| |
Вечір-мисливець
підстрелене сонце
несе у сірому ягдташі.
Тягнуться хмари – скривавлені крила –
по травах,
по обрію,
по душі...
Уже сутеніє.
Туман каламутно
клубочиться в синіх ярах...
В такі хвилини
мандрівникам смутно.
Здається далеким шлях.
І роси холодні.
І втома нестерпна.
І стежка в село не пряма.
І плечі від ноші найлегшої терпнуть.
І на ніч притулку нема.
Заводить в село степова дорога.
Ні краю їй, ні межі.
Над нею – тини, перелази, пороги.
Та все чужі і чужі.
Іде Мандрівник.
Іде, обминає...
І раптом спинився як стій.
У нього нічого свого немає.
Та він уже й сам не свій.
Ішов, не спіткнувся, по цілому світу,
та й тут не спіткнеться, ачей...
Стоїть молодиця,
як тихе літо,
не зводить з нього очей.
А очі у неї – такі тривожні,
і голос бринить – як струна:
– Скажи мені, хто ти,
чудний подорожній? –
питає зненацька вона. –
Ти здалеку йдеш,
ти, напевно, втомився,
ти ноги об камінь побив.
Зайшов би в хату,
води напився.
Зайшов би в хату,
спочив.
– Спасибі за ласку,
за слово гостинне.
Я й справді йду вже давно.
А жінка стелить лляну скатертину
і ставить на стіл вино.
А брови у неї – такі шовкові!
Вуста у неї – такі малинові!
Руки у неї – такі тендітні!
Очі у неї – такі привітні!
І вся вона – як жаринка, глянув – і обпікся.
Е-е-е,
поки не пізно,
пора прощатись.
А то тут можна навіки зостатись.
Шапку узяв,
почав її м'яти:
– Що ж, на добраніч,
пора вирушати...
Пильно вона йому глянула в очі:
– Куди ж ти підеш супроти ночі?
– Куди завгодно, аби із двору.
Хіба не боїшся ти поговору?
– Сказати правду – вже не боюся.
Люди говорять – а я сміюся.
Бо в тому правди нема і крихти.
Як мені легко, щоб їм так дихати!
Рано я, рано зосталась вдовою,
та й попливла, як лист за водою.
Живу одна,
живу, як черниця.
А люди кажуть – розпусна вдовиця.
Кажуть, гуляю,
кажуть, чаклую,
кажуть, чужих чоловіків чарую.
Кажуть, хлопців з розуму зводжу.
Кажуть, любити щиро не можу.
Кажуть, горілку я п'ю, як воду.
Кажуть, я маю відьомську вроду.
Трохи до мене чорти не літають...
Все вони бачать!
Все вони знають!
Тільки не бачать моєї муки,
як в самотині ламаю руки.
Що ж ти притих?
Будеш спати на сіні.
Між нами будуть двері та сіни.
Та два пороги.
Та клямка й засув.
Щоб я й тебе не зачарувала часом.
І засміялася гірко, невесело.
Вийшла у клуню
Свічку світила.
Постіль на сіні пахучім стелила.
Чистим ряденцем її накривала,
білу подушку на сон підбивала...
Та й побажала спокійно спати.
Та й повернулась –
пішла до хати.
Грюкнули двері.
І зачинились.
... зорі крізь щілини в клуню дивились
поглядом тихим, далеким, глибоким:
– Холодно в ночі у сім одиноким!
Холодно...
Холодно...
Холодно...
Холодно...
Ніч проминула.
Нічого не снилось.
Ледве на світ благословилось, –
встала вдова,
пирогів напекла,
Мандрівника до воріт провела.
До оболоні,
до шляху у поле.
Ще й уклонилась:
– Щасти тобі, доле!
А сусідки на неї дивилися,
і плювалися,
і хрестилися:
– Безсоромниця
і розпутниця,
вже й не криється, шалапутниця.
Бач, відплив від берега човник...
Що не ніч,
то новий полюбовник! Поділитись сторінкою: 
| |
