Батько дуже любив співати. Їдемо полями, а він співає. Багато знав пісень чумацьких, наймацьких, бурлацьких, пісні про козаччину та гайдамаччину. Куди б не їхали, коли б не їхали, він завжди розказує про минуле, або співає. Це була моя перша школа. Він привив мені любов до рідного краю, до рідного народу. Мені здається, що таких батьків було небагато, а він не мав освіти. Він жодного дня не був у школі й не вмів читати і писати.
Я пішов на вулицю раніш належного, тобто, зразу попав у групу старших. А сталося це так. На містку біля ставка зібралися старші хлопці й почали співати. Виводити не було кому, бо хуторянський Гриць, перший співак в компанії, не вийшов на вулицю, захворів. Співати хочеться. Співають, а я збоку потихеньку підтягую. Почули! Хто це? Схопили мене та всередину гурту, і пішла пісня! Хлопці сказали, що я краще виводю, ніж Гриць. Коли Гриць знову з’явився на вулиці і взнав, що в нього є конкурент, то хотів мене побити, але хлопці не дозволили.
І так я пішов на вулицю раніше часу. Марко Пилипівський гарно грав на балалайці. Я йому дуже заздрив і мені дуже хотілося мати балалайку. Батько уважив моє прохання і дав мені три карбованці. Я пішов у село Сердегівку, де дядько Шевченко робив балалайки, гітари, мандоліни і мандоли. Я прийшов і допитався, де цей дядько живе. Виявилося, що балалайка коштує 3 крб. 50 коп. Що робити? 50 коп. – це гроші, а де їх взяти? Йти додому без балалайки я не міг. В тому ж селі жили свати по старшій сестрі Одарці. Вони мені позичили 50 коп., і балалайка була вже в моїх руках.

Ввечері вийшов з нею на вулицю. Марко балалайку похвалив, але відмовився показати, як грати "Сербіяночку" і, як на зло мені, грав її увесь вечір. Але, коли Марко випробовував мою балалайку, він її настроїв і цим самим допоміг мені. Я запам’ятав, як звучить "Сербіянка". На наступний вечір я вийшов на вулицю, сів від Марка на певній відстані і заграв "Сербіянку". Марко жахнувся. Хто це? Я встиг втекти, бо була б моя балалайка на моїй голові розлетілася. Марко був високий, обличчя понівечене віспою, від мене значно старший. На ту вулицю я не ходив, а на своїй навкруг балалайки гуртувалися хлопці і дівчата. Танці були до впаду. Навіть йшли об заклад, хто кого перетанцює, чи переграє. Я залишався переможцем. Хіба тоді були такі танці, як зараз? Та тоді так танцювали, що земля горіла під ногами. Зараз такі танці, що можна перетанцювати любого музику, бо не танцюють, а човгають ногами, як дохлі.
Далі буде

Пані Лесю, чому пауза? Рідня копірайт качає, чи Ви сумніваєтесь? Це дорогоцінні спогади талановитого Українця, і мало важить, що правнуки погані такими текстами мало цікавляться. Піна спливе, сміття вимететься, все безплідне вимре, а золоті зерна неодмінно зійдуть!
Сійте. Це той продукт, який від ділення не зменшується, а зростає.

Та я друкую живцем. А цими днями трохи роботи було - очі втомлюються. Нині-завтра продовжу. Дякую, що читаєте!

Зупинилася на "танцювальній" темі, а тут якраз учора і приклад з'явився.
Орендуємо ми кімнатку в приміщенні обл. філармонії. Прийшла до мене на урок дитина 6 років з мамою. Стоїмо на подвір'ї, а з відкритих вікон чути репетицію Гуцульського ансамблю пісні і танцю: спів, вигуки, тупіт - запальна коломийка.
Дитя запитує:
- Мамо, а що там таке?
- Люди танцюють.
Дитя здивовано:
- А хіба під таку музику можна танцювати?..
От вам і плоди! - майбутнє покоління.

Продовжу дідусеві спогади.

Почалася індустріалізація країни. Організовувалися СОЗи (товариства спільної обробки землі), ритм життя села порушився. Комсомольські організації входили в силу в селі, завойовували авторитет серед молоді. Почалася боротьба проти церкви та проти куркулів. Село розділили на куркулів, середняків та бідняків. А потім пішли підкуркульники та інші вороги народу. Кожен промах радянської влади в тодішньому житті списувався на попів та куркулів – цебто класових ворогів. Насувалась чорна хмара. Вулиця почала замовкати. Сусідська Яринка попросила в мене на день балалайку додому. Ввечері додому прийшов п’яний Яринчин брат, спитав, чия балалайка, об ріг стола вдарив, і в руках залишився лише гриф.
Хлопці: Шабатурів Володя, Бушкевич Стась, Совгиря Олексій і я вирішили їхати на Донбас. Мій батько не суперечив. Він зрозумів, що я спадкоємцем не буду, бо життя в селі пішло іншим руслом, і він дав згоду на мою поїздку. Тоді вся молодь, особливо хлопці, рвалася з села. Хто приїздив з Донбасу, то на них були хромові чоботи, кожані хромові куртки, костюми – про що в селі і мріяти не могли. Тоді паспортів не було. В хлопців і в мене були довідки, які видавала сільрада для вступу в навчальні заклади. На роботу, як нема 18 років, то не брали. Такий був закон. Ми мали по 16 років. Житнім хлібом та круто звареним яйцем вивели написи в довідках і по добавляли по два роки, щоб взяли на роботу. Це було 1928 року.
Приїхали в Риково (Донецьк). Біржі праці ще існували, але такого затору робочої сили вже не було. Пішли ми на шахту Смолянка. Нас зарахували "одгрьобщиками", цебто відгрібати від забійника вугілля, щоб він міг нормально працювати, але ми не знали, що це за професія, що ми будемо відгрібати і для чого. Дядько похилого віку завів нас в дуже брудне приміщення. Щось мигнуло й з-під землі з’явилися люди. Боже, які страшні. Лише зуби та очі блищать. Коли вони вийшли, то дядько дав нам команду зайти в кліть. Так звався цей підйомник.

Ми полякалися і спитали: "Це туди?" і показали рукою вниз. "Так! Сьогодні я ознайомлю вас з роботою, а завтра приступите до роботи". Я сказав, що не хочу туди, за мною хлопці заявили, що й вони не хтять. Як виявилось, це був майстер дільниці. Він привів нас в контору, видав нам наші довідки, а потім по потилиці і вигнав з контори.
Вечір. Насувається ніч. Де спати? Відчувається велика втома. Ми вийшли за місто, вже стемніло, забралися на пустирі в бур’ян й полягали спати. Ранком нас розбудив якийсь товариш. Вийшло так, що наше лігво було над стежкою, якою ходили навпростець. Оцей товариш і набрів на нас. Коли він познайомився з нами, то запропонував влаштувати нас на роботу. За 9 км від міста був хутір. Звався Червоний. На тому хуторі був тваринницький радгосп та цегельний завод. Вони відмежовувалися один від другого великим ставком. Цього товариша звали Василь. Він привів нас на цегельню, і ми там влаштувалися тачко возами. Тачкою возили місяну глину до формовщика, який формував цеглу. На другий день Совгиря Олексій та Бушкевич Стась втекли, а я і Володя Шабатура залишились. Жили ми в дощатому бараці без стелі, лише покрівля. Навіть вгорі літали горобці. Мух стільки було, що коли пішли заморозки, то їх по вуглах були купи, ніби сиділи рої бджіл. Хлопці брали в рот гас і пирскали на горівший сірник. Мухи падали додолу. Ліжка були з дощок. В головах були трошки підняті дошки для подушки. Постіль? Великий мішок, напханий соломою, і все. Ні простині, ні одіяла, ні подушки. Столова перед бараком, з обаполів збита будка, в якій розміщалась кухня, а біля тієї кухні були столи, кілки забиті в землю, а на них нестругані дошки. Лави такі ж самі. Повариха тьотя Куля. Це була дуже товста тьотя, а одяг на ній від бруду хромовий.Харчування обходилось 20 крб. у місяць. Їжа. Побільше були макарони та супи з яшної чи пшоняної крупи.

Ой, я і забув! А в бараці жили ще й клопи. Це було перше страхітливе знайомство з ними. Кажуть, що є на світі класові вороги, то дрібниці проти ворогів – клопів. Оце ворог!
Праця. Лежала ціла купа поламаних тачок. З них треба було вибрати цілу, щоб можна було нею возити місяну глину, від барабана до формовщика. Возити потрібно було по дошках-ходках. Перший мій рейс. Наклали мені глини, і лише я рушив з місця, як тачка перекинулась. Я почав вкидати глину в тачку. Лопата так залипла, що працювати нею неможливо. Поки довезу ту глину до формовщика, то декілька раз тачка перекинеться. Увечері я ледве дійшов до барака. Як все боліло! До такої тяжкої роботи я не привичний, та я ще молодий, робота ця не по мені. Коли товариші оглянули мою тачку, то виявилось, що в неї колесо дуже далеко спереду, і вся вага була на руки. Підібрали іншу тачку, у якої колесо було під тачкою. Вся вага лягла на колесо, лише вмій тримати рівновагу. Це набагато полегшувало роботу. Руки ставали довшими, а плечі нижчими. Надмірне навантаження на руки й на все тіло, а також оте браточкове мать перемать, та в Бога, Христа. В животику щось "неудобоварімоє", і я через три місяці був відвезений в інфекційну лікарню. Захворів на брюшний тиф.
(Далі буде)

Як пізніше дізнався, я лежав, втративши свідомість, при температурі 41,2 градуса десять день. Вижив. Оте "навмируще" лишилося жити. Коли я прийшов до пам’яті, то не знав, де я і куди попав. Стеля біла, стіни білі, постіль біла. Навіть подушка є. Мені медсестра розказала, де я і який сьогодні день, місяць, число.
Я знав, як дома за мене журяться. Тато і мама горюють, мучаться. Мама вголос плачуть. Я завжди писав, що мені добре. Їсти є що, квартира хороша і все в порядку. Тепер я писав з чистою совістю, що у мене все добре, але не писав, що я в лікарні. Мій товариш Володя сповістив додому, що я хворий. Матері зустрілись в кооперації, і моя мама все взнала і поїхала до мене. Влаштували нам побачення. В вітальні довгий стіл. Мама сидять в однім кінці столу, а я в другім. Сестра чергує. Мама хочуть мене пригорнути, а сестра не підпускає, тому що хвороба інфекційна. Я мав жалюгідний вигляд. Голова облізла, лише пушок на ній, брови теж. Мама привезла багато яблук, а яблука… Які то були яблука! Великі та різних сортів. Мама віддали яблука медперсоналу. Це стало відчутно, бо в той же день мене помили. Прийшов перукар і в ліжку мені побрив голову. На душі легше, мама перед очима. "Мамо! Передайте татові, що я скоро видужаю і приїду додому". Мама поїхали, а здоров’я ускладнилось. Ускладнення пішло на легені, через місяць на ліву ногу.
Пролежав я в лікарні три місяці. Виписалось нас з лікарні двоє. Пироженко Іван з Брянська та я. Коли ми вийшли з лікарні, то на ґанку попадали. Свіже повітря, сонце, взагалі різка зміна умов. Сестри і санітарки тягнуть нас назад у лікарню, а ми опираємось, не хочемо вертатись. Ну, я думаю, що нас кожен зрозуміє.

Пироженко поїхав додому, а я до місця роботи. Одержав зарплату, лікарняні і добрався на залізничну станцію, щоб їхати додому. Я лише входжу в двері залу чекання, як в розпачі пролунав жіночий голос і весь час наближався до мене. Вияснилось, що це моя сестричка Марфа. Мене вдома не дочекались і послали її по мене. Коли вона приїхала в лікарню, їй сказали, що я виписався. Вона не повірила. Йшла десь там мимо кладовища (а Донбас був дуже багатий на них), побачила свіжу могилу, впала на неї, накричалася й прийшла на станцію, щоб їхати до старшої сестри Одарки, яку вже тоді доля вигнала з села. Для неї це була страшна і радісна несподіванка. Вияснилось, що додому їхати не можна, бо доми немає.

9.
Поки я був у лікарні, батьків розкуркулили. Прийшли дуже пізно ввечері. Мама вже лягла спати, її вигнали на двір в одній сорочці. Заборонили заходити в повітку для скотини, щоб якось зігрітись. На цей час і повітка, і скотина стали вже колгоспними. Мама нріли ноги на купі гною, це вже була пізня осінь. Сусіди не зразу винесли їй щось накинути на себе – боялись попасти в під кулачники. Батькові приставляли наган до голови. Вимагали золото. А він його ніколи навіть у руках не тримав. Забрали все.
У мого батька було три брати. Брат Юрко перед революцією з сім’єю виїхав на землі в Сибір. По дорозі їх пограбували і вбили. Зостався тільки один син Федір, бо був на фронті імперіалістичної війни. Повернувся з війни до дядька Мокія, мого батька. Йому нікуди було більше йти. Працював, як і всі члени сім’ї. В селі навіть діти виконували посильну роботу. Під час розкулачення його було признано наймитом, що збільшило "вину" батька як куркуля. Коли батька й маму вигнали з хати, вони пішли жити до Надіжди, маминої сестри.

Так як нам з Марфою в село їхати немає куди, їдемо до Одарки в Єнакієво. Взяли квитки. Підійшов поїзд, і ми сіли. Їдемо довго. Треба, щоб і Єнакієво було, а його немає. Питаємо, чи скоро буде Єнакієво, а дідусь кондуктор говорить, що через один прогон буде Волноваха. Ми поїхали в зворотньому напрямі. На станції Волноваха чекали поїзда одинадцять годин й поїхали назад. Сестричка весь час плакала, відчуваючи свою вину, що я хворий, а вона так не допильнувала наших мандрів. Коли ми приїхали в Єнакієво, то я написав скаргу всеукраїнському старості Петровському про те, що мого батька незаконно репресували. Це якраз співпало по часі з виступом Сталіна в "Правді" з статтею "Головокруженіє от успєхов", де він нібито засуджував поспішне розкуркулювання. Виїхала робітничо-селянська інспекція, розслідували справу і батькові вернули хату, а за майно батько не схотіли клопотати, щоб не накликати ще більшої біди. Майно розтягли керівники. Бог з ними. Тато мій вийшов з великої бідності, а опинився серед класових ворогів.
Коли я через місяць прибув в село, то застав маму на печі, плачуть, а батько на лежанці. Під ними ні ряднинки. Сусід прийшов з сільської ради і сказав: "Прийшла телеграма в сільраду". В ній сповіщалося про мою смерть, а я з’явився на порозі живий. Ну й везе ж. Я невмирущий. Сусіди, а також рідня помагали продуктами і одягом. Страшніше втрати всього нажитого великою працею майна для батька було те, що його оголосили ворогом. Ми й зараз вивішуємо плакати – призиваємо: "Шануйте хліб!" Це вірно. Але в першу чергу потрібно шанувати хлібороба, а ми з нього зробили бидло, ворога народу, та на каторгу, та під кулі. Порою просто кричати хочеться.
(Далі буде)

10.
Побув я з місяць вдома і знову виїхав в Донбас, але вже не сам, а з татом. Приїхали в Єнакієво до Одарки. Григорій Степанович, це наш зять, та сестричка, та троє їхніх дітей, то вже п’ять душ. Їхні друзі: Бесарабець Гадіон з дружиною та трьома дітьми, Плаксій, забув як звуть, з сином Василем та ми з батьком. От зібралося нас 14 осіб в кімнаті 16 квадратних метрів. Дітей клали на єдине дерев’яне ліжко. Клали впоперек, а ми на підлозі. Ряд лягало головами під ліжко, а решта по підлозі, де хто як ухитрився. Коли вночі з’являлась потреба вийти, то лізли обережно рачки, щоб не наступити комусь на голову. Вдосвіта ми всі розходились, а пізно ввечері збиралися на ніч.
Плаксій Василь від мене на кілька років старший і знав столярну справу, а в мене ніякого фаху. Ми влаштувалися на роботу в центральну електромайстерню столярами. Коли нас технорук питав: "Котрий з вас кращий майстер?" - то ми відповідали: "Обидва". Василь був призначений старшим, бо він і віком був старшим, ростом високий. На пробу нам дали зробити з фанери шафу для інструменту токаря. Мабуть за нашою роботою спостерігав технорук Микола Миколайович Лагерев. Василеві призначили зарплату 120 крб. в місяць, а мені 100 крб. Кожен місяць росла наша зарплата на 20 крб. Інструментом користуватися я не тямив. Пальці побив, порізав. На руках рани. Чорний лак та ізоляційна стрічка – це були засоби лікування. Я почав дбати про інструмент, бо в мене його не було, а в майстерні лише інструменти по металообробці. Квартиру знайшли приватну на Єнакієвському виселку, який прилягав до шахти "Червоний профінтерн", де й була майстерня. Ми жили в кухні на підлозі. Йшли на роботу на шість годин ранку. Вставали о половині шостої. Так звикли до шахтного гудка, що було відкриєш очі, а тут і гудок на половину шостої.

Так той гудок запам’ятався, що пройшло дванадцять років і гудки були вже заборонені, а я, бувши в Маріуполі (возив дітей на екскурсію), як почув гудок пароплава точно такого тембру, як був на шахті, здригнувся й на мені виступив холодний піт.
Попрацювавши рік, я навчився трохи володіти інструментами. Приїхав майстер модельної справи. Його було звати Григорій Дмитрович Паліївець. Побудували під модельну столярну майстерню приміщення. Г. Д. поробив столярні верстати. Ми на нього дивилися, як на святого. Він вмів все робити і, як людина був нам з Василем, наче рідний батько. Навчив нас користуватися токарним станком по дереву, лучковою пилкою, циркуляркою. Я кожен день учився читати креслення, а також креслити самому. Я вперше почув такі терміни креслення, як пунктирна та контурна лінії і т. п. Взяли в майстерню ще трьох дядьків: Празукіна, Сухіна, а третього забув, такий старий – погана була людина. Сухін і Празукін були хороші люди. Празукін навіть робив баяни. Після роботи використовував виробниче устаткування. Йому ніхто не забороняв. Г. Д. вчив нас полірувати. Я вже робив нескладні моделі, а Василь ішов вперед. Одно лише йому заважало – це дуже мала освіта. Ожили ми трошки. Батько мій влаштувався нічним охоронником на конюшню райхарчопрома. Скотина, збруя, вози – це була його стихія. Їздові його дуже поважали. Він не звик сидіти, склавши руки, і цілу ніч то збрую ремонтує, то возам мастить колеса, а може і підремонтувати воза. Він завжди приносив додому продукти. Була карткова система. Їздові розвозили продукти і мали можливість віддячити батькові.

11.
В нашому селі була лише чотирирічка, яку я закінчив. Батьки сіл Терешок, Сердегівки та хутора ховківки вирішили за свій рахунок організувати в старій дяковій хаті п’ятий клас. Я сидів на останній парті з Володьою Григоровичем, сином нашого священника. Він був малий, худий, а який розумний! Він розв’язував такі задачі, які не міг вчитель. Та то і вчитель був… аби. Артем Антонович – батько Володі, був священником в нашій церкві. Людина обдарована, яка створила чудовий хор при церкві. Моя мама і сестри Одарка та Олександра співали в тому хорі. Крам церковної програми звучали твори Леонтовича, Лисенка. Навіть "Вічний революціонер" М. Лисенка. Отець Григорович був автокефалістом. Його примусили перед усією парафією відректися від бога, релігії, а то були б розстріляли. Він виїхав із села з Володею і старшим сином. Я закінчив п’ятий клас дома, а в шостий пішов в село Топильня. Коли було тепло і сухо, ми ходили пішки. Мені від дома до школи було 10 км. Йти треба було мимо лісу. Хлопці та дівчата йшли в школу, а я в ліс. Там проводжу час, поки не починають повертатися зі школи діти. Тоді і я іду додому. Коли наставали осінні дощі, багнюка, а там і зима, то батьки наймали для нас квартири. Нас було на квартирі троє: я, Совгиря Петро, Коваленко Андрій. Коли весною погода налагоджувалась, ми знову ходили пішки до школи. Я закінчив шість класів і то з натяжкою. На осінь була українська граматика та геометрія. А хто її готував, коли в навчальному році я не хотів вчитись. А то ще літом? Дудки. Перший, другий і так до п’ятого класу я закінчив дуже добре, а потім не схотілося вчитись, як хтось поробив, як кажуть в Терешках.

12.
І от я працюю в майстерні. Діло в мене йшло на лад, але душа до цього ремесла не лежала, хоч і вчитель в мене був відмінний. Він було розказує, як він воював в Першу імперіалістичну війну, був в полоні у німців. Бачив німецьку революцію. Як це цікаво, коли він було розказує. А вмів.
Одного разу він мене попросив, щоб я зробив шпаківню для одного начальника. Це після роботи. Г. Д. дав мені креслення, а сам в конторці сидів і оформляв наряди на зарплату. Я роблю шпаківню. В майстерні тихо, нікого немає. Затягую пісню:
Нас немало виступало,
Аж дванадцять косарів.
Косим клівер, косим трави
На колгоспній землі.
Г. Д. почув, відхилив двері і слухає мене. Коли я закінчив, він підійшов до мене й промовив: "Мишко! Це не твоя професія. Твоя професія – музика". Він зробив мені бандуру на 38 струн.
Вдень на квартиру прибігає його синочок Толя й говорить: "Ідіть до нас, тато сказав". Це для мене закон. Команда Г. Д.! Я пішов з Толиком. В хаті я застав чотирьох богатирів. Довгі пишні вуса, чубаті, у вишитих сорочках, в чоботях. Коли я зайшов у хату, Г. Д. сказав: "Оце він". Я зрозумів, що говорили про мене. Вони попросили заспівати і я заспівав. Тоді найстарший з них запропонував: "Так от, Мишко, кидай свої фуганки (а я вже мав четвертий розряд модельника) та їдемо з нами, з нами козаками". Виявилося, що це учасники капели бандуристів УРСР та їхній керівник Кабачок Володимир Олександрович.
Я не міг кинути роботи, бо був страшний голод. Як настала весна й пішла пара з землі, батько поїхав в село, сказавши: "Помру, та на своїй землі". Так і трапилось. Мій тато, Мокій Михайлович, помер у голодному 1933 році в селі Терешки від паралічу. На той час йому виповнилось 68 років.

Мама залишилася в Одарки, яка тоді вже мала власну хату в місті Єнакієво. Сестра Марфа вчилась в Уманському плодово-ягідному інституті. Єдиний рятунок для батька і сестри був я. Купував хліб на базарі, сушив сухарі і посилками відправляв в Умань та в Терешки татові, поки той був живий.
Бандуристи, яких я зустрів в Г. Д. були основоположниками державної капели бандуристів УРСР. На Полтавщині є райцентр Кобиляки (Г. Д. родом відтіля). Паліївець Г. Д. був великий майстер. Зробив чотири бандури, підібрав товаришів: Кабачок В. О., Капустянський, решту прізвищ я забув. Навчив їх грі на бандурі, і цей маленький колектив виступив на міській, а потім і на районній олімпіаді художньої самодіяльності. З районної на обласну в Полтаву, а з Полтави на республіканську в Харків. Тоді це була столиця України. Харків запропонував цим молодим бандуристам (молодим по фаху) стати професіоналами. Забезпечив їх квартирами. Вони забрали в харків свої сім’ї. Біографія цього колективу цікава і тяжка.

(Далі буде)

13.
Як був час, що мені не хотілося вчитись, так і прийшов час, що захотілося. Організовувались вечірні курси по підготовці на вечірній робітфак. Денний курс робітфаку був трьохрічним, а вечірній чотирьохрічним. Робітфаки давали середню освіту, щоб можна було поступити до ВУЗу. Підготовчі курси я закінчив дуже успішно. Нас було два хлопці і дівчина, яких забрали на перший курс робітфаку. За відмінне навчання та успішну працю на виробництві мені видавали на карточку хліба не 800 грам, а один кілограм і пропуск в їдальню для інженерного персоналу. Таким чином у мене створилися ще кращі умови, щоб допомагати рідним. Вибивався з сил. День працював в цеху, ввечері вчився, а вночі готував уроки. Був комсомольцем, мав навантаження по комсомольській лінії – робочий контроль в одному з продуктових магазинів.
На початку тридцятих років стояло питання залучати до партії кращих фахівців виробництва,особливо інженерно-технічних працівників. За Г. Д. закріпили одного величезного балбеса, щоб його просвітив і умовив подати заяву до партії. Цей просвітитель приходив у модельний цех, просиджував у Г. Д. по годині і більше, вів теревені. Г. Д. не витримав, розсердився, схопив фуганок і так вирядив цього просвітителя, що він більше не приходив.

На відкритих партійних зборах в електроцеху питають одного молодого токаря "Чому ви не хочете поступати в партію?" Відповідь "Мені дружина не дозволяє". Знову гикавка, знову сміх. Прийшла черга до Г. Д. "Товариш Паліївець, чому ви не хочете поступати в партію?" Відповідь "Я не хочу бути затичкою до тієї бочки, якою возять нечистоти". Аудиторія заціпеніла. Президія збори припинила.

14.
1933 рік. Я закінчив лише два курси вечірнього робітфаку і вирішив поступити на третій курс денного робітфаку при будівельному інституті в місті Запоріжжі. Був великий конкурс – десять вступників на одне місце. Інститут мав їдальню з трьохразовим харчуванням, давали 800 грам хліба на день, мали велике городнє господарство. Інститут на той час займав друге місце по Союзу по всіх показниках, і тому був великий конкурс вступників.
Екзамени були з трьох предметів: українська мова письмова і усна, історія та математика. Оцінки були такі: ДПГ (дуже погано) – одиниця, ПГ (погано) – двійка, ПС (посередньо) – трійка, Д (добре) – четвірка, ДД (дуже добре) – п’ятірка. Українську мову та історію я здав на ДД, а математику не здав. При здачі екзаменів був такий порядок: великий довгий стіл, за столом сидить викладач, з правого кінця столу один вступник, з лівого – другий і один – навпроти. З собою заборонялось заносити книги, зошити. На столі – папір і олівці. Кожному давалось по три різні задачі. Коли я подивився на своє завдання, то зрозумів, що цих задач не розв’яжу, скільки б я тут не сидів. Як опісля я узнав, то були десятичні дроби, а я не знав, що таке було на світі. На тому листочку, на якому я мався розв’язувати задачі, написав: "Пробачте, не знаю, як Вас звуть і по батькові. Я цих задач не розв’яжу, але я так хочу вчитись, що як буду студентом Вашого закладу, то Вас не осоромлю". Дав цю писанину вчителю. Він прочитав, уважно подивився на мене і заховав відозву в свій записник. "Ви вільний". Я вийшов. Нас було четверо з "Красного профінтерна". Я розказав своїм товаришам, як здав математику і що збираюся їхати додому. Вони попросили мене почекати, поки закінчаться екзамени, щоб поїхати разом. Я ще днів два купався в Дніпрі.
І от вивісили списки – результати екзаменів. Список зарахованих невеликий – 90 осіб, а список не зарахованих – 810. Всі тиснуться до першого списку, а біля другого я один. По алфавіту знайшов літеру "М". Кілька разів проглянув, а мене немає. Підбігає один з товаришів, та кулаком мене в бік: "Гад, придурювався, що математики не знаєш. Тебе прийняли, а нас ні". Зі мною щось таке сталось, я, мов божевільний, став сміятись і плакати. Додому я їхав один, а товариші геть відвернулися і поїхали самі. Моїй радості не було меж. Люди дивилися і думали, що я хворий.

15.
От прийшов час навчання. Математику викладав професор Орлов. Дуже хороша людина і вчитель. Пройшов місяць і я отримав ПГ – два. Через неділь дві я отримав ПС – три. Професор чомусь звернув на мене увагу і зазивав після уроків до себе додому. Його дружина нагодує мене, а тоді він зі мною займається. Нас в гуртожитку жило в кімнаті чотири студенти. Десь під кінець січня 1933 року приїхав до мене Г. Д. Паліївець. Він втік з Донбасу тому, що його там переслідували. Я віддав Г. Д. ліжко, а сам спав на столі. Г. Д. влаштувався на заводі авіамоторів модельником.
Налагодилось моє життя. Я мав все, що хотів. Вчився, працював день і ніч. В мене було багато друзів. Викладачі до мене відносились дуже добре. Чому? Та мабуть тому, що у навчанні я весь час ішов на "крещендо". Всі предмети були ДД, цебто п’ять. Математика була в кінці першого семестру Д, цебто чотири.
Початок другого семестру, урок з української мови. Викладач Степаненкова, на жаль забув ім’я та по батькові. З уроку мене викликають до директора. Директор вручає мені довідку, з такого-то по таке-то навчався в Запоріжському і т. д., і сказав, що я не студент і відраховуюсь з інституту, як син класового ворога. Лише вийшов від директора, як покликали мене в комітете комсомолу і відібрали квиток. З комсомольського кабінету закликали в військово-обліковий стіл. На військовому білеті навкіс, на першій сторінці написали червоним чорнилом "кулак".
Повернувся на урок. Я сидів за першим столом навпроти вчительки. Вона подала мені записочку: "Махиня, що з вами?" Я відповів:
В бурунах хвиль життя бурхає,
Реве і б’ється в береги,
І розбиває, що схопило.
І вороги, й не вороги –
Усе пропало.
І я гойдаюсь, мов травинка,
В бурунах життєвих,
А де пристану, я не знаю,
Бо ще не видно берегів.

Степаненкова була доцентом і всього на два роки старша від мене. Прочитала мою писанину і внесла корективу в четвертий рядок. У мене було написано "І вороги й не вороги", а вона написала: "Чи свій близький, чи вороги". Після лекції вона зазвала мене в окрему порожню кімнату і розпитала, в чому справа. Я вже не студент. Завтра мали давати стипендію, я вже не отримаю. Пропуск в їдальню відібрали, з гуртожитку вигнали. Що робити? Йти до Дніпра й здавати звіт? Рядом з страшним злом завжди йде добро. Все життя побудоване на протилежностях. Вчителі хімії, біології, математики та Степаненкова склались по кусочку хліба, до хліба грошей і сказали: "Їдьте додому, виправте оце становище і вертайтесь на навчання".

Л. С. Друкую оце вже давно прочитане і, неначе по-новому прочитую всю історію. Комок у горлі. Чому не давали жити чесним людям? Чим завинили вони? А зараз - знову війна! З ким? Навіщо? Коли вже моєму трудящому народу дадуть спокій і можливість працювати на рідній землі, щось робити для цього і ростити діточок? За що мій невинний народ так страшно покарано? Стаю атеїсткою і не вірю вже ні в якого бога! Для мене бог - це Україна і її справжній народ, той що зберіг традиції, той що працює, не зважаючи ні на що.
Друкуватиму далі.

16.
Що зі мною трапилось? Батькові, як я писав вище, повернули права й хату. І раптом я знову став класовим ворогом. В нашій сільраді працював секретарем Шерстюк Арсень. Залицявся до моєї сестри Марфи. Вона була красива дівчина з довгою косою. Сестра дала йому одкоша. Коли підійшов мій рік призову в армію, то військовий стіл запросив про мене дані в сільраді. Шерстюк від злоби помстився на мені. От і весь секрет. Приїхав я в Єнакієво до сестри Одарки. В цей час приїхала сестра Олександра з Хабаровська, де її чоловік відбував покарання. Моя мама та нас троє дітей, та Григорій Степанович Коренюк (чоловік Одарки – яка це була розумна та щира людина). Посідали і прийняли рішення. Мені і Олександрі їхати в село і вирівняти оцю криву часу, щоб хоч трішечки жити так, як люди. Так і зробили.
Десь під кінець березня 1934 року одержав листа від товариша з Запоріжжя. Олексій пише, що будівельного і педагогічного інститутів не стало. Не стало газети "Пролетар Дніпробуду" - все зникло за одну ніч. Вся професура, лектура, студенти старших курсів, які вчились навідмінно, працівники редакції газети за ніч були заарештовані і кудись вивезені. Лише через два тижні почала виходити газета "Днєпровскій пролетарій" російською мовою.

п. Лесю, матеріал безцінний. І це найліпше, що Ви можете зробити зараз, у черговій смертельній сутичці з Ордою. Не зброя американська нам потрібна, а знання.

17.
Залишився я в селі. Поселилися ми в хаті нашого батька. Копали город лопатами, бо в колгоспі ми ще не заробили, щоб нам виорали. Присадибна ділянка мого батька 0,46 га, а сестриного чоловіка ),75 га, і оці дві садиби ми з сестрою скопали лопатами. Рідня та сусіди помагали харчами, посадочним матеріалом.
Якраз ми покінчили з городами, я простелив піджак під бузком на городі і заснув. Чую, хтось штовхає мене в бік: "Вставай". Коли я прокинувся, то побачив, що наді мною стоять троє озброєних людей з гвинтівками. Привели мене в сільську раду, де вже сиділи заарештовані. Тітка Степанида, яка мала щось більше, як п’ятнадцять дітей, її прізвище Колісник, та дядьків чотири, та з хутора Ховківка Порохняк Федь, хлопець зі мною одноліток. Коли розвиднилось, нас погнали строєм під охороною чотирьох вартових на Ховківку, з Ховківки на Лозоватку, а з Лозоватки на Їгорівський радгосп і зачинили на горищі зерносховища. Там уже було багато людей. На другий день вранці охоронник взяв нас трьох й пішли на склад отримувати мішки. Набили їх соломою – це буде постіль. Дали клубок шпагату зашивати ці малі солом’яні перини. Я потихеньку потяг ще один клубок шпагату, щоб зсукати мотузок і організувати втечу. З горища було три виходи. Там, де була драбина, цілу ніч стояла варта, а там, де не було драбини, і досить високо від землі, обклали боріньми вверх зубцями, щоб не стрибали. От я і вирішив сплести мотузка, спуститись між боронами й втекти. Мотузок можна було сплести, лише зачіпаючи за великий палець ноги. Такий мотузок був дуже короткий і потрібно було сплести декілька, а тоді зв’язати, щоб була відповідна довжина. Це була ніч з 30 кітня на 1 травня. Начальство та охорона серед двору поставили столи і цілу ніч випивали, співали і танцювали під гармонію.

Охоронники змінилися. Заступив п’яний, а попередній, очевидно, пішов пити. Десь за північ все затихло. Наш охоронник зліг біля дверей на стіл і заснув. Дуже хропів, а рушниця стояла біля нього сперта на стіл. В мене з’явився план. Тікати. На плечі накинув піджак, під пахву взяв черевики (якщо їх можна було так назвати), щоб не стукали, і потихеньку пішов до дверей. Прийшов до вартового. Хропе, аж горище трясеться. Потихеньку по драбині вниз, а вона ж, господи, як вона заскрипить! Та вдень, як нас одночасно стільки було людей, вона не скрипіла. А зараз? Спустився вниз, а може тут на дворі іще є охорона? В голові виник план. За рогом приміщення був туалет і я пішов туди, аж там хтось сидить. Коли заглянув туди, то мене той впізнав. "Це ти, Махиня?" - "Я, а ти хто?" - "Я Ткаченко Серафим з Мар’янівки. Що будемо робити?" - "Тікати. Як ти вийшов, що я увесь час слідкував за дверима і не бачив тебе?"
Ми побігли. Напрямок на село Іскрене. Поле виоране, бігти страшно важко. Серафим чомусь падав. Піднялась стрілянина, крик: "Стій!" Собаки були прості і не навчені. Чую, хтось мене наздоганяє. Зробилось ще страшніше. На щастя, той, хто біг, перегнав мене і пішов вперед. Я зрозумів, що це Серафим. Я набрів на стежку, але зараз же звернув в ріллю, бо так ноги били в землю, що почало колоти з спини аж у голову. Досвіток. Сходив місяць. Такий великий, що я такого ще не бачив. Попереду хтось виглядає з сухого бур’яну. Я вже йду помалу. Сили немає, розніс її по ріллі. Я зразу злякався, коли побачив когось попереду, але зробилось так байдуже, що жити не хотілося. Я подумав, що це оббігли кругом охоронники і зробили засідку. Підійшов ближче, то був Серафим. Розказує, що як біг, то впав у канаву. Канава ще з часів панщини. Поміщицька земля була окопана.

Відпочили, вже розвиднилось. Пішли попід селом поза городами. Йшли і підбирали двір, щоб він був бідний, незагороджений. Там не буде злої собаки і ми вільно вийдемо на вулицю. По вулиці вже йшли качки до річки. Прийшли до залізниці і залізницею пішки до села Васильків, а там і Шпола, село Мар’янівка, відкіля мій товариш. День був недільний, в Шполі базар. Серафим пішов поза Шполою, щоб не зустрітись з своїми сільськими людьми. А я пішов до Терешок мимо Ховківки на Широкий Яр і потихеньку аж до своєї хати. Оглядався, чи немає на городі де якої людини, яка могла б мене побачити. Зайшов до хати, їсти хочеться і спати. Нічого не знайшов, крім шматочка рижієвої макухи. Сестра була на роботі. Вийшов у садок і на траві під грушею розстелив піджак і заснув.
Хтось будить. Прокинутись не можу. Плаче, тримає, а я сиджу і сплю.
Коли прийшов до пам’яті, то побачив товариша. Біля мене Яким Вовківський. Приніс тарілку з тушеною капустою, а зверху кукурудзяники – млинці. "Як ти взнав, що я тут?" - "Мати були на городі й бачили тебе. Я тільки що говорив з бригадиром Миколою Івановичем і він сказав, щоб ти йшов в Сигнаївський радгосп, побув там з тиждень, а поки що ми підготуємо грунт для тебе. Тоді повернешся в село".
Дочекався вечора. Прийшла сестра з роботи, поплакала над моїм горем. Я дочекався досвітку і, поки люди ще спали, пішов на Сигнаївський радгосп. Посівна. Троє чоловіків, я та хлопчик років десяти, а то самі жінки. Житло моє – скирта соломи. Біля скирти казан, в якому старенька бабуся варить баланду. Збагатилась наша лексика ще одним словом: баланда. Сіяв рижій. Я за правилом (кермо), а малий водить коні. Побув я тиждень. Пізно ввечері в селі мені сповістили, щоб я пішов в Терешки. Денисенко М. І., бригадир, був дуже хороша людина. Він давав мені таку роботу, щоб мене ніхто не бачив, а трудодні писав хороші. Наряд давав звечора, на роботу йду раненько, а повертаюсь пізно ввечері, щоб нікого не зустріти.

Біля Чернечого лісу була бурякова плантація. Мене послано, щоб я підчищав і вимітав канавки, якими окопували бурякові плантації від довгоносиків – бурякових шкідників. Чогось стало весело, я нагнувся, працюю і мугичу якусь пісеньку. Коли це аж біля мене: "Тпру". Підняв голову. Голова колгоспу Бондар Андрій Степанович, на козлах – Ковдій Явдоким Кузьмович за кучера. Голова чужий, він мене не знає. Питає дядька Явдокима: "Хто це?" Він йому пояснив. Голова: "А чому ти не в Ігоревці?" Я сказав, що можу працювати без варти. Усміхнувся голова. Він був дуже схожий на татарина чи монгола.
Видно сюди втрутилася асиміляція. Під вечір я йшов додому відкрито, ховатися вже не було потреби. Всі при зустрічі: "Де ти взявся? Де ти живеш? Де ти був?"

18
Дали мені двоє коней і я став їздовим. Що це був за виїзд? Коні: кобила Дамка та жеребчик Шпачок, худі-прехуді, а Дамка ще й жеребна. А був закон, як кобила скине лоша, цебто народить неживим, то їздового садять в тюрму на два-три роки без суду. Віз був розламаний, збруя порвана. Віддав воза в ремонт і майстри за один день з воза зробили лялечку. Збрую я сам відремонтував і виїзд був готовий до роботи. Коней я дуже любив і глядів, а до того ще й примішувався страх, щоб Дамка не народила мертвого лошати. Я сам не їв, а коней годував, напував. Ожили мої конячки. Глядів коней, а дівчата мене.
Молотить молотарка. Фураж коням не видавали. В обідню перерву піду за скирту, ніби відпочивати, а дівчата лиходійки потихеньку насиплять моїм конячкам рептух зерна. Коли прийшла черга возити буряк на цукрозавод, то мої коні були вже справні. Від нашої бурякової площі до цукрозаводу було 18 км. Треба було зробити дві ходки за один день. Спати приходилося лише на ходу у возі на окладках. Коли Дамка ожеребилася і пішла в "декрет", то мене взяли в столярну майстерню. Зразу я зробив блохоловки, а потім вулики системи "даденблат". Я зробив сорок вуликів і рамки до них. Мене хвалили. Хтось по клопотав і мене перевели в четверту бригаду обліковцем. На жаль Миколу Івановича чомусь замінили іншим бригадиром Власенком Василем. Це страшна жорстока людина. Перед старшими по чину рачкував на животі. А на менших з посмішкою, але такою злою, кидався, як удав. Члени бригади відносилися до мене з повагою, але знайшлися й такі, що були мною не задоволені. Хто ж це такі? Це родичі керівників, яким попередній обліковець писав трудодні навіть в ті дні, коли вони не працювали. Я цього робити не міг, старався бути чесним, справедливим. Ця чесність вилізла мені боком.

Старе бурячище засіяне вікомішанкою, а поряд бурякова площа. Склались такі умови, що довгоносики могли знищити буряки. Об’єднане засідання сільради та правління колгоспу постановили – завтра, в неділю, нікого не пустити в Шполу на базар. Щоб усі колгоспники ішли в поле боротися з довгоносиком. Оскільки я живу в кінці села від Шполи, то мене зобов’язали стати в царині і не пустити людей на базар. Я так і зробив. Біжить перша жінка. За плечима висить кошовка на рушнику. "Тьотю, сьогодні…" - "До біса, в мене немає ні мила, ні солі". Пішла. Біжать дві разом і теж кажуть: "До чортової матері". І так, кому було потрібно бути на базарі, то всі пішли. Крайня хата від бурякоплощі була члена правління Цимбала Тимоша Оліяновича. Туди зібралися "лучшіє сини народа". Завісили вікна, засвітили гасову лампу і п’янствували цілий день. Довгоносик з’їв усю плантацію буряків. Увечері в вишняку Цимбала Гаврила відбулися збори нашої бригади в присутності членів виконкому сільради та членів правління. За мої "гріхи", що пустив колгоспників на базар, мене виключили з колгоспу, оштрафували на 275 крб. грішми і позбавили права користуватися землею при садибі. Залишилась лише стежка в хату зі шляху. Також позбавили права голосу.

19
Моє весілля було 1935 року в лютому місяці. Це – перше весілля в нашому селі після 1932-1933 років. В селян на обличчях ще видно було сліди голоду. Музики – дві скрипки і бубон. Зійшлося все село. Мені пішов 23 рік. Нареченій – 19 рік. Як це все сталось?

(Л. С. : Голодомор у селі був. Але дідусь на цьому не акцентує, хоч і багато мені про це розповідав. На мої постійні запитання відповідав одне: "Голод для нас труднощами не був, бо звикли бути голодними". "А канібалізм траплявся?" - запитувала, бо читала багато… Дід любив грюкати по столі кулаком. У таких випадках робив те саме. "Гаспиди вас покалічили і гаспиди вас начитують!!!" - дуже голосно кричав. "Ніколи гідна людина такого не зробить навіть з собакою, легше з голоду вмре!"