Балада про те, як хотілося літати

Мабуть, не згадати,
Коли ти наснилась...
Я - вітер,
Сон виплекав мрію мою,
Де дівся мій спокій?
Літати кортіло,
І, ось дивним птахом
На скелі стою.

А небо
Аж до непритомності синє,
Літати в такому -
Великий талант,
І вітер співа, наче дзвін,
Що повинні зробити
Крок в небо
Я й мій дельтаплан...

Зробили... Злетіли...
Полинули в безкрай...
І радість із вітром
У косу сплелись,
Здавалось, що пір'я було
Замість светра,
Я годен був вже
Аж до сонця нестись...

Ширяли, купалися в хмарах,
Як в морі,
Від простору рвалося
Серце навпіл,
Та раптом - ри скеля,
В очах за мить чорно,
І стогоном став скрегіт
Зламаних крил...
Стогоном став скрегіт
Зламаних крил...

Минув час...
Прийшла весна, збуяли трави,
І був я землею
Пташиних вистав,
Мене віншували ранкові заграви,
І якось незчувся,
Як квіткою став...
Я вчора побрався
З трояндою чорною,
Сріблястий барвінок
Боярином був,
Вітали мене голосно
Круки та ворони,
Та чулось мені в крику їх:
"Був та загув!"

І ось я шановний пан
Сива кульбаба,
Усе як годиться у світі рослин,
І вже маю родичів:
Десь баобаб, десь айстра,
Десь кедра, десь пані полин,
А в небо полинути вже не годен,
Коріння тримає,
Я ж лише мовчу,
Та якось дитина моя - насінина
Зірветься за вітром,
Щоб кожний почув
Хто буде в ту мить біля мене -
Агов, я лечу! Я лечу!

Поділитись сторінкою: