене в дитячий будинок, за що я також отримував гроші. Це щось для мене було надзвичайне. Я почав розуміти, що гроші, які я одержував, то гроші не мої. Відношення директора до мене почало псуватись, і він мене потихеньку із школи вижив, обливши мене брудом. Я не розумів всіх його махінацій. Мені потрібно було певну суму віддавати директору, а я цього не знав. Я залишився лише в палаці піонерів на 400 крб.
Готувався перевезти сім' ю до себе в Єнакієво. Придбав посуд, меблі, і сім' я переїхала. Поселився в сестри в її будинку, вхід окремий. Переїхала мама, дружина, дві донечки Ліля і Оля. Мама хвора.
В палаці піонерів я створив ансамбль народних інструментів. Оркестр складався із домр і балалайок. Баянів тоді ще не було. По кількості сягав до сорока малих музик. Крім цього, був подвоєний квартет. Чому? Тому, що менше виділялось тремоло, а більше було мелодійного звучання. Оркестр ріс, набував авторитету. Обставини склались так, що в оркестр не так легко було попасти. Приходили батьки, навіть керівні особи, щоб їхнього сина взяли в оркестр. В репертуарі оркестру була народна та класична музика, а також сучасні пісні, такі як "Із-за гір та з-за високих", а де ж дінешся.

Останній твір перед війною – це попурі "Запорожець за Дунаєм", музика Гулака-Артемовського. За цей твір я трохи не поплатився, та виручила "Із-за гір та з-за високих сизокрил орел летить, не зламати крил широких, того льоту не спинить." Пісня про вождя Сталіна. Виручило й те, що в міськкомі партії відав пропагандою Філатов Федь, з котрим я дружив. Ми разом працювали в ЦЕМ (в центральній електромайстерн1), я в модельнім цеху столяром, а Федір виносив стружку з-під токарних станків.
Він мені і розказав, що на мене подали заяву в містком директор муз школи Концевой 3.А. та керівник хорової капели палацу металургів Зайцев С. 3., звинувачуючи мене в націоналізмі. Тут і пригодилася вищезгадана пісня, яку я сам оркестрував. Останній твір перед війною, яку виконував квартет, була "Нічна серенада" Моцарта. Мені здається, що все було добре, судячи по тій обстановці, яка створилася навколо цього колективу. Про нас писали газети: районна, обласна "Соцдонбас" і "Красная звєзда". Я не знаю звідкіля цей успіх брався. Я ж музиці вчився всього три роки, з котрих півроку на вокальнім факультеті, а решта – домра, оркестр.
(Далі буде)

Зайцев С.3. керував хором при палаці піонерів. Якраз проходили події на озері Хасан. Про них було створено багато пісень, серед них були і хороші. Зайцев запропонував створити при палаці піонерів ансамбль пісні і танцю. При палаці був танцколектив. С. 3. опрацював сценарій, я оркестрував пісні і народні танці, і справа пішла. Вибрали з хору співаків, з оркестру музик самих шустрих хлопців, а також танцюристів.
1Іри палаці піонерів був драматичний гурток, з якого відібрали хлопців для художнього читання. А ще був гурток художній, так що було кому малювати декорації і шити костюми. Створили колектив на зразок військового ансамблю пісні і танцю. Працювали завзято. Зараз не спостерігається такого ентузіазму.
Репетиції проходили щоденно і допізна. Я був призначений керівником – диригентом ансамблю.
Прийшов час показати нашу роботу людям. В місті побоювались і вирішили вперше показати на шахті "Красний октябрь". Звукооформлення виступу склало велике враження. Звук гармат, кулеметів. Світлооформлення, я не можу зараз всього передати, що то було. Звідкіля воно в нас все те бралось, що створювало той неповторний ефект. Коли вистава була закінчена, і включили в залі світло, то на сцену вийшов чоловік. Обличчя все в шрамах, плаче, обнімає дітей, мені тисне до болю руку. Це був учасник хасанських боїв. Наш спектакль нагадав йому всі ті страхіття, які він пережив. Показали спектакль і в місті Єнакієво. В міській пресі лише й мови, що про ансамбль. Я отримав премію, грамоту й запис з подякою в трудову книжку.
Розпочалася обласна олімпіада дитячих колективів. Ансамбль також поїхав в місто Сталіно. І от почалося лихо за лихом. Обласний репертком заборонив ставити "Хасанську сюїту" тому, що там були слова самурай і фашист. Москва заключила мирний договір про ненапад з Німеччиною, а тому був змінений і курс пропаганди. ІЦо з дітьми робилося, цього не можна передати, а що було з нами дорослими, то самі вже судіть.

Я горілки не пив, а то пішов в буфет (ми виступали в клубі НКВД області) і випив стакан горілки. Там нею не торгували, але я попросив буфетницю і вона з під прилавка дістала пляшку і налила мені. На концерті ми показали лише хорові, оркестрові та танцювальні номери. І на тому закінчили.

25.
В Червоній армії я не служив. Бувало так, якщо підеш на якісь хоч маленькі військові збори, то в армію не беруть. Так вийшло і в мене. Коли вже працюєш, то проходиш армійську службу без відриву від виробництва.
В чому ця служба полягала? Кидалися з багнетами на солом’яні чучела, ходили строєм і співали "Єслі завтра война". В 1940 році мене взяли в табір в місто Маріуполь, на один місяць. Я тоді погано їв і спав. В столовій на сніданок суп з яшної крупи і чай, майже солодкий, дієтичного характеру, а на обід такий же суп і 50 грам риби, в якій кісток, наче хтось напхав туди остюків. Але це ще не все. Біда – це обмотки. Боже ж мій, що то за муки, а який сором. Чи хоч одна армія світу мала над собою такий глум?!
Повели у баню, помилися, переодяглися і поверталися в табір. Обмотка розмоталася. Задній в строю наступає, вискакуєш з колони, замотав, і лише знову став в стрій, як розмоталась друга. Не можна йти. Я взяв кінці обмоток в руки і так йшов. І це не лише в мене, а у всього нашого війська.
Звечора кладеш одяг в такому порядку, щоб по команді "подйом" не було заминки одягтися і своєчасно стати в стрій. Обмотки змотаєш в рулони і покладеш, як зручніше. Тільки дали команду "подйом", схопишся, як обпечений. Взяв штани, випадково зачепив обмотки, а вони й побігли аж під сусіднє ліжко. Знову змотуєш, щоб можна було обмотати литки. Запізнився в стрій. За першим разом зауваження, а за другим – на кухню чистити картоплю. Нудна то робота, одноманітна, але легша і приємніша, ніж навчання в строю.

Був у нас замкомвзводу. Погана людина. В характері у нього було щось садистське. Він отримував задоволення від того, що зробить комусь неприємність і бачить, як людина страждає.
Після війни з Фінляндією звернули увагу на те, що армія в тактичному плані відставала від рівня армії супротивника, тому нас день і ніч ганяли на тактичних заняттях. Ось приклад одного із тактичних завдань. "Вон взять ту опушку лєса". Береш з перебіжками, а частіше по-пластунськи. Коли зробиш щось невірно, то взводний об'являє, що "убіт". Лежиш в бур'яні, скрутиш цигарку, і так хороше – відпочиваєш. Коли завдання завершене і закричали "Ура", тоді встаєш і йдеш до взводу.
Перекур! "Красноармєєц Анохін, ко мне". Анохін, це була мила людина, у ньому було стільки невичерпного, незлобливого гумору, тому ми всі його любили. Анохіну тяжко було навчатись стройовій. Стає Анохін перед взводним й починається катування. Коли Анох1н рознервується, то починає заїкатись, а його заставляють чітко "докладивать", а далі – підхід, відхід, "кругом шагом марш". Анохін високий зростом, тонкий, ноги його в таких випадках не слухають. Стоїть сердешний і в нього сльози течуть. Не витримуєш. Кинувся б на цього ката. Як ідемо з полігона в табір, то взводний командує "подтянісь, твьорже шаг, запєвай." На балконах будинку, де живе командний склад, стоять командири з дружинами й любуються, як повзводно проходять армійці (тоді ще не називали німецьким словом солдат). Ми всім взводом порадились насолити взводному. Тільки наблизились до воріт табору, стрій поламали. Взводний скільки не кричав "подтянісь, твьорже шаг", але це нічого не давало. "Запєвай", так ми як затягли хто в ліс, а хто по дрова... На другий день взводного не стало, Анохін з радості сміявся до сліз, а ми були на сьомому небі. Збори в армії мені пішли на користь. Якщо раніше в мене не було апетиту і не міг відразу заснути, то тут мене навчили. Раз, два, три і я вже спав, а їв геть усе, що дадуть. От, що таке армія.

Їду додому й обдумую, як це розказати дружині, щоб розжалобити, як я мучився там. Прийшов зі станції додому вдосвіта. Постукав, зайшов. А це хто? На розкладушці лежить чоловік, ноги відкриті, а одна нога в таких шрамах, що страшно дивитись. Виявилось, що це брат чоловіка моєї сестри Марфи. Вернувся з фінської війни і так пізно повернувся, бо дуже довго лікувався по госпіталях. Коли я глянув на ту ногу, то мої муки в порівнянні з тим, що побачив, були ніщо.
Настя Миронівна питає: "Що давати їсти?" "Що даси, те й їстиму" – відповідаю. "Ні, ти говори!" А вона зі мною наморочилась була добре. Поставила на стіл іще й графинчик. Я, з одного краю столу, а вона з іншого і любується, як я вминаю, підперши голову руками.

26.
Моя мама, а ваша бабуся померли в лютому місяці 1941 року й поховані на Юнкомівськім кладовищі в Єнакієво.
Я продав хату в рідному селі Терешки і підшуковував будиночок в Єнакієво, щоб купити, але почалася війна, і гроші знецінились.
Пішли по хатах сум та плач. Велике та страшне горе посунуло на Україну. Я отримав повістку з воєнкомату. Біля воєнкомату повно людей: солдати та їхні родини, друзі. І мої всі прийшли, а також мої музики та друзі по роботі. Від воєнкомата строєм ідуть колона за колоною на станцію, а мене чомусь викликають на другий поверх в ленкімнату. Назбиралось нас там осіб 15. Із нас ніхто не знав, чому нас сюди зібрали. 3 часом збільшилось до 30 чоловік. Подали вантажні машини з стільцями, вiдвезли на станцію. Один товариш з воєнкомата нас супроводив. Там нас вистроїли в шеренги, Філатов Федір, секретар міського комітету партії, виголосив промову, побажав щасливої дороги, успіху у навчанні. Вияснилося, що ми, нібито самі, написали заяви і добровільно пішли на фронт. Оцінивши наш "патріотизм" нас направили в місто Суми в артучилище імені Фрунзе.
Приїхали в Суми. Нас зустріли курсанти артучилища, грав духовий оркестр. Опікуватись нами було доручено капітану Герасимову. Як потім ми зрозуміли, це була дуже хороша людина. Шрам через усе обличчя, — але той шрам не спотворював його, а навпаки надавав якоїсь прихованої мужності.
Виявилось, він був учасником Громадянської війни. Нам повідомили, що маємо право не погодитись на навчання в училищі, якщо не виявимо бажання. Залишились тільки ті товариші, які працювали в горкомах та райкомах комсомолу, чи так з освітою, але не мали ніякої професії. Ті, що мали професії, в тому числі і я, відмовились. Нас направили в місто Чугуїв в артилерійський полк. Побули в Чугуєві щось із тиждень, помісили чугуївський пісок і нашу групу перекинули під Харків в Безлюдівський ліс.

Жили в ямах. Палаток не було, Дощі кожну ніч. Гілки соснові, з яких ми робили курені, нас не рятували. Цілодобово ми не висихали і пара з нас йшла "стовпом". Їдальня була під відкритим небом. В їдальні, наше відділення, "поцупило" клейонку, окутали свій курінь, а зверху замаскували гілками сосни. Був шум, але пронесло.
Почали комплектувати частини, "Наводчікі, два шага впєрьод." Вийшли один, два, три та й по-всьому. Чому? Цю справу треба знати. "Замковиє! Два шага впєрьод". Вся колона вийшла. "Заряжающіє!" Також всі, а установників немає. Я вийшов, хоч і не знав чим же повинен займатися установник.
Приїхав ансамбль пісні і танцю харківського військового округу. Командир гармати не відпускає, тому що треба після навчання чистити гармату і коней. В мої обов' язки входило почистити і напоїти одного коня. Я швидко впорався зі своїми обов' язками, але і після цього командир не відпускає! Я поза кущами, поза кущами і втік на концерт. Скучив – не міг утриматися.
На вечірній перевірці, нас таких, виявилося чотири особи. Політрук зачитав наказ: "За самовольную отлучку с занятій в воєнноє время, предать воєнному трибуналу. Но!" А при Сталіну це розстріл, в крайньому разі штрафний батальйон, а це відстрочка загибелі на кілька місяців. Велика пауза, мурахи бігають по спині. "В связі с тєм, что воєнная присяга єщьо нє прінята, по чєтирє наряда внє очєрєді." Легше! лихий з тобою. Хоч і десять позачергових, аби не військовий трибунал.
Перший наряд під грибком при в' їзді в табір. Їде двоє на конях. "Стой! Кто єдєт?" Ніякої реакції, їдуть. "Стой, стрєлять буду". Їдуть. Один постріл уверх. Стали. Посипались жужмом матюки. Прибіг розводящий з двома бійцями, вияснилось, що то їхав політрук, з милості якого я отримав чотири позачергово. На вечірній перевірці мене похвалили за "правільноє нєсєніє служби".

Другий наряд біля "ружейних доміков". Перша година ночі. Спати хочеться так, що не можу встояти на ногах. Рву на липі росяні листочки і прикладаю до очей, а спати все одно хочеться. ІЦо робити? Коли чую хтось іде. "Стой!" "Назад!" Іде. "Стой, стрелять буду." Важкий матюк. Пішов далеко поза ружейними доміками. Навпроти мого поста командирські палатки. В палатці засвітилося світло. "Туші свєт!" "Стрелять буду!" Знову матюк, світло не гасять. "Стрелять буду!" Фу! Потухло й долітає вдосконалений в Бога та Христа. Вищеописане було грубим порушенням світломаскування. Над нами вже почали з’являтися німецькі літаки-розвідники. Виявилось, що це була чергова нічна зустріч з політруком.
Сформували з нас 37 піхотний полк 6-ї армії, на чолі якої було поставлено Власова. Пішки дійшли до залізничної станції Оспова (під Харковом). Розмістили нас по телячих вагонах і потяг рушив. Минаємо Київ, Черкаси, Кременчуг і аж у Дніпропетровську переїжджаємо через Дніпро на правий берег. Тут міст був ще не зруйнований. Далі через Знам’янку на станцію Шестаківка. Це напрямок на Кіровоград. Німецька авіація вже почала наносити бомбові удари по цих краях. І тут ми вперше побачили дію авіаційних бомб. Жах. На станції Шестаківка ми залишили вагони й пішли маршем.
На привалі, в лісочку, нас бомбили літаки. Коли це страхіття закінчилося, то я жахнувся глянувши на товариша. Обличчя бліде, перекошене. Сказав йому що він не схожий сам на себе. На що він відповів: "Подивись на себе!" Глянув в кишенькове дзеркальце, і себе не впізнав. Це було 29 липня 1941 року.
Наша гармата була без прицілу, і виготовлена ще за Царя Гороха, тому наводчик цілився заглядаючи в дуло гармати. В мої обов’язки, як установника головки снаряду, по команді командира гармати: "Бронебійний!" – подавав снаряд, а по команді: "Фугас!" – подавав снаряд, попередньо перед цим, викрутивши з нього алюмінієву головку.

Відступали через річку Інгулець і гармати за собою тягли вручну, бо коней повбивало. Коли почали переправляти гармату через річку, то вона загрузла в мулі, якого було в річці більше ніж води. Молоденький командир наказує тягти гармату, щоб не залишити ворогові. Такий металобрухт не потрібний нікому, а німцям і поготів з їхньою технікою. Командир дістав револьвер і почав кожному тикати під носа, погрожував, і кричав: "Тягни!"
Наводчик зняв замок від затвора гармати і закинув його в річку, пригрозивши командиру, що тут його в мулі і зариє.
Ми влились до піхотинців, бо наші функції, як артилеристів, на цьому закінчилися. Німці, що хотіли з нами, те й робили. Автомати в них висіли на шиях, пілотка за поясом, рукави засучені, сигарета в зубах, нас ганяють, як овець. Боляче на все це дивитися, аж до сліз, що ти на рідній землі голодний, брудний, небритий, патронів немає — ти безпомічний.
У піхотинців на З-х, 4-х одна рушниця, а коли попросиш собі зброю, то ще й отримаєш у відповідь матюк, а потім: "Єво убьют, ти возьмьош." Отака була 6-а армія, яку здав німцям командуючий армією Власов, улюбленець Сталіна.

27.
4 серпня 1941 року нас полонили в селі Панчівка Новомиргородського району Кіровоградської області і пішки гнали через Новомиргород, Златопіль, Шполу, Ховківку, Топильню, Козацьке, Багачівку й аж у Звенигородку. Дорогою, хто не міг іти, пристрілювали, інших гнали далі. Нас в одній колоні було близько 2000 осіб. В Звенигородці загнали в соковий цех винного заводу. Це приміщення було мале і не могло вмістити такої кількості людей, то нас так напхали, що підніми ноги і не впадеш. Ворота зачиняли натискуючи на них автомобілем. Люди задихались, кричали. Кругом цеху розставили каністри з бензином. Цех був дерев'яним. Зібралося навкруги багато людей, жінки та діти. Вони зрозуміли, що нас збираються спалити й підняли страшний крик. Під’їхала машина, офіцер похилого віку дав команду каністри прибрати, двері відчинити й частину нас випустити надвір. Дозволялось лише сидіти або лежати. Через декілька днів переселили в млин. Перед цим дали поїсти. Наливали баланду в котьолки, пілотки, жмені — у кого що було. Після цього били ззаду нагайкою і направляли на інший бік вулиці, щоб не надумали отримати вдруге. Ще через тиждень перевезли машинами в Білу Церкву, а потім у Фастів. У Фастові нагодували нас гречаним цвілим хлібом і тюлькою (зараз кажуть солоні анчоуси). Завантажили в товарні вагони, так тісно, що не передати словами і вивантажили аж в Польщі, місто Хелм. Коли звільнили вагони, то у вагонах лишився шар людських тіл.

Хелм – древнє місто з вузькими, кривими вуличками. На тротуарах нас зустрічало багато місцевого люду, в основному жінки. Коли забирали в армію, то нас не стригли наголо, це чомусь називалось перемінний склад. Старі жінки кидалися в стрій й шукали в чубові роги, бо деяких переконали, що у нас, радянських людей, ростуть роги на голові. Солдат з конвою підхопив одну жінку на руки і так нею кинув об паркан, що паркан завалився, а вона навіть не кричала. Що там було далі, невідомо.
Ми самі робили колючу огорожу, будували бараки, якраз була субота. В соборі святого Іоанна вдарив дзвін. Щось з нами зробилося незвичайне. Всі полоненні впали на коліна, обличчям до собору й почали хреститися, молитися. Молодь, яка не вміла хреститися, дивилася на старших, копіюючи їх. Хто знав "Отче наш", молився, а хто не знав зовсім ніякої молитви, лише весь час повторяли "Ой Боже ж мій, Боже ж мій." Це була така страшна картина, що ніякими словами неможливо ії передати (пишу, а з очей ллються сльози). Люди, як від жахливого сну прокинулися, бо вдарив в очі промінь надії, порятунку.
На другий день після обідні в соборі в табір прийшов митрополит з усім своїм штатом, щоб відправити Службу Божу в таборі. Лише відкрилися ворота, як всі полоненні впали на коліна й порачкували до митрополита взиваючи: "Отче, благослови." Це було щось страшне. Як морська хвиля, що ось змете все на своїм шляху, все потопить. Так вал із знедолених і зневірених людей посунув на батюшку. Німці й поліцаї стали стіною й давай зупиняти. Духівництво повернуло назад. Було багато сліз, плачу. На другий день виявилось, що поміж нами є представники культу, і їх забрали. Ходив поговір, що їх відправили в Україну служителями вцілілих церков.
(Далі буде)

Отак почалося наше життя в полоні. Страшний голод, побої, позаростали бородами, чуби аж на плечах. В кишені не маєш права цвях тримати, не те що бритву. Воші! Все волосся злиплось. Бруд. Сморід. Вдень помирало біля 400 полонених. За табором під лісом копали ями, і в кожну яму клали до 1000 трупів й пересипали негашеним вапном. Почалося людоїдство.
Ми склали пісню про хліб. Пишемо гасла "Хліб всьому голова, шануймо хліб." Ні, товариші комуністи, не так, не хліб всьому голова. Хліб це тільки фізіологічна потреба, засіб для існування людини, а голова всьому – совість людини.
В таборі був такий порядок. Якщо твій товариш був, чи партійний, чи адміністративний працівник і ти видаси цю інформацію керівництву табору, то його повісять, можливо розстріляють, а тебе обмиють, побриють й нагодують, одягнуть в поліцейський мундир і вже гарантія, що будеш жити. Так і було. Продавали. А були такі, що знає хто, коли, де, ким був, але не викаже. Сам помре з голоду, а не викаже. От, що всьому голова — совість. Майже щодня в табір приходили вербувальники. Пропонували йти служити розвідником, в армію Власова і т. д. (Власов перейшов на бік фашистів і скомплектував, так звану РОА, Російская Освободітєльная армія в 1,5 млн чоловік.) Погодишся – залишишся жити, але мало хто йшов на це, хоч жити хотіли всі.
Земля в таборі була перекопана на глибину 25 см. Все, що жило в цій землі: жучки, черв'ячки, хробаки – все було з'їдено. Прокинешся вранці а, біля тебе ліворуч труп, праворуч труп. Спочатку було страшно, а потім звик.
Сльози, хто його знає де вони беруться. Плачеш, і весь час думаєш про шматок хліба та про кухоль чистої води з своєї криниці. Часто снились сни про різдвяні та великодні обіди за батьківським столом. Їси з великим апетитом, а проснувся – повен рот слини, в шлунку пече.

Кожен ранок вишиковували на плацу і по команді струнко стояли одну годину. Ті, що фізично не витримували падали. Поліцаї відтягали їх вбік вбивали, роззували, роздягали, а тіла скидали в купу. До лівої руки прив’язували шматочок картону, на якому був написаний табірний номер полоненого. Номери записували в книгу реєстрації й по цих номерах списувались закатовані. Були німці і хороші люди, а були садисти. Німецький селянин чи робітник, вони так, як і ми не хотіли війни. Я зустрічав таких, що плакали жаліючись на свою долю й намагалися нам в чомусь допомогти: чи крихтою хліба, чи сигаретою, чи таблеткою вітамінів. Для них це було дуже небезпечно, бо якби узнало начальство, то їх або відправили б на фронт, або розстріляли. Були різні німці, так як і наші люди, були порядні, а були й садисти. Цих страшних людей породила радянська і фашистська диктатури. Між цими двома політичними системами була різниця, але лише в тому, що "наша" знищила свого люду в декілька разів більше ніж фашистська своїх людей. Голодом, розстрілами, депортацією в Сибір, цілими сім'ями, назвавши їх ворогами народу. Лише невідомо, якого народу? Засобів знищення людини дуже багато: повісити, розстріляти, заморити голодом, закатувати тяжкою працею... Всіх їх не перелічити — їх безліч. І так наш український народ пройшов цей увесь арсенал катувань. Чому? Час дасть на це відповідь...

28.
Група полонених організовувала втечу з табору. Дістали географічну карту Польщі з обкладинки шкільного зошита. Я не готувався до втечі, тому, що я стояв на двох милицях (по-російськи — костилі). Товариші по бараку мені довіряли. Карта зберігалася у мене. Ніхто не подумає запідозрити мене, бо я нездатний був до втечі.
В групі втечі був один з Вінниці на прізвище Задорожний. Прийшов до мене, попросив карту, щоб краще розібратись. Я дав. Він виявився зрадником, одніс карту в комендатуру. Приходить поліцай в барак. Оголосив: "Табірний номер 448344, пішли в комендатуру". Навпроти комендатури стояв Задорожний. В мене серце зайшлося. Допитували мене два німці – офіцери. Цей, що знав українську мову, був полоненим в першу імперіалістичну війну. Мені показують карту й кричать: "Твій план?" Я зрозумів — буде мені кінець. Я вибрав момент і закричав: "Де мої друзі? Де мій берег? Батька заслали в Сибір наді мною знущаються. Це мої друзі? Хто зі мною буде тікати? Що мене будуть у мішку нести? Мої ноги не годяться для втечі". Мене відпустили, а Задорожного посадили в карцер. При мені був даний такий наказ.
В Хелмі було два табори "А" і "Б". Я був в "А". Ми були поділені на команди по 250 осіб в команді. Над нами один поліцай слідкував за порядком. Він мав право полоненого побити і навіть убити. Коли проводились якісь "заходи", то поліція вривалась в бараки і починалась екзекуція. Чи били, чи вішали. Прізвищ ми не мали, а лише табірний номер. В мене був табірний номер 448344. Помирало в день до 400 осіб. Одні помирали, а свіжих щоденно підвозили. Коли хтось помре, то його роздягали й відвозили голого хоронити. Одяг і взуття дезінфікували й відвозили до Німеччини (так говорили). Коли хоронять, то запрягають людей свіжепривезених, ще не замучених, у великі вози, накладають на віз голі тіла і везуть до ями. В яму посилали полонених, які вкладали якнайщільніше трупи, щоб більше ввійшло. Тих, що вкладали, в ямі і розстрілювали.

Воза супроводжувало чоловік 4-5 німців з автоматами та поліцаї з нагайками. Одного разу коли привезли тіла до ями, один з покійників схопився і побіг у ліс. Німці і поліцаї так розгубилися, що не стріляли і не доганяли. Його подальша доля була нам невідома.

29.
Під новий 1942 рік табір почали розформовувати. У великі пульманівські залізничні вагони нас ватажили по осіб двадцять. Нагадаю, це була зима. Ми виснажені, на нас лише білизна, шинелі, пілотка, та на ногах дерев яні колодки. Ми сповзалися в купу, щоб хоч трішечки зігрітися, а коли везли в перший табір, в Хелм, то так напихали вагони, стояла спека, що підніми ноги й будеш триматися на вісу. Залишки табору були перевезені у Влдаву.
Місто Влдава розташоване на річці Західний Буг. Місто велике, як наш райцентр. Сам табір був розташований в бувшій кавалерійській частині літнього призначення. Казарми стояли не на суцільному фундаменті, а на окремих камінних опорах, тому по підлозі з краю в край гуляв вітер.
Ліжок (нар) не було, і ми спали на підлозі. Шинелі примерзали. Лягали рядом на правий бік з підігнутими ногами, тісно один до одного, а коли правий бік замерзне так, що задерев’яніє, то подається команда і ми відриваючи примерзлі шинелі перевертаємося всі на лівий бік. І так цілу ніч до самого ранку.
В конюшні селяни возами звозили картоплю, буряк, моркву, брукву. Це був харч для нас. Коли ці овочі засипали в котли на кухні, то їх не мили і не чистили, а вилами з кагату засипали прямо в котли. Після того, як роздадуть обід, ящиками і носилками виносять з котлів болото.
Ходили вночі на склади красти городину. І я ходив. Якось поліцаї і німці зробили засідку й вловили осіб мабуть з 50. Нас вивели на площу й поставили так, щоб видно було всім, як будуть карати "злодіїв". Поклали їх рядом, спинами догори. Били нагайками і дрючками. Коли б'є дрючком, то впоперек, щоб можна було одним ударом поцілити декількох.

Били по чому попало. По ногах, по спинах, по головах. Після екзекуції нас заставляли відтягати їх у ревір. Ревір – це таке приміщення, де людина доживає свої останні години чи хвилини. В ревір попав і мій земляк — односельчанин Бойко Андрій, а по вуличному їх звали Буци. Андрія я похоронив в душі. 3 ревіру в життя ніхто не повертався, а попадав в ту велетенську яму.
Траплялось, що людина не витримувала знущання, і прощалася з життям кидаючись на дріт огорожі, де її розстрілювала охорона.
Де б ми не були, поляки ставилися до нас чомусь вороже. Хто втече, обов'язково видадуть німцям. У Влдаві до нас часто навідувався "Український червоний хрест". Привозили нам малесенькі кусочки хліба і кусочки сала або сиру. Нас було дуже багато і на всіх цих подарунків не вистачало. Очолював "Червоний хрест" священик. Коли звернувся до Сталіна (Джугашвілі, він же Коба) з проханням надати допомогу полоненим, то той відповів: "У нас плєних нєт. Єсть только прєдатєлі Родіни". Дивно, чому така велика кількість зрадників? На 1 вересня 1941 року їх було вже 3,5 мільйона. Кого вони зрадили? .. А не ти їх зрадив?
Рядом з табором був лужок, і там кожен день дві маленькі дівчинки пасли корову, а недалеко село. Діти такого віку, як і мої Оля та Ліля. Я кожен день сидів і дивився на діточок та й плакав. Спостерігав, як вони завертали корову, рвали польові квіти. Це був основний об'єкт моєї радості і горя. Були дні, що їх не було на пасовиську — я дуже горював й чекав того дня, тієї години, коли вони знову з являться. Діти – це велика радість і велике наше горе. Вони й сум переливають у нас, і радість. Я не розумію, як живуть ті люди, які не мають діток.