Шкіра змії

Заочив під насипом шкіру змії,
Спинився натомленим зором...
Стояв, обертаючи в пальцях її,
суху, з полинялим узором...
Як дивно... Як дивно:
Ось шкіра - в руці,
Хазяйка ж далеко, їй-право...
Між трав напитала собі путівців,
Ковтнули й зімкнулися трави.

Та інше вже думку йому перейма,
Гризе із настир'ям хробачим:
Чи згадує та, що її без ума
Любив, а гріха не пробачив?

Чи скинула все, наче шкіру з плеча,
Тяжіючи серцем до зміни?
...А потяг над насипом повз і сичав,
Волік своє тіло зміїне...

Поділитись сторінкою: