| |
Пташко моя, говорю до тебе опівночі.
Я зовсім не змерз,
І поїв, і навіть у шапці, ось бачиш!
І так, я знаю, що ти не мама мені,
Але мамі моїй все поясниш,
Бо слів у моєму запасі
Лише на тебе зосталось.
Пташко моя, говорю до тебе із вулиці,
Що колись колосилась каштанами,
А тепер носить на собі снаряди
І протитанкові їжаки,
І немає, бідака, імені,
Офірувала його нам во спасіння -
Щоб не знали координат ті,
Кому до всіх на світі імен байдуже...
Бо навіть дивлячись в обличчя
Нашої зброї, вони нічого, крім мата,
Не відають, отак-то!
Пташко моя, світанкова моя, надлинула
Ти, що і своє ім'я постелила мені в рукав,
Коли ми прощалися на краю
Сонячної землі перед потягом...
А воно покотилося мені в кишеню,
Праворуч серця, а нині, опісля бою,
Із неї випурхнуло...
І я говорю до тебе, пташко моя,
Щоб не було йому у небі
Так несусвітньо порожньо,
Щоб знайшло воно тебе, де б ти не була,
І тобі про мене нагадувало...
Бо я тут, пташко моя, де і мав би бути,
Поїв, і в шапці, і ні про що не шкодую!
Говорю з тобою, пташко моя,
Говорю, до останнього подиху!
Щебечи! Живи далі
З обома нашими іменами за пазухою,
Пташко моя!.. Поділитись сторінкою: 
| |
