Тарас Компаніченко - сучасний кобзар. Він - братчик Кобзарського цеху в Києві, соліст міжнародного хору "Академiя традицiй" і рок-фолькового гурту "Карпатiянs". Неперевершено грає на кобзі, бандурі, лірі, волинці. Виконує твори середньовіччя, бароко, класицизму, романтизму, часів української революції 1918-1922 років. Співає відомі та маловідомі народні пісні українською, церковнослов'янською, старопольською, польською, французькою та німецькою мовами. Давні музичні твори він знаходить в архівах, бібліотеках, приватних збірках Європи. Кобзар і лірник - невтомний учасник міжнародних фольклорних фестивалів, на яких іноземцям дає майстер-класи українських танців і кобзарсько-лірницьких традицій.
Коли він співає барокові пісні, то схожий на "спудея" Києво-Могилянської академії часів Петра Могили. А як заграє романс XIX століття, перетворюється на гарного українського шляхтича, на якого кинула погляд не одна панночка. Видається, що Тарас органічний в кожній епосі.
Він - активний учасник національно-демократичних рухів початку 1990-х, Помаранчевої революції 2004-2005рр.
Тарас Компаніченко був гостем "Дня". Перед тим, як розпочати розмову, ми попросили його нам заграти.
- Я виконав кант "Подякуйте Христу-пану" кінця XVI століття. В Україну канти пришли на зміну релігійним пісням - псалмам. Відбулося це внаслідок впливу Реформації. Представники багатьох українських аристократичних сімей посилали своїх дітей вчитися до європейських університетів: у Падую, Сорбонну, Краків... Деякі з них залишалися вірними прадідівській вірі - католицькій чи православній, а деякі під впливом розмаїтих течій протестантизму ставали кальвіністами, лютеранами чи аріанами. Це спричинило виникнення так званої позакостельної та позацерковної молитви. Домашній молитовний спів був дуже популярний при дворі князя Костянтина Острозького.
Інструмент, на якому я щойно грав, - реконструкція кобзи Остапа Вересая за описами Миколи Лисенка. Колись сам оригінал був у музеї Тарновського у Чернігові, але в міжвоєнні роки чи під час Другої світової війни десь загубився. Можливо, тепер він перебуває в Петербурзькій консерваторії чи в музеї Глінки у Москві чи в Мюнхені, де нещодавно в одному з музеїв знайшли торбан Івана Мазепи.
Кобз було багато й розмаїтих варіантів. Вона походить від кобуза, турецького інструмента. Спочатку в неї було дві струни, потім - три, а зрештою стало як у загальноєвропейської кобзи-лютні - вісім, тобто чотири здвоєні струни. Була дуже поширена в XVI-XVII століттях серед запорізьких козаків. Свідоцтвом цього є картини, що зображають козака Мамая чи козака Грицька Запорожця.
Кобзарський цех, до якого я належу, займається реконструкціями інструментів: лютні, кобзи, бандури, ліри... Сьогодні на них братчики цеху виконують виключно традиційний кобзарський репертуар. Однак на кобзі Остапа Вересая грають лише декілька людей в Україні: Володимир Кушпет, Юрко Барашовець, Едуард Драч; серед молодшого покоління - Андрій Білоус, Тарас Шушайло та я.
Тарас виконує швидкий козацький танок XVII століття.
- Цей танок віднайшли у Братиславській збірці. Їх досить багато в тогочасних збірках Європи. Дають їм різні ймення: "Baletto Ruteno" чи "Horea Rutenia", тобто "руський балет". Наприклад, у старих британських нотних записах можна натрапити назву "Horea Polonia" - "польський балет". Частина України тоді входила до складу Речі Посполитої, тому в музичному виконанні таких танців часто чути інтонації, притаманні як українській культурі, так і польській. Звісно, що вони належать до нашої спільної культурної спадщини.
СЕРЕДОВИЩЕ УКРАЇНСЬКОГО БАСТІОНУ
- Тарасе, як трапилося, що ви, такий молодий, з кобзою Вересая в руках є спадкоємцем тих, хто в нашому розумінні є українськими мудрецями?
- Коли я був маленький, тато подарував бандуру. Із того часу себе без неї не пам'ятаю. Батьки докладали всіх зусиль, щоб я ріс в українському середовищі. Хоча вони й не належали до творчої інтелігенції, але були "технічними художниками" - кандидатами технічних наук. Тоді район Академмістечка в Києві, де ми мешкали, був своєрідним українським центром. Колись там жив поет Василь Стус та історик Ярослав Дзира. Обоє боролися за те, щоб школа №200 зосталася українською. І ця українська школа дала добрі плоди. З її стін вийшли: Олександр Піпа з гурту "ВВ", Сашко Ярмола та Володимир Шестюк із "Гайдамаків", історик мови Оксана Суховій, літературознавець Олександр Федорук, який досліджує Пантелеймона Куліша, а його брат Ярослав Федорук працює у Львівському відділенні Інституту української археографії та історіографії імені Михайла Грушевського тощо. Це було середовище, де співали українські пісні; таємно від усіх, в оточенні рідних і найближчих людей, святкували Різдво та Великдень; один в одного переписували в товсті зошити "Марію" Уласа Самчука, "Бояриню" Лесі Українки, "Інтернаціоналізм чи русифікацію" Івана Дзюби, листи В'ячеслава Чорновола, на бобінах слухали вірші Василя Стуса та Козацький марш Євгена Адамцевича...
Тарас емоційно почав читати уривок із "Бояринi" Лесі Українки:
- На раді Переяславській мій батько,
подавши слово за Москву, додержав те слово вірне.
- Мав кому держати, лихий їх спокусив давати слово.
- Тоді ще, сину, на двоє гадалось.
Ніхто не знав, як справа обернеться.
Та й потім присягу не кожен зрадить.
- То, певно, краще зрадити Вкраїну?
- Не зраджував України мій батько.
Він їй служив з-під царської руки не гірш,
як вороги його служили з-під Польської Корони.
- Та, звичайно, однаково, чиї лизати п'яти
Чи лядські, чи московські...
- Коли підріс, батько записав мене в музичну школу, де я був єдиним хлопчиком. Тоді побутував стереотип, що на бандурі грають лише дівчата - тріо бандуристок "Калинонька" чи "Мальви". У радянські часи з інструментом відбулася дивна емансипація. Вже на початку 1920-х створюються перші капели бандуристок. Колись жінки були в кобзарських цехах: співали двома-трьома голосами божественні пісні і навіть думи, як, наприклад, Явдоха Пилипенко, однак вони ніколи не грали на бандурі, кобзі чи лірі.
- Можливо це пов'язане з тим, що був витіснений цей чоловічий гормон із культури? Чоловік, що виконує балади на кобзі чи бандурі, нагадує відлуння колишньої слави?...
- Так. Навіть репертуар був повністю змінений. Практично не співали епосу. Були заборонені більшість пісень, а решта - вкорочені. "Ой, Морозе, Морозенку", "Ой на горі та й женці жнуть", "За світ встали козаченьки" - це три історичні пісні, які тоді виконувалися. А древній кобзарський репертуар складався з солідніших речей.
Моя вчителька Людмила Твердохліб дуже любила мене і відповідально готувала в капелу бандуристів. Ми виконували Баха, Черні та Войта, російські романси (їх до цього часу більшість пам'ятаю), радянські пісні. Щиро кажучи, я не любив бандуру. Мені хотілося на вулиці бавитися з хлопцями. У нас, у Святошино, була річка Жилка. Там бавилися у війну: я був командиром, бігав з польовою сумкою... Мама переймала мене в яругах і приводила додому. А вдома примушували розучувати пісні. Якось я попросив учительку навчити українських пісень і ми разом з нею зіграли дуетом "Реве та стогне Дніпр широкий", "Думи мої, думи". А коли сам навчився підбирати на інструменті народні пісні, гра на бандурі стала захопленням! Згадував те, що чув від діда й баби. Шукав дуже гарні й невідомі пісні - було приємно виконувати те, що ніхто не співав. Боже, як хотілося всіх здивувати! Улюбленими піснями мого друга Славка Крикливого були "Несе Галя воду" і "Ти ж мене підманула". А мені ще з дитинства вони здавалися примітивними. Прагнув віднайти щось українське, імпозантне! І це вдавалося.
Я ріс, а тим часом батько виношував новий план - син повинен стати художником. Не знаю, яким чином вибір припав на містечко Косів Івано-Франківської області. З одного боку, батько беріг мене від Афганістану - Прикарпатський військовий округ завжди потребував художників. З іншого - я дійсно трохи рисував. І ось потрапляю в містечко, де інтелігенти, інтелектуали й навіть проститутки - все українське, тобто це середовище нормального українського бастіону. У казармі була дідівщина, і все ділилося на старших і "духів"! Спочатку мене також намагалися принизити, а потому з'ясувалося, що я - хлопець з бандурою! В Косові бандура - це епіцентр. Згодом я почав записувати стрілецькі та повстанські пісні. Місцеві мешканці нібито співали про козаків, але мали на увазі січових стрільців і воїнів ОУН-УПА. У цих піснях відчувалося щось таке... нове. Це була середина 1980-х. Вже виходив оновлений журнал "Україна", ми читали "Київ" і "Вітчизну".
Мене запрошували виступати в Клубі інтернаціональної дружби. І якось я заспівав "Думу про Леніна", а потім - пісню "За байраком байрак", яка в ті роки була заборонена, особливо в Галичині. За куліси прибіг керівник, схопився за голову і в розпачі кричав: "Тарасе, що ти накоїв! Це катастрофа!" Неприємності, звичайно, були, але катастрофи не сталося. До речі, "Дума про Леніна" з репертуару бандуриста Федора Жарко - дуже якісний твір. Один з варіантів думи про вождя пролетаріату написав Максим Рильський для Єгора Мовчана, щоб врятувати тих кількох кобзарів, які не поїхали на з'їзд до Харкова, де їх усіх знищили. І старці, щоб врятуватися, співали її.
Потім я навчався у Львівському художньому інституті на факультеті мистецтвознавства у прекрасних викладачів: книголюба Якима Запаска, знавця епох ренесансу та бароко Володимира Овсійчука, спеціаліста іконографії й іконології Майї Білан. Коли перевівся до Києва, в Українську академію мистецтв, то зі здивуванням довідався, що лекції читає Платон Білецький. Пам'ятаю, що в дитинстві в мене була його книга "Український портретний живопис XVII-XVIII століть". Тоді він уже не ходив, був прикований до інвалідного візка, і ми приходили до нього додому. Я навіть своїх друзів приводив, щоб побачили живу легенду. У кожному вузі були свої сподвижники, які у ті часи відродили Україну.
Навчання в обох вузах допомогло мені науково підходити до підбору репертуару. Шукав старовинні пісні, щоб засвідчити, що в кожному історико-культурному періоді в Україні були достойні твори. Скажімо, в XIX столітті популярними були романси. Це елегійний жанр, який виконувався під семиструнну гітару чи фортепіано з віолончеллю здебільшого в середовищі старої малоросійської шляхти.
- Тарасе, як ви потрапили в Кобзарський цех? Як відбулося ваше знайомство з кобзарями-старійшинами Георгієм Ткаченком, Миколою Будником?
- Якось художник-скульптор Олесь Баде привів мене до Миколи Будника в гості. Це була "хибарка" ("времяночка" - в оригіналі) в районі Ботанічного часу в Києві. Тепер вона стоїть зруйнована. На горищі зберігалося багато заготовок для бандур. Потім, власне, ним був створений цех виготовлення інструментів. Він дуже багато зробив для відродження справжнього автентичного українського кобзарства.
Микола Будник, на жаль, вже небіжчик, став моїм учителем. Він показав техніку гри на старосвітській бандурі. Я просто закохався в інструмент, тому що тоді, знаєте, з юнацьким захопленням слухав багато музики й у всьому хотілося бачити всесвітню печаль і скорботу. Відчував, що бандура передає цю скорботу. Зразу переніс свій тодішній репертуар: тепер знані, а тоді такі маловідомі стрілецькі й повстанські пісні, колядки. Чомусь видавалося, що канти, скажімо, про прославлену Варвару, в порівнянні з космологічними колядками, примітивні, хоча й розумів, що це пам'ятник культури бароко.
