Пастораль ХХ сторіччя

Як їх зносили з поля!
Набрякли від крові рядна.
Троє їх, пастушків.
Павло, Сашко і Степан.
Розбирали гранату.
І ніяка в житті Аріадна
Вже не виведе з горя
Отих матерів.

А степам будуть груди пекти
Ті залишені в полі гранати,
Те покиддя війни
На грузьких слідах череди.
Отакі вони хлопці,
Кирпаті сільські аргонавти,
Голуб'ята, анциболи,
Хоч не роди!

Їх рвонуло навідліг.
І бризнуло кров'ю в багаття.
І несли їх діди,
Яким не хотілося жить.
Під горою стояла вагітна,
Як поле, мати.
І кричала та мати: -
Хоч личко його покажіть!

Личка вже не було.
Кісточками, омитими кров'ю,
Осміхалася шия
З худеньких дитячих ключиць.
Гарні діти були.
Козацького доброго крою.
Коли зносили їх,
Навіть сонце упало ниць.

Вечір був.
І цвіли під вікнами мальви.
Попід руки держала
Отих матерів рідня.
А одна розродилась,
І стала ушосте - мати.
А один був живий.
Він умер наступного дня...

Поділитись сторінкою: