| |
Жінка з чорним, як земля, волоссям,
Яку я знаю вже стільки років,
Живе собі, не переймаючись зовсім,
Поміж ранкового світла й вечірніх мороків.
Поміж заліза й гарячого листя,
Поміж стін і пташиних криків,
Поміж підземних русел, що переплелися,
Поміж усіх своїх снів і фріків
Вона ходить собі на стадіони й ринки,
Ховаючи в куртці телефон і флягу...
І я готовий палити сусідські будинки,
Щоби вона звернула на мене увагу!..
Я готовий позбавити міста керування
І на портвейн перетворювати озерну воду,
Лише б вона, згадуючи про моє існування,
Писала мені листи про життя і погоду.
Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,
Лише б бути ближче до її ніжності й люті,
І слухати її постійні байки про те,
З ким вона спить і кого вона любить!..
Я вигадаю нові літери та розділові знаки,
Я вб'ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,
Щоби вона забувала про те, що могла знати,
Щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу...
Небо за її вікнами буде холодне й зелене!..
Дощ буде заливати пам'ять її невичерпну!..
Хай забуває про все! Хай забуває, навіть, про мене!..
Лише про мене хай забуває в останню чергу!.. Поділитись сторінкою: 
| |
