Св. Микола 19.12 – Народний речник перед Богом і Прадід.
Бог, Різдво Світа, Дідух і Лицарі.
Втрата Української самобутності.
Кожне народне свято в Україні має свою розмаїту самобутність.
Вона виявляється в елементах обрядовості, варіантах пісень, іграх, забавах,
прикметах, повір'ях тощо. Ця самобутність пов'язується з історичною
особливістю формування української нації, що ввібрала в себе численну
кількість близько споріднених племен. Не винятком тут є й одне з найбільших
народних свят - свято зимового Миколи. Одначе, склалося так, що в східних та
центральних регіонах України за час панування безбожницьких ідей і
придушення всього народного, майже повністю була знищена звичаєва традиція.
Тому сьогодні, коли відбувається відродження традиційних народних обрядів
та звичаїв, стала побутувати така думка, що миколаївські дійства є
характерними лише для західних областей України. Безперечно, в цих областях,
завдяки більш сприятливим умовам, звичай святкувати Миколая, усталився. Тут,
як і раніше, під це свято чоловіки старшого віку перевдягаються в «доброго
Миколая» і заходять до оселі з подарунками для дітей; традиційно подарунки
кладуть і під подушку, аби діти були чемними та слухняними, а вони
відповідають на те вивченими віршиками, піснями, малюнками, грою на музичних
інструментах і ін.; в громадських місцях, школах, дитячих садках
влаштовуються вистави, де головною дійовою особою є Святий Миколай, а поруч
нього ангели й чортик. Останнім часом цей звичай поширився і на Центральну
та Східну Україну, і вже набуває своєї популярності. Свято Миколая стали
відзначати в більшості шкіл Києва та інших міст, в дошкільних закладах. До
проведення свята прилучаються громадські організації, партії, рухи, церковні
громади. Діти сприймають це свято щиро, з великим захопленням і радістю. І
для тих дітей, кого торкнулося свято, Миколай справді входить у душу, як
добрий навчатель і довго очікуваний гість.
Разом з тим, спонтанно поширюючись по всій Україні, звичай
святкування Миколая починає втрачати самобутність, все більше виявляє ознаки
відірваності від традиційного народного коріння. До його змісту
привноситься багато загальників, надуманого, такого, що суперечить як
народним уявленням про образ Святого Миколая, так і обрядовим дійствам, що
пов'язані з цим святом. Скажімо, в сценарних розробках часто подибуються
вирази на кшталт: "він прийшов до нас з далеких небесних просторів";
"звідси, з неба я бачу кожну дитину"; "у дитячий край щасливий йде весела
вість, бо коником білогривим їде з неба гість" і т.ін. Але ж на білому коні
традиційно з'являється інший Святий - це архистратиг Михайло, в якого своє
призначення. А святий Миколай ніколи не мав білого коня. До того ж і
вдягнутий він по простому. Ось як про це повідує легенда: "Аж за четвертим
разом з'явився Святий Миколай перед Богом: в старій свиті, мотузком
підперезаний, чоботи в болоті, руки в грязі...
- Де ти був? - спитав Бог.
- Помагав мужикові воза з багна витягнути..."
Та чомусь нині одягають його не в просту одіж, а в дорогі ризи,
наче пана. Звичайно, може на це мати свій вплив церковно-християнський
життєпис Святого. Та є його розуміння народне. Миколай допомагає нужденним,
роздає дарунки і старається бути непоміченим, якомога менше звернути на себе
увагу. Ратаєм і сівачем уславлює його споконвічна народна уява. До нього
звернені наші молитви і молитви дітей. Так, саме молитви, а не листи, в яких
замовляються подарунки: «...принеси мені велику ляльку». Та й звірі в його
присутності стають миролюбними: «...сидить заєць поруч з вовком і не
боїться його».
Традиційні Миколаївські забави.
А в тім, ще до початку (а в окремих місцях до середини) XX-го ст. це свято
відзначалося по всій Україні досить гучно: з піснями, музиками, своєрідними
обрядовими дійствами та забавами, коріння яких сягає дохристиянських часів.
Відтворити ті форми і ту структуру обрядодійств, ті ігри та забави, що
побутували до певного часу на Східній та Центральній Україні і збереглися
лише в поодиноких фольклорних записах та ще пам'яті людей похилого віку -
стало основним завданням цієї книги.
В різних місцях миколаївські обрядодійства мали різні назви:
обходження дворів, миколаївські колядки, миколаївські скрипники (змагання
музик) тощо. За свідченням Климентія Квітки у Києві на Юрковиці їх можна
було почути ще в 20-х роках нинішнього віку.
В середині 80-х років нам вдалося записати від стареньких жінок
у селі Сахнівка на Чернігівщині своєрідне обрядове дійство «Гоцання», що
раніше проводились тут на зимового Миколу. В основі його - пошанування
дідусів і бабусь, всіх тих, у кого вже народилися внучата. Оповіді людей
старшого віку в різних місцях України містять також уривки обрядових дійств,
що колись пов'язувались з водінням Кози на свята Введення та Миколая. Тексти
миколаївської "Кози" вирізняються насамперед згадками про музик, про діда й
бабу, про вовка, зайця:
Послухай, Козо,
де в дзвони дзвонять, (2)
де в бубни бубнять, (2)
де в скрипки грають.
Гоп, гоп, Козуню,
Гоп, гоп, сіренька,
гоп, гоп, біленька!
Погляди, Козо,
на села й гради, (2)
чи нема зради.
Старая баба,
то тая зрада:
Солому січе,
пироги пече,
а з носа каптить -
пироги мастить...
А в текстах миколаївських колядок - згадуються не лише музики,
дід та баба, Святий Миколай, але йде мова й про звичай варіння пива,
відсутність ладу між людьми:
Чом же так нема, як було здавна,
як було здавна, а з первовіку,
а з первовіку, з первопочатку:
Святим Миколам пива не варят...
Характерним для миколаївських колядок є змагання господарів і
колядників-гоцальників в дотепах, жартах, каламбурах, знанні загадок,
прикмет, прислів'їв, приказок, небилиць, скоромовок і т.ін.
Стежки до інших листків про Українські традиції.
|
