Крізь пекло і квіти

Хтось каже мені, як маю робити...
А я не почую – крокую крізь квіти,
У літо, де свято, де люба, де діти,
Щасливі, беззахисні, і неприкриті...
Kрізь темряву, що розганяють екрани,
Де вигідні плани на всі мої рани,
Де іспитом спокусу спиті обличчя,
Де миші щурам надувають величчя...
Втикають у очі, як голки, проміння,
Щоб я під ногами не бачив каміння,
Щоб нишпорив мляво на дотик рукою,
Щоб більше не мав, чим утримати зброю...

Приспів:
Які тобі квіти? Яке тобі літо?
Вп'ялися у тіло голодні москіти –
Зудять, що все роблять заради любові –
Ти ж звичний до крові – то дай-но нам крові!
А я все крокую, крокую, крокую,
Думки, наче стрій перед боєм шикую,
Зливаю їх тихо напалмом у пляшку,
Мені це нескладно, мені це неважко...

Нехай палахне, нумо – гайда за мною,
Бо я свої опіки швидко загою...
Бо знаю дорогу, що точно відкрита –
Із полум'я – прямо до тихого літа...
У камінь життя перетвориться з глини,
Під тихе виття розчарованих в спину...
Я ляжу надійно як цегла у стіну
У домі, де Бог колихає дитину...

Приспів.

Ось дорога крізь пекло і квіти         |
У літо, де свято, де люба, де діти,    |
Щоб поруч радіти, любити, прикрити –   |
Хтось ще мені скаже – як треба робити? | (2)

Поділитись сторінкою: