Балада про війноньку

За рікою, попід гаєм, гаєм зелененьким,
Там орала дівчинонька воликом чорненьким.
Ой, орала, виорала та й чорнеє зілля,
А козак десь орлів кормить своїм білим тілом.

Заплакала дівчинонька, вмилася сльозами -
Як поїхав на війноньку, то й досі не має...
Притомився козаченько, приліг серед степу,
Сіроманці колом ходять, чекають бенкету.

Ой, на ту війну-війноньку, за чужого пана,
Пішов в землю цвіт козацький, не було гетьмана.
Хоруговки землю вкрили, кров почервонила -
Розтягли та на четверо тебе, ненько мила.

Одні тепер латиняни, інші - православні,
Хто не втік на Запоріжжя - взяли басурмани.
Ой, збирались воювати, здобувати волю...
Ворон кряче, поле герцю поросло травою.

Оце ж тобі м'яка постіль посеред болота,
Сорочина мережина кровію та потом.
Стоїть над ним кістлявая мовчки із косою
Та шепоче: козаченьку, ходи ізо мною...

Ходи, ходи, молоденький та побенкетуєм,
Ти тепер мій, голубочку, дай-но поцілую.
Там у полі край дороги розквітла калина -
Кровавая аж налита... - Щедрі були жнива...

Поділитись сторінкою: