Вік би не бачити й не чуть

Вік би не бачити й не чуть
Про тебе, скрипко чорна,
А вірші йдуть, і йдуть, і йдуть,
Неначе кров із горла,

І пахнуть рутою, котра
Уже напівзабута,
І пахнуть м'ятою. Добра
Сам Бог мені прелютий

Був зичив, даючи цей хист
Проклятий — віршувати
На власну голову. А зміст?
А змісту не добрати.

Коли топилася душа
В грайливім струмуванні,
Ти необачно полишав
Всі приписи посланій,

Де стільки ком, рисок, крапок —
Сам чорт там шию зверне.
Сердечний наживеш порок
Чи совісті каверни.

Добром об'яснена душа
Велить вогнем палати.
Ти лиш за хистом полишав
Право — обирати

Собі дорогу. Бо не він,
А ти — був раб. Не блазнем,
А рудокопом. Домовин
Таланту вічним в'язнем.

Поділитись сторінкою: