Мушу винести це питання окремою темою, бо коли поставив його в іншій, хоча й дотичній темі, то учасники дискусії обійшли його, як пенька на дорозі, без коментарів.

Питання просте: чи може вважати себе Українським музикантом або музикознавцем людина, яка не знає й сотні Українських народних пісень?
Я розумію, що відповідати на це питання дуже соромно: доведеться або збрехати, або зізнатись у своїй непричетності до Української пісенної культури. (Перевести стрілки на сучасну естраду не вдасться, бо сучасну естраду не можна назвати Українською, а головне, не можна назвати мистецтвом.)
А не відповідати на це питання... Ну шо ж (як казав один покійний папуга, і завжди до речі). Оце й буде справжня відповідь. Я хочу переконатися, а може й ще декого переконати, що правдива Українська музична освіта нікого не турбує. Всі профі знають, що ні муз. школи, ні училища, ні консерваторії такої освіти не дають. Нам цього не давали. Ми цього не проходили. Значить, так і має бути. Народні пісні - то минуле. А ми живемо вже майже в майбутньому. Нові ритми, нова музика, нові пісні.
Вся ця брехня йде, вважай, від ледачого розуму. Справді, сьогодні народні пісні самі собою в пам'ять не сідають, як у давнину. Треба їх шукати, треба вивчати. Чи ж варто?
Оце перше питання, на яке дуже хотілось би почути відповідь від людей різного віку.
Якщо ж відповідь позитивна, то тоді друге питання: що вам (вам, читачу, вам особисто, не оглядайтесь) заважає отримати Українську пісенну освіту, і навіть диплом? Я маю на увазі такий записничок, куди ви самостійно заносите назви (тобто перші рядки) Українських народних пісень, котрі ви справді знаєте - і мелодію, і всі слова. Коли в тому записничку набереться 100, 200, 300 ... назв, ви самі собі присвоюєте відповідну кваліфікацію.
Отже, замість міфів про японську освіту, візьмімо собі, скажімо, такий критерій: людина, яка не знає й сотні рідних пісень - не Українець, а якщо не знає й трьохсот - то не Український музикант.

Нічого не можу збагнути, Василю Герасимовичу. Що, як та навіщо рахувати? Ну гаразд, у мене протягом двох з копійками років 691 пісню додано, серед яких 11 авторських, у тому числі 8 власних, решта 680 пісень саме народні, так що, я мушу їх напам'ять вивчити чи підряд зі сцени виконати? Звичайно, перед виготовленням міді файлу я щоразу програю кожну на сопілочці, а при нагоді ми з онуком дуетом на сопілочках граємо, й у концертах теж, вони у музичній школі щотиждня. Не розумію, як там по Ваших мірках, чи цього досить, би вважатися за Українського музиканта? А ще я окрім додавання пісень закликаю молодь замість балачок теж збирати пісні. Сподіваюся, що нам вдвох удалося умовити одну співклубницю замість мексиканських революцій зайнятися збиранням коломийок. А що то за мова про дипломи, вибачайте, не збагнув.

Йдеться про диплом, який кожен може видати собі сам. Це, між іншим, найвищого ґатунку освіта.
Ніхто нічого не мусить - це діло абсолютно добровільне. Тим більше, що такі дипломи не тільки за кордоном, а й в Україні ніякий відділ кадрів не зараховує.
Але ж що може бути простіше: не знаєш 300 наших народних пісень - не Український ти музикант. Не знаєш і сотні - ти взагалі не Українець.
Скажіть, чим поганий цей критерій? Боїтеся не потрапити в Українці? То вивчіть ту нещасну сотню пісень. Чи не варто?
А можна взагалі не звертати уваги на те, що ДідВасиль верзе. Кому ето нада. І пісні народні розучувати - дурному гойдалка.
Діло дуже добровільне, кажу ж.

А тепер уявіть собі, що зустрілися двоє або більше Українців із такими дипломами. Правда ж, їм є про що поговорити, є чим обмінятися (не тільки анекдотами)? А ну заспівай мені оцю, я її, здається, ніколи не чув. Як на мене, то такі зустрічі - це і є справжнє свято. Чи у вас інші поняття про свято?

Ну, якщо мова про самоосвіту та саморозвиток, то це діло хороше, можна тільки вітати. Але на мою думку дипломи тут ні до чого, бо всілякі лички, лампаси, портфелі, крісла та реґалії мають меньше ваги від репутації, яка з часом приходить до кожного своя й залежить від особистого внеску людини та здібностей, хто на що здатний. Тут особисте прагнення впливає більше, аніж можна під примусом. Люди по-справжньому вчаться тоді, коли у цьому зацікавлені, а не під натиском. Бажання це головне, а заохочувати краще, ніж примушувати. Щодо свята, то це й зараз можливо, нічого міняти нема потреби. Для мене щоразу вихід на сайт вже свято, адже тут багато є такого, з чого радіти. Клуб співдумців - це велика цінність, тому я так полюбив цей сайт. Здібної молоді чимало, та кожному можливість робити, хто що вміє, що може бути краще? А поспілкуватися про пісні та обмінятися хто чим багатий нам вже й зараз ніщо не перешкодить. Тому най буде таке свято й надалі, прозіт!

"Поспілкуватися про пісні" - то одне, а заспівати те, що справді знаєш, - то інше.

А щодо примусу - то я якраз і завів мову про НЕпримусову, вільну освіту. Вільна освіта - то давній козацький звичай, саме він був основою суцільної грамотності, феноменальної музикальності та загальної культури Українців до 18 століття. А потім Петро І, Анна та їхні послідовники поступово (бо зразу не вийшло) ввели примусову систему освіти, яку більшовики поширили на всі верстви населення. От ця примусова система освіти діє й понині. І найстрашніша вона тим, що функцію примушування вже виконує не держава, а самі люди: батьки примушують учитися дітей, а найкращі діти примушують навіть самі себе.

То я пропоную невеличкий козацький духовний рай - нашу рідну музичну освіту без примусу. Тільки добровільно!

А самому собі виданий диплом - це і засіб самоконтролю, і візитна картка для друзів.

А що, важко спробувати? Що заважає?

Аж ніщо не заважає, я вже більше двох років веду саме для цього форум "Дід з сопілкою", але я не єдиний дід на сайті, тому ласкаво запрошую туди, там і не лише поговоримо про пісні, а й щось Вам заспіваю, а може й Ви чимсь допоможете.
Ото ж прошу!

І я не відразу збагнув, про що тут мова, але збагнувши та переконавшися, оголошую: УВАГА!
За бездоганне знання української музики та майстерну орієнтацію в її історії Дипломом з Відзнакою НАГОРОДЖУЄТЬСЯ почесний ветеран нашого сайту ДідВасиль, себто хормейстер
Триліс Василь Герасимович.
Співклубники, оплески!

п. Юрію, я Вас не просив і не просив би виписувати мені сертифікати. Для мене ця тема надто серйозна, щоб перетворювати її на дешевий попсовий концертик ("Ваши аплодисменты, друзья!"). Для мене це навіть не тема, а кардинальне питання Бути чи Не Бути. Можна чи не можна повернути Українцям хоча б музичну свідомість.
Якщо ця тема так нікого й не зачепить, то нехай це стане очевидним. А забалакати її двом дідам легше всього. Ні, я добиваюсь простої відповіді від кожного Українця: скільки народних пісень ти знаєш?
Зібрав колекцію з 5 000 чи з 50 000 пісень або програв на сопілочці чи ф-но три народні мелодії щодня - це не відповідь. Анатолій Мокренко записав на радіо кілька сотень пісень, в тому числі народних, але жодної з них він не знає й без шпаргалки не заспіває. А от арію Алеко - будь ласка. То хіба це Український співак? Подивіться репертуар Гмирі або Крушельницької (це ж такі видатні майстри Українського співу!) - яку частку там складають народні пісні супроти європейських романсів та оперних арій?

Так що тема ця справді серйозна. А що вона нікого не цікавить... ну шо ж.

Дарма обрaжаєтеся, маестро, я теж ставлюся до проблеми серьйозно, при цьому і Ваш особистий внесок ціную високо, тут ні з чийого боку якогось кепкування бути не може. І доля української народної пісні мене теж хвилює, заради цього я й тут, на сайті, третій рік, би щось зробити доброго, корисного. Радію з того, що тут склався цілий гурт небайдужих, активних ентузіастів, у тому числі молоді, так що є на що сподіватися. Якщо є така хороша, активна молодь, українська культура процвітатиме.

P.S. А в нас отут ситуація набагато гірше, адже серед молоді бур'яни густіші. Подробиць не писатиму, бо це сумно.

Вибачте, що втручаюся у вашу розмову, але, мабуть, чогось не зрозуміла
Добре, уявімо, що я вирішила вивчити 100 укр. народних пісень. Теоретично - це можливо. А практично - коли ми щось робимо, то мусить бути МОТИВАЦІЯ. НАВІЩО??? Навіщо мені вчити 100 пісень, якщо я і половини з них ніколи не співатиму? (хоча слух, голос і певна музична освіта є). А якщо навіть і вивчу всі 100, то без використання вони дуже швидко забудуться! і це нормально! тоді знову ж питання: наіщо було їх вчити? щоб комусь сказати: " а я знаю!"
Інша ситуація: людина, яка не має слуху... співає поміж нот... Вам би хотілося чути у її виконанні наші чудові українські пісні??? не впевнена... тоді знову питання: навіщо??? чи така людина просто повинна їх знати, як вірші? знати, щоб просто знати???
З приводу українських музикантів. А якщо цей музикант - перкусіоніст? або грає на ударних? ні! піаніст! що йому грати? варіації на теми укр.народних пісень? чи лише твори вітчизнятих композиторів?
Добре, співак. Уявімо, що всі співаки будуть виконувати лише (або на 90 відсотків) українські народні пісні. При всьому розмаїтті українського фольклору - це дещо однобоко. як на мене...
Звичайно, не можна не погодитись, що доля української музики у нашому ефірі, на концертах - катастрофічно мала. Але чому так? це вже, очевидно тема іншого обговорення. Але, як на мене, певною мірою відповідь буде критися у тій же мотивації наших артистів...

А я іншого не можу зрозуміти: людина, що протягом життя багато зробила цінного для розвитку національного хорового мистецтва та має визнані заслуги, чомусь негативно ставиться до нот, вважаючи їх за шпаргалки - це не так просто наздогнати. Що малося на увазі? Сподіваюся, що моє питання нікого не образить.

Шпаргалки, записники, ноти, конспекти, компакт-диски, колекції, бібліотеки - це все технічні засоби, покликані обслуговувати те, що на них таки записано. Це не замінник, а лише носій культури. І навіть не культури, а лише її продуктів.
Якщо у вашій хаті стоять на поличках усі повні видання Українських письменників, це ще зовсім не означає, що ви розумієтесь на Українській літературі. Так само, якщо ви маєте ноти й тексти всіх Українських пісень, складених за останні 300 років, а до того ще й потужну фоно- та відеотеку, де представлені їх виконання, - то далеко не факт, що ви Український музикант чи музикознавець. Моя статистика показує, що, скоріш за все, ви просто колекціонер, притому, як водиться, незграбний.
Я зовсім не проти шпаргалок і нот (а це, по суті, одне й те саме), я проти того, щоб вони підміняли знання. А вони його підміняють, і дедалі частіше. Тому й кажу (зауважте: напівжартома), що ноти - від сатани. Бо фактично вони (разом із плеєрами, мідішками, колекціями) витіснили справжню пісенну культуру, яка колись була дана кожному Українцю. Обклавшись нотами, обвішавшись флешками, мобілками та іншими дундуляторами, сьогоднішній Українець думає, що він весь у музичній культурі, аж купається в ній, - а це неправда. Ми брешемо самі собі. Нам так ніби легше. А далі починаємо дивуватися, що (де наша п. Кампанелла?) доля Української музики... катастрофічно мала. Але не пов'язуємо ці два феномени - мовляв, це тема іншого обговорення. Ні, п. Кампанелло, йдеться про одне й те саме - чому Українська музика нікого не цікавить?
Мотивація наших музик тут ні до чого. Можете їх у золоті купати - бездарність є бездарність.

Ідею музичної самоосвіти я запропонував у трохи чудернацькій формі - із дипломом-самвидавом. А що, хтось серйозніше ставиться до наших державних дипломів? Та там брехні в сто разів більше. Ото вже показуха! Огляньтесь - на кожному розі висять заклички купити курсову, дипломну, реферат... це що, освіта? Чи може цю ілюзію освіти мало хто практикує? Практикують усі. Я добре це знаю, бо мені щосеместра студенти зносять гори передрукованих рефератів, яких вони самі ніколи не читають!
За яке ж бидло мусять вважати самі себе Українці, котрі ведуться на таку "освіту"!
Тому я й пропоную тим, у кого наша музична культура викликає почуття якщо не сорому, то бодай дискомфорту: а давайте самі собі здобудемо нашу законну музичну освіту - нашу законну, як спадщину, пісенну культуру. А почнемо з того, що з'ясуємо кожен для себе: чи справді я знаю нашу народну творчість, чи тільки в шкільних творах та рефератах пишу "Пісня - душа народу", "Українська пісня - найкраща в світі", "Українці - дуже співучий народ"?
Я не прошу подвигів. Я пропоную кожному тихо спитати самого себе, чи користується він спадщиною, котру так вихваляє?

Дещо зрозумів. Та ви не тужіть, Василю Герасимовичу, ніяким шахраям, навіть державним не під силу скорити громадську активність, вона захистить українську культуру краще від війська із шаблями й гарматами, такій чудовій молоді все під силу, є на що сподіватися.
Інша річ тут у нас, де я живу. Влада паче вогню боїться будь-якої громадської активності, прагне заборонити не те що політичні партії, навіть клуби аматорів акваріумних рибок, бо все що самостійне, команди не слухає, вважається за небеспечне й переслідується. А молодь п'є різну гидоту та бушує, приборкати нема кому, ментам ніколи ловити злодіїв чи то хуліганів, вона нищить бізнес, катує правозахисників, як було ще за совка. Коротше, невесело. В Україні все інакше, і повірте, з такою молоддю усе буде гаразд запевняю вас, то ж не журіться!

кожен має свою думку, яку тут і висловлює
пишете: "мені щосеместра студенти зносять гори передрукованих рефератів, яких вони самі ніколи не читають!"
чому носять? бо їм то задають! не задавайте і не будуть носити! є ж купа інших видів, форм роботи, які дадуть уявлення про реальні знання і вміння...
я не можу змінити систему, але можу почати з себе, щоб не відчувати себе бидлом

От і почніть. Напишіть собі список Українських народних пісень, які Ви знаєте, тобто можете проспівати без шпаргалки. Потім поставте питання (теж собі): чи справді я перебуваю в Українській музичній культурі?

Зробіть це нишком, для себе. Обмінюватись такими дипломами, відкривати їх один одному й разом співати - то вже вищий пілотаж, до якого сьогодні ще практично ніхто не готовий. Тому-то навіть розмова на цю тему скоріш дратує, ніж захоплює.

почала уже давно, просто дещо в іншій сфері.
а розмова про список пісень не дратує! (ідея цікава!) але й захоплення не викликає

Самоосвіта - діло хороше, от тільки з негативним ставленням до нот погодитися не можна, бо й освіта чи самоосвіта за такої умови навряд чи буде повноцінною. Ніхто не прагне замінювати пісню нотами, як стежка до річки не замінить річку, купатися не можна. А якщо десь нот багато й ними активно користуються люди, то вже не колекція і не музей, а бібліотека. Тобто корисне діло, і важко повірити, ніби воно від сатани.

Цікава дискусія. Я думаю, що для того, щоб вважатися музикознавцем, недостатньо знати лише народні пісні. Потрібно також знати класику української естради, хоча б найпопулярніші пісні на зразок "Червоної рути", "Пісні про рушник", "Двох кольорів", "Чорнобривців".
Ноти потрібно знати лише музикантам і співакам, я до перших та других не відношуся, тому мені наприклад вони не потрібні. Я поет, для мене достатньо знати мову. Видавати сам собі диплом я не збираюся, це, на мій погляд, глупо, головне - це робити справу і не вихвалятися своїми знаннями. Не скажу, скільки народних пісень знаю напам'ять, думаю, десь в районі сотні, хоча записів і текстів у пісенниках маю набагато більше. Естрадних пісень 50-х - 80-х знаю декілька сотень. В моїй аудіоколекції понад 5000 записів, сподіваюся, вона стане таки бібліотекою, якою користуватимуться люди. Для цього поступово викладаю їх на своєму сайті, на цьому, на Ютубі та в Контакті. Хто матиме бажання щось отримати від мене приватно - можу надіслати записи електронною або звичайною поштою. Дуже хочу навчитися грати на якомусь інструменті та співати з однодумцями українських пісень, але поки що це неможливо - для першого немає часу, для другого - всі мої однодумці живуть в інших містах...

Пане Ігорю, я не претендую на музикознавця чи якого іншого знавця, я просто собі дід, сопілкар та трохи бандурист, а от мій співбесідник ДідВасиль людина заслужена, визнаний діяч українського мистецтва. Я цілком згоден, що знання лише народних пісень недосить, треба ще багато чого, але в мене особисто цікавість лежить до народної пісні, хоча не тільки, піснями інших народів теж живо цікавлюся. А те, що люди мешкають у різних містах, то не завада для справжніх аматорів, тут є люди навіть з різних країн та континентів, алеж це не заважає, бо спільна зацікавленість у музиці усіх єднає. Так що все гаразд. Залучайтеся, не чекайте запрошення, а вже як хтось знов покотить на пана бочку, то й знайдемо, що робити. Не вперше. Приєднуйтеся!

Та до вашої спільноти я вже приєднався. Проблема в іншому - хочеться поспівати вживу з реальними людьми. Українська молодь в Запоріжжі є, але вона потонула у всяких там "океанах ельзи", начитавшись низькопробного суч. укр. літу на зразок Дереша чи Ірени Карпи, мені не цікаво з ними. Я б залюбки поспівав і з людьми постарше, але вони десь сидять по своїх домівках і не признаються, що люблять українську пісню. В місцевій "Просвіті" цим не цікавляться. Більше подібних культурних організацій я не знаю. Таке враження іноді, наче живу в Росії. Але навіть в цій країні українці у великих містах мають свої об'єднання, а в Запоріжжі українство розпорошене і роз'єднане...

До Діда Василя: Шановний Василю Герасимовичу, повністю поділяю Вашу думку щодо заклику молоді до музичної самоосвіти, можете розраховувати на мою підтримку. Що ж до негативного ставлення до нот, тут не згоден, кожен має право на будь-яку приватну думку, у мене інша, я вважаю інакше.
До Гориславця: пане Ігорю, не журіться, знайти підходящу компанію для співу вживу не так просто, та можна, якщо добре пошукати. Мені у Москві теж непросто, але дещо є. Терпіння треба.

Та дідько з ними, тими нотами, то таки стежка, а не річка. А що від сатани, то я трохи з гумором, хоча знаю, що й з гумором в Українців нині неврожай.
То й гумор гумором, а доля істини в ньому є. Ноти, як і всякий технічний засіб - річ підступна. Не такі вже дурні були ті інквізитори, що палили книги й вішали першодрукарів. А винахідників і виробників легкових автомашин я й зараз вішав би. Люди вже ходити розучилися, до власного туалету машиною їздять. Саме через машини на Україні вже стежок немає!
А через ноти й плеєри немає стежок до тієї річки, що піснею колись називалась.

Ой, любий же мій Дідуню Василю, та не торбуйтеся, бо з гумором в Українців все гаразд, дарма що Тарапуньки нема. От тільки вішати нікого не треба, бо я перший кандидат, оскільки кар'єру починав на Кременчуцькому автозаводі, робив вантажні автомобілі, визнаюся, а на шибеницю чи то до гілляки не хочу, бо там, кажуть, дихати нічим. А стежечки на землі України досі є, я сам нещодавно бачив. Де їх насправді нема, так це у Польщі. Аж дивно стало: невже їхні рольники, тобто землероби, вміють літати? Алеж ні, у кожного цілий автопарк, сам за свій рахунок будує дорогу до найближчого шосе, знак ставить, що отам його хутір. А у полі стежечку все ж таки знайшов, вузенька, з долоньку завширшки. У кого ж це такі вузькі ноги, би нею ходити? Дивлюся, а на дорозі машина зупинилася, листоноша виходить, вийма складного велосипеда, розгорта, рюкзак на плечі й поїхав собі тією стежечкою листи та газети розвозити. Ото прогрес! А сам я по Москві піши ходжу, як близько, а як далеко, то вже краще на метро. Так що все не так вже й погано, Дідуню Василю!

Я не проти нот, але от, наприклад, народну пісню з її мелізматикою нотами передати неможливо, бо тут нетемперований стрій.

А у мистецтві взагалі багато такого, що ніякими нотами відібразити неможливо, це аксиома. Однак дітей вчити все одно треба, тому перш ніж досягати висот майстерності, необхідно починати з простого, що доступне. До-ре-мі-фа-соль, а вже згодом і вершини майстерності, хто досягне. Одне другому не суперечить.

А у мене цікава знахідка, у Рум'янцівському музеї натрапив на старовинні рукописні ноти. Був колись при дворі Катерини Другої придворний музика Іванко Хандошкін, та ще троє помічників мав, двоє дударів (флейта Бьома та фаґот) та арфіст. Тут російська народна пісенька "Не велел Дуняше тятя" з варіаціями, як хочете, то послухайте, я на компі відтворив, ось вам музика XVIII століття:

Ноти від сатани? Ніби щось дивного, але я знаю, що такі люди, як ДідВасиль, дурниць не кажуть. Сперечатися далі мудрий дід не став, а мені спокою нема, все міркую: ой, неспроста такі слова, якась цінна думка мусить бути.
Щороку малі діточки у музичній школі тренькають на одній струні "І шумить, і гуде" або "Галя по садочку ходила", їм до справжньої музики ще далеко, але вони потроху ідуть далі й далі, і хоч не всі, алеж колись доростають до майстерної гри. Інша річ, що комусь набрида кропітка навчальна праця, сходять зі стежки. Тим паче хто вчаться самотужки, часто-густо зупиняються на табах чи то акордах, особливо так званих "блатних". Напевно, так і з нотами. Я й сам не раз бачив таких буцім-музикантів, що й після консерваторії, досконало засвоївши нотну грамоту, бездоганно відтворюють написане, навіть дуже складні твори, а без нот не вміють підібрати навіть простенький акомпанемент для співака-аматора, адже оволодіння нотами ще не ознака справжнього мистецтва. Василю Герасимовичу, якщо Ви це мали на увазі, у такому разі я на Вашому боці, обома руками за, поділяю й підтримую думку: будь-яка зупинка у розвиткові означає, що це вже не розвиток, а щось неповноцінне. Цілком згоден! От бачте, почав заупокій, а закінчив о здравії, так що знайдемо спільну мову!