Ваша історія, п. Юрію, неймовірна. А ще мені страшенно сподобалася мовна форма, в якій Ви цю історію передали, з її доречним іронічним сарказмом.
Мені дуже приємно, що я, хоч і віртуально, познайомилася з такою цікавою людиною, Вашій дружині і Вам - велика пошана! Дякую!

Ну, цікавих людей на нашому сайті ціле сузір‘я, спасибі, що й мене до таких прирахували.
До місцевої бібліотеки для сліпих надходить чимало зарубіжної преси, надрукованої Брайлем іноземними мовами, такі матеріяли роками лежать непрочитаними, бо дуже рідко хто з сліпих володіє мовами, а зрячі ще рідше розуміються на Брайлі. Отам я прочитав багато дуже цікавого. Зокрема розповідь італійської сліпоглухої, як її виховувала монашечка Сестра Керубіна, навчила її змалку спілкуватися абеткою Малоссі. Докопався, це саморобна аналогія абетки Лорма, її склав письменний сліпоглухий Еудженіо Малоссі, що тривалий час вчився у школі сліпих, а після втрати слуху самотужки вигадав отаку абеточку, яка згодом здалася для інших. Отже, за кордоном вже були відомi засоби спілкування СГ, про які у нас ніхто не знав. А могло б здатися! Наприклад, чому не можна вчити СГ дітей іноземним мовам, вживаючи вже існуючі засоби, застосовані в інших країнах? Вже нема мови, чому не знайшов підтримки, байдужість чиновницька перешкодила. А як робиться за кордоном, я вже дещо знаю.
Зустрілися з румунським СГ професором Василє Адамеску. Розпитали, де й як він вчився. Каже, що родичи ускладчину найняли гуверняньку Катерину доглядати змалку СГ хлопчика, й вона багато чого навчила дитину корисного. Зокрема виявилося, що він непогано володіє англійською, легко чита без словника надруковані в англомовних країнах книжки для сліпих, лише засобамии безпосереднього спілкування не володіє, йому дружина пальцем малює на долоні звичайні літери. Склав іспита на ступінь доктора математики, чита лекції в університеті, бо має розбірливу усну мову. На дозвіллі любить ткати на іграшковому станочку маленькі візерунчасті килимчики, одного подарував Наталі, а також на невеличкому гончарному колі чайнички, вазочки та глечики, дуже красиві. На моє питання, хто його навчив англійської, посміхнувся: Катерина, хто ж ще. От дійсно цікаві люди, а в нас про ані про Катерину, ані про Керубіну ніхто не зна, буцімнауковці тільки дзижчать.

Отак задуматися - скільки доль людських незвичайних, скільки дійсно фантастичних подвигів людей, обділених тим чи іншим.
А потім зіткнешся з якоюсь буденною проблемою і стає соромно, що тебе таке інколи кидає в депресії

Е-е, не треба депресій. Чи знаєте, як весело вміють сміятися сліпоглухі діти? Ще як люблять дотепи та жарти. Одне хлоп'я зліпило пластилінову пташку та вмістив на новорічну ялинку, при цьому посадовив її сраченям на гілочку, звісивши ніжки, бо чув, що пташки на гілочках сидять. Інші діти додивилися та у сміх. "Дурню, що ти робиш? Вона ж верхи мусить сидіти!" А вже іншим разом дівчинка зліпила сценку, як мисливець з рушницею на плечі іде на полювання, а собачку веде за лапку, вона на задніх іде, теж друзів потішила дитина. Рідко хто буває сумним, оптимізму вдосталь.

Аж жив собі у Тбілісі молодик, франтуватий, елегантний, мов рояль, красувався у англійському с’юті, недбалою ходою прогулівався проспектом Руставелі, не виймаючи рук із кишань. А й виймати йому було нічого, бо від народження рук не мав. Звали його Сандро, Олексндр, довге прізвище Дадешкіліані скоротив до Дадеш. На ногах носив грецькі сандалії, мав довгі пальці, старанно доглянуті педікюршами. Відвідуючи парк, сідав на лавочку, ногою виймав з кишені коробку дорогих цигарок "Колхеті", розкривав, пальцями другої ноги клацав так, що цигарка влучно вилітала йому до уст, після чого таким самим чином діставав сірників, запалював та сидів з задумливим виглядом, міркував щось собі. А "руки" (насправді це були протези) так і тримав у кишенях. Працював Сандро у цирку, демонстрував свої можливості діяти ногами замість рук, малював портрети, навіть стріляв з пневматичної гвинтівки, пропонував бажаючим зробити щось подібного, всміхався, бо бажаючих не знаходилося, а успіх був.
Після війни подружився Сандро Дадеш з одноруким акробатом Левом Осиньским, в одному цирку працювали. Якось під час гастролей у Батумі поверталися разом із вечері у ресторані до себе у готель, аж тут до них прискіпалися троє п’яних. Спроби якось відмовитися, мовляв, ідіть, хлопці, своєю дорогою, нічого не дали, п’яні прискіпалися добре, з агресивними намірами. Що отут робити? Те, що доводилося. Обидва циркалі, маючи одну руку на двох, добре відмутузили тих п’яних, так що далі рачки поплазували, а Сандро Дадеш та Лев Осинський пішли собі до готелю спати.
Чоловік він і без рук все одно чоловік, постояти за себе спроможний.
Кому цікаво дізнатися ще про Сандро Дадеша (Олександра Дадешкіліані), знайдете в інтернеті. Про Лева Осинського теж. Обидва люди відомі.

Є таємнеці, які я унесу з собою до домовини, бо нікому казати не можна. А є такі, що досі нікому не казав, бо остерігався, а зараз вже нікого не боюся, а люди мусять дізнатися правди, тому відкрию отут, всім вам.
У Харкові, дивіться на карті, є такий чотирикутник: вулиця Сумська, Данілевського, Трінклера, Культурна. На Сумській була й досі є школа для сліпих дітей, була вона й у довоєнні роки. А на розі Данілевського – Трінклера на той час було розташовано клініку Соколянського, де під його керівництвом виховувалися сліпо-глухо-німі діти. Після початку війни невдовзі клініка згоріла, разом із запертими усередині дітьми. Про це можете прочитати у книжках, там мовиться, ніби це зробили німці-завойовники. Люди, не вірте, бо брехня! Як було насправді, мені відомо, про це напишу окремим постом, якщо мені ніхто не встигне заважити. А ви читайте та дізнайтеся, заради цього пишу. Якщо наступного посту не буде, знайте, що комусь треба було заткнути мені пельку. Але сподіваюся встигнути, а ви читайте.

На німців дуже багато тоді списували, як і на Бандеру...
Будемо надіятися, що ті, хто хоче затулити вам пельку, сюди щодня не заглядають.

Саме так, землячко, будь-які злочини неважко звалити на німців, бандерівців чи й самого Махна, але навряд чи можливо приховати факти, що саме Нестор Іванович – один з найперших кавалерів Ордену Червоного Прапору (тьху, халепо!), червоноармійський командарм, що повстав проти комісарів, коли почали відбирати землю у селян! То й Чапаєва так можна звинуватити, бо намагався вигнати комісара із своєї 25-ї Чапаївської дивізії.
А зараз продовжую: пожежа на розі Данілевського-Трінклера сталася на початку вересня, тоді як німці прийшли до Харкова, як вважається, 24-25 жовтня, так що на той час, коли згоріла клініка, німців у Харкові допіро не було. Вже є інша версія, ніби клініка загорілася від бомби. А це вже очевидний пошук виправдання того, чого виправдати ніяк не можна.

На час початку війни Соколянського у клініці вже не було: дізнавшися про арешт, начальство з переляку поспішило позбавитися його, а у 1938 після звільнення він поїхав до Москви на запрошення працювати в одній дослідницькій установі, після чого до Харкова він вже не повертався.
Скороходової у клініці теж не було, коли сталася пожежа. Вона 1912 року народження, то ж 29-річну дівчину тримати у стаціонарі разом з малими дітьми сенсу не було, їй дали кімнату у комунальці, і під час пожежі
Ольга Iванівна перебувала у себе вдома, тому врятувалася.
Усього у клініці виховулися пятеро дітей, ось їхні імена:
Антон, хлопчик-підліток, найстарший.
Варвара, років з вісім чи трохи старша.
Маруся Сокіл, десь під десять.
Хлопчики Василько та Петрусь, наймолодші, нерідко сварилися та навіть пробували битися між собою, за що обом нагоряло від Антона, смикав за вуха та розганяв.
Повезло Марусі: вона влітку відпочивала в селі у батька, та не встигла повернутися до навчання після канікул, а тут ще й війна заважила. Тільки через багато років вдалося розшукати Марусю, пережила у рідному селі й порівняно благополучно прожила життя. Якось поралася на городі, допомагала сусідкам глядіти малюків, навчила знайомих говорити із нею пальцями, вони охоче приходили до Марусі потеревеніти або кликали її до себе, частували борщем чи салом, що було, принаймні, мали за свою.

Пане Юрію! Але який сенс було нищити цих дітей (адже тільки п'ятеро - ніякого фінансового навантаження для держави!) Я розумію, що вбивали усіх, хто на заваді, але тут?..

Який сенс? У негiдникiв свої поняття про сенс, як у сусiда товстiша морква у городi, отруїти йому колодязь, а як сала у коморi бiльше, то й червоного пiвня пустити. От i пустили. Заздрiсть, от як цей мотив зветься. Подiбних негiдникiв i зараз чимало, а йдеться про тридцятi, коли й масовi репресiї, й Голодомор тощо. А тут дiтям вiдстьобнули красивого двоповерхового особняка, колись панського, та щодня зрана годують гречаною кашою з молочком, на обiд макаронами iз смаженою цибулею а на вечерю вiвсянкою iз вершковим маслом – хiба не страждання для заздрiсного ока? Отакий сенс.
Далi буде, як нiхто не заважить. (Нещодавно прискiпалися хулiгани, але це була звичайна шпана, гримнув – вiдчепилися. Якби нацькованi, так легко не обiйшло би ся.)

В окупованому Львовi на ринку або у Гродно на базарi за кiло солi давали ярку, то у Харковi сiль коштувала сорок совкових рублiв, проте за боханек хлiба давали золотий годинник. В Iнтернетi є вiдомостi що було почому, наприклад, що за цiлi штани (себто без дiрок на колiнах та на cр#цi) давали два боханки. Це про те мова, як жилося харкiв’янам пiд час окупацiї, яка тривала майже два роки (точнiше, 641 день). Про террор: скрiзь, де мiняється влада, вiн неминучий, байдуже у який бiк змiна. А пара цiлих (не рваних) черевик коштувала три боханки. Така торгiвля йшла не на базарi, а хто мiг, їздили до сiл та вимiнювали у селян на те, в кого що було.
Слiпенька та глуха Оля такої змоги не мала, подовгу голодувала, а це найстрашнiше лихо разом iз террором в умовах окупацiї. Як їй вдалося врятуватися? Читайте їйну книжку, вона пише, як заробляла собi сама власною працею. Що вмiла робити дiвчина, яку навчили читати за Брайлем, писати таким самим чином на друкарськiй машинцi та розмовляти пальчиками? Сама пише: плела шнурки для черевикiв. А хто ж їй платив за таку роботу? Про це у книзi анi слова, друкувати боялася, лише найближчим людям опiсля зiзналася, а я вам, земляки, вiдкрию наступним постом.
Далi буде.

На початку грудня хтось шарпнув за сигнального мотузка, Ольга вiдчинила. На порозi незнайомий чоловiк. Пахне грушами. Стояв нерухомо, дозволив себе обдивитися навпомацки. Кашкет нiмецького офiцера з характерним вигином, обличчя старанно виголене, рокiв пiд сорок, не старий, погони з трьома "подушечками", портупея, зброя у кобурi, дещо ясно.
- Ґутен таґ, гер обер-лейтенант. Вер зiнд зi унд вас волен зi? (Добрий день, пане обер-лейтенанте. Хто ви та чого вам треба?)
Взяв за руку та почав писати на долонi росiйськими лiтерами:
- Здравствуйте, Оля. Я немецкий офицер, меня зовут Лодвейк.
"Якби нiмець, був би Людвiг. Може, голандець?"
- Что вам угодно, Лодвейк?
- Не обижайтесь, Оля, войну затеяли не вы и не я. У меня к вам дело.
- Откуда вы знаете, что меня зовут Оля?
- Я читал о вас. Теперь хочу лично поговорить. Позволите пройти?
- Конечно, и присаживайтесь тоже, там табурет. А я вас на несколько минут покину, приготовлю чай.
- Разве у вас есть заварка?
- Сушеная мята. И немного морковки. Правда, сахару нет.
- Спасибо. Морковка вам еще пригодится, а насчет сахара не волнуйтесь. Я очень люблю мяту, она душистая.
Ольга поставила чайника, заварила мят’у, а коли повернулася, на столi вже були: вiдкрита баночка консервiв (дрiбна рибка з квасолею), сухi галети, кавалек шматкового цукру, маленький вузлик солi та загорнений у целофан стограмовий кубiк сала.
- Не взыщите, Оля, я сегодня не успел позавтракать и проголодался. Давайте сперва поедим, а потом поговорим, хорошо?
- Хорошо.
Далi буде.

Офiцер почав розпитувати, яким чином слiпоглухi вмiють заробляти собi на хлiб, зокрема його цiкавили надомнi роботи, особливо якi не потребували спецiального обладнання – станкiв, пресiв, штампiв тощо, а суто ручнi. Ольга пригадала, що не раз у школi слiпих допомагала дiвчатам у шкiльнiй майстернi плести авоськи, рибальськi сiтi та шнурки для черевикiв. Останнє зацiкавило Лодвейка:
- Мне нужны именно шнурки, много хороших шнурков. С металлическими наконечниками. Я готов платить, если вы сможете их делать. Сможете?
Ольга знизала плечима: потрiбна сировина – бавовнянi нитки та тонка жерсть.
- Натурального хлопка нет, есть эрзац. Жесть тоже будет. Какие нужны инструменты?
- Металлорежущие ножницы, круглогубцы, шило, небольшой молоток.
- Я все принесу, после этого приступайте к работе. Вот вам аванс.
Нiмець заплатив рейхсмарками, а з такими грiшми на ринку можна було купити щось вiдчутного з продуктiв.
Отак почалася надомна робота. Офiцер регулярно приходив, забирав готовi шнурки, платив, залишав нову партiю сировини та уходив. Так тривало до весни сорок третього року, пiсля чого Лодвейк зник i бiльш не з’являвся.
Отака доля людська. Ользi Iванiвнi Скороходовiй у рiзний час допомагали рiзнi люди, вiд наркома до оккупанта, вiд всесвiтньо вiдомого письменника до невiдомого обер-лейтенанта на iм’я Лодвейк.
Далi буде.

Я третій рік у клубі ШУП, від самого початку не припиняються спроби цькувати за те, що мене звуть Юрий_Крылатов, а не Омелько_Глечик, та що мешкаю не у Лохвиці чи Опішні, а у Москві. Є й єхидні натяки, мовляв, замість сопілки й бандури пропонували грати на балалайці тощо. Деякий час ставився терпляче: молоде, зелене, підросте - порозумнішає. Але вже третій рік колючки не припиняються, мені врешті набридло, терпець не гумовий, тому вимушений попередити: не соплявкам зеленим повчати старого діда, де мені жити можна а де ні, то ж як ще хтось наважиться дорікати мені Москвою, негайно буде посланий під три веселих ЧО. Сподіваюся, що моє попередження буде сприйнято до уваги. Отак.
P.S. А у Москві не мед, тут своїх ##бнутих вдосталь.