А вже через свого учителя познайомився зі старійшиною Кобзарського цеху Георгієм Ткаченком. Георгій Кирилович був ландшафтним архітектором і прекрасним акварелістом. Спілкуючись із ним, усвідомив, що той був своєрідним містком між XIX і XX століттями. Він - людина епохи. Народившись наприкінці XIX століття, пройшовши через поневіряння, пошуки ідеалів, утвердившись у вірі, він залишився інтелігентом, який нам, молодим, передав справжні життєві цінності. Власне від нього в нас розуміння головного в кобзарській естетиці - автентики серця, тобто нефальшивої патетики.
Наш Кобзарський цех – в опозиції сучасному мистецтву гри на бандурі. Ми вважаємо, що опоненти, тобто вся система музичної освіти, повністю нехтують кобзарсько-лірницькою традицією: як естетикою, інструментарієм, так і репертуаром. Вони нам докоряють музейністю, мовляв, ми - це минуле, а вони - справжнє достойне продовження кобзарства. Однак, на мій погляд, достойне продовження може ґрунтуватися лише на досконалих знаннях традиції. Взірцем перспективного розвитку для українського кобзарства можуть бути школи індійського сітара, арабського (персидського, турецького) уду, в яких виконавська наука побудована виключно на традиційній музичній культурі.
У нас чомусь склалася така дивна ситуація: всіх, хто грає на кобзі чи бандурі, називають кобзарями. Є прекрасний музикант-бандурист Роман Гриньків, який не претендує на роль кобзаря. Чи, скажімо, Костянтин Новицький - прекрасний бандурист-віртуоз. Він виховав плеяду бандуристів, які виконують італійську, німецьку музику. Є багато поглядів на кобзарське мистецтво, і кожен рухається у своєму напрямку.
МІСІЯ ПРОСВІТНИЦТВА
- Як Ви вважаєте, чому кобзарство було в підпіллі?
- Кобзарями були переважно сліпці. Навіть серед тих, хто вцілів протягом репресивних 30-х, переважали сліпі люди. Здебільшого вони жили в селах і добре знали життя селянина: голодомор, колгоспи, розкуркулення, масові вивози в Сибір... Про це й співали. Як приклад - рядки з пісні кобзаря Євгена Адамцевича:
"Було колись - татарва, турки і поляки,
Руйнували Україну, як тії собаки.
Тепер галіфе - кривії коліна,
Ой, так, та й не так - Україна гине...
Оце ж тобі, Україно, такая заплата,
Що годуєш дармоїда, червоного ката."
У 50-х Адамцевич сидів у містечку Ромни Сумської області на базарі і грав. Звідти його гонила міліція. Він, сліпий, ішов у бік потоку, сідав на стежці, якою люди йшли на ринок, і співав. Деколи його й звідтіля забирали: вантажили на машину, везли за місто й покидали в полі одинокого, далеко закинувши бандуру. Кобзар навпомацки шукав інструмент, і коли його знаходив, невимовно радів! Адже, граючи, заробляв на хліб і творив. Адамцевич вважається одним з найталановитіших творців епосу XX століття.
Також у той час, коли відбувалося тотальне руйнування церков, деморалізація суспільства, кобзарі співали божественні пісні про святих, Почаївську Матір Божу... Вони також писали музику на українську поезію XIX століття: вірші Якова Щоголіва, звісно ж, Тараса Шевченка, Миколи Вороного, Спиридона Черкасенка, Григорія Чупринки, Панька Куліша... Ці твори пробуджували в українців почуття власної гідності, самоідентифікації та самозбереження як нації. Творчість кобзарів суперечила радянській ідеології. Владі непросто було їх контролювати: де вони збираються, про що співають. Кажучи сучасною мовою, кобзарство було небезпечне тому, що несло в собі альтернативну культуру андеґраунду - фактично живе народне бардівство.
- Тарасе, в чому, на вашу думку, полягає місія кобзарів у наш час?
- Місія ненав'язливого просвітництва. Насамперед українцям, а згодом й іноземцям необхідно донести неспотворений образ українського минулого - інтелігентного, цікавого, з різними політичними поглядами впродовж усієї історії і різними політико-культурними центрами того часу: Петербургом, Варшавою й Краковом та, зрештою, Києвом. Широкій спільноті повинні стати відомими імена наших письменників: Степана Яворського, Данила Братковського, Івана Величковського... Дуже важливо, щоб сучасні кобзарі були в епіцентрі подій. Вже третій тиждень ми - Едуард Драч, Юрко Фединський, Тарас Силенно і я - разом зі своїм народом. Всі ночі граємо людям біля Кабінету Міністрів, Адміністрації Президента, на майдані Незалежності. Під супровід "Аве Марії" чи тривожної музики Вівальді разом молимося. Разом співаємо українські народні, стрілецькі, повстанські пісні, а також пісні української революції 1918-1922 років: "Ой, у лузі червона калина", "Ми сміло в бій підем за Україну", "Чи то буря, чи то грім"... Також розповідаємо історію створення цих музичних творів, про їх перших виконавців. Наприклад, 1702 року козак Харківського полку Семен Климовський створив хіт XVIII століття "Їхав козак за Дунай". Часто самі люди просять щось виконати. "Тарасе, заспівайте "Ой, у лісі на полянці стояли повстанці", - я сама з Недригайлова, що на Сумщині, в нас це улюблена пісня", - просить літня жінка. "Як не зіграти землячці. У мене мати з Деркачівки", - відповідаю, і ми обіймаємося.
Чи, скажімо, ми прийшли підтримати хлопців з Луганська в наметове містечко. На їхнє прохання на гітарі зіграли "Полгода плохая погода, полгода совсем никуда" з кінофільму "Мері Поппінс, до побачення". Тоді луганці взяли інструмент і заспівали галицьку жовнірську пісню "Ой, хмариться, туманиться"! Ось вам і протистояння Схід-Захід! Це все міф! Наша революція за те, щоб усі усвідомили велич кожної людини!
Тарас бере в руки кобзу і виконує рядки з маршової пісні Осипа Маковея:
Чи то буря, чи то грім, чи реве хмаролім,
Чи земля на сто миль грає грізно –
То зібрався в похід український нарід
В ряд ставай, щоб не було запізно.
- Тарасе, чому ви закриваєте очі, коли співаєте?
- Для мене музика - це інтимна сфера. Мені так легше співати. Це зовсім не сценічний образ. Декому здається, що, опускаючи повіки, я імітую сліпця. Тому просять співати з відкритими очима, кажучи, що в них видно душу людини. Всяк буває. Знаєте, це залежить від контакту, який встановлюється між мною та глядачами. Я часто граю різним людям. Пригадую, якось пізнім вечором їхав жмеринською електричкою. Це останній потяг, в якому всі люди зі сумками, картонними коробками їдуть в приміські райони з київських заробітків. У тамбурі хлопці курять, біля мене літні жінки вечеряють, поряд чоловік говорить мобільним телефоном, трохи далі циганчата просять: "Подайтє пару копєєк", а циганки пеленають своїх немовлят... І я сиджу з лірою. Раптом хтось просить зіграти. А після цього всі: "Зіграй, зіграй". Виконав їм пісні про святу Варвару й Ісуса на хресті. Звідкись виник капелюх і люди почали складати яблука, цукерки, по гривні-дві... Це було від щирого серця. ...Тому, що вони приїхали до Києва заробити цю гривню. Тоді й очі були відкриті. Між піснями спілкуємося. "А якого ви патріархату?" - запитують бабусі. "Небесного" - відповідаю. "А пісні канонічні?" - не вгамовується одна літня жінка. "Ну чого ти до нього причепилась?!" - відповідає їй інша, - "Заспівайте ще".
У нас, в Кобзарському цеху, є канони, згідно з якими кобзарювати слід на вулиці, щоб гордині не було. І ми співаємо біля Михайлівського собору, Покровської церкви чи в Пирогово...
Мій друг Марек Войцеховський із Кракова, власник лінгвістичної школи "International house", приїжджає мене слухати будь-де, де б я в Польщі не виступав. І навіть в Україну на мої виступи приїжджає. У його очах бачу захоплення. Це трохи небезпечно. Їздили ми з Андрієм Курковим, Сергієм Жаданом, Василем Шкляром в університет до Кривого Рогу... Там прекрасні щирі люди. Вони чомусь сприйняли нас як культових осіб. А нам хотілося діалогу. Це дуже важливий момент. Адже, на мою думку, найважливіша місія - бути продуцентом, тобто самому створювати простір навколо себе.
РЕФЛЕКСІЇ НА СВІТ
- Як ви потрапили в гурт "Карпатіянs", зініційований українцем з Америки Юрком Фединським? Поясніть так звану міграцію, що відбувається поміж гуртами "Карпатіянs", "Хрещатий Яр", "Божичі". А щодо репертуару, він повторюється?
- "Карпатіянs" - гурт відносно молодий, йому немає й року. І грають там музиканти, що мали досвід роботи в інших гуртах. Більшість із них до цього займалася автентичною музикою. Це нам допомагає створювати дійсно українську музику на українському матеріалі. Адже гурт претендує творити етнокультурну. Наприклад, пісня "Ой, у дівоньки" з нашого репертуару. Як вона створювалася? Спочатку стали працювати над колядкою з Полісся "Чом ти, роженько". Вона дещо нудно звучала. Я відчував, що її добре було б поєднати з колядкою з Прикарпаття "Ой, у дівоньки", бо в цих двох піснях відсутній тональний центр. Долучили ще весільну "Гру до барвінку", трохи арту й виникла непогана композиція.
Чимало успішних гуртів працюють на ґрунті етно: "Кралиця", проект "Сонях Бурдон" зі Львова, "Гайдамаки", "Мандри", "ВВ"... Що стосується міграції... Це швидше не міграція, а широке залучення музикантів до багатьох проектів. Скажімо, Сергій Охрімчук професійно грає класику, джаз, фольклор, сучасну музику. Він бере участь у проектах Алли Загайкевич, Данила Перцева, може зіграти з Олегом Скрипкою, будучи постійним учасником "Карпатіянs". Василь Паланюк, наприклад, цимбаліст-віртуоз. Створив фольклорний гурт "Хрещатий Яр", виступає й у нас. Або Валерій Гладунець, який водночас є солістом "Божичів" і "Карпатіянs". Так і Юрко Фединський - прекрасний виконавець українського епосу, поліінструменталіст, що приїхав зі США й каже, що туди вже не повернеться, бо в Україні віднайшов свій народ.
Чому так? Це рефлексії "карпатців" на світ.
- Тарасе, розкажіть про вашу участь в міжнародних фольклорних фестивалях, зокрема, у щорічному Міжнародному фестивалі ліри та волинки в Лісберзі під Франкфуртом-на-Майні, де ви давали майстер-класи українських кобзарсько-лірницьких традицій і проводили танцкурс.
- Я співаю в міжнародному хорі "Академія традицій", куди входять виконавці і музиканти з країн Центральної та Східної Європи. А об'єднав усіх старопольський лютніст Антоній Пільх. Нашим осередком є колишнє володіння поблизу Кракова, де проводимо семінари з древньої музики. Співаємо латиною, німецькою, французькою, естонською, литовською, білоруською, російською, старопольською, церковнослов'янською (з київською фонетикою) і давньою українською - руською... Досліджуючи минуле, знаходимо знакові фігури в історії зразу кількох народів. Кожен з учасників намагається пізнавати свою культуру через зв'язки з іншими культурами. Також осмислюємо історичний розвиток древнього театру. Із такими екуменічними концертами їздимо всюди. В Україні побували у Львові та в містах і містечках Поділля. Плануємо виступити у Пскові, Києві, Вітебську, Таллінні й інших містах, звідки походять учасники "Академії традицій".
Щорічно я буваю на кількох міжнародних фольклорних фестивалях. Минулого року разом з гуртами "Древо" і "Гуртоправці" брали участь у всесвітньо відомому святі народного співу й танцю "Балтика" в Латвії. На сцені до виступу латвійського колективу приєдналася їх президент, пані Вайра Віке-Фрейберг. Якого значення надають фольклору в цій маленькій країні з великим народом!
Ми також побували з виставкою українських старовинних інструментів у Вільнюсі та Клайпеді. Наші концерти пройшли успішно. Литовці давно вже відійшли від радянської естетики, тому не хочуть іти на перші-ліпші ерзацні колективи, натомість цікавляться оригінальними виконавцями.
Минулого місяця я повернувся зі Швейцарії, де проходили Дні української культури. Від України виступали письменник Юрій Андрухович, композитор Валентин Сільвестров, Закарпатський народний хор, гурти "ВВ", "Гуртоправці" і я. Швейцарці нам розповідали, що, ознайомившись ближче з українською культурою, тепер її трактують як європейську. Перед цим їздив на прекрасний масштабний фестиваль "Україна viva!" до Вроцлава. Щиро кажучи, у Польщі велике значення має, хто проводить імпрезу - чи не заангажована ця людина у давнє, крізь віки, польсько-українське протистояння.
