Вацлав Ганка

Біографія

Талісман "колективної автентичності" та "стародавності".

Навіть не надто детальний розгляд природи національних містифікацій[1] доволі виразно показує їхні культурно-історичні спонуки, а точніше, соціо-психологічну матрицю: в різних суспільствах і в різних епохах потреба самоствердження вимагає відкриття своїх коренів. Автентичність тих коренів — тобто тексту/нарації, що їх висловлює, — стає другорядною супроти основної міфотворчої функції: потреби переказати глибший сенс, резон існування колективу. Але раціоналістські закони гри вимагають наукової, текстуальної видимості — тобто об'єктивної пам'ятки. Відтак вони урухомлюють процес витворювання, а потому ревного захищання специфічного науково-міфічного гібриду, який стає сакральним об'єктом чи пак талісманом колективної автентичності й стародавності.

Це, так би мовити, інваріант.

Проте кожне суспільство має свої особливості, й сама рецепція цих національних святинь/містифікацій показує цікаву гаму варіантів. Один із найцікавіших серед них — за інтенсивністю суперечок, за конкретикою науково-методологічних пошуків, врешті, за історичною розв'язкою справи — це історія з чеськими рукописами.

Фальшиві чеські "рукописи": від Ганки до Масарика.

"Відкриття" за "відкриттям" — незугарні фальшивки.

16 вересня 1817 року двадцятишестилітній чех Вацлав Ганка, шукаючи, як згодом стверджував він сам, у деканському костелі Двура Кралового за старожитностями гуситського періоду, знайшов у старій скрині пергаментний згорток. Він складався з дванадцяти листків, що буцімто були рештками набагато більшої збірки. На них містилося шість епічних поезій, шість ліричних і дві ліроепічні, в десятискладових віршах середньовічною чеською мовою.

Через рік Ганка видав їх книжкою, і відтоді вони відомі як "Краледворський рукопис".

Рік перед тим, 1816 року, першу таку старочеську поезію виявив — на дошці свого ж письмового стола! — друг Ганки студент Йосеф Лінда (цей текст потім дістав назву "Пісні вишеградські").

Рік по тому, 1818-го, розшифровано ще один давньочеський рукопис, який потрапив до рук Ганки і знаного філолога Йосефа Юнгмана. Вони назвали його "Любушин суд".

Наприкінці 1850-х років з'явилася версія, нібито цей манускрипт походить із замку Зелена Гора, і він став називатися "Зеленогорським рукописом".

Відкритих старочеських пам'яток дедалі більшало: "Милосна пісня короля Вацлава" (1819), глоси в словнику "Mater Verborum" (1827), старочеський переклад Євангелії св. Івана (1828).

1849 року вже шістдесятилітній Ганка оголосив про віднайдення й видав "Любушине пророцтво".

Проте всі ці "менші" пам'ятки доволі скоро було розпізнано як незугарні фальшивки; з останнім текстом це сталося особливо швидко.

Інакшою була доля "Краледворського" та "Зеленогорського" рукописів (далі разом — КЗР).

Краледворський та Зеленогорський "рукописи" для скептиків.

Особливостями своєї появи вони кардинально відрізнялися від своїх масштабних попередників — які, до речі, послужили їм моделями — поезій Оссіана та "Слова о полку Ігоревім". Замість хитромудрого пояснення, що це, мовляв, переклад давнього тексту або, ще краще, список із давнього рукопису, який, на жаль, пропав, подавався головний доказ: рукопис є, він має всі прикмети стародавності, і кожний скептик може їх дослідити.

Скептики так і вчинили. Навколо рукописів розгорнулася широка й запекла полеміка, яка, вийшовши далеко поза суто філологічні й внутрішньо-національні виміри, тривала впродовж цілого дев'ятнадцятого, великою мірою і двадцятого століть, та й досі ще триває. З відстані часу, зокрема в порівняльному контексті, вона дає чи не найдосконаліший приклад саме національного виміру таких містифікацій і розкриває захопливу лабораторію як культурної рецепції, так і інтелектуальної історії саме в ключі націєтворення.

1969: Чехословацька АН про підробки початку ХІХ ст.

1969 року, до 150-ї річниці оприлюднення КЗР, видавництво Чехословацької Академії наук випустило в світ осяжну колективну працю, яку підготував Народний музей у Празі[2]. Вона ретельно підсумовувала рівень дослідженості тих рукописів, досягнутий на той час у різних галузях їх вивчення: палеографічній, технічній, мовознавчій, літературознавчій, історичній. У кожній із цих дисциплін фахівці заперечили буцімто середньовічне (між ІХ і ХІІІ–ХIV століттями) походження КЗР і зійшлися на тому, що це підробки початку ХІХ століття.

Парадоксально виглядав дещо менш однозначний висновок технічної (хімічно-спектрографічної) експертизи, — але ж ці рукописи були палімпсестами: пергамент і деякі ініціали первісного писання — справжні; тимчасом стиль і граматика накладеного нового тексту недвозначно вказували на пізніший час його створення.

Сурогат нац.справи, символ та ікона патріотизму.

Проте сам факт підробки чи гама тих або інших засобів фальшування — речі, власне, поверхневі, дещо навіть банальні, хоча подекуди й здатні заінтригувати. Далеко цікавішим є широкий і глибокий пласт власне рецепції, громадського резонансу цих творів і пристрастей, які за ними криються.

За "чистоту" проти "войовничих і кровожерних тевтонів".

Ця рецепція, як видно із синтезного огляду Йосефа Кочі "Суперечки про рукописи в чеському суспільстві", опублікованого у згаданому празькому збірнику, мала кілька основних етапів, які доволі точно відповідають етапам розвитку чеського національного самоусвідомлення й самоствердження та його основного стрижня — боротьби з німецькою стихією. Впродовж майже всього ХІХ століття обстоювання автентичності КЗР стає сурогатом національної справи, а водночас барометром і кардіограмою чеського патріотизму, хоча в дусі Гердера і тої особливої історичної ролі, яку він приписував слов'янству, дискурс навколо рукописів наголошував не так чеські, як спільно-слов'янські історію, прадавність і культурні досягнення, цінності культурної (та расової) чистоти, злагоди й порядку, героїзму, миролюбства, патріотизму тощо — і все те у протиставленні до войовничих і кровожерних тевтонів.

За Оссіаном — "програма націоналізму".

Тобто мислення наполеонівської ери, широкий розголос Оссіана і, не останньою чергою, нововідкрите "Слово о полку Ігоревім" будували імпліцитну програму чеського націоналізму. "Краледворський рукопис" виконував у цьому роль заклику до законного, глибоко гуманного захисту власної культури проти загарбника — тобто німців.

Головною заслугою рукописів було те, що вони, як і у випадку з Оссіаном, об'єктивно стимулювали величезне філологічне й історіографічне пожвавлення.

Втім, найвизначніший тогочасний чеський науковець Йосеф Добровський, попри те, що відкривач і поборник рукописів Ганка був його студентом, ставився до них скептично. Тому перший етап їх рецепції, що запрограмував подальше ставлення до них, Йосеф Кочі завершує роком смерті Добровського (1829).

У 1829–1859 роках під егідою і з подачі таких чільних пробудителів, як Павел Йосеф Шафарик і Франтішек Палацький, КЗР стали символом та іконою чеського патріотизму. Ставити під сумнів їхню достовірність значило цуратися свого, зраджувати найсвятішу справу й... ризикувати наразитися на національний остракізм.

Бо запекла філологічна "боротьба за рукописи", що розгорнулася в тих роках, набула виразного національного забарвлення: захисниками автентичності були здебільшого чехи, а заперечували її німці. Й одинокою відповіддю на їхню дедалі інтенсивнішу наукову, філологічну критику рукописів було твердження, що вона мотивована винятково анти-чеським упередженням.