А втім у Москві не все й тільки погане, добре теж є, й запозичити не гріх.
На одному з сусідніх форумів було зауваження ніби глухі не можуть співати. Друзі мої (іншим не втручатися!), це не аксіома. У Москві є Театр Міміки та Жесту, там на сцені грають лише глухі актори та акторки. Цікавий театр, один з найкращих у країні, далебі не пошкодуєте, як відвідаєте! Зокрема, в репертуарі є оперети та м’юзікли, слухачам подобається. Звичайно ж, глухим потрібна допомога, біля сцени сидять двоє (іноді троє) акторів-дублерів з мікрофонами, озвучують вистави, у тому числі співають, коли треба, але ж наслідок найголовніший, слухачам подобається. Відвідайте, переконайтеся! А на більш скромному рівні можна послухати виступ хору школи глухих, у нашому костьолі (я католик) виступав такий хор, діти співали псальми, дуже зворушливе видовище, як співають глухі діточки. Вони все роблять жестами, а троє співаків (юнак та дві дівчини) із гітарою та синтезатором озвучують, а самі діти дуже люблять такі виступи. Щоправда, співають латиною, це мені вдалося наполягти, би у недільній католицькій школі діток навчали латини, і вони так мило ворушать пальчиками: Sanctus, Sanctus, Sanctus Dominus Deus Sabaoth, pleni sunt coeli et terra glorii Ejus! А можна багато чого зробити, би навіть глухі дітки могли співати, а їм самим це дуже до вподоби! Слухачам теж. Було б добре серце, а навчити можна й глухих співати, й сліпих малювати. Семевський учив, та ще й успішно. І нікому не заборонено.

п. Юрію, навернули Ви мене до гіркої усмішки: здається, йде до того, що скоро тільки глухі й співатимуть.
Принаймні, коли слухаю сучасні хіти, не покидає відчуття, що щось цим співакам вирізали...

"...що скоро тільки глухі й співатимуть..." Так оце ж бо й воно! УЖЕ глухі співають, глухі пишуть, а інші глухі слухають...

А четверті не розуміють написаного, тому доводиться пояснювати: глухі спроможні не лише співати, а ще й симфонічними оркестрами керують. Хто дожив до зрілого віку й чутки не чув про Бетховена, той кепський музика, бо принаймні мусить знати, хто це такий. Так що гідний прецедент вже існує, хто причетний до музики, тим соромно не знати такого ймення.
А ще я знайомий особисто із співаком, колишнім ведучим солістом Великого (драматичний баритон), зараз на пенсії, 2-га група інвалідності (глухий), який досі веде концертну діяльність (ім’я просив не називати, бажання людини поважаю), співає оперні арії. Руку трима на роялі, внутрішній слух ма бездоганний, співа чисто, так що постривайте шкіритися та кепкувати, іншим би отак повчитися!
А якщо хтось глухий, звертайтеся до мене, допоможу. Вмію не те що слова, а й ноти передавати пальчиками. Попросіть – навчу, це якраз по моїй частині, бо я сурдопедагог (тифло теж).

До Василя Герасимовича: Із Вашою оцінкою сучасної музичної халтури цілком згоден. Лише ніяк не згоден із песимізмом, бо у мене інший погляд: по-перше, за масовий доступ до пісень платимо тим, що вимушені слухати безліч халтурного, нікудишнього співу та бринькання, це неминучі витрати. Всупереч, на такому тлі допіро яскравіше блищатиме майстерна гра чи то добрий спів, хоч вони й рідко трапляються, але ж контрастніше виділяються, тому й попит дедалі зростає. З іншого боку, музична халтура довго не живе, пісні-одноднівки замало кого цікавлять, а що насправді чогось варте, житиме довго, тому з часом усю брудну піну буде неминуче змито, а хороші витвори залишаться, мов золото у дразі. Тому на цей рахунок не хвилюйтеся, всіляку гидоту час змива.
Інша річ спів глухих. Отут мого оптимізму не вистачить, діло сумне, дідуню, адже у Росії сурдопедагогіку поставлено так кепскіссімо, та ще й згаданий Театр Міміки та Жесту переживає сувору кризу, то й сподіватися нема на що, тому я сумую більш від Вас.

