Віктор Платонович Петров

Біографія

ПЕТРОВ Віктор Платонович (н. 23.X.1894; Катеринослав) — укр. рад. літературознавець, фольклорист, археолог. Працює в Ін-ті археології АН УРСР. Автор праць про Т. Шевченка, П. Куліша та ін.

ШС (Шевч.сл.:)

ПЕТРОВ Віктор Платонович (23.Х.1894-8.УІ.1969) — український рад. літературознавець, археолог, етнограф. Вивчав творчість укр. письменників, зокрема П. Куліша.

Досліджував взаємини П. Куліша та Шевченка: "Шевченко, Куліш, В. Білозерський — їх перші стрічі" (1925),

"Куліш і Шевченко (до історії їх взаємовідносин в 1843—1844 роках" (1925),

"Матеріали до історії приятелювання Куліша й Шевченка р. 1856—1857-го" (1926),

"Різдво р. 1846 (за Кулішевими матеріалами)" (1928) та ін.

У працях П. є великий фактичний матеріал. Проте їм властива певна ідеалізація постаті Куліша і його взаємин ("приятелювання") з Шевченком. У творі "Роман Костомарова" (1929) згадано про арешт Шевченка 1847.

УРЕ (Укр.рад.енц.:)

ПЕТРОВ Віктор Платонович [10 (22).Х.1894, Катеринослав — 8.УІ.1969, Київ] — укр. рад. археолог, літературознавець, етнограф, доктор філологічних наук (з 1966).

У 1918 закінчив Київ, ун-т.

З 1919 працював в установах АН УРСР.

Учасник Великої Віт-чизн. війни 1941—45.

З 1950 — старший наук, співробітник Ін-ту археології АН УРСР. Досліджував археол. пам'ятки ранніх слов'ян.

Автор праць з історії, етнографії, мовознавства, про Г. С Сковороду, М. В. Гоголя, Т. Г. Шевченка, П. О. Куліша та ін.

Нагороджений орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня.

Тв.: Скіфи. К., 1968; Подсечное земледелие. К., 1968; Етногенез слов'ян. К., 1972.

Літ.: Сымонович Э. А. В. П. Петров [Некролог]. "Советская археология", 1970, № 1.

http://uk.wikipedia.org (Вікіпедія:)

Віктор Платонович Петров (*10 жовтня 1894, Катеринослав—†1969), який писав також під псевдонімами В. Домонтович та Віктор Бер, був українським науковцем та письменником першої половини ХХ ст. Разом з Валеріаном Підмогильним, Петров започаткував жанр українського інтелектуального роману.

Віктор Петров народився 10 жовтня 1894 р. В Катеринославі в родині священика. Дитинство Петрова пройшло в Одесі.

В 1913 р. він закінчив Холмську чоловічу гімназію, а в 1918 р. історико-філологічний факультет Київського університету. Одним з його викладачів, який справив вплив на Петрова був Володимир Перетц. Петров отримав срібну медаль за свою дипломну роботу "Н. М. Языков, поэт пушкинской плеяды. Жизнь и творчество". Пізніше Петров працював в Етнографічній комісії Української Академії наук.

В 1920-ті роки Петров належав до кола неокласиків. В 1930 р. Петров отримав докторат за дослідження "Пантелеймон Куліш у пятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість".

В 1941 р. науковець знаходився в окупованому німцями Харкові, видавав часопис "Український Засів". В кінці війни Петров опинився в Німеччині. Там він був одним із засновників Мистецького українського руху. Знаходячись в еміграції, Петров в 1947—1949 рр. викладав етнографію на філософському факультеті Українського вільного університету в Мюнхені.[1]

18 квітня 1949 р. Петров зник з Мюнхена, але виявилось, що він перебував у СРСР.

З 1956 р. він працював в Києві в Інституті археології. Загубивши документи під час війни Петров був вимушений заново захищати дисертацію в 1966 р. Віктор Петров помер в 1969 р. і був похований в Києві.

Судячи з усього, він починаючи з 30-х років співпрацював з радянською розвідкою. Під час сталінських репресій Петров продовжував працювати науковцем в той час, як його колишні колеги — неокласики були заарештовані. Відомо, що він знаходився в окупованому німцями Харкові і носив німецький офіцерський мундир. Крім того, його раптове зникнення з української еміграції в Мюнхені і знаходження після того в Москві дають підстави говорити про таку співпрацю. Пізніше Петров навіть отримає офіційну нагороду за свої дії під час війни.

............

1929

Віктор Петров. Пантелеймон Куліш у п'ятдесяті роки. Життя, ідеологія, творчість. Том перший. У Київі. З друкарні Всеукраїнської Академії Наук. 1929. 572с.

Частина І. Життя. Ідеологія.

Частина ІІ. Творчість.

Покажчик імен.

"Вихідний пункт: любов до народности й наукова точність"?

Етнографія як наука = етнографізм у літературі.

Етнографію, як науку, й етнографізм у літературі Куліш не відрізняє. Не відрізняє їх і Костомаров. Етнографія, як окрема галузь у науці, вироблялась у боротьбі за етнографічну витриману точність у літературних творах. Примат був не за науковим поняттям етнографії й не за поняттям етнографічної белетристики, а за гаслом боротьби за народність. Оцінюючи збірку Метлинського, Костомаров пише: "Собиратель... сдђлалъ свое дђло съ тђмъ участіемъ, какое внушали ему любовь къ народности и добросовђстность ученаго" (43).

"Чиста народність": етнограф = письменник.

Це вихідний пункт: любов до народности й наукова точність. Головне ― народність, а етнографічна збірка етнографічних матеріялів і повість, нарис, драматичний твір, це тільки окремі форми вислову. Костомаров закидає авторам повістей, нарисів та драматичних творів "позверховість" їхньої народности, "загальність", "необізнання" з народнім життям. Критика не вдовільняють ці твори з погляду виразу чистої народности: "наступила потребность изображать свою народность основательно со всђми изгибами".

Тенденція точно відображати народність обернула письменника в етнографа.

Принцип натуралізму "со всђми изгибами": мати діло з "річчю", а не з "особою", без особистого співучастя.

У теорію народности в 50-х роках увіходить принцип натуралізму. Народність повинна бути реальна, ― ось що хоче сказати Костомаров вимогою своєї l'art poétique, коли він перед письменником ставить завдання "изображать основательно со всђми изгибами". В формулах Костомарова "поетика літературної народности" виходить із традицій попередньої школи і ввіходить у традиції "натуральної школи", що панувала в 50-х роках і висунула вимоги реалізму.

Натуральна школа в народництві й призвела до заміни етнографізованих творів на твори "натурально-етнографічні". Зразок народницького "натуралістичного" твору, що його викликала "любов до народности", це запис народніх творів. Натуралізм у народності це ― реальний народний твір.

Етнографія 50-х років для Костомарова й Куліша це ― вплив натуральної школи на поняття народности й прагнення реалізму в літературних творах, що мали висловлювати й малювати "народність". Прагнення натуральности усуває підробку,:-) бо-ж натуралізм вимагає творів списаних з натури.

Натуралізм намагається досягнути об'єктивности, він усуває авторів суб'єктивізм, усуває суб'єкта.:-) Натуралізм хоче мати діло тільки з об'єктом і об'єктивним, з "річчю", а не з "особою". Твір, списаний з натури, що в ньому не відбилася авторова особа, такий тільки твір і визнає натуральна школа. Особа письменника не повинна лишати відсвіту в його творі; творити "натурально" це ― переказувати народню мову без домішки особистого співучастя. Письменник тільки записувач, посередник, стенограф.

Етнографія ― напрям літ-ї течії "для избежания улик", "без личного соучастия".

Ось тези натуральної школи в теорії народности, що її в 50-х роках репрезентують Костомаров і Куліш. Вони не відрізняють літератури від етнографії. Етнографія це тільки напрямок у певній літературній течії. Етнографію й белетристику не подиференційовано.

"Въ наше время писатели повђстей, очерковъ и драматическихъ сочиненій выводятъ въ своихъ произведеніяхъ лица, говорящія съ областными особенностями, стараются подладиться подъ рђчь простолюдина... Это направленіе доводитъ писателей, въ сущности мало знакомыхъ съ народною жизнью, до безплоднаго набора словъ изъ областного словаря и выраженія изъ сборниковъ пословицъ и поговорокъ; за то, оно показываетъ, что прошла пора скользить по поверхности народнаго быта и схватывать съ него общія черты, нерђдко произвольно измђняемыя для избђжаніи улики въ перепечаткђ десять разъ напечатаннаго; оно показываетъ, что наступила пора знать и изображать свою народность основательно со всђми ея изгибами. Никто съ такою безукоризненностью не удовлетворяетъ этой потребности въ научномъ:-) смыслђ, какъ Кулишъ:-) въ своихъ:-) легендахъ, преданіяхъ и повђрьяхъ, записанныхъ имъ со словъ народа.:-) Какъ бы искусно не поддђлывался писатель къ народной рђчи, его личность всегда оставитъ отпечатокъ въ его произведеніи. Кулишъ передаетъ намъ народную рђчь о прошедшей жизни народа безъ личнаго соучастія"

Етнографізм і "Малороссия" як привід "організації літературної мови", "службовий момент".

Проблему етнографії стимулюють инші проблеми й насамперед проблема організації:-) літературної мови.

Етнографія ― засіб, джерело, службовий момент для літератури. Пісні й легенди це матеріал для письменників.

Етнографія, фольклорні записи розцінюються, як "вђрный источникъ для познанія живого языка и способа народнаго выраженія" (45). Весь абзац, наведений у нас вище, де Костомаров питання фольклору розвязує як питання літературної мови, надзвичайно цікавий для характеристики поглядів 50-х років на етнографію.

Етнографія ― засіб, джерело, службовий момент для літератури. Пісні й легенди це матеріал для письменників, спосіб і джерело, щоб вивчити народню живу мову.

Значіння "Записокъ о Ю. Руси" та їх переважне значіння проти попередніх етнографічних виданнів це те, що Куліш дає тут не тілки пісні та думи, але й прозові записи: "эти разсказы (преданія, повђрья, легенды) имђютъ свои особыя достоинства", вони знайомлять письменника з народньою мовою.

"Разсказы" Куліша ― "вђрный источникъ" Костомарова?

"Изданіе Кулиша непохоже на предъидущія изданія словесныхъ памятниковъ южно-русской народности. Здђсь помђщены не одни думы и пђсни, какъ у прежнихъ писателей, но... разсказы, записанные слово-въ-слово:-) изъ устъ народа:-) и дополняющія думы и пђсни въ передачђ народомъ дђлъ давно минувщихъ лђтъ. Эти разсказы (преданія, повђрья, легенды) имђютъ свои особыя достоинства: ихъ незаученный, но живой языкъ знакомитъ насъ съ теченіемъ народной рђчи, образомъ выраженія и со всђми оттђнками народнаго говора... Мы не думаемъ этимъ унижать достоинства народныхъ думъ и пђсенъ, какъ памятниковъ:-) прошедшаго, послђднія всегда имђютъ преимущество предъ прозаическими разсказами, болђе подверженными произволу передающихъ. Но кто не слышалъ народной рђчи въ устахъ народа, тотъ не узнаетъ ея, еслибъ выучилъ наизусть всђ пђсни, сколько ихъ напечатано до сихъ поръ; напротивъ, такіе разсказы, какіе записаны Кулишемъ, представляютъ вђрный источникъ для познанія живого языка и способа народнаго выраженія".

Російські письменники "етнографізують літературу", а їх ідеї панують.

Погляд Костомарова не є тілки його особистий погляд. Костомаров ішов назустріч ідеям, що панували вже не перший рік.

Роман, як писав російський письменник В.Ф. Одоєвський, "сопряженъ съ трудностью выраженія" . Розвязати "трудность языкового выраженія" ― таке завдання стояло перед російськими письменниками з 30-х р. і воно вирішувалось "етнографізацією літератури", метода, що її, як бачимо, пропонує в даному разі й Костомаров.

Етнографія як привід ― для "Организации:-) литературного языка"?

Бор. Ейхенбавм у своїй книзі про Лермонтова, підкреслюючи, що для тих часів "основной проблемой... является самая организация литературного языка" вказує на Даля:

"Не сказки сами по себе (пишет он о себе в 1842 г.) были ему важны, а русское слово, которое у нас в загоне, что ему нельзя было показаться в люди без особого предлога и повода, ― и сказка послужила предлогом".

Етнографічна форма казки тільки "особый предлог" запровадити народню мову в літературу. Не тільки казка, але й взагалі етнографізм.

"Малороссия" для вгамування "потребности освежить русскую речь разными диалектами".

Той-же Ейхенбавм пише: "Неслучайно "Малороссия" становится в это время постоянной литературной темой (Кулжинский, Погорельский, Гребенка и т.д.), соперничая с литературным Кавказом. Увлечение украинским языком, украинскими сказками и т.д. связано с потребностью освежить русскую речь разными диалектами".

Підробки Куліша і непевність "Записок" для наших дослідників.

Дуже важливе питання про певність того матеріалу, що його надрукував Куліш у своїх "Запискахъ". На цьому питанні вже не раз зупинялися наші дослідники.

Лобода про безумовні підробки Куліша ― "по волі самого"?

Основні пункти досліду, що на них повинен звернути увагу історик етнографії, коли він розглядатиме тексти етнографічних записів, надрукованих у "Запискахъ", накреслив акад. А.М. Лобода в статті: "До літературної історії Кулішевих З. о Ю. Р."

"Досить відомо, ― читаємо в цій статті, ― що основу їх (Записок) склали етнографічні матеріяли, що їх записував Куліш з уст народу, або які здобував він од инших записувачів; відома також річ, що на справжню народність усіх цих матеріялів покладатися не можна, бо поміж ними є безумовні підробки; але й досі ще неясно, чому саме вони тут з'явилися ― через брак критицизму та досвіду, чи, може, свідомо, по волі самого Куліша; ― оскільки Куліш узагалі був точний у передаванні своїх джерел і чи немає підробок навіть там, де в цілому він виходив дійсно з народніх матеріялів, хто дозволяв собі друкуючи підправляти Шевченка, той міг підправити й народні твори".

1857 Пипін: любов для антикварія Жемчужникова ― "болтовня" для Куліша.

Перший, року 1857-го, рецензуючи 2-ий том "Записокъ", торкнувся цього питання Пипін. Він звернув увагу на той абзац, де Куліш характеризує свої редакторські способи, що ними він користувався публікуючи казки, які зібрав Л. Жемчужников.

На сторінці 16-ій 2-го тому Куліш писав: "Его (=Жемчужникова) интересовала живђйшимъ образомъ болтовня (курсив тут і далі Пипіна) сельскихъ дівчатъ въ Л****, которыя не всегда однакожъ попадали на хорошо сохранившуюся сказку, не всегда помнили то, что въ ней есть лучшаго, и къ поэтическимъ фактамъ сказочной исторіи примђшивали иногда множество безцвђтныхъ и утомительныхъ небылицъ. Эти мђста я выбрасываю как мусорђ, засыпающій обломки нђкогда полныхъ и гармоническихъ произведеній народной фантазіи. Но онъ записывалъ все въ рядъ съ любовью антикварія, который не пренебрегаетъ ничђмъ, и въ самомъ прахђ, накопленномъ на развалинђ временемъ, ищетъ слђдовъ прошедшаго."

"Записки" ― літ. "болтовня" Куліша? Літератор-"етнограф" підміняє народа-поета?

Базуючись на цій автохарактеристиці й беручи її за вихідний пункт, Пипін взяв під сумнів "достовђрность, точность и полноту издаваемаго матеріала". "Читателю и не предубђжденному приходитъ иногда въ голову смутное сомнђніе, дђйствительно ли все, что выдаютъ намъ за чисто народное, имђетъ полное право назваться такимъ; не прибавлено ли что-нибудь самимъ собирателемъ, чего примђры были не разъ; не выкинулъ ли собиратель какихъ-нибудь подробностей, которыя быть можетъ, еще въ лучшемъ свђтђ выставляли творческій характеръ народа-поэта? Это сомнђніе, конечно, позволительно, потому что иногда вполнђ утверждалось фактами... Какую гарантію представляетъ въ этомъ отношеніи изданіе сказокъ въ "Запискахъ о Южной Руси"?

Руйнування храму народного заради "минутного успеха" літературного.

Для самаго собирателя, какъ говоритъ издатель "Записокъ", сказочный міръ малорусскій ― и сказочный міръ вообще, прибавимъ мы, ― былъ совершенно новъ... Собиратель былъ вовсе не приготовленъ къ своему труду. Въ послђднемъ старается убђдить самъ Кулишъ, который взялся поправить работу Жемчужникова и исключалъ изъ его текстовъ то, что казалось ему лишнимъ и неправильнымъ. Но по какой мђркђ Кулишъ выбрасывалъ утомительныя небылицы (?), которыя примђшаны къ настоящимъ сказкамъ; кто увђритъ читателя, что вмђстђ съ предполагаемымъ или дђйствительнымъ мусоромъ онъ не выбросилъ и прекрасныхъ мелкихъ украшеній разрушеннаго зданія? Если Кулишъ желаетъ прочнаго, а не минутнаго успђха своему изданію въ кругу занимающихся малорусской народностью, онъ долженъ быть строже въ выборђ издаваемыхъ имъ матеріаловъ и народныхъ произведеній. Сказки могутъ быть и должны быть приняты съ любопытствомъ, за совершеннымъ недостаткомъ лучшаго; но впослђдсвіи мы желали бы собранія, болђе удовлетворительнаго, исполненнаго съ знаніемъ дђла".

Тьма Макферсонів укр. народу.

Срезневський = Макферсон "по-українськи".

Куліш називав Срезневського Макферсоном. Макферсоном був у свойому власному уявлінні для себе й Срезневський.

Макферсонізм, що мода на нього припадає на 20-і роки, продовжував існувати й в 30-х, і в 40-х роках. Кожен із збирачів козацької старовини уявляв себе Макферсоном укр. народа. Цю аналогію проводив Срезневський у передмові до "Запорожской старины".

Укр. "макферсони" складають свою "Україну"?

У звязку з питанням про "Макферсонізм", мовляв, тодішніх етнографічних збирачів стоїть і инше, не менш цікаве питання про фальсифікати народніх творів. Відомо, що Макферсон свої твори видавав за твори скальдів. У дусі своєї доби й українські "Макферсони" "немистецькі" народні твори намагалися зробити "мистецькими", а де вони про які події не знаходили відповідних пісень, то там прогалини заповняли своїми власними творами.

Отже так склав Куліш свою "Україну", де поруч подано вірші Куліша й народні.

Гнатюк про ненародність і "найздібнішого" фальшивника.

Отже в "Зап. о Ю. Р." Куліш надрукував думу, що її склав Шишацький-Ілліч.

Поруч Мусіна-Пушкіна. Складав свої "думи-казки" Шишацький-Ілліч. "Бог Посвістач".

Шишацький-Ілліч, що ім'я його Куліш поставив поруч з ім'ям Мусіна-Пушкіна, складав свої думи, як і Куліш. Може з меншим, що правда, поетичним хистом.

Ця дума, що її сам Шишацький назвав "Сказкою про бога Посвістача", досить легко одкриває ті позичені шматки, що з них складено цей компілятивний твір. В основу сюжета думи покладено оповідання літописно-житійне про чудо "Покрова", коли буря розбила й потрощила човни слов'ян. Цей сюжет розказано то висловами дум, то штучно з'єднаними висловами казок. Стиль мови дум поплутано з стилем мови казок. Чорний орел літає по-над морем і голосом каже: "Пхе, Руська кость пахне". Закінчується "дума" приказкою з казки: "я там була, мед-вино пила, по бороді текло та в роті не було".

Ставлячи питання, коли цю "думу" складено, Куліш писав: "Я полагаю, что она (дума) современна самому событію, въ ней воспђтому, и только съ теченіемъ времени утратила мђстами старинныя формы рђчи: забывая ихъ понемногу, пђвцы могли замђнять утраченныя слова и выраженія соотвђтствующими имъ изъ современнаго языка, подобно тому какъ и въ наше время общепонятные синонимы, а также Великор. слова и иногда цђлыя реченія подмђшиваются къ старин. языку думъ" (179)

Мусів зазначити Куліш, що "пісня" ця "дошла до насъ уже въ убогомъ и жалкомъ видђ". Він підкреслює "ея вялый речитативъ, неточность многихъ словъ и выраженій".

За підроблену вважали ту думу-казку також Костомаров (Отечест. Зап.) і Максимович (Р. Бесђда 1857 кн. УІ і Соч. І).

Взагалі варто було-б присвятити окремий розділ творчості Шишацького-Ілліча.

