| |
Індія починається з того,
Що сняться сни про виправу на схід
І вони сюжетні, вони, наче фільм,
По якому блукаєш героєм-духом.
Просто чуєш сурму або ґонґ, або дзвін води,
Або голос, який шепоче: "Встань і йди!",
Але ти не певен, чи серцем почув чи вухом.
Індія - це не зовсім півострів, це материк,
Що межує з Нічим, ані атлас, ані словник
Не враховують факту, що світ оповитий Нілом.
Що зірки на небі то, власне, одна з вистав
У театрі Бога і, видно, час не настав -
Площину нам легше вважати кулею, тілом.
Ми вважаємо кулею те, що пласке, мов корж,
Але ти, почувши різке й наказове "марш!",
Добуваєш меча і рушаєш на схід, аби вмерти.
І лаштуєш загін веселих і злих зарізяк,
І вони в поході співають приблизно так,
Як ангели в небі нічні херувимські концерти.
Площина - це пустелі й царства, хребти, міста,
Над якими лишень атмосферна густа висота
В сім ворожих небес, і яка з них розрада чи манна!
Тільки, втративши коней і друзів, увесь обоз
З виноградною впертістю кручених битих лоз
Ти проб'єшся туди, де доречне слово "рахманна".
Марко Поло казав неправду, коли запевняв,
Нібито мули, воли, осли над проваллями тьми
І шматками імли привели його далі на Схід до Китаю.
Марко Поло, певно, спав у сідлі.
Адже далі на схід немає землі,
Адже Індія - це межа, це те, що скраю.
Про який там Схід можна казати, якщо є стіна,
За якою велике й німе Ніщо,
І Воно не любить нас не знати за що,
Як здається нам, бо насправді Воно ніяке.
Так що тут зупинка для прощ і пущ,
Тут останній камінь і дощ, і кущ,
І тому гординю в собі розплющ:
Ця стіна не з тих, які беруть зарізяки.
Ця стіна - це примара така, об яку
Розсипається Азія з її масивом піску,
Розбиваються валки всі в її тупику,
А над нею вже інший вимір, там Бог, світила.
Але ти - приблуда, і доля твоя така:
Мандрувати на схід, поки тече ріка,
Поки маєш надію, що з тупика можна все-таки вийти
Ціною дурного тіла. Поділитись сторінкою: 
| |
