| |
Приспів:
Знову замело до серця шлях,
Загубив себе у сумних піснях...
Знову замело і не видно слідів,
Як же я знайду свій рідний дім?..
Знову замело до серця шлях,
Загубив себе у сумних піснях...
І нема ні сліду, все замело,
Але буду йти далі все одно!..
Десять років вже живу без снігу,
Але шлях до серця замело таки,
Хоч і дурню ясно, не розтоплять кригу
Ці мінорні мелодії і рядки.
Але я - не дурень, хай це і нескромно,
Ми зі скромністю - вже не земляки.
То ж іду поволі, та зате невтомно,
Щоб полоти знов ментальні будяки.
А в дорозі зимно, і в дорозі пусто,
Але я ніколи не один на ній.
Моє серце, наче фортеця Тустань,
Але браму здмухав братик Буревій,
І заходять в нього різні пілігрими,
Хтось на трошки зовсім, хтось назавжди,
І чим далі, менше масок в них і гриму,
Всім кажу відразу: Давайте на ти.
І якшо інші знаходять цей шлях,
Значить і я скоро знов буду там.
Всі ми опинимось в наших серцях,
Кожна дорога веде в один храм.
Кожна дорога веде нас додому,
Сил нам усім аби нею іти!
Попри зневіру, пітьму і утому,
Той, хто шукає, той зможе знайти!
Приспів.
Серед хуги туги й завірюхи суму,
Я стою, неначе я на світі сам,
У душі моїй від моєї думи
Вже давно й завбільшки із мене шрам.
Я дивлюсь на нього і минуле бачу,
Оживають наче всі поразки знов,
Я чекаю, доки все собі пробачу,
Хай до того часу дотанцює кров,
То ж ітиму далі, бо стояти нудно,
Та і сумно трохи з тими, хто стоїть,
Їх думки невтішні, їх надто чутно,
Вони мріють про якусь іншу мить,
Або ту, що була, але вже не буде,
Бо пісок ніколи вгору не паде,
Або ту, що буде, та коли ж то буде,
Якшо зараз - тут, а колись - ніде...
Всім, хто шукає дорогу додому,
Але найперше, самому собі,
Тобто виходить тоді, шо нікому,
Всі інші живуть тільки в нас в голові.
Я залишаю це дружнє послання,
Є лиш ця мить і більше нічого,
Їй мій уклін, служіння й зростання,
Саме цю мить називаю я Богом!..
Приспів. Поділитись сторінкою: 
| |
