Джеймс Макферсон

Біографія

До історії національних містифікацій, шахрайств.

Новітня "національна свідомість" і "колективне самоствердження".

Іконні письменники ― "національні поети".

З-поміж багатьох складників творення новітньої національної самосвідомості й колективного самоствердження, мабуть, найбільше уваги традиційно привертає роль "національного поета". Ним пишається багато літератур, хоч є й такі (наприклад, французька та американська), що не мають однозначного "еталона".

У Східній Європі, де не бракує ікон та іконних письменників, "національні поети" стають закономірністю, тож такі письменники, як Шевченко та Міцкевич, Пушкін і Петефі, Маха й Емінеску водночас уособлюють і літературу, і націю, і їх унікально владне, трансцендентне поєднання.

Творення "національної поеми".

Але медаль національної гордості та ідентичності має зворотний бік. Назвімо його умовно творенням "національної поеми".

Найчастіше пошук коренів ідентичності у вигляді архітексту зводиться — за інерцією класичної поетики, в якій епічний жанр уважається найціннішим — до пошуку стародавнього "національного" або "народного" епосу. Ідеальна функція/цінність (тобто епос як "голос і дух народу") поєднується з явним (або потаємним) комплексом потреб (самоствердження, гідність, ідентичність тощо), й вони відтак разом диктують виникнення твору. Тобто сама потреба мати такі тексти породжує їх "відкриття" — напрочуд повсюдне й тривале продукування підробок і містифікацій.

Попри розмаїття його прийомів і механізмів, відкриття/конструювання національних прадавніх пам'яток мають фундаментальну схожість між собою. Усі вони черпають із надр колективних бажань, острахів і травм, й артикулюються, а потім захищаються, майже ідентичною риторикою та пафосом. В остаточному підсумку як у канонізації "національного поета", так і у виникненні "національного епосу", йдеться про пошук колективного sacrum.

Модерна доба: "національні" містифікації.

Хоч містифікацій та фальсифікацій не бракувало і в домодерній добі (згадаймо повсюдне продукування святих мощів і торгівлю ними в середньовіччі), й хоч число різних сфальшованих королівських грамот напевно перевищує кількість автентичних, саме модерна доба дає драматичний приклад поставання національних містифікацій.

Різниця між "звичайними" та "національними" — істотна. Огюстен Тьєрі у своїй праці "Великі літературні містифікації" (1911) описує їх, буцімто "великих", чимало, але хіба що про найвідоміші з них, як-от про "поета Томаса Равлі" (Thomas Rowley), що його вигадав Томас Чатертон, чи про "Гузлу" Проспера Меріме, пам'ятає тепер хтось поза колом спеціалістів.

1760: Перші плоди Оссіана Макферсона.

Проте є одна, яка по суті стала універсальною (бодай у європейському контексті) й так чи інакше моделює майже весь подальший жанр національних містифікацій. Ідеться про Оссіана.

Наприкінці 1750-х років двадцятип'яти-літній шотландський бакалавр Джеймс Макферсон, який раніше опублікував декілька сентиментально-готичних поезій, що їх ніхто так і не помітив, дістав доручення від Г'ю Блера, тодішнього літературного гуру Едінбурга, зайнятися збиранням гельського фольклору.

1760 року Макферсон опублікував в Едінбурзі перші плоди своїх пошуків — тонку збірку "Фрагменти давньої поезії, зібраної в горах Шотландії та перекладеної з гельської, або ерзької, мови". Видання було чи то анонімне, чи то колективне: ім'я "перекладача" Макферсона навіть не згадується на титульній сторінці, а непідписаний вступ, де говориться про те, що ці фрагменти — тільки мала частина великого епосу стародавніх бардів, написав Блер. Публікація вмить здобула успіх — хоч певні сумніви щодо автентичності були від самого початку. Вже за декілька місяців з'явилося друге видання.

1761–63: "Стародавня поезія" Оссіана Макферсона.

1761 року, після ще однієї експедиції у пошуках наміченого епосу, Макферсон опублікував "стародавню епічну поему" "Фінгал", а 1763-го ще одну — "Темору"; разом вони складають поезії Оссіана.

Було чимало й пізніших видань, зокрема, в 1773, 1792, 1807 роках.

Ствердження "честі", "прадавності" ― відшкодування поразок.

У Шотландії появу Оссіана зустріли захоплено. Своїм ствердженням шотландської честі, сміливості, прадавності й ідентичності вона посутньо, хай і символічно, відшкодовувала воєнну та політичну поразку 1745 року, коли Шотландію було приєднано до Англії.

Нахабство, якого світ не бачив. Замилування "предками".

Не всі шотландці, щоправда, так це сприймали; одним із головних скептиків щодо автентичності Оссіана був визначний філософ Дейвід Г'юм (David Hume). Найзавзятішим критиком, одначе, був англієць Семюел Джонсон, який від самого початку бачив підробку і 1773 року навіть зробив виправу в шотландські гори, щоб особисто перевірити усні джерела Оссіана. Його позиція була категорична:

До ентузіазму самих шотландців щодо цієї "неправдоподібної фікції" він ставився іронічно:

Макферсон ніколи так і не показав тих джерел, що з них буцімто перекладав — ані якихось рукописів, ані записів з уст.

1805: Звіт Макензі про шахрайство.

У 1805 році (дев'ять років після його смерті) в Едінбурзі грубим томом вийшов під редакцією Генрі Макензі звіт комісії для дослідження автентичності Оссіана. Комісія встановила, що Макферсон міняв тексти на свій розсуд і що жоден із них не відповідає знайденим окремо або пізніше; проте в масі інших, позитивних тверджень і зізнань, ця констатація губилася.

1805: Поява "гельського" Оссіана Макферсона.

Того ж таки 1805 року появилося тритомне видання Оссіана гельською мовою, на деякий час підтримавши Макферсонову репутацію; але, як доведено згодом, це були тільки переклади з первісного, англійського Оссіана.

Сучасний дослідник Моріс Колган каже:

"Творчий метод" літератора "Осс."-Дж. Макферсона.

Говард Гаскіл у вступі до редагованих ним ревізіоністичних досліджень, зібраних у книжці "Переосмислюючи Оссіана", уточнює цей Макферсонів "творчий метод":

Шкода, заподіяна фольклористиці та читачам.

Тільки в другій половині XIX століття професійні дослідники гельського фольклору остаточно довели, що Макферсонові твори — підробки. І тоді з'ясувалася шкода, заподіяна фольклористиці: читацькій публіці майже все, пов'язане з цими традиціями, стало здаватися фальшивкою.

Оссіан, провісник нової романтичної поетики.

Створення нової поетики передромантизму.

Але був і протилежний історичний ефект. Переклади Оссіана — німецькою, французькою, італійською, російською та іншими мовами — створили цілу нову поетику передромантизму, з новим наголошуванням аури та сили "поезії Півночі", з поєднанням понять генія та суворого "примітивного" буття, й понад усе, з новим поцінуванням національних літератур і національної ідентичності.

Всупереч духові раціоналізму та просвітництва, з яких він постав, Оссіан був провісником нової романтичної поетики. (Можна припускати, до речі, що Семюел Джонсон відкидав його саме через принципове несприйняття цієї поетики з її туманним і готичним світобаченням.)

Перелік зачарованих "Оссіаном" поважний.

Перелік тих, що потрапили під вплив Оссіана (дехто, щоправда, тільки на якийсь час) чи то в ролі перекладачів, чи наслідувачів, чи попросту поцінувачів, вельми поважний:

Зачарований Оссіаном Наполеон возив його восьмитомне італійське видання з собою в походах; він також заснував Кельтську академію в Парижі й замовив низку малюнків на оссіанівські теми для свого літнього палацу в Малмезоні.

Цей список можна доповнити іншими "наськими" зачарованими.

"Оссіан" ― основна міфологема романт. поетики.

Доволі швидке викриття містифікації не зменшило успіху Оссіана й не завадило йому перетворитися на основну міфолегему романтичної поетики.

Гердер, філософ націоналізму та батько фундаментальної парадигми народу (Volk), залишився прихильником оссіанівської ідеї навіть після того, як Макферсонове авторство стало очевидним.

Нахил до поетичної краси? гордість за фальсифікації, шахрайство?

У Шотландії наставлення до Оссіана — і Макферсона — було й дотепер залишається здебільшого прихильним. За лейтмотив можуть правити судження Вальтера Скотта, висловлені ще 1805 року:

Цю гордість видно не тільки в давніших біографіях Макферсона (Б.Саундерса, 1894 чи Дж.Смарта, 1905), а й у зовсім недавніх, суто наукових, ревізіоністичних працях, як в уже згаданій "Переосмислюючи Оссіана".

І не лише Макферсонові земляки були ентузіастами нововіднайденого барда.

Англійський критик-романтик Вільям Гезліт, згадуючи Оссіана (не Макферсона!) разом із Шекспіром, Біблією та Данте, каже: це "почуття й ім'я, що їх не можна знищити".

Ще впливовіший англійський критик Метью Арнолд ставить справу гранично чітко:

Наукове зацікавлення Оссіаном–Макферсоном.

Наукове зацікавлення Оссіаном, його спадщиною та контекстом, хай і притлумлювалося подеколи, але ніколи не вгасало. Кілька цінних праць і перевидань (як-от "Фінгал" 1792 року з дуже цікавим вступом Джонатана Вордсворта[3]) з'явилося за останні роки.

Ілюзії побудованої на підробці віри.

Варто звернути увагу на таку важливу річ. Коли 1973 року гамбурзька фундація F.V.S. Stiftung встановила Оссіанівську премію — на відзначення, як каже її статут, "визначного внеску особи або інституції у збереження та розвиток малочисельних мовних і культурних спільнот, які творять частину нашої спільної європейської спадщини", — першим нагороду дістав Дерік Томсон, тоді професор кельтських студій в університеті Глазго, чиї багатобічні зусилля задля збереження гельської мови та кельтських традицій почалися з лапідарної, але змістовної дисертації 1951 року, що досліджувала гельські джерела Макферсонового Оссіана. З нагоди нагородження про науковця було сказано: "Томсонова ерудована оцінка Макферсона є співчутливою та вдумливою, але він не перейнявся тією ілюзією, яка твердить, що побудована на підробці віра може бути перспективною".

Пошуки "об'єднавчої космічної правди".

Проте раціоналістичні, наукові підходи далеко не одинокі.

Наприклад, у найновішій праці на цю тему (Пол Аллен і Джоун де Ріс Аллен, "Печера Фінгала, поеми Оссіана та кельтське християнство") ― під загальною егідою антропософії Рудольфа Штайнера, його концепції трансцендентного духового світу, ― поєднуються роздуми про дивний і приголомшливий геологічний феномен — так звану печеру Фінгала (на острові Стаффа, серед Гебрідських островів на заході Шотландії), про самого Оссіана (поданого тут переважно як автентичну постать) і про раннє кельтське християнство — і все це у пошуках об'єднавчої космічної правди, супроти якої вони всі є тільки епіфеноменами.

Вичакловування "духу місця", викликання "генія колективу".

З раціоналістичного погляду все це (м'яко сказавши) дуже різні речі, і спроба їх поєднати неминуче веде в окультизм. Але якоюсь мірою вона також нагадує про загальний культурний ефект Оссіана, його нахил до таємничості... і до містифікацій.

По суті, цей ефект або синдром висвітлює дію міфу — вичакловування духу місця, genius loci, викликання, тобто артикулювання генія колективу, який перевищує розум і не підкоряється спробам раціонально вивірити його автентичність.

"Національне", "нац. поет", "нац. ідентичність", "нац. література" як літературні містифікації.

І це окреме позачасове життя знов увиразнює спорідненість між, з одного боку, ідеєю національного поета й тими базисними поняттями, які її мотивують, тобто ідеями Генія, національної ідентичності та національної літератури, що промовляють через нього — і, з другого боку, з практикою і "санкціонуванням" літературних містифікацій.

Створеному ad maiorem nationis gloriam Оссіанові суджено постійно повторюватися.

(За працями: Гр. Грабович. Вічне повернення містифікацій. "Критика", 2001, ч.1-2. Слідами національних містифікацій. "Критика", 2001, ч.6.)