На знімку дівчина 15 років, але не помітно, що від народження сліпа, а з 9 років ще й глухоніма. Все правда, так і сталося. На той час звали Таська з П'яного хутора, окрай Миколаїва (обласного, не плутати із Львівським). Отаке лихо сталося, але мова не про лихо, а про те, як людина може його подолати. Може, це кому цікаво? Пишіть.

А найкраща жінка у світі дісталася мені. Байдуже, що сліпенька, та ще глухоніма, бо ми не лише по черзі кохану онуку баємо, а й непогано розмовляємо пальцями. Кому цікаво, най читають про це у моїй книзі "Азбука чутких рук" (якщо треба, через інет знайдете), але ж краще з розумною пальцями, аніж з дурною вголос чи через клавіатуру.
Вчилася дівчинка у школі сліпих в Одесі, перший клас закінчила успішно, а далі захворіла так тяжко, що лише завдяки Богові та совісним лікарям вижила. А далі зі школи сліпих відчислили за неможливістю навчання. А ще дали за неможливістю навчатися у школі сліпих вступила до кращого університету країні, которої зараз вже нема й не треба. А зараз онуку баємо разом. Не раз і не два про нас фільми телебачення показувало, а онуку баяти все одно цікавіше. Ото так.

завжди захоплююсь людьми, чиє життя - подвиг...
що то доля...

Авжеж бо. Навіть серед лиха може вирости щось доброго.
То ж, відчислили безнадійно хвору дитину за неможливістю дальшого навчання, пошкодували, бо здібне дитя було, пожаліли, подарували книжечку для сліпеньких діточок, сторіночки там шерхливі, немов терка, би пальчиками вздовж рядочків возити, читати, й віддали батькові, що приїхав забрати додому. А на окраїні великого міста, де ото кораблі будують, саманна хата, стріха очеретяна, колодязь, тин з глечиками, город – огірки, кавуни тощо. Батько увесь день на корабельному заводі, мати вдома порається. А сліпій та глухій дівчинці серед городу халабудка з комиша, та у затишку сидить собі, книжечку свою сліпеньку мусолить, чита. Дочитала – давай спочатку, адже інших книжок нема. І так без кінця. Повернувся батько з роботи, глянув та згадав, що десь у місті є таке підприємство, де сліпі працюють, чув дзвін, ніби там бібліотека є з такими книжками, вирішив пошукати. Знайшов, розказав, зрозуміли, дали кілька книжок. Привіз додому, сунув доньці, а та помацала, зраділа та й читати накинулася, немов голодне кроля на капусту. З того дня став батько щотиждня привозити такі книжечки доньці, і пішло читання.
Добре тим дітям, в кого розумні батьки!

Для людини втрата зору й слуху разом означає втрату зовнішнього світу, бо ніякого спілкування нема, а речі існують лише у невеличкому просторі, куди сягає рука. Красива фантазія про Робінзона Крузо має мало спільного з дійсністю, справжній прототип героя Олександр Селькірк, врятований з острова, де прожив кілька років серед диких кіз, здурів і до кінця життя вже не одужав. Так що вимушена самота руйнує людину.
На щастя, з’явився рятівний струмочок - читання книжок. Там, в уявному просторі, живуть і діють люди, які розмовляють зрозумілими словами, відбувається щось доступне розумові, у той час як справжні люди зникли у невідоме, не можуть сказати ані слова. Тому руйнівна сила дещо вповільнила свою дію. Але не зникла остаточно...
Поступово почалися зміни у свідомості: дитина вже не розрізняла учора від завтра, уявне перетворилося на реальне, а дійсність кудись віддалилася, Пан Коцький чи то Кармелюк зробилися реальнішими від батьків та близьких, вигадане витіснило справжнє життя. Так наблизилося ще більше нещастя...

На заводі, де будують кораблі, робітники знали, що в токаря Корнєєва безнадійно скалічена донька, співчували. Хтось поділився, що чув дзвін, ніби у Москві один вчений вміє чимсь зарадити таким дітям. А під Москвою, у Малахівці, жив брат матері, батько негайно листа шурякові: чи ти щось чув про такого вченого? Той розпитав людей та відповів: є такий. Приїжджай, привозь Таську, допоможу розшукати та потрапити на прийом. Привіз, знайшли, потрапили: завлаб професор Мещеряков гукнув помічницю: попрацюйте з дівчинкою і мені доповісте, а сам вийняв з шухляди бланк, взяв авторучку й почав розпитувати батька, що й як, і все записував. Розпитував детально, цікавився подробицями, бесіда тривала довго, більше години, а він все питав та писав. Забігла помічниця: Олександре Івановичу, вона Брайлем володіє, читати вміє! Розумненьке дівча, здібне! Вже й з пальцевою абеткою познайомилася, але поки що повільно. – А як ви спілкувалися? – Через брайлівську машинку. Вона все розуміє, й сама відповіда. – Принесіть машинку.
Принесли. Професор сам поспілкувався з дівчинкою, і нарешті сказав: зарахувати до експериментальної групи, будемо вчити. А ви, тату, можете повертатися додому, все буде гаразд.
А найцікавіше буде далі.