"Батьки народу" ― на варті фальшивок.

Показову роль відіграв тут "батько народу" Франтішек Палацький. Він захищав рукописи ще від 1829 року, підносячи їх як найкращі свідчення "духу, звичаїв, почуттів і вірувань наших предків". Величезний науковий та моральний престиж найповажнішого тоді чеського науковця затверджував, так би мовити, непохитну автентичність рукописів.

Напад на них був і нападом на "батька народу", зокрема, після 1858 року, коли спір сягнув нового апогею.

Ганка ― брехун, фальшивник?

Того ж 1858 року прийшло нове випробування. Празький щоденник "Tagesbote aus Boehmen" надрукував анонімну статтю "Рукописні брехні та палеографічні правди" ("Handschriftliche Luegen und paleographische Wahrheiten"), яка заатакувала не лише давно оспорюваний зеленогорський рукопис, але й нібито "безспірний" краледворський, і назвала Ганку фальшивником.

Палацький у відповідь, повторивши свій давній доказ на користь історичності рукописів, — мовляв, там згадано реалії, що їх історична наука відкрила тільки після 1817 року, й жоден фальшивник не міг їх знати раніше, — надав йому риторичного забарвлення: якщо це підробка, то слід сумніватися в усьому, що взагалі можемо знати про чеську літературу. А достоїнства тих текстів такі великі, що він, Палацький, хоч би й сам Ганка признався в підробці, мусив би сказати: "Ні! ... Навіть якби було можливо поєднати знання й уміння Ганки, мої і кількох десятків його компаньйонів в одну душу, ... вона не могла би створити новий твір на рівні краледворського та зеленогорського рукописів".

Зграя письменників — фальшивників, дурисвітів, ошуканих.

І взагалі, ця стаття — тільки початок кампанії німецьких журналістів на знецінення чеської літератури й дискредитацію чеських письменників "як зграї фальшивників, дурисвітів або легкодушно ошуканих".

На якийсь час це нібито подіяло.

Чому історик захищає фальшивки ― "святість нац.справи"?

Проте відповідь не забарилася.

1859 року віденський професор Максиміліян Бюдингер у статті "Кралeдворський рукопис і його сестри" ("Die Koeniginhofer Handschrift und ihre Schwestern") довів: інші рукописи, автентичність яких Палацький захищав, а інші провідні науковці-славісти (Копітар, Міклошич) заперечували, таки фальшивки, й історичні дані, на які покликався Палацький, були загально знані задовго перед 1817 роком. За всіми об'єктивними даними, КЗР є підробкою, і постає питання: чому історик рівня Палацького її захищає?

Як видно з інших матеріалів, зокрема з листування Палацького, він таки мав сумніви щодо автентичності КЗР, зокрема після останнього пострілу, — але вони тьмяніли перед потребою захищати святість чеської справи.

Тому за такими, як Бюдингер ("гесенський жид"), він і його колеги бачили лиш німецьку й віденську змову проти чехів.

Закріплення хибних уявлень.

Сумнівною заслугою Палацького в цій афері стало те, що він переконав на користь рукописів провідних науковців — Шафарика, Томека, Гінделі — й на кілька десятків років закріпив у чеській науці хибні уявлення про ранньо-чеський демократичний лад.

Сучасний дослідник[3] уважає це найбільшою поразкою видатного вченого.

Літературні дракони під прапором народності й патріотизму: грубість, незнання.

Чи надійні дослідники-фальсифікатори?

В деяких суспільствах такий захист "національної святині" будь-якими засобами може бути визнаний цілком прийнятним. Проте в чеському назрівала кардинальна зміна, яку без надмірної патетики можна назвати поворотом до гуситського імперативу правди понад усе.

1886 року, десять років після смерті Палацького, провідний чеський філолог Ян Гебауер надрукував статтю під скромним заголовком: "Потреба дальших досліджень краледворського та зеленогорського рукописів". У ній він грунтовно оспорив автентичність КЗР, починаючи від очевидного факту, що Ганка, чиє ім'я пов'язане з кількома явними фальсифікаціями — вкрай ненадійний дослідник.

Т. Масарик, головний противник фальсифікацій: я також смію!

Свою працю Гебауер надрукував у науковому журналі "Athenаeum". Його видавали молоді чеські науковці, а головним редактором був соціолог Томаш Масарик. Майбутній перший президент Чехословаччини став головним опонентом містифікації КЗР.

У редакторському вступі до Гебауерового обговорення Масарик озвучує ноти, які будуть провідними в його та Гебауеровому ревізіонізмі:

Пошана до інших і до себе. Розум і патріотизм на рівних.

Промовистим тут є не лише наскрізний мотив правди, але також її найширший громадський контекст: моменти здорового суспільства (і не на останньому місці педагогіки), пошани до особи та особистої самопошани, рівноправності розуму й патріотизму.

Екологія науки чи тоталітаризм "інтелігентів"?

З Масарикового листування з видатним хорватським філологом-славістом Ватрославом Ягічем (тоді професором у Відні, а перед тим — в Одесі, Берліні й Петербурзі, пізніше також членом Наукового товариства ім. Шевченка у Львові) видно, що для нього багато важила наукова достовірність, так би мовити, екологія наукового середовища. В одному з перших своїх листів до Ягіча Масарик пише, що це зіткнення стає випробованням для нового чеського празького університету:

Свобода досліджень, а не заклинання.

В іншому місці Масарик перелічує пункти, які варто нагадати одному завзятому противникові: "Судження фахівця треба поважати; коли говорить анатоміст, старі баби повинні мовчати..."; "Свобода досліджень мусить зберігатися за всіх обставин"; "Це — проблема універсальна; вона цікавить не лише нас, але й німців, французів і т.д."[4].

Мораль і для "інтелігенції" — касири-бухгалтери, для власної кишені?

Але найголовнішим критерієм залишається суспільна мораль. Це яскраво ілюструє Гебауерова книжечка "Повчання про підроблені краледворський і зеленогорські рукописи", що вийшла 1888 року: популярне (з підзаголовком "Для ширшого кола чеської інтелігенції") опрацювання проблеми.

Починається цей нарис отак:

Неромантичне прирівняння "національної скарбниці" з рахунком ощадного товариства й перекваліфікування національних письменників, критиків і вчених на касирів і бухгалтерів не може не нагадати нам про позитивістський етос цього періоду.

Здоровий глузд проти бутафорії на сцені.

Але Гебауерові метафори таки влучні: якщо "національну справу" трактувати цілком серйозно, то вона таки повинна мати більше спільного з рахунком у банку, ніж із бутафорією на сцені. І ніщо, мабуть, так не промовляє до здорового глузду, як стан власного гаманця.

Ні самообману та "патріотичному" шахрайству.

Суперечок довкола рукописів виступи Гебауера і Масарика не припинили: вони, як видно з вище цитованого дослідження Кочі, тривали і в міжвоєнній, і в повоєнній Чехословаччині, тривають, як уже згадувалося, й тепер, стаючи нагодою то для завзятого й традиціоналістського обстоювання національної честі, то для постмодерністського жарту[5].

Але ставлення до цілої справи суспільства й зокрема його інтелектуальної еліти змінилося докорінно. Масарикові аргументи проти побудови національної справи на самообмані й "патріотичному" шельмуванні наукових дослідників таки спрацювали. Науковий істеблішмент і ті ширші інтелігентські кола, до яких колись звертався Гебауер, усвідомили справу рукописів не як віднайдення національної святині, а як національну містифікацію.

Від фольклору до "нац.епосу" (брехлор:-).

Калевала — "голос народу", "символ нації".

Розмова про "Калевалу" в контексті національних містифікацій може видатися, кажучи словами класика революціонера-демократа, "національною безтактністю". Адже цей твір загально вважається і всесвітньо поважається як фінський народний (національний) епос, як голос фінського народу, символ нації, втілення її генія.

Справді, між ним та Оссіаном–Словом–КЗР є істотні різниці — саме в ключі автентизму. І водночас є посутня схожість, яка кидає багато світла на предмет нашої розмови. Основне — встановити контекст і критерії.

Фольклор чи брехлор?

Американський фольклорист Ричард Дорсон у своїй книжці "Folklore and Fakelore" (1976) розвинув поняття, на позначення якого він іще 1950 року вигадав неологізм "fakelore" (fake по-англійськи фальшивка, підробка). Він розумів під цим "просування сумнівних і синтетичних писань під виглядом автентичного фольклору. Ці твори збираються не в польових дослідженнях, а переписуються з раніших літературних і журналістських джерел у нескінченній низці пережовувань, або взагалі творяться на ходу...". Хоч як дивно, цією тактикою користувалися — іноді — брати Грімм у славетних "Дитячих та родинних казках". Після першого видання, яке вийшло 1812 року, наступні виявляють різні додатки, "поправки", фальшування інформації про оповідачів (пошивання їх "у народ", навіть коли це міські люди) — хоч усе це надалі подавалося за чисту й автентичну усну народну традицію.

Саме така практика прилучає до нашої теми "Калевалу".

1828: Е. Ленрот хоче всі руни про героїв.

Еліас Ленрот, хоч і був за фахом лікарем, але мав класичну освіту й дуже захоплювався фольклором. Розпочавши 1828 року фольклорні дослідження у фінській Карелії, він 1832 року з гуртом однодумців засновує Фінське літературне товариство, а в серпні 1833 року пише: "А от якби товариство знову видало всі значні фінські руни (поезії) і так їх звело, щоб те, що тепер маємо в різних місцях про Вейнемейнена, Ільмарінена, Леммікейнена й інших героїв, було з'єднане в одне ціле?"[6].

Ця всеохопна цілість, ясна річ — епічна поема.

1833: Готові "пісні про Вейнемейнена".

У цьому напрямку його праця й розвивається. У грудні 1833 року він уже має готові "Пісні про Вейнемейнена" — те, що потім стане "Прото-Калевалою".

1835: "Стара Калевала" за грецькою моделлю.

Одначе він їх іще не друкує й доповнює іншим матеріалом, який виходить щойно в 1835 році як "Стара Калевала" (32 пісні на 12 тисяч рядків). Приклад співаків, із якими він спілкувався, наштовхнув його на думку поєднувати різні поезії в більші одиниці, але понад усе тут важила загальна модель класичного епосу: під час праці над ним він пише до друзів, що "не перестане збирати, поки не матиме хоч би половину обсягу Гомера — щоб фінський епос мав таку ціну, як "Едда" серед готів; (а як не Гомер, то бодай Гесіод для римлян)" (цит. за Вілсоном).

1849: "Нова Калевала" — "відновлений", синтезований пра-епос Ленрота?

У подальшій праці йому вже допомагали ентузіасти-помічники, студенти університету. "Нова Калевала", яка вийшла 1849 року, мала вже 50 пісень і майже 23 тисячі рядків, і була захоплено сприйнята як відтворений національний, тобто народний епос. Ленрот, хоч сам ніколи не твердив, що такий пра-епос відтворив, вочевидь керувався такою моделлю.

Проте, як наголошує Вілсон, проблема полягає не так у поєднуванні поодиноких пісень в епічну цілість, а в тому, що поодинокі пісні-поезії також є синтезовані, підібрані:

Романтична поетика маскується під народну.

А втім, 1851 року на запитання свого французького перекладача про автентичність, тобто недовимовлений натяк на наслідування Макферсона, Ленрот доволі сердито відказав: усе, що він використовував, походило з народу, й велику силу варіантів іще не вжито. (Дослідники потім підтвердили: не народних, Ленротових рядків, дуже мало, не більш як 2%.) Спрацювала, зазначає Вілсон, поширена романтична поетика: комбінування й переформулювання народного матеріалу.

На українському матеріалі бачимо її в Кулішевій епічній поемі "Україна" (1841), складеній переважно з різних дум, і в раніших (1833–1838) випусках "Запорозької старини" Срезневського, де перемішано автентичні з підробними матеріалами.

Саме в такому романтичному дусі, філософсько-теоретичною вершиною якого є гердерівська концепція народної поезії як колективної власності, Ленрот і покоління його вдячних земляків уважали "Калевалу" істинним епосом фінського народу.

Що вона вирішально вплинула на формування фінської національної свідомості та захист нової нації перед шведською культурною та пізнішою російською політичною гегемоніями — немає сумніву.

Її висока естетична якість також безсумнівна.

Але "народним епосом" "Калевала" не була — хоч і функціонувала як основна колективна ікона, як священний метатекст.

Розрізнення індивідуального твору Ленрота і колективного (та його власного) уявлення про природу цього твору, показує у своїй праці Вілсон, проходило з великим опором і затвердилося тільки внаслідок колективних травм.

Знаменно, що основне переосмислення "Калевали" як індивідуального твору Ленрота прийшло після поразки у війні з СССР, тобто після 1945 року. У передвоєнні та воєнні роки весь наголос був на колективному, всенародному, "примордіальному" й навіть історичному значенні цього твору.

Тепер нова фінська наука, як і личить їй у відкритому суспільстві, шукає в "Калевалі" не модель "національного епосу", а глибинні пласти шаманської поезії та універсальність міфу.

В совєтських обговореннях цього питання "Калевала", зрозуміло, трактувалася майже винятково саме як "народний епос".

У найновішому українському виданні (1995) вона трактується двоїсто: Дмитро Павличко у змістовній вступній статті наголошує Ленротів особистий внесок, його "майстерну компіляцію", але й говорить про "Калевалу" як про "фінський епос, збережений фінами, записаний фінами", в якому "завжди існуватиме об'єднувальний для фінів і карелів зміст"; перекладач Євген Тимченко, зазначивши, що "Калевала" — це "фінська народна епопея", далі твердить, що "ця назва, як і сама поема, є твір Ленрота, синтеза традиційної фінської поезії"; а на титульній сторінці зазначено: "Фінський народний епос".

І вовк ситий, і коза ціла.

Маніпулювати текстами й читачами — "по-шляхетному"?

З нашої перспективи особливість "Калевали" полягає в тому, що коли вона і вписується в ряд національних містифікацій за рахунок маніпуляції матеріалом і затьмарювання жанрової природи твору (що вельми істотно, адже не було би цілої афери з Оссіаном, якби Макферсон назвав свої твори не перекладами, а, скажімо, "вільними варіаціями на тему Оссіана"), то за не менш істототним критерієм мотивації творця та іманентної автентичності та якості матеріалу вона такою містифікацією не є. Тобто, якщо містифікація, то шляхетна.

Про наступні, наські, цього вже не скажеш.

Від Атлантиди до Австралії — "Калевіпоег"...

1857—61: "Нац.епос" Кройцвальда, Естонія.

Хронологічно між щойно обговорюваними та найновішими нашими містифікаціями є чимало інших, починаючи від естонського "народного/національного епосу" "Калевіпоег", що його, в дусі Ленрота, скомпонував і видав у працях Вченого естонського Товариства (1857–1861) естонський поет Фридрих Кройцвальд.

1862: Перше "популярне" видання "нац.епосу" для "вчених".

Перше популярне видання "нац.епосу" вийшло 1862 року.

Як зазначує сучасна історія естонської літератури, цю громіздку "народну епопею" спочатку народ не читав; нею користувався здебільша вчений читач; тільки з часом вона "пішла в народ".[7]

1867: Ура-Лінда-Бук — "праісторія фризійського народу", Нідерланди.

Особливо цікавою (і маловідомою) є "Vvra Linda Bok" ("Oera Linda Boek"; по-німецьки: "Die Ura-Linda-Chronik"). Цей писаний рунічним письмом і давньою фризійською мовою твір, віднайдений 1867 року в місті Лювард (Leeuwarde) у Фрисландії, на півночі Нідерландів, буцімто описує праісторію фризійського народу й нібито уточнює розміщення Атлантиди — в ареалі Скандинавії.

Тим-то він привернув увагу гітлерівського "Аненербе", відомства, під проводом Гіммлера, для досліджування такої окультної інформації і вмонтовування її в загальну історіософію Третього Райху. (Любителі фільму "Indiana Jones and the Raiders of the Lost Ark" повинні знати, що не все там вигадка.)

Саму "Vvra Linda Bok" доволі швидко викрито як містифікацію середини ХІХ століття, побазовану на писаннях із XVIII століття.

У книжці "Наші предки й Атлантида" Альберта Германа (Берлін, 1934) детально обговорюється "Ура-Лінда Бук".

1944: Ще й не один "національний поет" в Австралії.

Зовсім інакшою містифікацією є відкриття "національного поета", яке сталося навесні 1944 року в Австралії. Двоє поетів, Джеймс Макаулі та Гаролд Стюарт, прагнучи скомпрометувати агресивно модерністський журнал "Angry Penguins" ("Розгнівані пінгвіни" — саме так!) і його редактора-фаната Макса Гариса, створили (в дусі нашого Едварда Стріхи) поетичного генія, автомеханіка Ерна Малі, нібито нещодавно померлого. Гарис дуже вподобав твори Ерна Малі, надрукував їх... і 5 червня 1944 року довідався із сіднейської газети "Sun", що автор вигаданий. Але знайшлися любителі, які твердили й твердять, що ця пародія на модерністську поезію насправді зовсім не погана, ба краща за об'єкт пародіювання.

В кожному разі, Алберт Такер у вступі до недавнього видання поезії Ерна Малі каже: "Вже 50 років, як австралійський поет Ерн Малі вигадав двох поетів, Джеймса Макаулі та Гаролда Стюарта, і вжив їх на те, щоб написати поезію під його іменем"[8]. Отак.

[1] Попередня стаття Григорія Грабовича на тему національних містифікацій (на прикладі Оссіана та "Слова о полку Ігоревім") див.: "Критика", 2001, ч.1-2.

[2] Rukopisy kralevodvorsky a zelenohorsky. Dnesni stav poznani. Red. Mojmir Otruba. — Praha, 1969.

[3] Joseph Frederick Zacek. "Frantisek Palacky and the "Battle of the Manuscripts"". Nationalities Papers, Spring, 1984, vol. XII, No.1.

[4] J.Jirasek. "Der Briefwechsel T.G.Masaryk — Vatroslav Jagic. Wiener Slavistisches Jahrbuch, 1970, 16 band.

[5] Див., наприклад: Josef Urban. Posledni tecka za Rukopisy (nova literatura faktu). — Argo, 1998.

[6] Див.: William A. Wilson. Folklore and Nationalism in Modern Finland. Bloomington, Indiana, 1976, p. 37.

[7] Endel Nirk. Estonian Literature. Tallinn, 1987, st.6061.

[8] Ern Malley. Collected Poems. Pymble, Australia, 1993, p. vi.

(За працею: Гр. Грабович. Слідами національних містифікацій. "Критика", 2001, ч.6.)