Я не впевнена, чи ще кудись я зможу написати про те, звідки мій рід, що зробив для України і як дорого за це платив!.. 2012 року виповнилося 100 років з Дня народження мого дідуся, який відійшов у інший світ 24 листопада 1991-го року, не дочекавшись бодай тижня до офіційного проголошення України Незалежною. До його 100-річчя родина зібрала кошти і випустила його автобіографічну книжку, де, окрім його спогадів – спогади родини і його учнів. Під враженням прочитаного (я багато чула з розповідей дідуся, але аж ось так – не знала багато!) я хочу з дозволу модераторів відкрити тему саме тут і по-трошку передати усі ті записи, зроблені дідовою рукою. Від "розкулачування" і репресії сім’ї, від голодомору і аж до визнання митця , від концтабору полоненого армії Власова у Польщі – до візиту українолюба аж в ЦК КПРС до К. Фурцевої (українолюбам туди шлях був закритим!) – про це йдеться у реальних історіях мого дідуся, який не ховався втечею за кордон, а був "один у полі воїн" серед голоду, страху і більшовицької чуми, захищаючи свою велику родину – мою маму, мою бабусю, моїх рідних (усіх своїх дітей, сестер, батьків), а ще був "Шевченкіністом" і його велика бібліотека налічувала понад 500 книг тільки Т. Г. Шевченка, М. Кропивницького, І. Франка, а також було "море" забороненої на той час літератури: "Неопалима купина" С. Плачинди, "Собор" О. Гончара.

Я читала складні твори у ранньому віці, бо в нас не було телевізора (в 8 років прочитала "Неопалиму купину", давши обіцянку, не видавати дідуся). В "Неопалимій купині" - історія Роксолани – це дурниці. Значно реальніші історії про наших композиторів-співаків М. Березовського та І. Веделя. Через те і книга забороненою була.
Коли виповнилося 10 років, то перечитала романи О. Гончара "Собор", а також А. Толстого "Петро І", "Ходіння по мукам" і зробила висновок: як москаля не стрижи – воно буде бидлом диким без роду і племені (Пьйотр вєлікій був варягом неряшливим, хоч усі думали, про якесь німецьке коріння…). Мені дідусь порадив свої вислови тримати при собі, інакше "волі нє відать!", а мої діти у дєтдомі опиняться.
Та про це іншим разом. Хочу просто його автобіографію переписати сюди.
(далі буде)
P.S. Набрала у ґуґлі ім'я мого дідуся і висвітлило ім'я мого дядька Начарова Володимира Івановича, зятя дідуся Михайла, архітектора з Мінська, який реставрував церкви на Черкащині за світлинами. Ще одна гордість нашої родини!

http://www.personal-plus.net/341/5492.html

Автобіографія:
Народився 11 серпня 1912 року в селі Терешки Шполянської волості (тепер Шполянський р-н) Звенигородстького повіту в сім'ї селянина-хлібороба Махині Мокія Михайловича та матері гафії григорівни (дівоче прізвище Музика). Народився я таким як визначили тоді медики-повитухи, миршавеньким.На спині горбик, на грудях горбик, ніжки тонесенькі, кривенькі. "Воно, бідне, не житиме,воно на вмируще", так визначили "медики"-повитухи. Я, як почув таке пророкуванння, та взяв, та й розсердився, і став жити. Живу та й живу, живу та й живу, і дожив до сьогоднішнього дня, так що прийшлось писати свою біографію. Як ви думаєте, скільки мені стукнуло? А мені вже ось скоро буде 76 років! Ну що, вмируще? - А дудки!

...щойно моя родина попросила замовкнути і не писати... Не знаю, у чому справа.

Усе гаразд! далися взнаки репресії. Я пообіцяла нічого не писати (а вони цього сайту не знають!) Писатиму!

Далі дідусь пише:
Кажуть, що малим я був дуже вередливим і кричав день і ніч. Мамині сестри, а їх було п'ятеро окрім мами, ходили і підміняли маму, щоб вона могла хоч би трохи заснути, відпочити (особливо в час жнив). Назвали мене Михайлом в честь мого дідуся по батькові. В нашій сім'ї народилося шестеро дітей. З них двоє померло: сестричка Ялосовета і братік Варфоломей. Я був найменшим в сім'ї, крім мене було ще три сестри: Одарка, Олександра і Марфа. Батьки дуже тривожились за мене, єдиного спадкоємця.
Садиба мого батька була біля ставка. Це було улюблене місце дітвори, та і дорослих. Літом діти купалися, купали коней. Гвалт, крик. Восени мочили коноплі, льон, а зимою катались по льоду на ковзанах. Ковзани, хто як умів, так і майстрував, бо купити їх було нізащо.

Селянин не мав можливості взути свою сім'ю. В основному, малеча всю зиму сиділа в хаті, продмухувала у мерзлих шибках проталини, щоб можна було подивитися на двір. Якщо дітям треба було у "своїх справах" на двір, вони взували свої опорки (старі обрізані чоботи), що стояли коло дверей, і роздягнені мчали у потрібне їм місце. Звідти вже добре перемерзлі, з опорками в руках летіли знадвору аж на піч.

...У мене був товариш Андрій. В Андрія було шість братів, а в мене три сестри. Ми дуже з ним дружили.Бувало так, що на протязі дня разів два, а то й три поб'ємось, посідаємо спинами один до одного і плачемо. Поплакали, повернулись один до одного та - "Ги, ги" - уже й помирилися і знову граємось. Ми з Андрієм б'ємося, а нехай хто між нас вмішається, то таких чортів дамо, що тільки держись. Андрій і я носили в кишенях коробочки з-під сірників, а в тих коробочках сіль. Для чого? Ми любили пити сирі яйця. В нас на обліку були всі кури, де вони несуться, навіть сусідські, і коли ми захочемо яєць, то сіль була при нас.Випивали ми їх щодня дуже багато, особливо літом, і нам не шкодило, а тепер говорять, що вживати багато яєць шкідливо.
(далі буде)

Одного разу я пішов вранці до Андрія, а їхній батько поставив всю свою "лобурню" на коліна перед іконами і вчить молитися. Перша молитва була "Отче наш". Я сидів тихенько на лаві (це попід стіною така велика дошка на вкопаних в землю стовпчиках, підлога була з глини) й чекав з нетерпінням, коли закінчиться молитва, щоб іти гуляти. Батько, а його звали Устим, диктує: "Отче наш" - за ним сім молільників повторюють. Сашко був найстаршим, а то менші і ще менші. Сашко баском: "Отче наш", а решта на всих язиках: "Оце нась", "Оце нась". Біля дверей сидить кіт: "Няв". Батько диктує, а кіт знову: "Няв". Батько: "Андрій! Випусти кота." Всі богомольці повторюють: "Андлій! Пуси кота". Батько заливається сміхом і виходить з хати, а вся богомільна братія з невимовним реготом схоплюється і починається веремія.
Колись трусів не було, а були довгі штанці з домотканого полотна, пофарбовані бузиною. Шили такі штани з довгими холошами на зріст. Штани не рвались, що було з ними не робиш. Вилізеш на бересток, охопиш ногами, спустишся вниз, то штани тільки поморщаться й позеленіють від моху, а рватися нізащо.
Ми дуже любили коней. Гиржали, зображаючи коней. Басували, цебто піднімали голову й по черзі били ногами в землю. Нашими кіньми були соняшники. Колись вулиці села були покриті товстим шаром пилюки, тому що їздили возами, гонили ними багато худоби. Рогата худоба, вівці, свині – все створювало оту пилюку. Соняшник – це був наш кінь. Бувало сяде на ті коні десять, а то й п’ятнадцять козаків, як заіржемо, та як чкурнемо вздовж вулиці, то серед дня зробиться ніч. Бувало так, що якомусь козакові і не поталанить, бо великий палець однієї ноги попадає в холошу другої. При такій нагоді у цього вояки повен рот пилюки, з носа кров тече, конику спинку переломив. Санітарної допомоги ніякої, лише чуєш, як біля ставка загін кінноти кричить. Такі штани і така сорочка часто приносили багато клопоту.

На черешні рвав ягоди, гілка обломилась, я падав і зачепився сорочкою за другу гілку і повис. Так повис, що ні ногами ні в що опертися, ні руками ні за що вхопитися. Один порятунок був – кричати. Десь аж з третього городу почула бабуся Хроська, прийшла й відчепила, а сорочка не порвалась.
Коли нас цілий загін козаків біжить, то штани дають себе знати: "Шав-шав, шав-шав".
Якось пасли в полі корів, пішов великий дощ, а в селі був навіть град. Матері бігли в поле. Де там їхні діточки? Чи живі? Думали, що нас градом побило. Мене мама зустріла з великою радістю – живий, здоровий, але чомусь плачу. А в мене штани висять на шиї, холоші, як дві труби стирчать наперед, а ноженята голі. Коли штани намокли, то вони стали як бляха і так натерли ноги, що в них не можна було йти.
Багато клопоту було з тими штаньми. Ми пішли до баби Дерновихи в моркву. Баба вловила, вирвала кропиви й давай жалити ноги і примовляти: "А лиха віра (це колись була така лайка), а не ходи по чужих городах, а не ходи". В таких випадках дуже кричиш, нібито дуже боляче і примовляєш, що я, бабусю, більше не буду, пустіть. А воно було зовсім не боляче, бо ті штани так боронили тіло шкідника, що і колючий дріт мабуть не проник би крізь них. Це якби так, як зараз, ото був би ефект.