П.Юрію! А далі?... На якихось темах форуму Ви вже писали, що це Ваша дружина і Ви молодець, що пишете її історію. Це все є неймовірні речі і в нас (на нашій студії) теж є маленька історія про долю людську.
Дівчинка, що народилася сліпою, народилася ще й з ознаками хлопчика... Народилася вона (він) на Івано-Франківщині в одному з районних центрів. Здали батьки її в інтернат, аби сусіди не розводили плітки. Там ця дитина виросла і потоваришувала з незрячою товаришкою, яку привела в дім своїх батьків як свою дружину, коли стала повнолітньою.
Але село є селом!.. Батьки соромляться такого і виділили молодятам літню кухню на подвір'ї, хоча товаришці згаданого персонажу вдалося закінчити університет. А ця людина пише пісні (слова і музику) і звернулася до нас по спонсорську допомогу, щоб видати альбом. Навіть один з найкращих аранжувальників України Гершензон допоміг з фонограмою на одну з пісень.
Десь вибилися кошти і на операцію в Києві, щоб нарешті людина стала чоловіком, яким себе уявляла, але ж люди злі!.. Їм тільки тему подавай! А тут ще маленький районний центр... Батьки відмовились, бо встид, творчість... та кому вона зараз потрібна, а дістають звання заслужених навіть 20-літні ідіоти, які нічого не зробили, окрім того, що багато співали. Таких знаю і сказала, що, в такому випадку кожній бабці на селі треба присвоїти звання народної.
...А ця людина, про яку я розповідала, зараз з коробочкою в руці співає на вулиці, щоб заробити. (Наша студія прописала їй усі пісні, які було потрібно, але це ж не врятує!).
А Ваша, п. Юрію, дружина - це взірець для людей, які опинилися у життєвій скруті, але знайшли той промінець, який Бог залишив про всяк випадок...
Дякую за історію і чекаю продовження.
Р.S. А на фото дуже гарна, очі ясні, ніхто б і не здогадався, що світу не бачить. (Думаю, що бачить, але, на щастя, не той, що ми з Вами).

Пані Лесьо, я все розумію, сам не раз стрічав людей з невірно визначеною статевою належністю, це діло поправне, не таке страшне, пережити можна будь-яку недугу і все, окрім людської злобливості, оце зло вважаю за найстрашніше. На цьому форумі хочу розказати не про себе й навіть не про свою дружину, хоча вона багато чого варта, такої більше нема, люди й без того її високо цінують та шанують. (Прийде час, про нас із дружиною напишуть онуки.) Мені хочеться розповісти про геніального учителя, який відкрив моій Наталі дорогу до справжнього життя, можна сказати, врятував від великого лиха. На жаль, про цього вчителя мало кому відомо, незважаючи на високе звання Лауреата Державної премії (в галузі педагогіки це поодинокий випадок, більше не було). Прикро, що різні нездари юрбами лізуть погрітися на чужій славі, удають із себе учнів та продовжувачів його подвигу, а насправді навіть не цікавляться тим, що він встиг написати. Не все встиг, є речі, до яких мені вдалося добратися самотужки, розпитуючи людей, що працівали у тому ж інституті під його керівництвом. У мене є цінні відомості, які можуть допомогти іншим учителям, адже лихо не питається адреси, само лізе нашкодити, а якщо є шлях врятувати дитину, то святе діло це зробити. Ото ж я й далі писатиму про велику людину, про Олександра Івановича Мещерякова.
Чекайте, я незабаром продовжу.

Тифлосурдопедагогіка – це мистецтво (саме так, мистецтво, а не наука!) виховання й освіти дітей, позбавлених водночас зору й слуху, виникло у 1925 році на землі України, а саме у Харкові. Зосновником був український професор Соколянський Іван Опанасович (1889-1960), який зоснував школу-клініку для надання допомоги таким дітям. Після Соколянського естафету перейняв російський вчений Мещеряков Олександр Іванович (1923-1974), що очолював у Н.Д. інституті лабораторію імені Соколянського. Пізніше обоє були нагороджені (посмертно) Державною премією, це унікальний випадок у галузі педагогіки, більше так нікого не нагороджували ні до ані після. Написано й надруковано багато, тому обминемо, хто цікавиться, той знайде. Але тут мова про таке, що ніде не писалося й не друкувалося, а в інституті оперативної документації тих часів не зберіглося (сам шукав, переконався - нема), тому мені вдалося самотужки, розпитуючи людей, що працювали під керівництвом Мещерякова, дещо дізнатися про те, як саме він допомагав Наталі Корнєєвій (тепер моїй дружині) подолати наслідки тяжкої недуги, що саме він робив і як. Запрошую педагогів уважно прочитати розміщене тут, більше ніде не знайдете.
Далі буде

Навчати Наталю читати за Брайлем (пальцями) не було потреби, вона й так майстерно вміла це робити, тому допомоги фахівця-тифлопедагога ся не потребувало. А безпосередньо спілкуватися за допомогою дактилології (пальцевої абетки глухих) сам Олександр Іванович не вчив, це непогано вміли робити підпорядковані йому педагоги-ординатори, у тому числі з шкіл глухих. Меньш ніж за тиждень дівчинка навчилася вільно розуміти руками таку форму мови, і вже тоді Мещеряков з нею поговорив докладно, розпитав про се й про те, докладно розібрався у деталях. На відміну від буцімпсихологів, які лише базікають і нічого не вміють практично, цей учений не тільки поставив психологічний диагноз психічних змін, але й ретельно їх проаналізував, після чого зробив висновок: зміни зворотні, не остаточні, підлягають виправленню. Склав індивідуально програму корекційного навчання (текст якої, на жаль, не зберігся!), доручив учителькам-ордінаторкам, що кому й як робити, а хід навчання сам постійно контролював.
Про зміст самої програми буде далі.

Роздуми вченого: тривала відсутність мовного спілкування неминуче руйнує психіку. У даному випадку ізоляція тривала більше трьох років, але руйнування не відбулося, свідомість наявна. Письменність та регулярне читання сприяло її збереженню. Зараз можливість повсякденного мовного спілкування відновлено. Які конкретні психічні зміни виявлено?
1. Наталя боїться зовнішнього простору, особливо незнайомого. Поправне. Потрібні заходи: незнайоме зробити знайомим, доручити вихователькам сумісні прогулянки по території інституту та ближнім вулицям, з обговоренням усього, що навколо. Налагодити ведення брайлівського щоденника, теж з обговоренням кожного запису. На початковому етапі зміст – враження від прогулянок.
2. Через брак почуттєвого досвіду втрачене почуття відстані та співрозмірності. Треба закупити вимірювальні прилади для сліпих, постійно щось виміряти й також обговорювати результати вимірювань – "вище – нижче", "далі – ближче", "довше – коротше" тощо. Заразом не завадить щось рахувати у межах двох дій – додавання та віднімання, з рештою далі буде видно.
3. Нема відчуття часу. Впровадити брайлівський календар та спеціального годинника, навчити користуватися, постійно стежити за часом, вести бесіди про пори року, часу доби, вивчити послідовність днів тиждня, місяців, домогтися постійної уваги до дати й часу.
4. Прочитане у книжках фантастичне й вигадане потіснило реальність – Пан Коцький чи Котигорошко зробилися реальнішими від батька й матері. Це теж можна виправити. Учительці Пашенцовій доручається організовати вивчення граматики, звернути особливу увагу зокрема на граматичні часи (минулий, теперішній чи майбутній), на способи (дійсний, умовний, наказовий). Привчити відрізняти вигадане від реального, порівнюючи казки з оповіданнями про реальні події.
Граматичними правилами можна тимчасово знехтувати, оскільки внаслідок постійного читання накопився значний орфографічний та пунктуаційний досвід, дівчинка не робить типових помилок, коли пише.
Далі буде.

Скалічених дітей на білому світі чимало, у тому числі безнадійних. Для нещасних батьків остання надія – Москва, привозили діток звідусіль, там, мовляв, передній край науки, видатні вчені, чимсь либонь зарадять. Казкова репутація всесвітнього центру чудесного зцілення далеко не завше має під собою щось реального. Насправді після медичного огляду або відмовляються приймати дитину, мовляв, нічого зробити не можна, або приймають та деякий час "досліджують" (заради дисертацій, бо комусь потрібні "лички"), а потім знов-таки повертають батькам разом із "науковим" вироком безнадійності.
Інститут, де працював Мещеряков, не був вийнятком, там теж писалися численні дисертації з дослідженнями закономірностей впливу рачого свисту на полярне сяйво, заробляли лички і якийсь час возилися із хворими дітьми, тому різноманітних "експериментальних груп" було у достатку (зараз теж). Але у лабораторії Мещерякова поїхало по інших рельсах – вдало складені програми корекційного навчання дали непогані наслідки, дітей навчали спілкуватися та зусиллями досвідчених педагогів починали вчитися, одержуючи надію залучитися до нормального життя. Успіхи стали помітними, особливо коли про них якісь дізналася преса. Виникла цікавість до оригінальноі лабораторії. Повадилися журналісти, свої й іноземні, авторитет вченого зміцнів. А тут ще важлива обставина, особиста підтримка високопоставленої впливної особи, завдяки чому вдалося зоснувати спеціальний дитячий будинок, де експериментальний метод Мещерякова можна втілити у регулярну практику та поширити на збільшену кількість сліпоглухонімих дітей. Отут вже й успіху можна добитися ще більшого, ніж у скромній лабораторії. Головна наукова публікація Мещерякова про розвиток людської психіки в особливих умовах виявилася не типовою мертвонародженою дисертацією, а справжньою сенсацією, її двічи видали окремими книгами, спочатку російською мовою під назвою "Слепоглухонемые дети", а згодом і англійською "Awakening to the Life" (Пробудження до життя).

Греки за часів Езопа казали: крукові з сиром і лисичка хвалу співатиме. У Римлян інакше: "Ubi carne, ibi muschi" – "аби м’ясо, а мухи будуть". А в нас кажуть, що у перемоги забагато родичів.
Мещерякова голосно вихваляли, а стиха цькували (деталі опустимо, бо писати про це боляче, тим паче що згодом доцькували до інфаркту, внаслідок чого вченого врешті не стало, а посмертне звання Лауреата не надолужило непоправної втрати). Доки Олександр Іванович жив, залишався куратором діяльністі Загорського інтернату для сліпоглухонімих дітей, брав безпосередню участь у створенні програм їхнього розвитку й навчання, і за його життя успіх тривав. (Доки діда, доки й хліба!)
Був у Мещерякова близький друг, філозоф Евальд Васильович Іль’єнков. Розповів йому про чотирьох найбільш цікавих вихованців (троє юнаків та дівчина), філозоф зацікавився: покажи мені цю четвірку! Гаразд, їдьмо!
Четвірку зібрали в одному з навчальних класів. Іль’єнков побачив, що вони тягнуться рукою назустріч, зрозумів на свій лад, по черзі потис руку кожному. Сліпоглухі вміють при дотику відчути стан людини, обмінялися враженнями. Один спитав пальцями у сусідки: видатний вчений, визнаний, із заслугами, чом він так знітився, як гадаєш? Невже ми для нього таке велике начальство? Наталя відповіла: скромна людина, а перед начальством навряд чи знітиться, безумовно чоловік мужній. Щось цікавого від нього дізнаємося, сам побачиш!

Четвірку розділили на дві пари, в середені кожної сіла перекладачка, взялися за руки, чекаючи початку розмови. Вимовивши кілька слів, Іль’єнков зчудовано витрищився на небачене видовище, ланцюжок рук водночас зарухався. Заспокоївшись, почав розповідати про филозофські проблеми, що протягом тисячолітть хвилювали вчених усього світу. Коли закінчив, почалися питання. Один сказав: цікаво, отже існує не розв’язана загадка. Другий спитав: а чи ви й відгадку знаєте? Вчений неквапно відповів: існують різні думки, у мене теж своя є, відгадка, можливо, усередені вас ховається, спробуйте шукати її самі, але насамперед треба повчитися, прочитати, що вже вiдоме науці. Наталя теж запитала: моє тіло, мій мозок, а де ж я сама у цей час перебуваю? "В десятку питання!" – зрадів філозоф. – "Вчитися вам треба, друзі!"
Повертаючися електричкою до Москви, Іль’єнков сказав другові: вчити їх треба. Треба, погодився Мещеряков,і зітхнув. Але як? – Я щось спробую зробити, у мене теж є деякі можливості. Спочатку пораджуся із Леонт’євим, він щось підкаже слушного.
А той Леонт’єв Олексій Миколайович та був деканом факультету психології Московського Державного Університету. Нарешті дійшли згоди: оскільки навчальних закладів для сліпоглухих не існує, можна у порядку вийнятку допустити без атестатів, а замість вступних іспитів призначити комісію для співбесіди окремо з кожним з чотирьох, решта на розсуд комісії, як вирішать, так тому й бути.
А комісія одностайно вирішила: всі четверо здібні, треба зарахувати.
Отак і виникла четвірка сліпоглухих студентів.

Пане Юрію, щораз ми з чоловіком чекаємо продовження Вашої історії. Ото ж і тепер знову, після концерту до Дня Незалежності..
...а в таких концертах беруть участь лишень сліпо-глухо-німі від народження душі, хоч і бачать шматок ковбаси, і чують якийсь там шансон на кшталт "кондуктор понимает...", а балакати, то не балакають. У Еллочки-людоїдки був багатший лексикон, а в них в лексиконі тільки 2 слова: "отпад" (це є добре) і "хана" (це є погано).
Вибачте, що втручаюсь у Вашу тему. Пишіть, бо Ви є добродієм і нам дуже цікаво, але Ви книжку повинні випустити про це все, що Ви з дружиною пережили. Адже є люди з подібними складнощами в житті, а тут є приклад, як можна вижити на нашій планеті.

Пані Лесю, я цілком за те, би небайдужі й зацікавлені люди брали активну участь у розмові, задавайте будь-які питання та висловлюйте свої думки, все одно я ниточки не втрачу, розповідь триватиме. Написати книжку про наше життя нам пропонували неодноразово, але ми, порадившись, вирішили утриматися. Чому? Бо подібні книжки вже існують, ми їх читали, не сподобалося, і щось аналогічного писати не хочемо, адже вони практично нікого не цікавлять и користі від них мало. Наприклад, вже давно тричі видано книжку сліпоглухої Ольги Скороходової, назва довга, зміст "як я роблю те або се", а ще раніше виходила перекладена на багато мов книжка сліпоглухої американки Хелен Келлер "The History of My Life" ("Історія мого життя") Не хочемо писати щось подібного, бо в нас інша життєва позиція, не про хвороби треба писати та заживо пертися у герої, а ділитися з іншими людьми кращим досвідом, який допоможе жити краще, бо виживання стосується всіх і кожного, а в нас є чим ділитися добрим. Наприклад, сліпоглуха мати, доглядаючи дітей, дуже рано навчила їх спілкуватися з нею пальчиками, а це потребує письменності, тому наші доньки вміють читати ще з ясельного віку, не виникло потреби віддавати їх до школи, обійшлися, а університет обидві закінчили з відзнакою, стали лікарками. Так що є чим ділитися, а писати про пережиті нещастя то тільки задарма лякати людей, це не по-нашому.
Питайте, відповімо, висловлюйте свої думки й враження, так і нам буде легше орієнтуватися.

Хто ненавидить талановитих? Нездари. За що? За те, що заважають тихо вести паразитичний засіб життя. А таки заважають, бо якщо заслуги талановитого будуть визнані, це означатиме, що чимало нездарних дармоїдів слід повиганяти та прийняти молодих і талановитих. Чи згодні на це нездари? Навряд. Чи вони здогаюуються наперед про таку перспективу? Так. Заходи самозахисту? Знищити талановитого. Засоби? Підступні, цілий арсенал. Чи відповість талановитий симетричною підступністю? Нізащо. Він наївно вірить, ніби чесна праця сама себе захистить. Наслідок? Війна з одного боку, а фінал сумний, як сталося із Мещеряковим. (До речі, попереджую: якщо почуєте про якихось ніби послідовників та продовжувачів його діла, не вірте, бо вам брешуть, ніяких апостолів у нього нема, а якщо з’являться, з ними так само розправляться, як і з ним). Така невесела доля дісталася не одному лише Мещерякову.

У тому ж інституті працювала вчителька-сурдопедагог Леонґард Еміль Іванівна. Винайшла оригінальний метод надання допомоги глухим дітям. Коротко суть полягає у трьох факторах:
1. Повної глухоти у живій природі не існує, абсолютно глухим буває лише оте, що кладуть до труни. Що живе, завше щось чує, відміна лише у мірі. Рештки слуху неодмінно бувають у кожної живої істоти.
2. Сучасна слухопротезна техніка така, що дозволяє при жалюгідних рештках слуху надати можливість нормально чути, треба лише відрегулювати криву відтворення звуку посилювача відповідно до індивідуальної аудіограми глухого, тоді він все чутиме нормально, а добросовісний технік це зробить за час від кількох хвилин до півгодини максимум.
3. Єдине вузьке місце проблеми – розвиток центрів мозку, відповідаючих за сприйняття усної мови на слух (Верніке чи то Брока, я не фахівець, не розуміюся). Леонґард розробила дидактичну базу для такого розвинку, практичні наслідки призвели до того, що її учні без проблем навчилися нормально чути й розвиватися не гірше від звичайних дітей, хіба що самостійно дотримувати свій слухопротезний апарат вона навчила кожного. Глухі перестають бути глухими, вони нормально чують та спроможні вчитися у звичайних учбових закладах, а типових засобів спілкування глухих (жести, міміка, дактилологія тощо) не знають і не вважають за потрібне знати, бо їм цього не треба. Пішли численні листи від батьків із проханням зарахувати дитину до її групи, а скількі учнив може водночас вчити одна вчителька? Отож бо. Що далі? Якщо впровадити метод Леонґард до широкої шкільної практики, "традиційну" сурдопедагогіку можна закрити, а її прихильників розігнати. Чи погодяться на це нездари? Ото ж. А вже як вони можуть відреагувати на подібне новаторство? Напевно, неважко вгадати.

Зараз таке робиться майже у всіх сферах людської діяльності. Маргінали тримаються руками і ногами за своє запліснявіле, а новаторство топчуть. У культурному середовищі - просто подивіться телевізор чи послухайте радіо. Хто не знає, той скаже, що доброго нема. В ефірі (центральному) і нема, і не буде, доки керує усім невіглас. На конкурсах ображають і принижують дітей, які не купили пісню у членів журі, навіть виганяють зі сцени за те, що на ногах не туфлі, а босоніжки, або ще й показово дають гроші на взуття. (Не буду називати прізвище цього "метра" (ні, краще сантиметра або й міліметра), бо дуже відома персона.

А отут я пропоную для цього відвести нову тему, щоб можна було читати історію Юрія Крилатова.
У багатьох за щось болить і я повністю погоджуюся з усіма коментаріями. Але історія Ю. Крилатова є унікальною і її багато хто читає. Нехай ця тема буде окремо від інших проблем.

П. Юрій Крилатoв дозволив додавати якісь думки, не руйнуючи тематичного стержня. Навіщо тему відкривати? Можна просто не читати інші коментарі, а читати основне.

Пишіть, пишіть, це не тільки не заважає, а навпаки допоможе нам з дружиною орієнтуватися, що цікавить людей, а що не дуже. Будуть навіть такі речи, що можуть викликати протест, а реакцію читачів нам треба знати. Тому запрошую, пишіть. А відрізнити мої пости легко за аватаром, він помітний, із портретом кроманйонця.
Організація навчання сліпоглухих студентів почалася з проблеми перекладу. Переклад буває оперативним (безпосередньо негайним під час розмови) чи письмовим, більш якісним. Оскільки форму навчання було обрано денну (що, на мою думку, було помилкою), тому й перевагу було віддано першому варіантові. Керівництво не поскупилося на кошти, відкрили шість штатних одиниць – 4 дактилісти й 2 брайлістів. Синхронний переклад під час лекцій вимагає високої майстерності сурдоперекладача, а де таких взяти? Кажуть, аби корито, а свині знайдуться. Місцеве начальство тут же прилаштувало по блату когось із своїх, але невдовзі стало видно, що абихто й працює абияк, до цієї роботи не підійде, потрібні майстри. Брайлісти знайшлися у товаристві сліпих, а з дактилістами складніше. У товаристві глухих своя проблема сурдоперекладу, її досі як слід не розв’язано. Поділилися тим, що було, таксобішних дали, й на тому дяка. А коли побачили, що вийшло, зробили інакше, кожному з четвірки призначили додаткову субсидію на перекладача й запропонували самим підбирати кандидатури на свій розсуд, так що якось цюю частину проблеми якось вирішили.

Залишилася проблема колективного перекладу, згадали про забутий телетактор. У Соколянського він був індивідуальний, на одного слухача, а тут треба мінімум на чотирьох. Замовили, а конструктори та монтажники мало що тямлять, зробили щось незграбного, довгий стіл на 4 робочих місця, на кожному брайль-табло та маленька клавіатура (7 клавиш), а головне місце з пультом керування, для перекладача. Само собою, таку споруду носити з однієї аудиторії до іншої неможливо, зручніше було, щоб учені приходили до кабінету з телетактором читати свої лекції безпосередньо там. Професори охоче відгукнулися, навіть у свій вільний час приходили та вели заняття, деякі відпускали перекладача, самі сідали за пульт та на клавіатурі набирали текст. Всім було цікаво, студенти дізнавалися щось нового для себе, а викладачам не меньш цікаво було поспілкуватися із такою незвичайною аудиторією.
Ох вже мені отой "телетактор конструкції Пальтова"! Я обізвав його "телетрактором" та при зустрічі з винахідником добре його вилаяв за таку кепську роботу. Він пробував захищатися, мовляв, не винний у тому, що апарат постійно ламають, а я відповів, що окрім нього ніхто не винний, бо нічого не тямлячи у роботі, задумав апарат не для вмілого майстра, а для будь-кого. Сказав, що хорошу машину призначають для хорошої роботи в умілих руках, а не для поганої у невмілих. Є такий технічний термін "дурнестійкість" а ваш "телетрактор" початково задуманий як "дурнедоступний". Машини, як і жінки, одні для загального користування, інші для одного, але обраного. Він каже: я ж орієнтувався на педагогів, хіба можна від них вимагати високої майстерності у техніці? Я кажу: якщо реальні люде часом не відповідають вимогам професії, то це не ваша проблема, а тих, хто підбирають кадри. Коротше, перелічив йому конкретні недоліки горе-винаходу, він скис, бо встиг одержати кандидатські лички за цей телетрактор, а тут раптом така негативна оцінка, а відповісти нічим.
Отже, кепську машину зробили, а на другу вже розраховувати пізно,

Після успіху Мещерякова з четвіркою совкову пропаганду мов від сирої води понесло звеличувати "Загорський синхрофазотрон" на всі лади, і в необізнаної людини складалося враження, ніби дійсно там створено щось чудового, як Христові зцілення. Напочатку й я повірив у дивні дива, лише як довелося самому відвідати та ознайомитися, настало розчарування. Якщо за життя Мещерякова ще щось діялося корисного, після нього пішло інакше. Ну, умови непогані, на півсотні дітей стільки ж педагогів, праця круглодобова, на кожного педагога троє вихованців. Не учнів, бо виявилося, що це не школа-інтернат, а ІНТЕРНАТ, тобто навчальним закладом не є. Після Мещерякова навчальний процес не провадився, лише імітувався. В разі приїзду журналістів дітей вбирали у шкільну форму, пускали до навчальних кабінетів обмацувати наочні приладдя, муляжі й опудала у біологічному чи то рельєфного глобуса та карти у географічному, тепер знімайте на свої камери, ніби це урок зоології чи географії, картинка виглядатиме переконливо. А насправді, на мій жах (як-ніяк, сам учитель, дещо тямлю!), аніхто з дітей чутки не чув, що то за звір прийменник чи займенник, сінус, валєнтність, чим підмет відрізняється від іменника, у чому різниця між континентом та частиною світу, вже не кажучи про закон Ома чи то таблицю Менделєєва. Ніякого контролю з боку органів освіти, а без контролю звісно що буває. Перше враження було, ніби люди просто не знають, що й як можна покращити, би вести розвиток дітей далі від досягненого, запропонував допомогу. Бачу – опір, не хочуть нічого міняти. Їм зручно, а робити щось інакще – зайвий клопіт, тому й пручаються. Може, я недосить зрозуміло висловився?
Далі буде.

Перш за все мені впало в очи, що вихованці у інтернаті з різних республік колишнього "союзу", різні за походженням: туркмени, таджики тощо, навіть одне циганча було. Ніхто рідною мовою аніслова анітелень, бо російскі виховательки привчали їх спілкуватися вийнятково російською, інших мов самі не знали, то й навчити не могли. Щодо того циганчати, його родичи з табору відмовилися брати назад, адже сліпоглухій дитині у циганському таборі не місце. Не суджу про таких, бо вони мають рацію, з такого каліки не вийде ані коваля, ані теслі, а на що ще суто циганьского можна робити у таборі? Та ще й мови не розуміє...
Я до керівництва інтернату: хіба не можна щось зробити, би наблизити дитину до мови співплемінників? На мене квадратні очи: а навіщо? Як навіщо? Їм же колись до батьків повертатися. Відповідь усмішка: так що ж нам, таджицької їх навчати, чи що? Може й молдованської заразом? Кажу: якщо трапиться дитина з Молдови, може знадобитися. Сміх: Ото ще чого! Най родичі про це дбають, а нам байдуже.
Байдуже! Нокаут. Спробував інакше: а чом не можна вчити дітей іноземним мовам? І знов: а навіщо? Ну, вихваляєтеся ж тим, що надаєте освіту, чом би не подбати, би була повноцінною? Знов кисла посмішка: ні до чого. Як доведеться контактувати з іноземцями, для цього існують перекладачі. Отут я пригадав Мітрофанушку: навіщо тую географію вивчати, як є на світі візники-балагули!
Висновок я зробив такий: якщо я сам на щось здатний, допоможу своїй дружині, бо тут вже моя влада.
І допоміг. Навчив читати англійською, говорити пальцями латинською абеткою, яку за кордоном вживають. Тепер коли контакт з іноземцями, сама вміє поспілкуватися, перекладачів не треба. В разі чого неважко скористатися брайлівським словником. Головне – сама вміє!

За часів Вусача-з-Люлькою (на ім’я згадувати не хочу, та ще й на ніч! Самі здогадаєтеся) Соколянського було заарештовано за підозрою як "ворога народу" (якого – не знаю). Але потрафило, невдовзі відпустили. Чому? Бо вступився інший Вусач, отой що "Буревісник революції". Навіщо йому було втручатися? Бо у той час пропаганді потрібний був образ "советского героя". Про Олексія Марес’єва ще ніхто не чув, це буде пізніше, а у напівнадуманого Павку Корчагіна на той час ще небагато хто повірив, тому заради переконливості міфу знадобилися приклади з реального життя, й Буревісник побачив, що вихованка Соколянського, сліпоглуха Ольга Скороходова (1912-1982) якраз підходяща кандидатура. Вченого облишили, переслідування припинили, але настрахали добре. На все життя.
Під час війни клініку Соколянського у Харкові евакуювати не встигли, когось з дітей забрали рідні, хтось (у тому числі сама Скороходова) залишилися в окупованому місті. Дяка Богові, після звільнення міста никого з переживших окупацію дітей переслідувати не стали. А могли...
Після війни Ольга Іванівна працювала у Н.Д. інституті, тому самому, куди згодом потрапив Мещеряков, брала участь у вихованні СГ дітей, та саме завдяки її широкій відомості та знайомством з впливними особами вдалося сприяти зоснуванню Загорського інтернату. Хто саме допоміг? Зараз вже можна відкрити: Клімент Охрімович Ворошилов, от хто. Тобто, третій Вусач... Таким чином, добре діло врешті було зроблено, і за життя Мещерякова успіх тривав.

В Америці на початку століття був відомий тифлосурдопедагог доктор Анагнос, ото було б з ким професорові Соколянському поспілкуватися! Не посмів, бо ще не забув казематів НКВД чи то АБВГД, і боявся не без підстав. Та ще й учениці, напевно, наказав, бо за все життя Ольга Іванівна так і не насмілилася будь-як ступити до контакту з Хелен Келлер. Ціле життя прожили ніби у різних вимірах.
Коли й мені довелось прилучитися до проблем допомоги СГ людям, відкритого терору я вже міг не боятися, зацікавився, що нового й доброго є у зарубіжному досвіді, читав, що друкується. Зокрема мене цікавило, які засоби безпосереднього спілкування практикуються в інших країнах. Вичитав, що окрім жестів, дактилології та Брайля там уживають якийсь Lorm. Що за хрукта, медом помастити чи з редькою тертою їсти? Пір’я обскубти чи луску здирати, а може так із цілого шматка гризти? Відомо, що дактилологію запозичено з засобів спілкування глухих, але вживають не часто, лише для позначення слів, яких не можна зобразити жестами. (Про жести окрема тема, інколи навіть скандальна.) На той час я ще наївно вірив у наукову обізнаність інститутських личконосців, пішов туди дізнатися про отой Lorm. А там здивовано блищали окулярами, розгублено перезиралися, хтось згадав пригодницький роман про француженку-авантюристку маркізу де Лорм, але, мовляв, тут наукова установа, ми фахівці у тифло-сурдо-педагогіці а не у пригодницькій літературі, пошукайте свою Лорм у бібліотеці для юнацтва. Бачу, тут не тільки нічого не знають, а й не цікавляться. Тематика не "дисертабельна". Хто-хто, а Мещеряков вже безсумнівно поцікавив би ся, інакше й бути не могло! Але його вже нема...

Поліз я нишпорити у бібліотеках, врешті знайшов його статтю по цій темі. Звіт про міжнародну конференцію. А я знав, що там наших було безліч, від різних установ, їздили "себе показати", а про почуте й побачене ані слова. Один Мещеряков слухав та цікавився, що зроблене. Мова йшла про якусь особливу абетку, не запозичену, а спеціальну для СГ, позначену під назвою "Rapid Manual Alphabet", тобто швидку ручну абетку. Її широко застосовують у Німеччині, у Штатах (подекуди), у Франції, частково в Іспанії, чомусь уникають як чорт ладану у Британии, але в цілому вживання досить поширене, й на конференції обговорювалася жваво, лише "совки" позіхали. Наприкінці статті Мещеряков навів саморобну російську версію тієї "швидкої" абетки, якою я особливо зацікавився. Перемалював собі до зошита та поділився з Наталею. Вона каже: а це набагато зручніше для СГ, аніж дактилологія! Шкода, що ані в експериментальній групі, ані у Загорську такої не застосували. То ж, є сенс шукати далі. Розпитував я людей, які на тій конференці були, кажуть: та базікали там про щось таке, довго й нудно, а як цікаво, можеш почитати, ось! Та наділили мене брошурками та проспектами, яких там безкоштовно роздавали, наші брали їх на згадку про закордонну поїздку, бо все одно халява, а потім воно як сміття валялося непрочитане, то й мені віддали легко, бери, читай, як робити нічого. Дивлюся – патку-патку, а там ціла скарбниця цінних відомостей, з таблицями й фотографіями, і все, чого я марно шукав! Базова версія Лорма, та зразки, як німецькі СГ нею спілкуються, та ще безліч цікавого. Порівняв із тим, що у Мещерякова – принаймні на три чверті сходиться. Ту, тут вже ясно, будемо щось робити самотужки, бо на отих тифлосурдопедагогів (спересердя обізвав їх свистоп#рдодемагогами) розраховувати даремно. Самим щось треба робити...

Спробували ми той Лорм у спілкуванні між собою – сподобалося, зручніше навіть від звичної дактилології, єдина вада – поблизу середовища нема, а підтримки ані в інститути, ані у Загорську не знайшли. Шкода, люди більше цінують те, до чого звикли.
Підтримка була з боку товариства глухих – ВОГ, нам допомогли у тиражі видати кольорову картку з зображенням лормової абетки та короткими відомостями, для чого її призначено та як користуватися. Водночас поліграфічне підприємство товариства сліпих зацікавилося ідеєю надрукувати пластмасову рельєфну табличку того ж змісту, але текстову частину треба було розміщати десь окремо. Виникла ідея розмістити спеціальну статтю у дитячому брайлівському журналі "Советский школьник", головний редактор пообіцяв сприяти. Сіли ми з Наталею удвох за друкарські машинки та написали статтю "Красномовний дотик", де писали про можливість мовного контакту між сліпими та глухими, про його можливі перспективи збудувати місток між людьми, які в разі спілкування могли б допомогти одне одному, та як цьому може сприяти абетка Лорма, яку ми тут наводимо разом зі вказівками, як нею можна скористатися. Стаття вийшла, нею широко зацікавилися не лише діти, а й дорослі читачі, бо журнал популярний. Пішли читацькі листи, редакція передавала їх нам із Наталею, ми відповідали і кожному читачеві надсилали листівку про Лорм. А тут ще подія – у сімї, де здібна дівчина успішно навчалась у школі слипих та тягла вже на золоту медаль, на самому підході до випуску раптом тяжко захворіла, ледве не "той", а після хвороби втратила слух. Шукали порятунку в інституті, де вже не було Мещерякова, а також у товаристві сліпих, їм нічим не допомогли, а наші добрі знайомі сліпі редактори запропонували звернутися до нас з дружиною.

Ми запросили до себе додому познайомитися та обговорити, що можна зробити, би чимсь зарадити. Я говорив із батьками, а Наталя за допомогою брайлографа спілкувалася з дівчиною, її звали Марися. Наталя переказала їй, про що мова за столом, дівчина здивувалася: "Невже ви, не чуючи, розумієте?" Наталя всміхнулася та пояснила їй, що, мовляв, чоловік мені перекладає, та показала пальцями, як це робиться. Запропонувала самій обрати один з двох засобів, дактилологію чи Лорм. Вона розібралася та вибрала Лорм. Після цього ми ознайомили її батьків з Лормом та запропонували спілкуватися ним вдома. Вони нас послухали, а через деякий час подзвонили та з радістю повідомили, що Марися успішно закінчила школу та склала вступні іспити на фізмат, що за допомогою матері через Лорм може слухати лекції та самотужки записувати, а знайомі сліпі математики допомагають їй брайлівськими матеріалами по вищій математиці, тому навчання йде успішно.
Нарешті нам вдалося надрукувати у науковому профільному журналі статтю про Лорм ("Дефектология" 1988, №6, с.28), з того часу цю абетку у країнах колишнього союзу якось визнано, принаймні не притискають, й до широкого вжитку ще не дійшло. Проте якось вживають... Навіть у тому інституті, де колись пропонували шукати у французькій пригодницькій літературі, нинішні личконосці, поважно надуваючи щоки, готові прочитати цілу лекцію про Лорм за кордоном, та про те, що у вітчизняну практику цю абетку впровадили Крилатови. Яке-ніяке досягнення!
Кому цікаво про Лорм, прочитати можна тут: http://wizant.livejournal.com/3296.html