У райськім саду

частина друга

Завмирає душа, коли чую ту пісню відому.
В ній проймає усе, — і мотив, і прекрасні слова.
Із далеких доріг повертає та пісня додому.
Все найкраще, здається, у кожному з нас ожива.

І лунає та пісня, як сповідь, проста і велична,
і той голос безгрішний, здається, до Бога летить.
В ній таке щось людське і до болю, до щему правічне,
що так хочеться жити й, здається, довіку любить.
     
Та буває по-іншому... Сита компанія п'яна
розкрутила ту пісню на голий, спотворений крик.
Безсоромно танцюють під нашого Гігу Степана.
Хоч би хтось зупинив, хоч би хтось урезонив той рик.

"На могилі моїй посадіть молоду яворину..."
 Та яка яворина! Про неї і гадки нема.
"Я любив Вас усіх, а найбільше любив Україну".
Хоч би хтось зупинився і витер сльозу крадькома.
І танцюють під Гігу, танцює компанія п'яна.
Не хвилюють нікого перейняті болем слова.
Та невже ми і справді онуки того Тамерлана
що про нього і доситі та пам’ять недобра жива?
     І танцює орда, перевита завзяттям веселим.
     І здається мені: під ногами—могили батьків.     
То давайте ж, братове, ми, навіть збадьорені хмелем,
  не забудемо, зрештою, хто ми насправді такі.

У райськім саду Яворина  (частина перша)
Dm                 A                         Dm
Я на світі прожив, наче спалах зорі на світанні, 
 F           C                F
Наче крапля роси, наче крик журавля - тільки  
     D7
мить.
Gm                                    Dm
Я не вірив ніяк, що й до мене прийде день останній,
Gm                      A         Dm         A               A
І в жертовнім вогні моє серце на попіл згорить.
Я ж так щедро кохав, я так вірив у зорі і очі,
І душею своєю я вас, як умів, причащав.
Але видно Господь мені краще життя напророчив,
І до себе забрав, щоб у райськім саду я співав.

Приспів:
Dm                                             A
На могилі моїй посадіть молоду яворину,
Gm                                          Dm
І не плачте за мною, за мною заплаче рідня.
Gm                                         Dm
Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну,
Gm          A               Dm             A
Певно, в цьому і є та найважча провина моя.

Хай душа переселиться в дивний той рай потойбічний,
Де таких, як і я, назліталася ціла сім'я.
Тільки нащо мені ті блаженства розкішні і вічні,
Як мені не всміхнеться донька-сиротинка моя.

У далеких світах якось раптом усе я покину,
Бо ввійде мені в душу сльозиною і чебрецем,
І додому хоч вітром, хоч променем сонця полину,
І легенько війну над твоїм, Україно, лицем.

"На могилі моїй посадіть молоду яворину..."
     Це співає наш Гіга. Йому вже не треба й реклам.
     "Я любив Вас усіх, а найбільше любив Україну".
     І я вірю його непідкупним і щирим словам.
     

Не танцюйте під Гігу

     "На могилі моїй посадіть молоду яворину..."
     Це співає наш Гіга. Йому вже не треба й реклам.
     "Я любив Вас усіх, а найбільше любив Україну".
     І я вірю його непідкупним і щирим словам.
     Завмирає душа, коли чую ту пісню відому.
     В ній проймає усе, — і мотив, і прекрасні слова.
     Із далеких доріг повертає та пісня додому.
     Все найкраще, здається, у кожному з нас ожива.
     І лунає та пісня, як сповідь, проста і велична,
     і той голос безгрішний, здається, до Бога летить.
     В ній таке щось людське і до болю, до щему правічне,
     що так хочеться жити й, здається, довіку любить.
     
     Та буває по-іншому... Сита компанія п'яна
     розкрутила ту пісню на голий, спотворений крик.
     Безсоромно танцюють під нашого Гігу Степана.
     Хоч би хтось зупинив, хоч би хтось урезонив той рик.
     "На могилі моїй посадіть молоду яворину..."
     Та яка яворина! Про неї і гадки нема.
     "Я любив Вас усіх, а найбільше любив Україну".
     Хоч би хтось зупинився і витер сльозу крадькома.
     І танцюють під Гігу, танцює компанія п'яна.
     Не хвилюють нікого перейняті болем слова.
     Та невже ми і справді онуки того Тамерлана,
     що про нього і доситі та пам’ять недобра жива?
     І танцює орда, перевита завзяттям веселим.
     І здається мені: під ногами — могили батьків.     
     То давайте ж, братове, ми, навіть збадьорені хмелем,
     не забудемо, зрештою, хто ми насправді такі.