Батько любив мене, а за маму, то вже й говорити нічого. Батько любив, але не балував. Коли було на вулиці хто мене зобидить і я пожаліюся батькові, то він ніколи не йшов шукати винуватого, хто мене бив, а лише скаже: "Не будь дурним". Часто я задумувався, чого ж, коли мене б’ють і я плачу, то мене ще й дурним обзивають.
Трапився випадок, який вставив мені "десяту клепку". Я пішов до дядька Якова (це брат мого батька). Дядьків онук Степан за те, що його старша сестра Одарка образила, схопив палицю і вдарив її по колінах. Одарка впала і дуже кричала, плакала, схопившись за коліна. І так мені розвиднилось, я набрався розуму. Я зараз же побіг додому, під бузком біля хати приготував замашну палицю і давай сестричку дражнити. Вона дивилася на мене здивованими очима. Що зі мною сталось? Чому я став такий сміливий? Марфа вирішила поставити мене, як то кажуть, на місце і ляснула по мармизі. Ой що сталося! Я ж був настроєний в агресивній тональності, а тут іще намордяс. Я схопив приготовлену палицю і з двох рук ударив її по колінах. Сестричка впала, а крику було, вона була дуже криклива. Аж у двір їдуть батько й мама. Сестричка заревана, аж лице спухло. Мати з воза та до неї: "Що трапилось?" Батько теж насторожився. "Він мене вдарив ось сюди, - показує на коліна, - он тією палицею". Я з батька не зводю очей, що він скаже, а в нього в руках батіг на дванадцять вузликів. Але диво, батько покрутив вус, усміхнувся й почав розпрягати коні. І я зрозумів, чого батько, коли мене хтось поб’є, то говорив: "Не будь дурним". І так одна життєва проблема була розв’язана, я порозумнішав. Вчився відстоювати свої права.

Мені довелося один урок бути присутнім у класі, коли вчилась моя сестра Марфа. Це було ще до революції. В класі висіли ікони. Батюшка викладав Закон Божий. Перед першим уроком учні читали молитву "Отче наш", і тільки після цього починався урок. Не знаю, як це сталося, що сестра взяла мене з собою в школу, і я сидів біля неї за партою. Навіть не сидів, а трошки притулився збоку. Поряд з Марфою сиділа Дунька Коломієць, а її братик Сашко теж притулився збоку, як і я.
Урок Закон Божий, "Сотворєніє міра". Текст, заданий додому, десь з пів-сторінки прочитати. Чому нам з Сашком була така привілея, що дозволили бути на уроці при тій суворій дисципліні, я не знаю. На жаль то було лише один раз. І ось чому.
Батюшка: "Махиньова, читай урок!" Марфа: "Бе, ме…" "Сідай! Ану, брате, покажи сестрі, як треба читати". Я встав, шморгнув носом, утер його рукавом і як ушкварив. Батюшка дивився на мене здивованими очима (очевидно не вірячи).
Батюшка: "Коломійцева. Читай!" Дунька встала і також: "Бе, ме…"
Батюшка: "Ану покажи сестрі, як треба читати". Сашко як припустив, ще краще, ніж я.
Батюшка підходить до нас, бере за коси Марфу і Дуньку, витягає із-за парти і ставить у кут на коліна. Ми з Сашком на правах учнів посідали за партою, та так рівно, так струнко, що не було потреби нас штурхати в спину, щоб ми вирівнялись. Правда, за цей подвиг нам з Сашком прийшлось дорого заплатити. Мене сестричка била всю дорогу додому. Я прийшов додому зареваний, викачаний в снігу. Сестричку посварили, але більше в школу вона мене не брала. Пізніше я узнав, що Сашкова доля була ще гіршою, ніж моя, бо вони від школи жили ще далі.

Мені було шість років, а я вже вільно читав Кобзаря Т. Г. Шевченка. Сестричка Марфа ходила в школу, а я біля неї заглядав, та й навчився дуже легко читати.
Осінь. Польові та городні роботи закінчені, паливо, корм для скотини заготовлено – тоді починаються хатні роботи: шиють, вишивають, прядуть, батько чобітки латає чи саночки робить, бо ось уже зима насувається. Після Покрови вже і крупи пролітають. Вечірня пора. Біля скотини попорало – було пара коней, корова, теличка чи бичок, вісім чи десять штук овечок, двоє свиней, птиця. Мама, дівчата сідають. Хто вишиває, хто пряде, а я, як найменший – на лежанці. Тато дістає з полиці Кобзаря (перше видання, Санкт-Петербург). Гарне видання, книга велика, товста, красиві ілюстрації. Дає мені – читай. Що читати? Дівчата: "Читай Тополю, Причинну, Наймичку", а батько підкрутить вус: "Читай Гайдамаки".
Коли читаю про жіночу долю, чую, як дівчата плачуть, шморгають носами, а я читаю, що "Москаль любить жартувати, жартуючи, кине, сам поїде в Московщину, а дівчина гине". То було і так, що котрась з дівчат навіть вискочить із хати, а згодом повернеться заплаканою. Бувало, що і сусіди приходять і просять: "Нехай Мишко почитає Кобзаря". Кобзар у селі був книжкою дуже рідкісною. Я Кобзаря знав майже напам’ять, але вже забув. Мабуть стерлися вже "пластинки". Чомусь Кобзар мене збуджував, фантазія так працювала, що було спати заважала. Особливо на мене вплинув вірш "Реве та стогне Дніпр широкий, сердитий вітер завива, додолу верби гне високі, горами хвилю підійма".
Боже мій, хоч би одним оком побачити, як то горами хвилю підійма, а верби аж додолу гне. А як той Дніпро реве? Страхіття! Ох як цікаво те страхіття побачити! Ти ніби сам стаєш велетнем, могутнім і непереможним, гордим, готовим на любий подвиг, на боротьбу за свою любиму Україну.

І от схотілося мені оце все побачити. Побачити, як Дніпро виходить із берегів проти могутнього ворога свого обездоленого народу і каже: "Брешеш, лютий враже, за святую правду-волю розбійник не стане, не розкує заковані у ваші кайдани народ темний".
І от я вирішив добратися до Дніпра, щоб побачити те диво. Реве, ще не так бере за душу, а стогне, то й сам стогнеш, не можна дихнути, а сльози самі котяться, розпач, крик душі.
Якось в неділю (а це було в літню пору), батько і мати поїхали на базар у Шполу, сестри розійшлися на гульки (правда, Одарка була вже заміжня). Я по-тихеньку поклав у торбу хлібину, шматок сала, цибулі, груш та яблук – і на станцію Цвіткове. Вантажний потяг йшов на Черкаси і я ним поїхав. Спитав у людей і добрався до Дніпра. От тобі й на? Не реве і не стогне, верби і не колихнуться. Люди купаються і такі, як я, лобуряки. Мені теж схотілося скупатись, було дуже жарко. Ой, а що це? Всі в коротеньких штанях (потім я узнав, що це труси), а на мені однісінькі штани з домашнього полотна, бузиною пофарбовані. Зовсім бути голим соромно, і я вийшов з положення. Закотив холоші вище колін, пристібнув тими резинками, що пристібував шкарпетки. Стало схоже на труси, і пішов у воду. Ну, благодать. Плавати і пірнати я вмію, бо виріс біля ставка, але скільки тут води, аж страшно, лагідна хвилька лоскоче. Хотів вилізти з води, а не можу. Чому? Штани намокли, зробилися, як брезент, вода не витікає і своєю вагою здирає з мене штани. Добре, що берег пологий. Я зметикував і поступово вилазив на берег, відтягуючи резинки і випускаючи воду. Так помаленьку виліз на берег, але скільки на штани налипло піску!
Що робити? Взяв я сорочку, картуза, черевики і пішов влозняк між каміння. Прополоскав штани, висушив на гарячім камені, аж тоді лише зміг одягтись. Тоді в Черкасах вперше побачив тюрму. Коли став і почав роздивлятися, то якась бабуся сказала мені, що дивитись туди не можна, не дозволяється. "Проходь швидше, моя дитино".

Повернувся додому. Мама плаче. Тато насупився. Я плачу і даю обіцянку, що більше так робити не буду. Кицька треться об мене, лізе мені на руки, вона за мною скучила, бо ми з нею дружили. А що вже Рябчик, песик, то він по-своєму мене вітав. Пронесло!
Наш сусід Вовківський Василь вчився в Корсуні і багато мені про нього розказував. "У Корсуні тече річка Рось і створює острів, а на тому острові стоїть палац княгині Лопухіної. Мається печера, де жили ще дикі люди. На Росі водопад, затока кохання". Знову сон не бере, а як засну, то все в сні уявляється. Сонний кричу. Мама будить: "Що з тобою?" - "Я падав у водопад". "Бог з тобою, моя дитино, який водопад?". Хрестить, прикриває ряденцем. І знову сопу, сплю. Отак досопівся до того, що знову вибрав час.

Неділя, батько й мати поїхали у Шполу на базар, а я в торбу хліб, сало, фрукти і чмихнув на Корсунь. До Корсуня 45 км. Коли я прийшов у гуртожиток до студентів училища в кімнату, де жив мій сусід Вовківський Василь, хлопці повдівані лежали горілиць на ліжках. Їх було четверо. Вони навіть не звернули уваги на те, що хтось зайшов до кімнати. Василь як побачив мене, як закричав: "Мишко!" Всі посхоплювались і найбільше враження на них справила торба, а вона була не порожня. Знають, що в торбах носять. Студенти були голодні. Стипендія мала бути завтра. Як накинулись на мою торбу, а там хліб, сало, цибуля, груші. Я ще не бачив, щоб так завзято їли. Тільки лущить та плямкають. Це все було з’їдено за такий короткий час, що не можу вам передати. Василь сказав: "Не журись, Мишко, ми завтра одержимо стипендію, то голодний не будеш". Подивився я на всі ті корсунські дива, і на третій день Василь провів мене додому. Знову неприємність, знову мама зажурена, плаче. Батько насуплений, як ніч. Що це мов за дитина у нас, що стільки приносить горя, материнських сліз. Батько, як я опісля узнав, не міг мене карати за такий непослух, бо боявся, щоб я знову не втік, можливо, назавжди.

Колись в сільських школах не знали, що таке "Навчальний рік", а говорили "Зими". "Я, - каже, - ходив у школу дві зими, чи одну, чи три зими".
Цебто, в школу йшли тоді, коли починалися морози і скотину пасти припиняли. Скотина знаходилася в повітках, а діти-пастухи йшли в школу. Навчалися до того часу, коли вже весною треба було пасти худобу. Отаким чином навчальний рік набагато скорочувався.
Толока. Що таке толока? Коли було трипілля, так той клин, де сіяли озимі культури, звався озимим клином. Другий ярим клином, а третій толокою, де випасали худобу. Толока простора, є де розвернутися. Ходять стада корів, отари овець, свині, лошата, телята і т. д. Ми заводимо гульки, чого там лише не буває?! Це створюється така пастуша республіка, хто що хоче, те і робить. Це коли збоку дивитися, але по суті там була конституція, якої дотримувались з деяким відхиленням від деяких статей. Бувало так, що й монархія впроваджувалась. Це коли в нашу компанію входить хтось старший (чередник, що пасе корів тим, хто не має свого пастуха). І тоді починалася диктатура, насильство і грабунок. "Диктатура" починається з того, що йде ревізія торбів. В кого біліший хліб, сало, фрукти (тоді фрукти були рідкісним явищем), це все конфісковувалось на користь "диктатора".
Надходить хмара. Під команду "диктатора" будується "палац", щоб нам було де сховатися від дощу. Ось так. Споруда трошки вкопується в землю, а тоді навкруг встромляємо в землю палиці (надається форма куреня), обвішуємо своїми сорочками. Виходить таке приміщення, що якраз туди міг залізти тільки наш імператор. Пішов дощ, господар сидить в шатрі, з палицею в руках, цебто, не підходь, а ми майже голі сидимо під дощем, жмемося один до одного, бо холодно. Обідня пора. Всі йдемо в село – додому. Владика залишає біля себе одного або двох помічників, а решті надається наказ принести: "Ти принесеш яєць, а ти сала, а ти цибулі, солі, а ти хліба, вишень, груш, яблук і т. д.".

Коли вертаємося з дому, то розкладаємо вогнище. Степ від лісу далеко, дров немає, збираємо сухий бур’ян та сухі кінські і коров’ячі кізяки. Смажиться яєчня, печеться картопля. Першим обідає диктатор, а тоді і нам щось перепадає. Після обіду починається куріння. Вчаться, як потрібно потягти з цигарки диму, щоб вдихнути в себе. Я одного разу так вдихнув, що били мене кулаками в спину, щоб я знову почав дихати. Диктатор так злякався, що організував з бур’яну постіль під великим будяком, напнув піджачок, і я лежав до вечора.
Худобу женемо в яр до річки напувати. Самі купаємося в річці, вірніше, в болоті. Ноги такі потріскані, що аж кров виступає. Єдине лікування ніг – це попісяти на них, після чого підскакуєш і кричиш, аж поки перещіпає. Доїли овець, а потім і корів. Правда, батьки цього не знали, а ми вміли тримати конспірацію.

Робили ми багато шкоди. На Ховківській землі, в одного дядька, була посаджена картопля, а по картоплі гарбузи, а рядом у другого дядька був посіяний рижій. Гарбузи були вже спілі. Ми їх знесли на одну купу, а зверху накрили рижієм. Знесли з поля увесь рижій і на гарбузи. Це було під вечір у неділю, як гнали корови додому. Я, Терешко та Грицько залишилися на конях біля спорудженої купи, а решта погнали корови додому. Коли ми побачили, що корови вийшли з яру, а ось і село, крайня хата Махині аврама, ми тоді запалили рижій і скільки духу погнались за стадом додому. Коли із села подивились на результат нашої роботи, то побачили таке полум’я, що аж страшно. Рижій – олійна рослина. Коли на другий день прийшли до місця нашого злочину (це тепер я розумію, що ми зробили злочин, а тоді: "Ги, ги, ги…"). Вітер роздмухав попіл і лежала велика купа печених гарбузів. Їли.
В ті часи було багато зайців і ми організовували кіньми погоню за зайцями. Було стільки женемось за ними, що з коней піна клубками падала. Грицько так заганяв двохлітнього лошака, що він упав і здох. А в неділю нам батьки давали коней попасти, щоб скотина відпочила.

Пастухи одного села організовували війни з пастухами другого села. Наймогутніший ворог були сусіди поляни. Шпола – це місто. Були там такі пастухи, що мали нагани. В нас зброї не було, а патронів скільки завгодно. От був такий випадок. Хуторянова гребля (то був колись ставок) якраз стояла на кордоні. Ми на цій греблі розклали багаття і наклали в нього патронів, кулями на противника. Розраховували надати нищівного удару, але як почалася стрілянина, то жар полетів нам на голови і ми потерпіли поразку. Ми бігли до річки тушити наслідки своєї стратегії. Багато було пригод, всього не напишеш, але про один бій треба розказати.
На землі нашого села та на землі сусіднього села Надточаївки організувався радгосп. В радгоспі працювали люди з обох сіл. Ми, дітвора, вже ходили на роботу в радгосп. То кузки збирали, а то й поганяли в плузі воли чи коні і там ближче зійшлись – познайомилися з надточаївцями. Пастухи цих двох сіл ввійшли в дружбу і спільними силами йшли проти полян та проти сигнаївців. В неділю зведені полки пішли на сигнаївців. Під час бою брали трофеї: кийки, батоги, плетьки, уздечки, очкурі, що штани підперезували.
Зведені полки очолив один з надточаївців – високий, кремезний, красивий. Ми його поважали, любили і слухались. Коли зробили розвідку боєм, то сигнаївці кинулись на мало чисельного противника. Наші основні частини стояли в Сухому яру. Коли ми опинилися в тилу ворога, то кинулись на нього. Що то було? Крик, гам! Били переможених, відбирали трофеї. І так загнали аж в село Сигнаївку. Хтось повідомив сигнаївських батьків, що "татаромонголи" уже під селом. Батьки сіли на коней і виїхали навпроти. Ото що було! Хто куди. Ми забули навіть, в яку сторону тікати. Нас, як то кажуть, знищили.

Колись в селі не судили тих, що крали кавуни, дині чи ходили в чужий садок. Це вважалось за бешкет молодих. Я ходив з товаришами по чужих садках, хоч у мого батька був садок одним із кращих у селі. Так чого я ходив у чужі садки з хлопцями? Якщо я не піду з товаришами туди, куди вони, то в мене не буде товаришів. Зате я підводив їх до своєї садиби, вони сідали під сусідською дерезою, а я носив їм яблука, груші і що було в садку. Вони наїдалися, набирали в кармани, в пазухи і розходилися по хатах.
В дядька Трохима Гадьона теж був садок непоганий. От ми прийдемо до садка дядька Трохима, посідаємо в канаві і чекаємо, коли дядько Трохим почне кашляти. Він багато курив і як почне, то довго кашляє. Як почав кашляти біля хати, то ми в другому кінці садка обірвемо одну яблуню. Якщо дядько Трохим кашляє в кінці садка, то ми біля хати обірвемо грушу. Робили чимало шкоди. Але якось було так, що не було конфліктів. Чомусь люди тоді не дуже звертали на це уваги. І от вибух, який прогримів на все село. Нас дев’ять хлопців за одну ніч розгромили баштан в голови сільради Денисенка Олександра та в сусіда мого батька Поліщука Кузьми. На цій операції ми і засипались. Голова сільради використав своє владне положення і почав нас ловити з дільничим міліціонером.

Я та Сашко, старший брат Андрія, втекли. І куди ви думаєте? Аж в Дніпропетровськ. Я тоді вперше попробував їхати пасажирським потягом. В радгоспі заробив 6 крб., а Сашко – 12 крб. Квиток до Дніпропетровська коштував 6 крб. Так що мені на дорогу було досить, а в Сашка ще й залишилось. Коли ми їхали до Дніпропетровська, то я записував в блокнот всі станції і полустанки. На всякий випадок. Приїхали! Боже ти мій! Що ми там побачили – будинки великі, двох і трьохповерхові, транваї (так ми тоді називали). Нам захотілося попробувати покататись на ньому. Сіли. Їдемо, довго їхали. Дорога безконечна. На нас звернула увагу кондуктор. "Куди ви їдете, хлопці?" "А ми так катаємось". "Так не можна, або платіть, або виходьте. Де ви сідали?" "Біля станції". "Ось зараз буде зупинка і виходьте".
1927 рік. В нашій країні було ще безробіття. Допиталися ми до біржі праці. Там народу було дуже багато. Перед біржею лежали люди і чекали, поки їх покличуть на тимчасову яку роботу. Біржа – це був двохповерховий будинок з червоної цегли. На другому поверсі був балкон. Пам’ятаю, що з металзаводу прийшов уповноважений, щоб взяти бригаду робітників вантажити ешелон з коксом. Коли розвантажать, одержують гроші зразу на руки і йдуть знову на біржу, і їх записують в список черги. От вийшов на балкон з великою книгою в руках дядько і почав зачитувати, хто повинен іти на завод ім.. Петровського. Представник повів їх на завод строєм.
Один дядько звернув на нас увагу. "Хлопці, ідіть сюди! Сідайте". Сіли на спориші. "Звідкіля ви?" "З Київської області, Шполянського району". "А чого ви тут?" "На роботу приїхали". "А хіба роботи немає вдома?" "Робота є, та їсти нема чого". Брешемо, аж самим соромно, бо вдома лише батога було треба, а то все було. І хліб, і до хліба. "А що це у вас в мішках? Хліб, сало, цибуля. От хлопці, поки є в мішку хліб, то їдьте додому. Які з вас робітники? Ось бачите, який я, а мені роботи нема".

Жили ми в Дніпропетровську три дні, ночували у вокзальному приміщенні. Тоді було багато безпритульних, які також лежали покотом на підлозі. Гроші, які були в сашка, витратили. Лишилось тільки щоб виїхати з міста, бо ми тут не знали, в який край іти. Купили квиток до Верхньодніпровська, по 90 коп. за квиток.
З Верхньодніпровська пішли по шпалах. Йти по них було дуже незручно, а відвернути десь на грунтову дорогу боялись, щоб не заблудити. Так набили ноги, що йти неможливо. Взули чоботи, але вони так висохли і такі коряві стали, що понамулювали ноги. Ми роззулись. Вибились з сил, що робити? Пити хочеться, їсти також. В мішках уже не хліб, а сухі кришки. Звернули в поле і набрели на картоплю. Накопали, напекли і вона нам така була добра, що ми вроді такої смачної ніколи не їли. Заночували в копицях скошеного лобо-грійками ячменю, не в’язаного в снопи. Коли рано прокинулись, то ми були такі в гостюках, що страх. Довго ми долубалися, поки позбавилися такого лиха. Знову йшли пішки, знову йшли від залізниці в степ. Пекли картоплю, навіть були в баштанах. Баштани на півдні не охоронялись, там їх було багато і охороняти не було від кого. Прийшли до висновку, що пішки далеко не зайдеш. А от і з’явилася поряд із залізницею грунтова дорога. По дорозі їхали два дядьки гарбами, як вияснилось, везли зерно на здачу державі. Побачили нас, запросили під’їхати. Ми з радістю погодилися, бо ноги так боліли, так боліли, що я вам передати не можу.
Дядько питає мене: "Відкіля ви, хлопці?" "З Київщини". "А чого ви тут ходите?" Я йому розказав так, як і тому дядькові, що на біржі. "Щоб не такі часи, я взяв би тебе, хлопче, до себе. Мені потрібний такий хлопець в господарстві. Ми живемо вдвох з бабою та дочкою, а такий хлопець в господарстві мені пригодився б, але тепер не можна. Зразу за наймита обкладають великим податком, а то і гірше. Я можу порадити вам, хлопці ось що. Тут є станція Єрастівка, а біля неї комуна, може вас туди приймуть".

Добралися ми до комуни, але нам там сказали, що прийняти не можуть. Переповнено.
Вирішили їхати потягом. Боїмося. Вантажний. А як побачать? Що тоді? Але виходу не було і ми мусили пробувати їхати ним. Підійшли до машиніста, який оглядав колеса паровоза. "Дядьку, підвезіть нас". "Це не моя справа, моя справа – машина, а там є кондуктори, питайте їх". Нікого ми не питали, а вилізли на платформу біля самого паровоза, яка була завантажена залізничними рейками і полягали. Їдемо, а з труби паровоза летить якась роса. Ми приїхали на станцію Бобринськ, тепер зветься Шевченкове. Зайшли в вокзал, де не сядем, від нас люди відсовуються – стороняться. Спати хочеться. Ми залізли під стіл. Ранком хтось штовхає. Прокинулись. Дядько з мітлою прибирає підлогу. Людей в залі немає, лише ми. Коли ми підвелися і я глянув на Сашка, то жахнувся. "Сашко, який же ти страшний!" "Ти глянь на себе", - сказав Сашко. Вийшло так, що паровоз нас так розмалював, що ми були схожі на чортів, лише ріг не вистачало. Вийшли надвір. Біля станції була розміщена якась військова частина, за дощатим високим тином біля рукомийника вмивалися червоноармійці. Коли вони побігли до будинку (мабуть, це була казарма), ми через тин, а там біля умивальників були змилки, і ми почали приводити себе в порядок.
Далі їхати не схотіли, пішли селами пішки, бо так хотілося їсти, що я не можу передати. В селі надіялися випросити поїсти. А борщу так хотілося поїсти… Боже ти мій! Прийшли в село Ротмистрівку. Заходимо в перший двір. На собачий сигнал вийшла молода господиня з засуканими рукавами сорочки. Коли ми сказали, чого ми хочемо, то вона промовила: "Ох, дорогенькі, немає зараз і кусника хліба. Оце збираюсь пекти". Правда, у неї були руки в тісті.

Мені колись батько казав: "Якщо прийдеться тобі бути десь в дорозі і виникне потреба заночувати, то ніколи не просись у заможний двір, а йди в бідніший, але чепкенький". Йдем. Двір огороджений високим тином, будинок великий, красивий, великі вікна, покрівля з бляхи. Вікна відчинені і лине гуртова пісня. Гості. Чи свято, чи так неділя. "Сашко, а ходім сюди. Знаєш, п’яні люди щедрі, може дадуть поїсти". Тільки відкрили хвіртку, а на нас велика кудлата собака, насилу встигли зачинити. На гавкіт собаки вийшла пожила, худа, висока жінка. Розпитала, хто ми, що ми. Ми розказали, що ми з Донбасу і як там трудно. Вона просльозилася. "Ой, Боже мій, десь і наше поїхало бідне, чого йому треба було? Дома пити і їсти є, а він… Підождіть, діти". Винесла нам по тонесенькій скибочці бабки з ізюмом. Посідали ми під тином, проковтнули ту розкіш і думаєм: "Ех, якби оце житняка по доброму шматку, і що це баба дала такі маленькі скибочки?" Пішли.
Двір, огороджений плетеним тином з лози, хата соломою крита, ганочок, надворі чистенько. Підійшли до ганочка, як з-під нього з’явилася маленька руденька собачка. Вийшов дядько, статечний, у вишитій сорочці, велика чуприна. "Чого ви, хлопці, хочете?" Ми зніяковіли. Я думав, що Сашко буде говорити, а Сашко думав, що я. дядько зразу зрозумів, з ким має справу і запропонував: "Ідіть до хати". Це мабуть було якесь велике свято. В хаті чистенько, пахло смачною їжею. Господиня сиділа на лежанці в білій вишитій сорочці. Стіл застелений білою домотканою скатеркою. В кінці столу лежала паляниця, солянка, накриті також домотканим рушником. Мисник заповнений гончарним та фаянсовим посудом. Ряд ікон. Хороше, дуже хороше, а основне те, що пахло чимсь дуже смачним і їстівним.

Господар звернувся до господині: "Ану, погодуй оцих козаків". Коли вона витягла рогачем горщик з печі і зняла з горщика покришку, як запахло! Я не міг дати ладу своїй слині. Господар запросив нас за стіл, стояв і різав хліб. Ох! Швидше! Господиня поставила на стіл велику полив’яну миску капусти, подала дерев’яні ложки. На припічку, в другій мисці парував великий шматок м’яса, який варився у цій капусті. З’їли капусняк, м’ясо і нам подали таку ж велику миску молочної каші. Я так наївся, що почало боліти в животі. Я не вийшов із-за столу, а висунувся на руках. Лава була висока, ноги не діставали до долівки. Сашко подивився на мене злим поглядом. "Чого спішиш, хіба не бачиш, що я ще не наївся?" Після він виніс мені догану.

В кінці садиби цього господаря проходила залізниця. Там був косогір і поїзди, які йшли на квіткове (це куди нам було потрібно), уповільнювали хід. "Он, хлопці, на городі груша. Будете йти, то назбирайте собі груш…". Ми так і зробили. Понапихали груш повні кишені і куди лише можна було взяти. Вийшли до залізниці. Посідали в канаві, сон налягає. Чмихає! Їде потяг! На платформах – навантажений ліс. Великі колоди. "Сашко! Їдемо!". "Не хочу, я спати буду". "Поїхали. Так ми сьогодні будемо вдома". "Я спати хочу".
Я вирішив, як я сяду на поїзд, то Сашко не схоче сам залишатись, то й він вчепиться і поїдемо. Поїзд почав набирати швидкість, я схопився за дріт і мене, як вітром, винесло на платформу. Як я не гукав: "Сашко! Сашко!" Але Сашко і голови не підвів і залишився на місці. Я на станцію Цвіткове приїхав один. Від станції квіткове до мого села 15 км. Перше село бурти, потім Надточаївка, а вже тоді і наше село Терешки.
Добрався я до свого села, як смеркло. На вулиці хлопці, дівчата танцюють, співають… Мені соромно з ними зустрічатись. Я попід гадьонівським тином потихеньку до стригівського городу. Через город та в свій садок. В хаті світилося. Підійшов я до вікна. Мама сидять на лежанці, підперли рукою голову. Мені стало жаль їх, просто плакати хочеться. Сестричка Марфа сидить біля стола, читає книжку.
Страшно заходити в хату, щоб батько не бив, бо я того так уже заробив…
Вирішив, як отак мучиться і мучити їх, то нехай поб’ють, переболить і покласти цьому кінець. Постукав у вікно. Вибігла сестричка, відкрила двері та як закричить: "Мишко приїхав!" Зайшов я в сіни, кинув свого мішка за двері, а сам зайшов у хату. Мама так плачуть, і я сів на лаві аж біля самого порога, та й плачу теж. Батько не підводить голови, можливо, й він плакав з горя та радості. Мати з печі витягли казан гарячої води, налили в ночви й почали мене патрати. Обмили, переодягли в чистеньку білизну, причесали, посадили до столу і дали вечеряти.

Яка хата мила, хороша – рай та й годі. Я не знав, що наша хата така красива, привітна. Батько не промовив ні слова. Я ліг спати на соломі серед хати. Рядно, подушка і вкрився рядном. Вранці вже не спав, а лежав укритий з головою. Забігає до хати тітка Тетяна, Сашкова мати. "Доброго ранку, тіточко. А в мене гість. Приїхав Сашко". Така весела, що не можу передати. Мама з такою ж радістю показує на мене рукою: "У мене теж". Я це все бачу. Тітка Тетяна прийшла, щоб дали для гостя молока, бо їхня корова якраз не доїлася. Я лише тепер розумію те велике материнське горе, яке ми їм завдавали.

Л. С. Мені моя родина відмовила у електронній версії дідових спогадів. Наказали нічого не писати в інтернет. Друкую живцем, просто з книжки. Чому? - пояснили. Якщо знову прийде москаль, то знищать нас усіх. Як вони можуть таке думати? Якщо, не доведи Господи, і прийде, то краще вмерти, аніж далі так жити. А спогади писатиму (можливо, і не всім цікаво оте, про що пишу, але теплий слід усе одно залишиться).
Далі буде.

Вийшов надвір й почав з криниці тягати воду і наливати в діжки. Через вулицю живе дядько Кузьма, в якого на баштані ми наробили шкоди. Його дочки Зінька та Палажка побачили мене і давай дражнитись: "А кавунчики, а кавунчики". Я не витримав, схопив шматок цеглини й за ними. В них хата на горбку й високий ганок. Догнав їх на східцях ганку і вдарив Зіньку цеглиною по коліні. Зінька сильно заверещала, а я побіг. І побіг не до своєї хати, а в берег до ставка. Аж у солопієвському березі заліз в очерет. Там був великий пеньок. Колись хтось зрізав вербу і кругом пенька повідростали відростки. Я заліз на той пеньок і почав плакати. Що я наробив? Одна болячка не загоїлася, а я заподіяв другу. Під вечір ходить, плаче сестричка. Шукає мене. Я до неї вийшов. Додому я не схотів іти, боявся. Вона принесла мені їсти. Додому я пішов, як смеркло, коли всі спали.
Після всіх цих перипетій батько до мене не говорив. Я вже так старався і в роботі, й у всьому, а батько так себе вів, ніби мене й не існувало. Це були страшні муки. Краще б ти мене побив та переболіло б, а лише говори зі мною.
Раніше батько їхав куди-небудь, то обов’язково брав мене з собою. Їдемо. Батько розказує: "Це землі поміщика Броніцького, чи Куракіна, чи княгині Лопухіної". Хто з них програв свою землю в карти, хто пропив.