Музична школа в Звенигородці організована в 1920 році і носила ім' я Леніна.
Тоді ж була створена художня школа імені Т. Г. Шевченка та Народний університет імені Драгоманова. Це все відбувалося згідно рішення Реввійськради і було надруковано в повітовій газеті "Вісті" в 1920 році. Ці документи я знайшов в Київському архіві, коли шукали підстави для одержання дозволу на будівництво нового приміщення школи. Вирішальним в цій справі виявилося те, що школа носила ім' я "вождя". Дозвіл на будівництво було отримано.
Я прийшов працювати в школу в1956 році, тобто через рік після того, як вона відкрилася. В цей час в школі навчалось 120 учнів. Тяга до музики — дуже велика. При вступних екзаменах був конкурс — 10 заяв на одне місце. Найбільше заяв на баян. Створити клас домри виявилось не просто. Ніхто не знав, що то за інструмент. Пообіцяли тим, хто буде вчитися на домрі, через рік дати баян, як обов'язковий і додатковий інструмент. Таким чином вдалося набрати в клас домри 12 учнів. Крім того, я ще вів уроки теорії і сольфеджіо.
Важко було працювати. Нотна бібліотека відсутня, музичних інструментів домр не було. Приходилося їздити по фабриках, які виготовляли інструменти, і робити замовлення. Привіз зі Львова домровий оркестр — 15 домр, в Чернігові роздобув іще 10 домр.

На цьому закінчуються автобіографічні записи Махині Михайла Мокійовича, проте його автобіографію продовжили у спогадах його родина та учні. Я пізніше опублікую її найцікавіші моменти.

А зараз я хочу опублікувати дуже цікаві СПОГАДИ ПРО СЕЛО ТЕРЕШКИ
М.М. МАХИНІ

Село Терешки, де я народився, – чудове село. Хороші, працьовиті люди. Колись назв вулиць в селі не було, і село ділилось на кутки. Куток — це частина села. Терешки ділились на кутки: Череп'яна, Чавунка, Бойки, Сьобки та Пилипи. Череп'яна звалася так, бо колись в свій час там займалися гончарним промислом, в Чавунці добували з болотної руди залізо, Бойки і Сьобки, бо там жили переважно сім' ї, що носили такі прізвища.
В селі було шість ставків. Якщо рахувати зверху вниз по течії річечки, що їх утворює, то перший ставок зветься Бойків, другий Скарбовий, третій Сьобків, далі Луцьків, Середня гребля і Хуторянів. Два останні вже були поза селом, в полі. Біля Скарбового ставка була "економія" — так називали поміщицький маєток. Цей ставок був власністю поміщика. Поміщик в селі не проживав, лише економ, який керував господарством. Село Терешки було пройняте революційним духом. Часто горіли поміщицькі скирти соломи та копи зібраного хліба. 1905 рік. Настала пора збору врожаю. Економ оголосив, щоб йшли збирати врожай пшениці з поміщицького поля за десятий сніп. Скосити, пов'язати в снопи, скласти в копи, щоб дощ не заливав, і за цю роботу ти забираєш десятий сніп собі. Ось така форма оплати в ті часи. Народник (була така партія), Вовк Федось Пилипович вивісив червоний прапор в царині села. Царина — це початок села, його головний в'їзд.
В Терешках це збоку Шполи. В об'яві написав, щоб люди погоджувались працювати лише за шостий сніп, а тому, хто піде на згоду з паном, буде спалена хата. Люди не вийшли в поле, і економ погодився на висунуті умови. Село перемогло в цій суперечці, але тоді ще не знало, що колективізація, яка прийде
разом із комуністами, протесту не допускатиме. Маєток охороняв загін черкесів. Це один з народів північного Кавказу. Для селян, що вони були, чи не були, все одно. Терешківці почували себе вільно, бо були вдома.

1917 рік. Настала революція. Піднявся національний дух і патріотизм народу. Багато терешківців приєдналось до петлюрівської армії. Один з них по прізвищу Денисенко був навіть денщиком у полковника П.А. Тютюнника. Село Терешки називали петлюрівським. Але це було не довго. Більшовицька влада пообіцяла людям землю і настрої в селян змінилися.
Поміщицькі маєтки були зруйновані та пограбовані селянами. На більшовицьку владу селяни молилися, як на Бога. Дядьки співали "Інтернаціонал" так, як сучасним комуністам і не снилось. Коли співали те місце де "землею будем володіти, а паразитів жде біда", то з такою силою, що тухли каганці в школі, де проходили збори, і далі співали в темряві. Селяни тягнулися до сільськогосподарської техніки, обзаводились породистими кіньми, рогатою худобою, свинями і т. д. Почали садити садки, копали рибники і розводили коропів, яких раніше до того не знали. Та не так сталося, як співалося.

Індустріалізація. На Україну насувалося страшне лихоліття... Фінансові місячники, хлібозаготівля, які не мали ні кінця, ні краю. Горе! Всіх селян поділили на куркулів, середняків та бідняків. Якщо хтось із бідних співчував розкуркуленим і намагався допомогти, таких зразу записували в підкуркульники
і суворо карали.
На той час сім' ї були великі, висока народжуваність і значна смертність серед дітей. Колісник Юхим мав 18 дітей, але він також був розкуркулений. Відразу в селі було розкуркулені 6 сімей, а згодом іще 54. Коли везли 54 сім'ї на залізничну станцію в Шполу, то кругом йшла варта з рушницями наперевис. Так вони супроводжували "класового ворога". Хто дорогою народився, а хто помер. Позаду валки йшли селяни, проводжали своїх рідних, сусідів. На возах стояв страшний плач, крик. Із-заду було багато плачу. Цього словами не можна передати і не дай Боже колись почути. В чому провинився цей народ? В чому провинилось і перед ким дитя, що знаходиться в череслах матері, а його вже везуть на каторгу, чи ставлять матір до стіни і розстрілюють. Колись у нас були зими з великими морозами і снігами. Траплялось так, — щоб далеко не етапувати і не морочиться, то звозили в яри сім ї "злочинців", і вони там замерзали.
Колективізація — це кульмінація катування селян. Коли після революції ділили поміщицьку землю, кожному члену сім' ї припало 1/4 десятини. Підготовкою до колективізації було землевпорядкування, воно проводилось з метою знищення меж між полями і вилучення землі з сільського фонду для створення радгоспів (державних сільськогосподарських підприємств). Як це робилось? Розподіл землі між селянами проводився старою мірою довжини — сажнем. Сажень складає два метри десять сантиметрів. При землевпорядкуванні вживалась вже метрична міра. Сажень поміняли на метр. Коли селяни зрозуміли, що їх обкрадають, не домірюють належної їм землі, — почали бунтувати.

В керівництво селом підбирали найбідніших селян. Серед них були люди і розумні, і тугодуми, і жорстокі. Згодом їх фільтрували і розум нищився. Селян, які не йшли в колгосп, звали "індусами", від слова індивідуальний. Таких "індусів" в селі було 6 найбідніших сімей. В селі 600 дворів, а потрібно було залучити до колгоспу 100% селян, тобто 600 дворів. Потрібно було відрапортувати про "охват".
Один такий "індус" — Таран Василь – мав хату, яку колись хтось із предків побудував. Вона вже вгрузла по вікна в землю. Василь Карпович мав п'ятеро дітей і п'ять овечок. Оце все Василеве господарство. Які міри до нього не приймали, а Василь Карпович відмовлявся йти в колгосп. Актив послав трьох міцних хлопців, щоб забрати у Тарана овець. Таран був могутнього складу тіла: високий, широкий в плечах, долоня, як підборна лопата. Зайшли хлопці від річки городом, сховались за клунею і почали слідкувати, де повертається дядько Василь. Василь Карпович пішов у хату. Двоє побігли в сіни, підперли двері і тримають клямку, а третій вигнав з кошари овечок і погнав до колгоспного двору. Коли овечки були вже далеко, хлопці вискочили із сіней і побігли городом в берег. Пройшов час. Василь Карпович Таран прийшов на чергові колгоспні збори. Представник зі Шполи, тобто з райцентру, в своїй промові часто вживав слова "наша держава". По закінченню доповіді голова президії зборів запропонував: "В кого є питання або хоче виступити, прошу підняти руку". 3 самого дальнього ряду, в кутку піднялась рука, як підборна лопата. Всі ахнули. Це вперше Таран прийшов на збори, ще до того й просить слова! А Василь Карпович до всіх своїх особливостей говорив в ніс, або як то кажуть, гугнявив. Почав: "Парафіяни!" 3 президіуму йому підказують: "Кажи, товариші". "Товариші парафіяни, тут все говорять "наша держава, наша держава". Я вам скажу, що таке держава. Держава – це коли двоє двері держать, а третій вівці бере".

Хоч і вважали Василя Карповича недорікуватим, але мабуть і розумний так влучно не скаже. Так Василь Карпович став колгоспником. Багато випадків з
колгоспного життя: і сміх, і гріх, і горе.
Молодь в будівництві Радянської влади на селі зіграла велику роль. Як вірила вона Радянській владі! Як йшла на самопожертви в проведенні різних компаній. Хлібозаготівля, фінансові місячники і особливо колективізація, але колективіза-
ція і є початок спаду ентузіазму народу.
Мільйони селян вивезені в Сибір з малесенькими дітками. До 5 мільйонів людей названих куркульськими сім' ями, а скільки розстріляно, покінчило життя самогубством, не витримавши знущань. 1932-1933 роки. Голод довів селян до того, що матері поїдали малих діток, сусід сусіда поїдав. Звозили до ями мертвих і ще живих. Траплялось, що якимось чудом вибирались з ями, після того жили, приймали участь в Другій світовій війні і мали немалі заслуги перед Батьківщиною.

Культура села. До революції 1917 року, а також і після революції, аж до колективізації по селу лунали пісні, музика. На кожнім кутку співало двоє поколінь — група старших та їхня зміна — група молодих. Музичні інструменти виготовлялись по селах: скрипки, цимбали, сопілки, бандури, балалайки, мандоліни... Музичних закладів не було. А грали так, як в тій жартівливій пісні співається:

І не всиджу і не влежу,
Розкидаю всю одежу.

Хіба так, як зараз? В селі, як настане вечір, що ми чуємо? Тиша.
Колись селянин не пив горілки. Весною, літом і восени, йшли польові роботи. Може запити могорич, якщо купив або продав яку худобу. Всі роботи в полі, на городі, заготівля кормів чи палива намагалися зробити до Покрови, бо буває так, що після Покрови дає знати себе зима. На Покрову сідають за стіл, та нехай їх буде за столом 10-15 осіб, а чарочка маленька на всіх одна. Вона, як супутник ходить по колу, і в цей час за столом сміх, жарти. Не матюкались, не курили, порою бавились, як діти. А які були могутні фізично, а які красиві, хоч ікони з них малюй. На протязі зими сідали за стіл на Новий рік, Різдво, Йордань. Як співали, які пісні, а скільки жарту!
Мій батько любив пісню:
Ой із-за гори, та із-за кручі,
Та йдуть вози рипучі.
А вози риплять, а ярма бряжчать,
А воли ремигають попереду
Та чумаченько на сопілці грає.

Багато пісень співали жартівливих, про кохання, козаччину і т.д.
Коли сиділи за столом на різдвяні свята, то колядували різні колядки, яких було дуже багато. Ввечері, коли заходили колядники до хати, то гості виходили з-за столу, а на їх місце садовили колядників, пригощали їх і з ними колядували. Так робилось, коли приходила доросла молодь. Малеча колядувала
попід вікнами:
Коляд, коляд, колядниця,
Добра з медом паляниця,
А суха не така.
Дайте, діду, п'ятака.
Коляда, коляда,
Дід на бабу погляда
Чи хороша молода.

Коли припинялися всі польові та городні роботи, починалися хатні: пряли, ткали, шили, латали, вишивали. Під час роботи обов'язково співали. В нашій сім'ї організатором пісні і жарту був батько. Люди йшли вулицею і прислухалися, думали що там п'ють горілку. А насправді, просто працювали. Наш народ має багатющий фольклор, який розвивається з новими формами життя та його змістом.

Палац ніонерів. Єнакіево. Донбас
(зі спогадів родини)

Оркестр доводилось створювати з нуля. Михайло Мокійович пішов по школах набирати хлопчиків. Віддавав перевагу тим, хто не відзначався зразковою поведінкою і успішністю в навчанні. Зібрав їх для першої розмови. Приніс і поклав на столі купку зошитів і олівці. Раптом погасло світло. Згодом несподівано увімкнулось. На столі було порожньо. Михайло Мокійович продовжував розповідати про плани, про навчання і ніяк не прореагував на те, що сталося. Знову погасло світло, знову включилося — зошити і олівці з явилися на столі. При цьому все було зроблено безшумно. Працювали професіонали. Багато довелося покласти сил Михайлу Мокійовичу і хлопчикам, поки з цього гурту дітей з сумнівною репутацією створився прекрасний оркестр. Перекреслила все війна.

Музична школа. Звенигородка

У М.М. були самі талановиті, самі прекрасні учні. Михайло Мокійович був щаливою людиною – він любив дітей. Своїх учнів, які мали вступати до училища, М. М. ще до екзаменів возив на консультацію. Одержували зауваження, рекомендації по виконанню творів. Все це враховувалося при підготовці до вступу. На екзамени також супроводжував своїх учнів, і, як правило, усі вони поступали.
Особливою пристрастю Михайла Мокійовича був оркестр. На той час в області було два оркестри народних інструментів: Звенигородської музичної школи, який часом сягав 60 учнів і Уманський, значно менший, де частину виконавців складали викладачі музичної школи і училища. Якщо з учнями в школі було все гаразд, то з "руководящімі товаріщамі" все було непросто.
Призначили М.М. на посаду завідуючого учбовою частиною школи в 1962 році. В школі завуч виконував також обов'язки бухгалтера. Ознайомившись з документами, тато виявив, що керівники району не сплачують за навчання своїх дітей. Безкоштовно могли навчатись діти, у яких в війну загинули батьки, діти інвалідів і т.д. Діти керівників під цю категорію не підпадали. М.М. розіслав батькам повідомлення, щоб погасили заборгованість і цим самим підписав собі вирок. Залишати його в школі районне керівництво не мало наміру, цього вони не могли йому простити. Звільнили 30 липня 1962 року. В трудовій книжці з цього приводу написано — "Освобождьон от работи согласно пріказа номер 17 Областного Управлєнія Культури от 30. 07. 1958 года." (мова оригіналу). Що це за таємничий наказ невідомо. М. М. не працював 2 роки. За весь цей час йому не вдалося оформитись на роботу ніде. Можливо, що до того були певні вказівки зверху. Минуло два роки. Його запросили на роботу в музшколу. В трудовій книжці запис про зарахування на роботу позначено датою 01.09.62 року. Виходить, що М. М. не працював всього два місяці. Ні про яку компенсацію не могло бути і мови.

Щоб знайти причину для звільнення досить успішного і відомого в районі і області викладача, був розіграний справжній спектакль. Під час уроку хтось видряпав очі на бюсті Леніна. Гіпсовий бюст вождя – це обов'язковий на той час атрибут в будь-якій установі чи закладі. Звинуватили М. М. В той час, коли хтось видряпував очі, у М. М. проходив відкритий урок і в класі був присутній викладач з Уманської музичної школи. Він готовий був підтвердити, що М. М. не виходив з класу. Але правда нікого не цікавила. Вони і так її "знали". М. М. для дачі пояснень викликали в відділ КДБ. Господар кабінету на початку розмови дістав і поклав на стіл пістолет. І почалася розмова, що продовжувалась не одну годину. Вдома вже в кошик склали речі, і татова сестра Олександра принесла його на той випадок, якщо арештують. Відпустили. І почалося гоніння. 3 роботи, певна річ, звільнили.
Якось він перестрів, розказує тато, гурт циган. Оточили і стали погрожувати, якщо не виїде із Звенигородки, то мало йому не здасться. Міліції дуже просто використовувати цей прошарок населення. Цигани з законом часто не в ладу і вони готові прислужити владі. Навпроти нашої хати через дорогу знаходиться споруда, яка до війни була тюрмою. Одного дня, коли тато на веранді щось майстрував, звідти стріляли, але з його слів не намагались убити, лише залякати. Куля просвистіла рядом з головою. Ніякі звернення в обласні і республіканські організації результатів не дали. Одні і слухати не хотіли, інші на листи не відповідали.

М. М. поїхав у Москву до Міністра культури Фурцевої К. В той час вона була і членом політбюро ЦК КПРС. Попасти в цю установу простому смертному це майже те, що попасти на прийом до Господа. М. М. зумів. Він знайшов такі слова, що дівчина в довідковому бюро по секрету дала потрібний номер телефону. Того ж дня він говорив з міністром. Обіцяла розібратись. Тато не працював два роки. Правда, вів гурток в УТОСі (товариство сліпих), а також, здається, в технікумі створив ансамбль. Це були страшні роки. Над нами нависла така безнадія, такий сум і не видно було ніякого виходу з ситуації. І справа не в тому, що він залишився без заробітку. Наша сім'я ніколи не розкошувала і звикли до всього. Але... Коли ж цьому кінець?
Раптом Михайла Мокійовича викликають в райвиконком. Заходить до голови в кабінет. Тільки переступив поріг: "Ви були в ЦК партії?" – "Так" – "Як Ви туди потрапили?" – "Потрапив". "Ідіть."
1964 рік. Все керівництво району на чолі з першим секретарем райкому було звільнено з посад. Помінявся директор музичної школи.
Новий секретар райкому Шевченко викликав до себе тата, доброзичливо з пошаною віднісся до нього і запросив повернутися на роботу. Зі спогадів колишніх працівників ЦК, в Політбюро було лише одне людське обличчя. Це обличчя Катерини Фурцевої. Всі інші були рила. При всій своїй зайнятості вона знайшла час вирішити проблеми вчителя з глибинки. Наша запізніла подяка цій людині.

М.М. був сміливою людиною. Він не боявся висловити свій погляд на обставини, якщо навіть він не співпадав з думкою оточуючих, а то і керівництва. Його сміливість проявлялась не лише в цьому. Ось приклад. Якось на площі, перед пам'ятником Тараса Шевченка, четверо молодих людей били хлопця. Поодаль стояли люди і спостерігали, чим це закінчиться. М.М. з палицею, з якою ходив (тоді йому вже йшов сьомий десяток), ввірвався в натовп. Нападаючі розбіглися. Поміг побитому, забрав додому, обробив рани, перев'язав. Викликана ним міліція так і не приїхала.
Про своє ставлення до Т. Г. Шевченка він розказав в своїх спогадах. Так склалося в житті, що в Звенигородці хата була розташована поруч з пам'ятником поету. Весь час, скільки М.М. проживав в Звенигородці він піклувався про пам'ятник — спочатку старий, потім новий. Якщо перед пам'ятником "вождю світового пролетаріату", поставленому в центрі міста, квітники все літо були доглянуті, то про Шевченка Т. Г. влада згадувала тільки по знаменних датах. Тато частенько їм нагадував про їхні обов'язки і, скільки міг, сам доглядав пам'ятник. Він розумів, що Шевченко Т. Г. — це витоки нашої духовності, джерело відтворення мови, культури нашої нації, основа для здобуття незалежності.

Михайло Мокійович помер 24 листопада 1991 року, не доживши до Всеукраїнського референдуму про Незалежність шести днів. Коли його проводжали в останню дорогу, площа перед нашою хатою, де стоїть пам'ятник Т. Г. Шевченку, була запруджена народом з прапорами. Тут були рухівці Звенигородки, Катеринополя, Лисянки, Ватутіна і навіть з Прикарпаття. Було дуже багато національних прапорів. На кладовищі звучали виступи, вірші, присутні були спостерігачі зі Львова, які потім приймали участь у референдумі. Поховали його поряд з любимою Настунею. Згодом до них підпоховали і прах їхнього зятя Начарова Володимира Івановича, архітектора Мінська, який по старих світлинах відновлював церкви (безкоштовно) у Шевченковому краї і просив поховати його у Звенигородці. Михайло Мокійович не встиг прийняти участь в референдумі, але він всім своїм життям проголосував за незалежність України.

Це не все, що вмістила в собі маленька Дідусева книжечка, але достатньо, щоб я гордилася таким Дідом. Гадаю, досить...

Велика Вам подяка, пані Лесю, за цей матеріал! Ніби живу людину побачив. Просто, правдиво, гірко й прекрасно. Це наше життя, без прикрас і купюр. Це наші прекрасні люди, скривджені й зневажені, а все одно прекрасні. Як було б гарно побачити цю повість у вигляді книжки...

Сів і прочитав ще раз. Моторошно. Таке враження, ніби потрапив на якусь мертву планету, сиджу в головній бібліотеці й читаю ці рядки - сповідь пережитого й живого болю... так, ці люди, це суспільство, ця планета - все воно мусило вмерти. Смерть і життя стялися в довгому й страшному двобої. І смерть виявилася сильнішою. Та яка ж вона мерзенна.

І більш ніхто не читає. Та нема кому й читати... Смерть сильніша.