(http://ru.wikipedia.org (Википедия:))

Ви́ктор Плато́нович Петро́в (род. 10 октября 1894, Екатеринослав— ум. 1969), писавший также под псевдонимами В. Домонто́вич и Ви́ктор Бэр — украинский философ, литературовед, историк и писатель первой половины ХХ ст. Вместе с Валерьяном Подмогильным — один из основоположников жанра украинского интеллектуального романа. Одновременно, с конца 1930-х гг. — советский разведчик.

Родился в семье священника. Детство прошло в Одессе. В 1913 р. окончил Холмскую мужскую гимназию, а в 1918 — историко-филологический факультет Киевского университета. Получил серебряную медаль за свою дипломную работу "Н. М. Языков, поэт пушкинской плеяды. Жизнь и творчество". Позднее работал в Этнографической комиссии Украинской Академии наук.

В 1920-тые гг. Петров принадлежал к кружку неоклассиков. Опубликовал ряд литературных произведений под псевдонимом В. Домонтович.

В 1930 г. получил степень доктора за исследование "Пантелеймон Кулиш в пятидесятые годы. Жизнь. Идеология. Творчество". Последняя должность перед войной — директор Института этнографических исследований.

В 1941 г. оказался (как позднее выяснилось, не случайно) в оккупированном гитлеровцами Харькове. Там он стал одним из основателей "Художественого украинского движения". В 1942—1943 выпускал журнал литературный журнал "Український засів" ("Украинский посев"), век которого оказался весьма недолгим — вскоре журнал был переведен из прифронтового Харькова в Кировоград, где и закончил свое существование в 1943 году. В. Петров-Домонтович, однако, успел опубликовать в "Украинском посеве" свой роман "Без почвы"; позднее, уже в эмиграции, вышел его роман "Доктор Серафикус".

С 1942 г. побывал во многих городах Украины — Севастополе, Киеве, Кременчуге и др. В Киеве сотрудничал с Олегом Ольжичем, который высоко ценил литературный и научный талант Петрова, который был знаком ещё с его отцом А. Олесем.

В 1943 г. возглавлял кафедру этнографии Украинского научного института во Львове, в 1944—1945 гг. был сотрудником Украинского научного института в Берлине. Улас Самчук писал, что Петров в Берлине ходил в мундире немецкого офицера. Позднее выяснилось, что он с 1930-х гг. был связан с НКВД и выполнял во вражеском тылу разведывательное задание, за что в 1965 году Петров был награжден орденом Отечественной войны I степени.

После войны до 1949 г. проживал в Мюнхене, где редактировал ежемесячный журнал литературы, искусства и критики "Арка", в 1947—1949 гг. в должности профессора преподавал этнографию на философском факультете Украинского свободного университета в Мюнхене,[1] читал в Богословской академии патрологию (не имея теологического образования).

Одновременно Виктор Петров публиковал свои философские произведения под псевдонимом "Виктор Бэр". Этот псевдоним был выбран не случайно: он расшифровывается как биологический эквивалент рентгена.[2]

18 апреля 1949 г. Петров исчез из Мюнхена. В его исчезновении обвиняли бандеровцев и Москву, однако вскоре оказалось, что он был вывезен в СССР. До того, как этот факт стал известен эмигрантской общественности, в защиту Петрова от обвинений в сотрудничестве с советской разведкой выступили многие видные деятели эмиграции. Они указывали на большие заслуги Петрова перед антисоветским движением — в частности, на то, что Петров опубликовал в эмигрантской печати весьма подробные сведения о большевистских репрессиях против украинских деятелей культуры.

В Москве Петров работал в Институте археологии, а с 1956 г. — в Киеве в Институте археологии. Потеряв документы во время войны, Петров был вынужден заново защитить диссертацию в 1966 г.

В 1957 г., когда закончилась его "проверка", женился на Софии Фёдоровне Зеровой, вдове украинского поэта и литературоведа Николая Зерова, расстрелянного в 1937 г., с которой был знаком ещё с 1920 г.

Умер в 1969 г. за письменным столом. Похоронен в Киеве. Не успел закончить словарь прусского языка.

В 1988—1989 гг. в Нью-Йорке издано трёхтомное собрание сочинений В. Петрова-Домонтовича.

С 2000-х гг. роман Петрова "Доктор Серафикус" включён в школьную программу 11 класса по курсу украинской литературы.

............