Колюче терня

Терня біло-біло зацвіло весною.
Посміхнулось щастя і мені з тобою:
У весільнім вальсі пелюстки кружляли
І на стежку долі стиха опадали...
Та у непогоду, в час глухої ночі,
Приблудила зрада в образі дівочім:
Твій забрала розум, серце  зчарувала,
А квітучу гілку колючками вбрала.

Загубила перстень я у ніч розлуки.
Розривалось серце з болю і розпуки.
І було так гірко: люди - пересуди.
Не вкусивши плоду – не затерпнуть губи.
І зірвало вітром квіти ще й з листками,
Покотилась доля блудними стежками.
Кажуть: з пустоцвіту ягід не зібрати,-
Як собі постелиш – так і будеш спати...
Як собі постелиш – так і будеш спати...

Відшуміли весни. Відійшли тривоги.
Вже засохло терня,  заросли дороги.
Та ночами сниться, а чи лиш здається,
Що шукаєш стежку до мойого серця.
Але я вже знаю: пишний  цвіт в тернині
Не приносить щастя ні одній пташині,
Бо в колючім гіллі не заночувати.
Як собі хто стелить – так і буде спати.

Як собі хто стелить... Як собі хто стелить,
Як собі хто стелить – так і буде спати...

Поділитись сторінкою: