| |
Це мій дім! І я його не віддам!
Залишу його тобі і своїм майбутнім синам -
Вони мені снились сьогодні,
Я бачив їх прямо, так чітко,
Як зараз тебе бачу, мамо, -
Каже хлопчина, складаючи орігамі лівою.
Правиці у нього нема. -
Знаєш, я дав кожному з них імена:
Павло і Петро, скромний і камінь,
Бо вони не рушать із цієї землі віками,
Бо чужого жодному з них ніколи не буде треба,
Ні країни, ні смерті, ні навіть дещиці неба,
Заповіданої для іншого...
Ну чого ти, чого ти, мамо?
Так, мені всього дев'ять.
Так, легшіше з двома руками і ногами,
І цілим домом, і неубитим татом.
Але ж, мамо, він вивчив мене, як
І з чого можна стріляти,
Як себе відстояти і тебе захистити, мамо.
На війні вік не можна вимірювати роками,
А тільки... Не знаю...
Може, вмінням не відступати?..
Так вони і сиділи в старій лікарняній палаті,
Рахували крапанки і прильотів далеких звуки.
Мама гоїла сину відсутню руку,
Син латав для мами розірване вщент майбутнє,
А поміж них сиділа невидна, але посутня
Тінь чоловіка зі світлом над головою:
Ти не відступиш, сину! Нас тут багато!
Ми стоїмо за тобою! Поділитись сторінкою: 
| |