Давним-давно, у VІІI столітті, жив собі та був у тосканському містечку Чівідалє (Південна Італія) диякон. На той час (зараз теж) це було й досі є солідне цабе. На ймення мав Павло, Диякон Павло (Paolo), керував монастирським хором. До голосу ставився сер’йозно й вимагав того ж від усіх співаків, тому перед кожним богослужінням провадив розспівування би натренувати голосові зв’язки, навіть вигадав спеціальну пісню замість звичайних вправ на розспівування. Особливість пісні полягала у тому, що кожен наступний рядок починався на драбинку вище, це зараз зветься секвенцією. Незважаючи на пункт 1.2 Правил нашого сайту (розміщенню підлягають лише україномовні тексти!), прошу не видаляти, зберегти текст пісні латиною, а хто має відношення до навчання дітей сольфеджіо, тим пропоную скачати латинського текста та музику, стане у пригоді. Складена Дияконом Павлом з Чівідале у VIІI столітті пісня мала ще й ту особливість, що водночас з тренувальною функцією була ніби й молитвою до Св’ятого Йоханна (тобто Івана Хрестителя) з проханням надати дзвінкості голосові та позбавити від хрипіння. Текст важливий, збережіть, згодом все поясню, а зараз текст, лише зверніть увагу на виділені склади:
Ut queant laxis Resonare fibris, Mira gestorum Famuli tiorum. Solve polluti Labii reatum, sancto Johannes!
Переклад: щоб рабам твоїм виспівувати дзвінко великі дива діянь твоїх, позбав від їржи (скверни) вуста наші, св’ятий Іване!
Цяя нехитре пісенька відіграла важливу роль у виникненні нотопису. Тому прошу віднестися сер’йозно.
Далі буде.

Пісня зазнала успіху та популярності ще за життя диякона Паоло да Чівілалє. Її підхопили у інших монастирях, інших містах та навіть у різних країнах Західної Європи, де теж під час богослужінь використовували латину. Навіть тепер, як від того часу минув дуже довгий термін – аж 12 століть, популярність досі ніяк не зменшується, навпаки, настільки зросла, що нині Ut queant laxis навіть визнано за своєрідний міжнародний гімн співаків, приблизно так, як Gaudeamus igiter стала міжнародним гімном студентів.
А найцікавіше сталося років на двісті пізніше після Паоло да Чівідалє.
Далі буде.

Ця історія про до-мажорну гаму та й власне про винайдення нот, та про заміну ут на до - досить відома (серед тих, хто цікавиться). Цікаво, чи вивчають це у муз училищах?
Але з цікавістю послухаю продовження оповіді.

Згоден, що переказувати банальні загальновідомі речі нема сенсу, у спеціальній літературі це вже написане, а тут мова піде про не дуже відомі, але цікаві деталі. Наприклад, гама, що виникла початково, була не до-мажор, а фа-мажор/ре-мінор (продивіться ноти або прослухайте міді та зверніть увагу на тональність, так було від самого початку), та у межах сольмізаціі проіснувала недовго, бо потреба вимусила дошукатися до сьомої ноти, і це виявилася сі-бемоль, а все решта сталося пізніше. Пояснюється це деякими особливостями католицької літургіки. Зокрема, постійна необхідність правильно настроєного музичного інструменту та іншого звукового обладнання меси. Навіть традиційний орнамент віконних вітражів у бенедиктинських монастирях відіграв важливу роль, але про це оповім окремо. А зараз хочу спитати у обізнаних людей: як зветься українською мовою отаке наочне приладдя, що його вживають на уроках сольфеджіо, вертикальна табличка з римськими цифрами, від І до VIII? Латиною зветься tabula, у Москві кажуть октавник, а як українські вчителі звуть – не знаю.

У храмах нашої конфесії за традицією вживається своєрідній інструмент, що латиною зветься tintinella (красиве слово, правда?). Це попросту кажучи дзвіночок над дверною проймою сакристії (допоміжна кімнатка збоку від алтара). Менестрант (головний помічник кшьондза) смикає за стрічку, лунає дзинь. Цей звук означає віхід на олтар кліру та початок меси, миряни мусять підвестися, а після виголошення Троїці перехреститися та приготуватися до служби. Яке відношення це має до теми? Просте: tintinella настроєна на "фа". Яке це має значення? Важливе, бо це водночас ще й сигнал для хору, як співати.
Є й ще один цікавий інструмент – дводзвонник, подвійний бубонець дуже важливого призначення, подробиць не вказую, бо не до католицького звичаю закликаю, а ділюся досвідом. Дводзвонник у повсякденній мові зветься cucullina, тобто зозулею, там два бубенці, фа-ре, тому й зозуля. Після такого звуку миряни стають на коліна, бо він означає, що Сам Господь незримо входить до храму. А для хору й органіста це сигнал співати й грати злагоджено. Здавна так повелося, клір заздалегідь дбає, би у храмі не виникало дисонансів, які можуть порушити молитовний настрій у ході меси, бо це неприпустимо. Ось чому фа-мажор або ре-мінор найтрадиційніші тональності під час меси.
Друзі, я нікого не закликаю переходити до католицтва, тут мова про те, як задовго до винайдення камертону виникла традиція злагодження співу. А зараз ще простіше робиться: органіст на синтезаторі перед співом дає тональне тризвуччя, так зручніше.
До пана Станіслава: дяка за підказку, завше уважно братиму до уваги. До інших: теж пишіть, ваші зауваження мені допоможуть, так легше.
Далі буде.

Та я й не підказував, бо не дуже страждаю гординею, а просто хотів підтримати розмову.

З новим роком, Діду Василю (я знаю, що Ви зараз на сайті)! З новим роком, пане Заставський! Мені й на думку не спадало про погордість, я дійсно за таку відкриту розмову. З новим роком, дорогі земляки співклубники! Усім доброго здоров'я, решта буде.

Ваш Дід-з-Сопілкою.

дуже цікаво було прочитати про засоби для злагодженого співу у католицькій церкві! хоч сама до неї належу і меси відвідую - такого не знала!
"вертикальна табличка з римськими цифрами, від І до VIII" - у нас вона називається "болгарська стовбиця" http://www.mifs.ru/article/index.php?id_article=524
тут є малюнок її

Спасибі за стовбичку! Вона не тільки гарна, а ще й має майстерно зроблене дидактичне оздоблення для навчання дітей, бо дає наочне уявлення про структуру музичного ладу як стрункої системи. Цікаво, що задовго до винаходу нот у стародавніх грецьких гімнасіях музика й математика викладалися як одне ціле, але ж до справжнього дослідження й вивчення гармонійного чи мелодичного строю музики було ще далеко, бо інтуїтивної здогадки було недосить, необхідно було спершу усвідомити кожен звук як самодостатню одиницю, цеглинку музичної мови, та ще й кожній цеглинці дати окремий паспорт з правом на існування. І першим кроком у цьому напрямку стала пісенька-гімн від Паоло Чівідале. Цікава паралель: шість нот традиційного римського співу (сольмізація), та шість горизонтальних червоних рисок болгарської стовбички. Звичайно, її ще не існувало за епохи середньовіччя, але цікавий прообраз вже був, це традиційний вітражний орнамент бенедиктинських монастирів. Роздивіться уважно та порівняйте обидва малюнки, я навмисне розмістив їх поруч, між ними є дещо спільного. Саме тому через два століття після Паоло да Чівідале тосканський монах-бенедиктинець Ґвідо д’Ареццо інтуїтивно здогадався дещо зробити важливого. Здогадайтеся й ви, тільки спершу малюнки.

Національні традиції є джерелом культурного розвитку нації. Але де відданість традиціям переходить у прихильність до шаблонів та стереотипів, там розвиток спиняється й відразу тхне перекислим квасом. Ще гірше, якщо такі обставини ускладнюються міжнаціональною ворожнечею, отоді вже неминучі небезпечні процеси саморуйнування нації, чекай лиха. Тимчасом залізобетонні забобони не дозволяють ані кроку назад, бо вважатиметься за зраду. "Хто не вбраний у кімоно, той не японець!" Но, а якщо вже сталася трагедія із загибеллю мільйонів співвітчизників, отоді вже кожен, хто Бодай на крок схилиться у бік іноземців, отой остаточно зрадник нації та заслуговує на жорстоку кару.
Ось за таких умов починав кар’єру молодий музика Хіросі Міяґава, що мріяв про сполучені судини між японською та світовою музичними культурами. Обставини, що й казати, несприятливі. Та хто ж їх зна, де узяти сприятливі! Вирішив: гастролювати з виконанням національної класики на фортеп’яно. А як гастролюватимеш, якщо у жодному палаці такого інструменту нема, а з собою не повезеш ані у багажнику, ані навіть у кузові вантажної машини? А місцеві слухачі визнають лише п’ятинотну гаму, пентатоніку. Гаразд, можна й в її межах грати на роялі, але його не повезеш із собою. Що робити?
Далі буде.