Сергій Олександрович Єфремов (Охріменко)

1. http://uk.wikipedia.org - Дата народження: 6 (18) жовтня 1876 - Дата смерті: після 1939

Перейти до списку пісень >>

Народився: 06.10.1876
Місце народження: с. Пальчик Звенигородського пов. на Київщині (тепер Катеринопільський р-н Черкаської обл.)

Біографія

С. Єфремов: Безупинна війна з народом.

Народна поезія та книжне письменство.

1. В курсах історії письменства народна поезія звичайно ставиться на початку, як вихідний пункт усієї еволюції, що переживає письменство за довгий час од свого народження й до останніх часів.

Роблять так через те, що народну поезію вважають, і цілком справедливо, не тільки хронологічно старшою од професійного книжного письменства, але й ідейно вищою од тих книжних творів, які звичайно постають на світанні людської думки.

Од народної поезії справді дуже багато запозичає книжне письменство, великого зазнаючи впливу од того ґрунту, на якому проростає народна поезія й на якому сам народ свою виявляє творчість.

За нормальних обставин найбільш натуральний для розвитку письменства шлях був би такий, що письменство цілком виходило б із народної поезії. Почавшись першими зародками творчості колективної, в якій справжній автор невідомий, а співробітником його буває кожен, у кого в устах живе даний твір, письменство далі і поруч провадилося б серед гурту книжників, письменних людей на основах тієї народної творчості, відповідно до її духу й форм, до всіх отих традицій, що виробилися в народі ще перед початками справжнього письменства.

Античне письменство: традиційні джерела.

Так воно подекуди й бувало, — напр., грецьке античної доби письменство цілком виросло з народної поезії, розвиваючи її форми, роблячи глибшим та ширшим її зміст, доповнюючи й розробляючи особистою, індивідуальною творчістю те, що дала до того часу творчість колективна. Письменники античні тільки далі сукали ту нитку художньої творчості, що зачалася й зародилась серед мас, у недовідомих народного духу глибинах.

Візантійство: боротьба з традицією.

Та не так було у нас.

Як ми вже знаємо, старе наше письменство книжне почало якраз навпаки — з розриву з народною поетичною традицією, з запеклого ворогування проти народної творчості.

Одібравши з Візантії разом з християнством і зразки письменства, обмеженого вузьким колом переважно церковно-релігійних та моралістичних інтересів, наші письменні люди, до того ж духовні здебільшого особи, зразу ж побачили у вільній народній поезії грішне і стидке діло, ознаку "діавольскаго наущенія" на спокусу людям, і через те одразу ж таки стали на ворожу щодо неї стопу. Старі письменники навіть слів досить не знаходять, щоб вилити своє обурення проти народних звичаїв і заплямувати оте "играніе, плясаніе и гудђніе", а то і просто "бђсовское пђніе" своєї неслухняної пастви. Бувши заступниками нової віри, вони бачили тут недобитків того поганського світогляду, віри та культу, з якими боротьбу вважали за святу повинність усього свого життя.

"Се бо не погански ли живемъ?" — запитує книжник XI ст. і зараз же подає цілу низку тих прикмет поганського життя, які бачив навкруги себе. Тут знайдемо і деякі забобони, як віру в пристріт або чхання, і захоплення ,,трубами и скоморохы, гусльми и русальи", і збирання на "игрища утолочена", — і за всі такі диявольські втіхи автор накликає суд божий та кару на винуватих ("Слово о казнехъ божіихъ").

Вишенський проти народних звичаїв.

Звернення духовенства до влади.

"Духовенство, — пише Галятовський, — силкується викорінити оті забобони своїм словом, та його не слухають; через те треба, щоб забороняли їх ще й світські власти". Галятовський тільки висловив цим потаємну думку духовенства, що не раз потім оберталось до влади з проханнями заборонити ті або інші народні звичаї.

Війна проти народних звичаїв.

Не буде, мабуть, помилки, коли сказати, що нікуди очевидно, не витратило стільки енергії всяке начальство, як на безупинну боротьбу з народними звичаями та на їх заборони, на зразок наведеної.

Од перших книжників почавшись, війна проти народних звичаїв тягнеться аж до нашого часу, коли духовенство й поліція так само розганяли "богомерзскія збори" — Колядників на Різдво, ігрища на Купайла і т. ін.

Письменницькі намагання калічити традицію.

Над поезією народу, над його совістю, естетичними смаками та вподобаннями увесь час тяжку роблено нетямущою рукою операцію. На шкоду і народній поезії, й самому письменству між ними витворилась ота ворожнеча, що викопала глибоку безодню між народною творчістю та зразками книжного письменства і одну цікавими пам'ятками збіднила, а друге — живого духу й життєвої безпосередності позбавила...

Правда, ні викорінити до краю народну поезію оці вічні картання та заборони не здолали, ні навіть убезпечити саме письменство од впливу тієї поезії не могли. Нема більш безнадійної справи, ніж боротьба з побутом, як і нема, може, нічого більш сталого, як ті устояні форми життя, що змінюються тільки поволі і самі собою під впливом нових обставин, але ніколи під впливом самих заборон та наказів.

Мертвотність книжництва.

Знов же й одгородитись казаннями од живого життя — річ неможлива, і вже сама неугавність отих чернечих нарікань як найкраще свідчить, що то була просто таки Сізіфова робота, ота безупинна війна з народом, і що народ задовольняв таки власними силами свої естетичні потреби, цураючись книжної моралістики, або по-своєму її переробляючи. Та й самі книжники, з другого боку, часто дивились на справи очима того ж таки народу й мимовільно брали до своїх писань дещо з тієї самої народної творчості, яку так кляли немилосердно з своїх кафедр та книг.

Принципове ворогування між книжним письменством та усною творчістю дуже нещасливо одбилось на розвитку самого письменства