| |
Вона була красуня з Катеринівки,
Було у неї п'ятеро вже вас.
Купляла вам гостинчика за гривеник,
Топила піч і поралась гаразд.
Ходила в церкву, звісно, як годиться.
Гладущики сушила на тину.
Така була хороша молодиця
І мала мрію гарну і чудну.
У ті часи, страшні, аж волохаті,
Коли в степах там хто не воював, —
От їй хотілось, щоб у неї в хаті
На стелі небо хтось намалював.
Вона не чула зроду про Растреллі.
Вона ходила в степ на буряки.
А от якби не сволок, а на стелі —
Щоб тільки небо, небо і зірки.
Уранці глянеш — хочеться літати.
Вночі заснеш у мужа на плечі.
Де б маляра такого напитати?
Навколо ж орачі та сіячі.
Уваживши ту мрію дивовижну,
Приходив небо малювать шуряк.
Вона сказала: Перестань, бо вижену.
У тебе, — каже, — небо, як сіряк.
Якийсь художник у роки голодні
Зробити небо взявся за харчі.
Були у нього пензлі боговгодні,
Став на ослін, одсунув рогачі.
У нього й хмари вигинались зміями,
Уже почав і сонце пломінке.
Вона сказала: — Ні, ви не зумієте.
Злізайте, — каже. — Небо не таке.
Вона тим небом у тій хаті марила!
Вона така була ще молода!
Та якось так — то не знайшлося маляра.
Все якось так — то горе, то біда.
І вицвітали писані тарелі,
І плакав батько, і пливли роки, —
Коли над нею не було вже стелі,
А тільки небо, небо і зірки... Поділитись сторінкою: 
| |
