| |
Зустрічала мати сина, що приїхав до села,
Чим багата, стіл накрила, пригощала, як могла.
"Що тобі подать, синочку? Може те, а може се?
Там в столиці на риночку, ой, таке все дороге."
Попоїли, посиділи, гомоніли геть про все,
Швидко так летять хвилини, і розлуку час несе...
Шепотіла потихенько, пригортаючи дитину:
"Приїжджай частіш до неньки, пам'ятай про мене, сину".
Стала сина виряджати заклопотана, сумна:
"Що в дорогу тобі дати? Мо, налити молочка?"
Картофель, салат, малину, вже й нема куди ложити,
А вона для свого сина ладна й небо прихилити.
Коли ж рушила машина, й пил розвіяв вітерець,
Щоби знов його побачить бігла полем навпростець.
Ні не бігла - полетіла, щоб авто не пропустить,
Так простерши руки-крила, птах до діточок летить...
А я побачив на долонях у неї серденько, мов сонях,
Від щастя й смутку пломенить... Мене так вразила ця мить...
Полудою, темніше ночі, закрили сльози мої очі,
І покотилися гарячі, здавалось, серце також плаче.
Воно ж від болю защеміло і відвертався я стидливо, -
Боявся, хтось іще побачить, як я, вже дід, а чомусь плачу...
Вона б ще довго так "летіла", та видно було що несила,
Життя важке, гіркая доля багато випили здоров'я.
Якось раптово зупинилась, за серце ручкою схопилась
Й пішла самотня знов до хати, із сином зустрічі чекати... Поділитись сторінкою: 
| |
