Ностальгія

Коли їдеш довго, навіть додому,
Охоплює серце якась ностальгія,
І немов в пустий горщик, з такою ж луною,
Кожна клітинка твого тіла виє.

І хочеться бігти назад, в той куточок,
І сісти у ньому, немов знову вдома,
Бо там залишивсь твого серця шматочок
Із регітом щастя, із пусткою втоми.

Завити б на небо, немов ти собака,
Незвикший до нового дому, мов кішка,
За те, що додому тягне, мов гаком,
Але вставати не хочеться з ліжка.

А вітер, той, що обдуває обличчя,
Чекає на крик твій, та треба мовчати,
Бо крик той даремний, тобі він не личить...
Але це хоч краще, ніж просто дрімати.

Мовчати...
           Мовчати я просто не в змозі.
Я, може, псих, може, хворий -
                               хто знає?
Гей, зупиніть, нам не по дорозі!
Гей, чого стали, мене вдома чекають!

Де був - відпочинок, де буду - буденність,
Від цього розриву все тіло судомить.
Коли ж, накінец, буду мати я певність?
...Та все це мине, як приїду додому!..

Поділитись сторінкою: