Далі вже знаємо. Цей чоловік заснував японський джаз і написав широко відомий хіт, який у російськомовній версії має назву "У моря, у синего моря".

Правильно, знаєте, та не все. Найбільш несподіване попереду: як виник вірш.
На той час багато японців хворіли на небезпечні хвороби, пов’язані із наслідками ядерного бомбардування, й ніхто не знав, як лікуватися, а потопаючий, як відомо, хапається за соломинку. Пройшла чутка, ніби допомагає козяче молоко а також кумис.
В одній сім’ї захворіла дівчина 15 років, на ім’я припустимо Акіко. Батьки відправили ликуватися до Криму, бо чули, що там одне й друге у достатку. Приїхала гарненька німфеточка (вже не дитина, але ще не дівчина) до Гурзуфа. Влаштували їй щоранкову доставку названих лік, пила, купалася у морі. Якось виходить з води, аж заступа дорогу їй юнак, місцевий тутарчук на ім’я припустимо Анвар. "Коні тіва, бісьо дзьо!" (Добрий день, красуне!) – "Коні тіва, бісьо ноко!" (Добрий день, красуню!) Здивувався: "Ватасі бісьо ноко?" (Чи це я красунь?) – "Аната, аната!" (Ти, ти!) "Арігато…" (Спасибі…) Але на цьому у хлопця вичерпався запас японських слів, та зітхнув: It’s a pitty I cannot speak your languaue (Шкода, що я твоєю мовою не вмію говорити). Акіко засміялася: Never mind, I can speak yours. What would you like to tell me? (Нічого, проте я вмію твоєю. Що ти хтів мені сказати?) Вони й далі говорили англійскою. – Хочу сказати, ти така гарна, що мені на тебе хочеться дивитися й дивитися. – Е-е, ризикуєш закохатися! – Спізнилися попереджувати, лікарю. – Нічого, від кохання з першого погляду існує безвідмовна ліка – подивитися вдруге! – Дякую, лікарю. Коли й де я можу отримати мій сеанс лікування? Дівчина глянула здивовано: ну й нахаба! І саме у цей момент її гукнула вихователька: – Акіко-сан!
Озирнувшися, дівчина кинула скоромовкою: опівночі у цьому павільйоні. І втекла.
Анвар подивився услід та замислився: чи вона насміялася, чи й справді прийде?
Далі буде.

Прийшла такі. І раз, і вдруге, і далі, стрічалися, милувалися, кохалися, бо обидва молоденькі, гарненькі, пригожі. Але ж як не удавав із себе Анвар бувалого донкіхота, виявило ся, що він зовсім не вміє цілуватися, бо насправді досвіду не було ніякого, вперше закохався, та ще у таку гарну японочку. А цілуючи, незграбно затискав щокою їй носа так, що й дихати не могла. Акіко сміється: each time you kiss me I cannot breath! Щоразу, як ти мене цілуєш, мені дихати нічим! Знітився, зашарівся, взяв гітару та на чверть голосу заспівав (інакше не можна, місце курортне, вночі треба додержувати тиші). А дівчина взяла блокнотика, пензлика та туш й почала щось писати із замріяним поглядом на місяць над морем. Очевидно, вірші. З його пісень ані слова не розуміла, як і він у тому, що вона пише. Але ж одного разу Акіко не витримала й запропонувала Анварові послухати її вірші. Щось самозабутне, натхненне, але незрозуміле. Помітивши його засоромлений погляд, негайно переклала на англійську. Тепер розумієш? Ні, я вашої мови не знаю. А ти вчися! Гаразд, а як? Повторюй, я напишу тобі англійською абеткою транслітерацію, спробуй вимовити. Спробував, не вдалося, бо японська мова вимагає кожен склад не просто вимовляти, а ще й виспівувати на особливий мотив. Нічого не вийшло. Знаєш, Акіко, мені легше на гітарі зіграти отакий мотив, аніж вимовити. Зіграв на одній струні. Ій сподобалося: ще раз! Повторив. Вона у свого блокнотика дивлячись проспівала один рядок, другий вже сама якось на схожий лад. Хлопець, слухаючи спів коханої подружки, захопився та почав акомпанувати акордами, й пісенька вийшла. А чудово ж співала японочка у супроводі гітари юнака-тутарчука з Криму!
Далі буде.

А що було далі? Я й сам не знаю, окрім того, що на окраїні Гурзуфу, біля Гагаринського пляжу, є (якщо досі цілий) такий кругленький павільйончик-ротонда, так звана "Еолова арфа", де колись давним-давно милувалися двоє закоханих, юний тутарчук та така ж юна японочка. Знаю також, що хороша лірична пісня якось виникла. "Таммеїкі но делу йона, аната но кюті дзюкені…" - Я аж дихати не можу, коли ти мене цілуєш. Дуже хочеться, би її переклали на українську мову. Про це я вже писав на форумі "Дід з сопілкою", більше додати нічого. А ще знаю, що українська співачка Наталія Гузій значно постраждала під Чорнобилем, поїхала лікуватися до Японії, одужала й залишилася там, досі живе. Досконало оволоділа їхньою мовою, співає під бандуру, гарно співає. Японці люблять спів під бандуру. А хто ж не любить? Таких не буває. Земляки, спасибі за увагу.

Не інформація, а просто роздум:
У кожної людини є свої індивідуальні примхи й свої забобони, є й у мене, я не вийняток. Примха це нешкідливе дивацтво, яке нікому не заподіює шкоди, у той час як забобон означає цурання або принципове ухилення від чогось. Себто щось негативного у собі вже містить, це вже не примха, а забобон. Те й інше буває не тільки особистим, а й властиве цілим народам теж. Приклад національної примхи: японці (може, не тільки) кожного європеїда, себто "білого", вважають за англійця, навіть якщо він/вона окрім хау ду ю ду нічого більше ані бум-бум. І мене вважали. Це смішно, але ж не образливо. Інша річ, хто замість кімоно убрався у костюм-трійку, той національний зрадник. Так само зрадник, хто замість сякухаті грає на валторні чи тромбоні. Тим паче замість онґаку грати джаз це вже повна зрада. У задачці питається: яким чином Хіросі Міяґаві вдалося за таких умов подолати масовий забобон та перемогти? Не питаю, а міркую, відповідати не обов’язково, хоча інші думки цікавлять. Моя полягає у тому, що це вдалося завдяки моральній підтримці однодумців. Адже хтось приходив на виступи японського джазу, хтось аплодував, комусь сподобалося те, що інших злючило. Отже, наявність однодумців той вирішуючий фактор, що допоміг переважити забобони. Це лише імхо, себто приватна думка, і може статися, я не все враховую. А що ще?

Кому що, а курці просо. Хочеться повернутися до теми українського джазу, якому в СРСР було несолодко, бо джаз згідно офіційної позиції влади вважався "музыкой для толстых". Після другої світової війни джазу в Україні не було. Відродження почалося лише після смерті Сталіна - піонерами були син офіцера-авіатора киянин Євген Дергунов та львівський лікар Ігор Хома, що заснував свій знаменитий джаз-оркестр "Ритм" (пізніше перейменований на "Медікус"). У 60-ті за джаз натхненно взявся Мирослав Скорик, але його "Веселі скрипки" проіснували недовго - у 1968 р. Скорик кинув джаз і подався до Києва викладати у консерваторії. Ігор Хома та його "Медікус" мали постійні проблеми з владою - ось що значить працювати в місті, яке було під спецконтролем КДБ. У 1981 році маестро розбив параліч, а через 3 роки він помер. "Медікус" проіснував ще довго, майже до наших днів, також нещодавно помер Євген Дергунов. Певний, що джазменів та колективів було куди більше, просто вони й досі маловідомі. Навіть я до останнього часу вважав джаз американською музикою. А ще Україна мала цілу плеяду талановитих джазових співаків - Валентина Купріна, Люба Чайковська, Олег Дорош, Леся Боровець, Лючія Красота та ін. Певний, і зараз є український джаз, але не чутно його крізь глуху стіну попсяцької низькопробщини...

Не "курці просо", п. Юрію, а нормальна тема! Давно не був на сайті і прочитав цілу вашу тему. Неймовірно! Дякую за такі інформації. Побільше б таких людей було на форумі, а то як проглянеш - то одна війна між профанами і добрими знавцями (профани, правда, самі винні, не встигли вивчити нотний стан, а вже про щось дискутують, хоч процес іде нормальний).
Дяка модераторам за цей сайт, бо тут душу відводять дуже цікаві люди!

Усе нормально, п.Лісовиче, я теж така курка, що не проти подзьобати смачненького проса, у даному випадку джазу, гарного співу та доброї музики, а тут змога не лише додати чи послухати, а й відверто подискутувати про те, що наболіло здавна. Зокрема мені не забути отих знущань на адресу джазу, яких чув ще у 50-ті – "сегодня он играет джаз, а завтра родину продаст!" Не забув, до яких жорстоких кар вдавалися органи, би покарати навіть за гру на шестиструнній гітарі (тлетворное влияние Запада") замість узаконеної семиструнної, тощо. А зараз вже є змога послухати хорошу музику, навіть діти співають, грають та танцюють джаз. ДайБо успіху! Ось послухайте-но:
http://www.pisni.org.ua/dnrd.php?fid=10291
А теперішні знавці теж колись були профанами, та теперішні профани теж багато хто (може, не всі) колись стануть знавцями, так що не страшно, все йде правильно!

Послухав! Дякую! Рок-н-ролльно-блюзова обробка не джазової мелодії, але дуже чудова! Хоч і грає іграшковими звуками, але створює неабиякий настрій.
Я не музикант за фахом і через те смію вас запитати: що це і хто автор?
А відносно профанів і знавців, то я дещо погарячкував. На сайті дискутують розумні і цікаві люди, які аж ніяк не можуть бути профанами, як і в усьому знавцями.

Пісня зветься "Дітям - джаз", на нашому сайті є. Автор Хрисаніді Ірина Кирилівна, учителька музичної школи, а також у обласному клубі веде гурток джазу. Докладні відомості можете знайти в Інеті. Я бачив, як діти 10-12 років гарно танцюють, а наприкінці у коді обіймаються та цілуються, мені до вподоби. За таку витівку у 50-ті постановника посадовили б зовсім не за стіл горілкою частувати, а кудись погірше. Щодо профанів, усі таланти й ерудити вийшли з їх числа, і я теж, так споконвіку було й буде, не варто боятися. Най дітки вчаться, згодом нові таланти виростуть. Це добре, а не погано. Так само, як гарячкуватість молоді це теж нормально й правильно, я теж старим дідом не народився, усе розумію, й молодь люблю. У тому числі сердиту й гарячкувату теж. Це властиво вікові бо, по собі знаю.

Знайшов цікавий факт про переслідування джазу у 30-ті роки. Сталін при нагоді охоче слухав джаз та як не дивно, високо його цінував. Ініціатором переслідування та притискання джазу був Керженцев Платон Михайлович, з 1932 р. він очолював держкомітет у справах мистецтва, невіглас і мракобіс, активний переслідувач талантів та енергійний шукач крамоли. Особисто втручався у ревізіювання репертуарів, нещадно щось забороняв. Про це розповів у своїх спогадах Утьосов, вже йому з його оркестром дісталося від Керженцева по повній. Але за п’ять років стався цікавий випадок, про нього далі.

