У мене син, і у неї син…

У мене син, і у неї син...
У неї до війни було два,
У мене завжди був один...

І спробуй комусь іще поясни,
Що в неї і досі ще два сини,
Що той ясноокий не вмер, не зник,
Вона його родить щодня під крик...
Але крик жінки, не немовля,
А він усе не кричить ніяк,
Хоча вона родить його щодня...

Він дивиться мовчки із темноти,
Так ніби благає їй помогти,
Але вона родить його сама...
Між нею і мною тепер пітьма,
Бо в мене син, і у неї син...
У неї до війни було два,
А в мене завжди був один...
І спробуй комусь іще поясни,
Що з нею на двох у нас три сини...

Він знає, де вона буде за сотню років,
Говорить про довге життя, мов читає книгу...
У цьому житті церкви і повільні кроки,
Міста, де вона сміється у білій сукні...

Вона ж його просто запитує про вівторок:
А в цей вівторок ти спробуєш подзвонити?
І десь на тому кінці країни він завмирає,
Вглядається в чорну тишу в чужій зеленці,
Вглядається в імовірності, фарт, бінокль
І пише: Я завжди тобі дзвонитиму у неділю...

В неділю вона зупиняється в середмісті:
Дзвін котиться містом, вібрує в кишенях сукні,
В її животі, у ногах, голові і грудях...
І жінка сміється раптом з любові й люті:
Це він їй дзвонить в неділю — як говорив...

У мене син, і у неї син... |
У неї до війни було два,   |
У мене завжди був один...  | (2)

Поділитись сторінкою: