Тамара Міансарова

Біографія

Тамара Міансарова – українська і російська естрадна співачка (ліричне сопрано). Заслужена артистка України (1972), народна артистка Росії (1996), професор Російської академії театрального мистецтва (колишнього ГІТІСу).

Тамара Григорівна Міансарової народилася 5 березня 1931 року в Кіровограді. Батько – Григорій Матвійович Ремньов був артистом Одеського музичного театру драми і комедії, потім художником. Мати – Анастасія Федорівна Алексєєва, співачка, працювала в Мінському оперному театрі.

Пісня міцно оселилася в сім'ї, і ще в ранньому дитинстві батьки брали Тамару на репетиції самодіяльного хору. У 4-річному віці вона дебютувала, продемонструвавши на сцені Кіровоградського Будинку культури відразу спів, танець і художнє читання. А в місцевій газеті на наступний день з'явилася перша рецензія на її виступ. Пізніше сім'я переїхала до Мінська, де її застала війна. Тамара пам'ятає, як у натовпі біженців вони з матір'ю відходили на схід, як потрапили в оточення, як гірко брели назад. Важкі роки окупації, облави, дим пожеж, поранення матері... Але Тамара навіть у той важкий час не поривала з музикою.

У 1951 році вона закінчила музичну школу-десятирічку при Мінської консерваторії і вступила на фортепіанне відділення Московської консерваторії, в клас професора Лева Оборіна. Самозабутньо грала Бетховена, Баха, Ліста, Шопена... З 2-го курсу володарка красивого ліричного сопрано Тамара Міансарова стала факультативно займатися і на вокальному відділенні, де її педагогом була професор Дора Борисівна Білявська. У 1957 році після закінчення консерваторії Тамара за розподілом потрапила в ГІТІС концертмейстером. Проте робота ця задоволення їй не принесла, і через три місяці вона пішла в естраду. У репертуарі починаючої співачки було всього три пісеньки, і з ними вона ризикнула взяти участь у Всесоюзному конкурсі артистів естради. Міансарова підкорила журі блискучим виконанням вальсу Штрауса під власний акомпанемент на роялі і була удостоєна третьої премії. Відомий педагог Є. Кангар сказав їй: "Дівчинка, ти відмінно відчуваєш малу форму, тобі треба співати пісні" – і став з нею займатися. До консерваторської вокальної школі додалося освоєння естрадної специфіки – пошуки лаконічності, точності засобів виразності, різноманітності тембрового забарвлення звуку.

У той період перед Міансарової гостро постало питання: чим же все-таки займатися – співом на естраді або грою на фортепіано? Питання це вирішилося саме по собі. А сприяло цьому блискавичне і переможне сходження на "естрадний Олімп": Міансарова з великим успіхом провела перші гастролі, деякий час виступала зі своєю програмою в оркестрі знаменитого Лаці Олаха, а в 1960 році вже виступала в Московському мюзик-холі у виставі "Коли запалюються зірки" поряд з такими артистами, як Марк Бернес, Кіра Смирнова, Лев Міров і Марк Новицький, Капітоліна Лазаренко. Естрада зрештою перемогла, і з нею молода артистка вже не змогла розлучитися.

У 1962 році на VIII Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Гельсінкі Міансарова перебувала з великою творчою групою разом з Муслімом Магомаєвим, Маргаритою Суворовою, Олександрою Стрельченко та іншими радянськими виконавцями, але її виступ не планувався. І раптом виявилося, що захворів один з артистів і йому потрібно було терміново шукати заміну. Вибір припав на Тамару. Вона виступала з ансамблем Ігоря Гранова і виконала веселу пісеньку Людмили Лядової на вірші Бориса Брянського "Ай люлі". Ця пісенька стала дуже популярною і її стали виспівувати всі учасники фестивалю, а сама виконавиця була удостоєна першої премії та золотої медалі.

У наступному році Міансарова стає лауреатом престижного пісенного фестивалю в Сопоті за виконання пісні Аркадія Островського на вірші Льва Ошаніна "Хай завжди буде сонце". Перед від'їздом на фестиваль начальство без ентузіазму сприйняло рішення Міансарової співати саме цю пісню: вважали, що треба співати що-небудь серйозніше. Не схвалював вибору співачки і керівник ансамблю Ігор Гранов і навіть не хотів з нею репетирувати. Проте Тамара наполягла на своєму і виявилася права.

Успіх був приголомшуючим. У пісенний фестиваль, заснований на танцювальних ритмах, увірвалася пісня-діалог, пісня-заклик, пісня-твердження. Польський журнал "Край радий" писав: "Великий зал Гданської верфі закінчується сентиментальністю і через хвилину, здається, попливе на приливної хвилі меланхолії... Але, на щастя, ситуацію рятує чарівна представниця Радянського Союзу...".

Після виступу в Гданську шість з половиною тисяч глядачів стоячи аплодували радянської солістці. На вулиці її впізнавали, зовсім незнайомі люди тиснули руки, обіймали. У газетах її називали "соловей Москви", а на одній з місцевих парфумерних фабрик вийшов новий сорт духів, названий на честь співачки – "Тамара". Після Сопота співачка стала включати "Сонячне коло" в усі свої концерти, і на багато років вперед ця пісня стала візитною карткою Міансарової.

У 1966 році в столицях 6 країн (СРСР, НДР, Чехословаччині, Польщі, Болгарії, Угорщини) проходив конкурс естрадної пісні "Дружба", де кожен учасник повинен був виконати і пісню тієї країни, де проходив тур. Міансарова завоювала 4 перші премії, випередивши свою основну конкурентку, болгарську співачку Лілі Іванову. У числі "переможених" був і Йосип Кобзон. Чарівна на сцені, весела, жива і чуйна в життя, Тамара Міансарова в дуже короткий термін завоювала величезну популярність у глядачів. Вона багато їздила на гастролі по країні та за кордон, і де б не виступала, зали завжди були переповнені. Глядачів приваблювала виконавська манера співачки, її вміння артистично розпоряджатися своїм від природи високим голосом. Кожна пісня у її виконанні – це закінчені і ювелірно оброблені вокальні твори, на очах у глядачів перетворюються в маленьку повість чи новелу зі своєю режисурою, мізансценами, пластикою. Інтонаційними штрихами, невловимими нюансами актриса надає твору іноді абсолютно незвичайне, але в той же час дуже сильне за емоційним впливом звучання.

Гучну популярність співачки не змогла пригасити навіть незрозуміла ситуація, коли на початку 1970-х років навколо неї утворився якийсь вакуум. Співачка раптом стала невиїздною, її записи зникли з екрану телебачення, а записи на радіо виявилися розмагнічені. Знятий про Міансарову в Донецьку фільм-концерт "Сонячна балада" поклали на полицю. Рознеслася чутка, що нібито співачка виїхала до Ізраїлю. Столичні концертні зали виявилися для неї закритими. Більш того, Тамарі Григорівні фактично заборонили виступати за межами Донецької області.

Тим часом Міансарова продовжувала багато їздити від Донецької філармонії, де пропрацювала 12 років. Виступала в шахтарських містах і селищах, в клубах гірників і навіть у конторах шахт, і більш вдячної і чуйної публіки, за її словами, не зустрічала. Ці виступи відзначені нагрудним знаком "Шахтарська слава" і званням "Почесний громадянин Донецька". Потім повернулася до Москви, але працювати їй все одно не давали під різними приводами. І це тривало до 1988 року.

Через 30 з гаком років Тамара Міансарова, маючи до цього звання Заслуженої артистки України (1972) і будучи кавалером ордена "Знак Пошани", стає Народною артисткою Росії (1996). Вона нагороджена також орденами "Дружби Народів", "Дипломата Камбоджі", лаоським орденом "Трьох Слонів". У 2005 році на "Площі зірок" в Москві була встановлена іменна зірка Міансарової.

Тамара Григорівна знову популярна, а її творчість затребувана. Артистка проводить численні зустрічі з глядачами, готує нові пісенні програми ("Нам рано жити спогадами" А. Мажукова на вірші В. Меньшикова, "Я – акація" О. Білаша на вірші Л. Татаренка, "Моя глибинка" Я. Френкеля на вірші І. Гофф, "Коні вибагливі" В. Висоцького, пам'яті В. Шукшина "Калина чорна" Б. Кисельова на вірші А. Жигуліна). Компакт-диск старих популярних пісень Міансарової вийшов у новому аранжуванні сина Андрія Міансарова. Її запрошують на всілякі музичні конкурси як члена журі, протягом двох років вона очолювала журі міжнародного фестивалю "Золотий шлягер", була почесним гостем та членом журі Сопотського фестивалю, їздила на гастролі до Америки.

Професор Т. Г. Міансарова викладала вокал у ГІТІСі і в будинку творчості молоді "На Таганці". Її учні – Юліан, Аліка Смєхова, Лада Маріс, Максим Ситник та інші.

Тамара Григорівна живе і працює в Москві. Її оточує віддана й турботлива родина. Чоловік – Марк Михайлович Фельдман, скрипаль, директор концертних груп. Син – Андрій Едуардович Міансаров, піаніст, композитор. Дочка – Катерина Ігорівна Хлєбнікова, поетеса. Онуки: Андрій, закінчує музичну школу; Тамара, художник; Ганна, вчиться на економічному факультеті. Жанровий діапазон співачки надзвичайно широкий – від героїчних музичних балад і драматичних вокальних новел до жартівливій і дитячої пісні. І для кожної з них співачка знаходить свої фарби, свої виразні засоби. Гнівні, задумливі, веселі та жартівливі пісні у її виконанні нікого не залишають байдужим. Всього в репертуарі Тамари Міансарової було понад 400 пісень, близько 140 з яких збереглися в аудіозаписах. Багато з них написані українськими авторами: "Чорнобривці", "Дикі гуси", "Очі на піску", "Коханий", "Я маленька", "Кохай мене", "Я дивлюсь", "Любиш – не любиш", "Ой, Іване", "Вишні", "Вернись ко мне", "Околица", "Рассветные года", "Иван да Марья", "Берёза", "Я акация" і багато, багато інших.
Сторінки в інтернеті:
  • Тамара Міансарова - офіційна сторінка
  • http://uaestrada.org/spivaki/miansarova-tamara