Цього року в Лісберзі під Франкфуртом-на-Майні відбувся 31-й фестиваль колісної ліри. Курт Райчман, організатор цього щорічного дійства, відомий художник, графік, ентузіаст відродження ліри, запросив музикантів Кобзарського цеху та гурт "На добридень" як родзинку, щось нечуване, небачене й небувале до цього часу. Удвох з Едуардом Драчем проводили майстер-класи гри на лірі, на які переважно приходили німці й одна семи десятилітня бабуся зі Швеції. Всі вже мали практику гри на інструменті. За кілька фестивальних днів ми навчили їх виконувати псалми, лірницький кант про Адама та Єву, кобзарський танок про біду. З двома учнями навіть дійшли до епосу й намагалися співати "Думу про Самійла Кішку"! Це було фантастично! Україна для них зразу постала як цікава країна-конкурент! Звісно, що більшість з тих, хто приходив до нас на майстер-класи, хотіли дізнатися, як, скажімо, співався французький епос про Роланда чи старонімецька "Пісня про Нібелунгів", адже в українців цей епос зберігся в живій традиції до XX століття. Але, на жаль, старофранцузькі чи старонімецькі твори можна лише реконструювати за тими чи іншими аналогіями. Кожен день закінчувався танцями: починали з українських - я був танцмейстером, натомість ішли фламандські, бретонські, французькі.
Вважаю, що в західноєвропейських музикантів нам також є чого повчитися. В Україні, в середовищі інтелектуалів немає можливості слухати тих же лірників із Німеччини та Франції, адже їх не часто запрошують на гастролі. Тому в Лісберзі ми навчалися разом. Ярема-лірник вже знає як зробити дуду-волинку. А я звідтіля привіз нотні записи старовинних французьких і німецьких музичних творів.
Єдине, що тепер вимагається, - це відчувати зв'язок між носіями європейської старовинної музики, української зокрема, й тими людьми в Україні, які хочуть її знати. Важливо, щоб ми один одного віднайшли.
- Ці звуки кобзи чи ліри відтворюють образ не тільки родової української аристократії, а й тієї аристократичної тенденції, яка була в народному житті. Тарасе, ви відчуваєте цей попит серед вашого й молодшого покоління?
- Спостерігаю як сучасна молодь шукає самоідентифікації з багатою та глибокою українською культурою. Адже, скажімо, в радянські часи українців асоціювали виключно з варениками, салом, шароварами... Коли почав глибше займатися дослідженнями, усвідомив, що тоді українськість була певним чином декоративною. Українцями ми були переважно на сцені - створювалися великі академічні хори, ансамблі пісні і танцю, капели бандуристів... А в житті сплавлялися в радянський народ: танцювали інші танці та сповідували інші цінності. Сьогодні дехто нарікає, мовляв, нічим гоноруватися. Так кажуть ті, хто не знає, що, скажімо, Сергій Жадан асоціюється з доброю поезією, Андрій Курков і Юрій Андрухович - з добротною прозою, Іван Марчук і Євгенія Гапчинська - зі стильним заняттям живописом, Олег Скрипка - зі справжнім українським роком... Ця еліта, ці інтелектуали підтверджують, що українство – перспективне, воно адекватно реагує на проблеми сучасності.
- А чого немає?
- Немає зв'язку між поколіннями. У нас дуже знищена інтелігенція, яка й була носієм українських цінностей. Колись англійські колонізатори індусам говорили: "Спаліть храми, знищіть книги та визнайте, що ви - варвари." На що ті відповідали, що вони не варвари, а нащадки мудреців!
Такі ж українці: європейська нація, у спадку якої - велика література, прекрасний театр, цікава старовинна музика... Нам просто потрібно як слід пізнати минуле, щоб воно стало активним суб'єктом нашого суспільно-культурного життя, тобто, щоб розкомплектовувало і виховувало українців!
Газета "День" http://www.day.ua/, №226, пятниця, 10 грудня 2004 року.
Бесіду вели Лариса Івшина, Ольга Василевська, Надія Тисячна, фото Миколи Лазаренка. |
