| |
Ой та то ж не пили пилили
І не тумани вставали,
Як, із землі турецької
Та із віри бусурменської
З города Озова, з тяжкої неволі
Три брата утікали.
Що двоє та брати кінних,
А третій піший-пішаниця,
Що як він чужий-чужениця,
За кінними біжить-підбігає,
На сире коріння
Та на біле каміння
Ніжки свої козацькі молодецькі посікає
Та сліди свої кровію заливає,
До кінних братів добігає,
За стременечка хапає,
Словами промовляє:
"Станьте ж, братці, коней попасіте,
І мене підождіте,
І з собою на коней возьміте,
До городів християнських хоч мало підвезіте.
Та й нехай же я буду знати,
Куди в городи християнські до отця, до матері доходжати".
І ті брати теє зачували
Та словами промовляли:
"Братику наш менший, милий,
Як голубонько сивий!
Що ми самі не втечемо
І тебе не ввеземо,
Бо буде з города Озова велика погоня вставати,
То тебе, пішого, в тернах, в мілюсах, в байраках минати,
А нас, кінних, буде доганяти,
Стріляти й рубати
Або живцем у полон завертати.
Як жив ти, здоров будеш,
То й сам в землю християнську прибудеш".
І тії брати сеє промовляли,
Відтіль побігали.
А менший брат,
Піший-пішаниця,
За кінними братами уганяє,
Коней за стремена хапає,
Та словами промовляє,
І сльозами обливає:
"Братики мої рідненькі, миленькі,
Як голубоньки сивенькі!
Коли ж, братці, не хочете ждати,
Хоч одно ви милосердіє майте:
Назад коней завертайте,
Із піхов шаблі виймайте,
І мені з пліч головку здіймайте,
І тіло моє порубайте,
В чистім полі поховайте,
А звірям і птицям на поталу не оддайте".
І тії брати сеє зачували
Та словами промовляли:
"Братику милий,
Голубонько сивий!
Що кажеш, мов наше серце ножем пробиваєш,
Що наші мечі на тебе не здіймуться,
На дванадцять частей розлетяться,
І душа наша гріхів до віку не викупиться.
Сього, брате, нігде ізроду не чували,
Щоб рідною кровію шаблю обмивали
Або гострим списом опрощеніє брали".
"Коли ж мене, братця, не хочете рубати,
То прошу вас, братця,
Як будете до байраків прибувати,
Терновії віття в запілля рубайте,
А мені, меншому брату, в предмету покидайте!"
То вже два козаки у байраки уїжджає,
Середульший же брат милосердіє має,
Терновії віття верхи істинає
І пішому брату, меншому, у предмету покидає.
Отоді ж то до Савур-могили добігали,
І на Савур-могилі три дні й три ночі спочивали,
І свого меншого брата, пішого-пішаницю, піджидали.
А менший брат, піший-пішаниця,
До тернів, байраків добігає,
Терновії віття у руки бере-хапає,
До серця козацького прикладає
Та сльозами обливає:
"Осюди же то мої два братики кінних прибігали,
Терновії віття в тернові стинали,
А мені, меншому брату, пішому-пішаниці,
В признаку кидали,
Щоб же я знав, куди з тяжкої неволі
В городи християнські
До отця, до матері,
До роду утікати".
Тут сеє промовляє,
Відтіль побігає,
Із байраків, із мілюсів вибігає:
Не було ні тернів, ні байраків, ніяких признаків,
Тільки поле леліє,
А на йому трава зеленіє.
Та став же старший брат та середульший
На полівку вибігати,
На степи високі,
На великі дороги розхіднії,
Та й не стало ні тернів, ні байраків рубати
І меншому брату у признаку покидати.
То став же середульший брат
До старшого брата словами промовляти:
"Нум, брате, із себе зелені жупани скидати
І червону та жовту китайку віддирати,
А нехай та нехай же він, бідний, знає,
Куди за нами, кінними, утікати".
То старший же брат до середульшого брата став гордо промовляти:
"Чи подобенство, брате, щоб я своє добро турецьке
На шматки драв
Та меншому брату у предмету давав!
А як же він жив-здоров буде,
То сам в городи християнські
Без наших предметів усяких прибуде".
То середульший брат милосердіє має,
То він із свого жупана
Червону та жовту китайку видирає
І по шляху стеле-покладає,
А меншому брату, пішому, у предмету зоставляє.
Та став же середульший брат
До старшого брата словами промовляти:
"Братику мій старший, ріднесенький,
Як голубонько сивесенький!
Тут же трави зелені,
І води здорові,
І очерети вдобні,
Станьмо ми, брате, тут хоч мало-немного
Своїх коней попасімо,
І свого меншого брата, пішого-пішаницю, підождімо,
І на коні возьмімо,
До городів християнських трохи підвезімо,
Нехай же наш брат, піший-пішаниця,
Буде знати, куди в городи християнські
До отця, до матері доходжати".
То став же брат старший до середульшого промовляти:
"Ой та чи ще тобі, брате, каторга турецька не ввірялась,
Чи сириця в руки не в'їдалась?
Що як будемо, брате,
Свого пішого меншого брата піджидати,
То буде з города Озова
Велика погоня уставати,
То буде нас, кінних, доганяти,
То буде нас на три штуки рубати
Або в гіршу неволю живцем завертати,
То буде же нашого брата меншого, пішого,
У тернах і байраках на спочині минати.
То ми свого брата меншого не ввеземо
І самі із озівської турецької неволі не втечемо".
То став же пішоходець із тернів виходити,
То став червону китайку находити,
Та у ручки бере-хапає,
Словами промовляє:
"Недурно червона китайка по шляху валяє,
Що, мабуть, моїх братиків ріднесеньких
В живих на світі немає.
А коли б же я міг знати,
Чи їх постріляно, чи їх порубано,
Чи живими в руки забрано,
Гей, то пішов би я по тернах, по байраках блукати,
Тіла козацького молодецького шукати.
Та тіло козацьке молодецьке в чистім полі поховати,
Звірям і птицям на поталу не оддати".
На шлях Муравський вибігає,
Та тільки трошки своїх братиків рідненьких сліди забачає.
Та побило меншого брата в полі три недолі:
Одно — безвіддя,
А друге — безхліб'я,
А третє — буйний вітер у полі повіває
Та бідного козака з ніг валяє.
До Савур-могили прибуває,
І на Савур-могилу ісходжає,
І там собі дев'ятого дня спочивок має.
Дев'ятого дня з неба води-погоди вижидає
І мало-немного спочиває,
І ось до нього вовки-сіроманці находжали,
І орли-чорнокрильці налітали,
В головах сідали,
Хотіли заздалегоди живота темний похорон одправляти.
То він їх забачає
Та словами промовляє:
"Вовки-сіроманці і орли-чорнокрильці,
Гості мої милі,
Хоч мало-немного підождіте,
Поки душа козацька з тілом розлучиться.
Отоді ж ви будете на чорні кудрі наступати,
Із-під лоба чорні очі висмикати,
Попід зеленими яворами ховати
І комишами укривати".
І мало-немного спочивав,
От руками не візьме,
Ногами не піде,
Ясно очима на небо не згляне,
На небо взирає і тяжко вздихає:
"Голово ж ти моя козацька!
Голово ж ти моя молодецька!
Бувала ж ти у землях турецьких
І в вірах бусурменських,
А тепер припало на безвідді, на безхліб'ї погибаю".
Та став же він на Савур-могилі спочивати
І на небо взирати,
Доброї години вижидати.
Важенько вздихає
Та словами тихо промовляє:
"Ой горе бідній сиротині, не пивши,
А ще й к тому і не ївши,
Що довелось мені в тяжкій неволі пробувати,
А тепер прийдеться на Савур-могилі і голову покладати".
Цеє промовляє
І головку свою козацькую ісклоняє.
Стали ж до нього вовки-сіроманці прибувати,
Із темних лісів сизі орли-чорнокрильці налітати,
То стали його тіло козацьке молодецьке терзати та пожирати,
І став же він ще мало-маненько своїми очима
вовків-сіроманців забачати,
Став він до них стиха промовляти:
"Любі вовки-сіроманці,
І ви, орли-чорнокрильці,
Погодіте ж ви, спочивайте,
Козацького тіла молодецького не терзайте,
Поки душа з тілом розлучиться.
Отоді ж то ви будете на мої чорнії кудрі наступати
І будете мої очі із лоба виймати,
А тіло моє козацьке молодецьке терзати і пожирати
Та жовтую кість по чистому полю будете розношати,
Бо нікому буде в сирій землі мене поховати".
Ой не чорная хмара налітала,
Не буйні вітри війнули,
Як душа козацька з тілом розлучалась.
Отоді ж до його вовки-сіроманці находжали
І тіло козацьке молодецьке жвакували,
І орли-чорнокрильці налітали,
В головах сідали
І чорні очі із-під лоба висмикали;
Ще й дрібная птиця налітала,
Коло жовтої кості тіло обдирала;
Ще й зозулі налітали,
В головах сідали,
Як ріднії сестри кували;
Ще й вовки-сіроманці находжали
І жовтую кість по тернах, по балках розтаскали,
Попід зелененькими яворами ховали,
Комишами укривали
Та жалібно квилили і проквиляли —
То ж вони козацький похорон одправляли.
Та стали два брати кінних до річки Самарки прибігати,
Стала їх темная нічка обнімати,
То став же старший брат
До середульшого брата словами промовляти:
"Станьмо, брате, тута —
Тут могили високі,
І трава хороша,
І вода погожа.
Станьмо ж, брате, хоч мало-немного
Коней попасімо;
Станьмо, брате, поки сонце обігріє,
Чи не прибуде к нам брат наш менший,
Піший-піхотинець:
Тоді ж на його великое усердіє маю
І всю добичу іскидаю,
А його, пішого, межи коні хапаю".
"Тоді ж було, брате, хапати, як я казав,—
Уже дев'ятий день минув,
Як хліб-сіль їв і воду пив,
Досі на світі немає".
Отоді ж вони коней пустопаш попускали
І кульбаки під себе постеляли,
А оружжа по комишах поховали
Та безпечно спать полягали,
Світової зорі дожидали.
Як став же божий світ світати,
Стали вони на своїх коней сідати,
Через річку Самарку в городи християнські утікати,
То став же старший брат до середульшого словами промовляти:
"Що як будем же ми свого брата найменшого тут наджидати,
То будуть же турки-яничари другими дорогами нас переймати,
То будуть нас стріляти та рубати
А лібо живцем у плін завертати".
Та як стали ж вони річку Самарку переїжджати,
То середульший же брат милосердіє має,
Він же до свого брата добрими словами промовляє:
"Братику мій милий,
Голубчику сивий!
Тут же трави зелені і очерети угодні,
Давай же ми, брате, своїм коням козацьким спочинок даймо,
А на зеленій траві їх попасаймо".
Ой як стала тих двох козаків темная нічка обнімати,
Стали тії козаки із коней уставати
І своїх добрих коней у пустопаш пускати.
Вони рушниці свої у комиш поховали,
А самі собі кульбаки у голови поклали
І безпечно спати полягали,
Ранньої зорі дожидали.
То скоро вони ясною зорею вставали
Та своїх добрих коней засідлали,
Отоді-то найстарший брат милосердіє мав
То словами істиха промовляв:
"Ой коли б же наш брат найменший, піший-піхотинець,
До нас він сюди прибував,
Ото б же я всю здобичу із коня скидав,
А свого брата найменшого, пішого-піхотинця, із собою взяв".
То середульший же брат теє зачуває,
То до свого старшого брата словами промовляє:
"Отож би було, брате, свого найменшого брата із собою взяти,
Як він же за нами гнався
І на коні прохався,
А тепер уже, брате, нам з тобою свого найменшого брата і повік його не видати —
Що вже дев'ятий день минає,
Як хліб і сіль він поїдав".
То це вони промовляли
І своїх добрих коней дальше поганяли.
То вже не сизі орли заклекотали,
А тож турки-яничари бідних двох козаків та коло могили хапали,
Постріляли їх і порубали,
А коней їх із добичою в городи озівські назад забрали.
Полягли двох козаків голови вище річки Самарки,
А третього найменшого,
Пішого-піхотинця, на Савур-могилі.
А сяя слава не вмре, не поляже однині й до віка,
А вам, братця, всім слухающим головам на многая літа! Поділитись сторінкою: 
| |