Влітку 1937 року троє льотчиків (Чкалов, Байдуков, Бєляков) здійснили славетний переліт Москва – Ванкувер, через Північний Полюс. Після повернення їх зустріли як героїв, з цього приводу у Кремлі влаштували урочистий банкет, запропонували самим обрати, чий виступ вони хочуть бачити. Усі троє дружньо побажали джаз-оркестр Утьосова. Успіх був гарячий, під час концерту підійшов військовий та пошепки передав: товарищ Сталин просит Вас исполнить "С Одесского кичмана". А вже п’ять років тому Керженцев суворо заборонив виконувати цю пісню. Як бути? А військовий шепоче: так ведь сам товарищ Сталин просит, неужели откажете? Махнув рукою, озирнувся до оркестру: хлопці, "Кічман", ля-мінор. Грянули вступ, проспівав пісню. Сталін підвівся й аплодував стоячи.
Невдовзі відбулася зустріч з Кержинцевим, гнів, погрози. А дізнавшись, ХТО замовив заборонену пісню, розгубився й скис, тільки звелів більше ні для кого її не виконувати. На цьому розмова припинилася, а Утьосова тривалий час не торбували, хоча це був страшний 1937 рік!

Цікаво про радянсько-російський джаз, та все ж таки воно не наше. Знайшов статтю про український джаз 60-х - 70-х років (у форматі .pdf):
http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Vdakk/2011_4/42.pdf

Не ваше, кажете? Одеський джаз дійсно не був україномовним, як і сама Одеса залишається досі багатомовною, але виганяти її за це з України не треба, бо за таке й нагоріти може. Різні музичні культури не завдають шкоди одна одній взаємним впливом, так "пісня веселенька про сусідку молоденьку" не постраждала від наявних у мотиві елементів угорського чардашу, та й взагалі схожих прикладів можна навести чимало. Нині існує україномовний джаз, це добре, але ще не означає, ніби навколо нього необхідно зводити Великого Китайського муру, тим паче Залізну завісу. Для доброї музики нема кордонів, і не треба. Взаємний вплив веде до її збагачення, а мова від цього не постраждає. Чистота мови то вже окремий клопіт. Як загальний, так і для кожного особисто.
А щождо досвіду, особливо гіркому, то краще вчитися на чужому, аніж на власному, для того в козаків і вуса, би мотати.

Не погоджусь.
Музика - це теж мова. Точніше, вона, як і мова, є однією з багатьох знакових систем (математика; правила вуличного руху; абетка Морзе; танці; міміка й жести - все це знакові системи).
Сама собою знакова система нейтральна, але як тільки наповнюється людським змістом, то це вже людські витвори, і тут потрібен конкретний підхід. Прекрасна річ - правила вуличного руху, але посуньтесь-но ви з нашими правилами до Англії!
То так само й джаз. Як тільки він обростає якимись національними особливостями - відразу виникає проблема національної ідентифікації.
Тому необхідна серйозна політика й культура спілкування - будь-якою знаковою системою, в тому числі й джазовою. Дуже багато людських конфліктів походять від нехтування такою культурою.
Як на мене, то саме через брак культури спілкування всілякі взаємовпливи не стільки збагачують, скільки розмивають і врешті спримітивлюють, опускають до плінтуса найвидатніші явища національних культур.

Е-е, Василю Герасимовичу, Ваша незгода фактично обертається згодою, бо я про це саме мову веду – брак культурного спілкування виникає саме від штучного відгородження, тобто навмисного спорудження китайських мурів та залізних завіс, у той час як люди потребують саме спілкування за допомогою культурних знакових систем. Про абетку Морзе (в мене спитайте, я у пошуках роботи деякий час працював телеграфістом, підтримував зв'язок із кораблями у океанах, та тямлю) можу сказати, що й тут міжнародний код склався такий, що незалежно від мов та країн люди легко розуміють одне одного, а це найбільш важливо у разі небезпеки, взаєморозуміння рятує людям життя. Не теоретично, а реально (теоретичного життя не існує, це нісенітниця). У той же час всілякі спроби когось від когось відокремити ведуть до втрати взаєморозуміння, а тут я вже нічого позитивного не вбачаю, тому ми ведемо мову про одне й те саме, бачите, згода!
Про жести давайте поговоримо окремо, я сурдопедагог, дещо тямлю. Загальний принцип у мене незламний: я проти ізоляціі людей від людей, і байдуже, за яким принципом така ізоляція здійснюється чи то планується, все одно я категорично проти!

Ну, насправді це я говорив про брак культурного спілкування, а Ви, п. Юрію, кажете про міжкультурне спілкування. То я можу погодитися хіба з тим, що коли бракує своєї культури, коли одноплемінці не вміють ні послухати один одного, ні пояснити щось один одному, - то тоді про спілкування з іншою культурою можна тільки мріяти. Або імітувати ("Давайте, парни всей земли, дружить!")
А вже коли зайшло про міжкультурне спілкування, то, попри всю його складність і навіть небезпеку ("культурна агресія" - є ж такий термін?), воно неминуче і певною мірою потрібне/корисне. От я кажу про певну міру. Я кажу, що міра тут потрібна, як ніде. Ви ж висловлюєтесь так, ніби для Вас ніяка міра неприйнятна: геть міжкультурні бар'єри, і всьо.
А нащо тоді на світі дві чи три тисячі різних мов, а культур і ще більше? Чи то є помилка еволюції? Адже саме різниця культур і, зокрема, мов, чітко відділяє один народ від іншого. А навіщо? Чи Ви вбачаєте в цьому біду?

"Адже саме різниця культур і, зокрема, мов, чітко відділяє один народ від іншого. А навіщо? Чи Ви вбачаєте в цьому біду?"

Саме так, дорогий Василю Герасимовичу, вбачаю. Мрію, би різномовні люди різних країн знаходили спільну мову. Не треба, би єден народ вважав іншого за ворога. Навпаки, мрію, би люди різних народів мали одне одного за друга. Невже вам треба чогось іншого? Гой, навряд, адже я вже дещо про Вас знаю та доброї думки, та навряд чи Ви будете проти.

Ні, мені іншого не треба, але ж тут ні мене, ні Вас не питають. Поділ людства на етноси, як і поділ усього живого на безліч біологічних видів - це не чиїсь карнавальні витребеньки, а жорстока природна необхідність. Кожний біолог, а сьогодні ще й половина фізиків скажуть не вагаючись, що біосфера тим і живуча, що різноманітна. Я не буду тут сперечатись, чи це наслідок еволюції, чи так Творець придумав. В кожному разі це Закон природи.
А якщо так, то спроба зменшити цю різноманітність, привести все живе до одної або небагатьох форм (нехай і найдосконаліших) є протиприродною. На вищому щаблі біосфери - в людському світі - цей Закон найяскравіше проявляється в етнічній структурі людства: вона виникає стихійно, як необхідна умова постійної безкомпромісної боротьби - за землю, за ресурси, за виживання. І саме ця боротьба тримає людство "у формі".
Тому природний стан стосунків між різними народами (точніше етносами) - боротьба. Іноді коректна, шляхетна, а частіше - не зовсім. А іноді й просто безпощадна. Це не погані люди придумали; це, повторюю, Закон природи.
І хочемо ми того чи не хочемо, а протиприродний заклик "Ребята, давайте жить дружно" є невіглаством, або (частіше) лицемірством -казочкою кота Леопольда для мишенят.

Ну, якщо Утьосов - це українська музика, то можна ще згадати такі прізвища, як Кобзон, Горовець, Шульженко, Гурченко, Доліна, Крутой, Сєров, Шевчук (група "ДДТ"), бо вони теж українці або вихідці з України. А як бути з російськомовними піснями, які написані українськими авторами і виконувалися українськими співаками? Я б залюбки додав би пару десятків таких пісень на цей сайт, але його формат не дозволяє. В принципі правильно - раз вирішили його творці пропагувати лише україномовну музику - то хай так і буде, сайтів з іноземщиною і так повно. Тому говорити про російський чи японський джаз краще в іншому місці. А щодо українського джазу - як бачу, ви, пане Юрію, взагалі не переходили за посиланнями, які я давав, і нічого не читали, бо там ясно написано, що українські джазмени грали не лише україномовний джаз, а й зарубіжний. Та в принципі чого я переймаюся? Я це писав не для вас, а для тих, кому цікаві саме українські виконавці.

Як розібратися, хто чий музика, дуже допомагає Гаврила Абрамич - хто не читав, рекомендую (хоч давнє слово, а не старіє): http://maidan.org.ua/static/mai/1105618704.html

Но, про природне чи неприродне вже була розмова, здається, вичерпано, але тут ізнов за рибу гроші. Пісні про боротьбу за існування вже теж звучали на слова Чарльза Дарвіна, Томаса Мальтуса, Фрідріха Ніцше, Йозефа Гебельса тощо, але визнати їх за українські важко не через те, що автори іншого походження, навіть не тому, що мовами іншими написано, а тому, що мотиви не наші, чужинські мотиви. Наспів не той. Погані, несправедливі пісні, й ніхто не зможе переконливо довести, ніби злість чи жорстокість можуть мати якесь виправдання. Навіть згаданий Кіт Леопольд благородніший, бо не хоче нікому завдавати шкоди. Я теж. Й без Гаврили Абрамича знаю, що поділ людства за мовами чи ще чимось не означає неминучу ворожість (Леопольд, подлый трус, выходи!). Виходжу й кажу: можна ужитися разом, світ один, й кепкувати з цього приводу не слід. Окремо й добре жити краще, аніж разом та кепсько. Щодо зв’язків, культурних чи міжкультурних, вважаю, що стосунки мусять бути лише культурними, безкультурні неминуче призводять до ворожнечі, інколи навіть до війни, а це погано. Самостійних культур бути не може, можуть бути лише джерела та середовища, якщо це дійсно культура, а не субкультура, тому усі культури взаємно пов'язані, впливають одна на одну та взаємно збагачуються, а оте, що до відокремлення прагне , то вже є субкультура. І Гаврила Абрамич тут нічого змінити не спроможний.
Пане Гориславцю, я не писав, буцім Утьосов це українські пісні, принаймні за україномовні їх не вважаю, то ж не треба приписувати мені, чого я не казав. У тому, що український джаз існує, і що це добре, теж не треба переконувати, бо й так сумніву нема. Я теж за український джаз.

Навіть згаданий Кіт Леопольд благородніший
Авжеж. Такий собі лагідний котик, жодної миші за свій вік не з'їв. А на горобців і не дивиться.
Якби ж це єдина брехлива казочка про доброго кота, задовбана в голови нам і нашим мишенятам...
Я чекав серйознішої відповіді.

"Сказка - ложь, да в ней намёк,
Добрым молодцам урок!"

P.S. Ребята, а всё-таки давайте жить дружно!

Дідуню Василю (пані Соболевська, Вас теж стосується), хороша новина: підписаний лист подіяв, якщо затівалося щось подібне до середньовічного аутодафе над кількома дівками-дурками, то тепер керівництво РПЦ відмовилося брати участь у ньому участь. Це ще не означає, ніби дівчат пошкодують, бо за діло візьметься російський суд, а в нього репутація негарна, але це окрема мова, лист до нього не адресований. Вдячний особисто Вам, Діду, за те, що допомогли зорієнтуватися, адже питання було дуже складне, й Ваш благородний приклад багато що дав не мені одному. Ще одна Ваша рація у тому, що це з боку отих Pussy Riot дійсно виявився політичний протест, оскільки місце для свого скандального виступу дівчата обрали не випадково. Храм Христа-Спасителя має репутацію не найсвятішого, а найофіціознішего місця, саме там щоразу підчас релігійних свят має звичку із фарисейським смиренним виглядом стояти із свічечкою Путін та уся його камаріл’я, та ще й під телекамерами. Так що то дійсно був мітинг, Ваша правда. Не знаю, чим закінчиться, але принаймні одного зла вдалося уникнути. За це Вам мій респект. І пані Соболевській дяка за підтримку.

Двох доньок на руках випестив. Старшенька Хільда нині дитячий лікар, стажувалася у Скліфі, у відділі дитячої травматології. Уявляєте, що це таке? Привозить швидка немовлятко, покалічене уламками скляної пляшки, воно бідне верещить від болю, а обезболююче вживати небезпечно, пінцетом треба витягати кожного шматка скла, та ще й дитину треба повернути живою, а небезпека загибелі дитини близько стоїть, що робити? Навчилася, вдячні батьки ручки цілують, а стомленій лікар приймає наступну дитину, бо черга невичерпна.
Молодшу звуть Дінька, ій теж несолодко. Фах інший: клінічний психолог. Де яка катастрофа, негайно літаком туди, бо привозять очманілих від лиха родичів впізнавати забитих: ваше чи ні? А вони ридають, верещать несамовито, впізнавши, як ото їх заспокоїш? Зненацька підходить слідчий: Дінько, цяя жінка єдина бачила злочинця зблизька, оперативники напоготові зловити по гарячих слідах гада, який учинив все та закрутити йому ласти, бракує лише словесного портрету, хлопці вміють, але не можуть розпитати, бо свідчиця нестямна, негайно приведи до тями бодай на кілька хвилин, а вже далі самі зробимо що слід, дій но! І діє моя Дінька, як вміє, бо спіймати гада треба. Отака робота. І робить моє Дінча своє діло - чимсь допомогти несамовитим від лиха родичам. Повірте, несолодко. А я певен, мої діти отаку роботу витримають, бо вони в мене з гартованого металу, в батька! Та в прадіда-коваля, закопаного живим у Житомирську землю, з доброго насіння виросло не гірше!

Іноземні журналісти давненько додому не приходять (раніше бувало частенько), під час мітингів охоче даю інтерв’ю, російських не стидаюся посилати матом, тим паче телебачення. В разі потреби най собі звукооператор встромляє отаке пі-і-і! А тут ізнов сватаються. Хтів було вказати знайомого маршрута, але ж повідомили, що на паритеті бере участь українське телебачення, то й язик не повернувся, най буде змога звернутися до земляків. Домовилися, що з’йомки будуть у другій половині квітня. Подробиці сповіщу, як ближче до діла, а поки що гадаю, стрінемося на екранах українських телевізорів. Будьмо!

Було б дуже цікаво. Для такого випадку і телевізор можна увімкнути...

Та хто ж його зна, чи буде цікаво, залежить, на якого режисера цього разу натрапимо, обдарованого чи нездару, всяк бувало. Нас знімали НТВ, двічи приїжджали з Англії зйомочні групи ВВС, одного разу знімала сама Голдовська, ще якісь групи, на RenTV, режисер Наталя Кремньова зробила змістовний фільм, на російські екрани не потрапив, бо купило українське телебачення СТБ, вийшло там у циклі "Неймовірне кохання". Знайомі та родичі казали, ніби цікаво, а ми тут не бачили. Мені жартома порадили, би дивитися українські програми, причепити на антену шматочок сала. Це жарт, фільму я не бачив, а сало і сам люблю.

Щоразу ізнов заходить мова про окремість української музичної культури, так само щоразу за рибу гроші. Та скільки ж можна одну й ту саму воду у ступі товкти? Хто не зрозумів, можу повторити: повість Даніеля Дефо про Робінзона Крузо – лише красива вигадка, насправді реальний Робінзон (Олександр Селькірк) після перебування протягом трьох років на острові, де лише дикі кози жили, здурів і до кінця життя вже не одужав, ось до чого веде повна окремість від оточуючого світу! Невже й це не переконує?