| |
Ой, Ганусю преподобна!
Ой, не слухай дворянина, будеш добра.
Бо дворянин-то ледащо,
Зведе тебе, серце моє, на нінащо.
Бо дворянин пізно ходить,
Не одную дівчиноньку з ума зводить.
Не одну дівчину, не одную вдову,
На личеньку рум'яненьку, чорноброву.
Пізно ходить, пізно ляже,
Не одній дівчиноньці світ зав'яже.
Бо дворянин письма пише,
Не одную дівчиноньку з дитям лишить.
Чи старую, чи малую,
Зведе тебе, дівчинонько, молодую.
А Гануся не слухала,
Таки сіла з дворянином, поїхала.
Приїхала на долину,
Породила Ганусечка вже й дитину.
Ой, у лузі на калині
Колисала дівчинонька дві дитини.
Ой, у лісі на дубочку
Колисала дівчинонька сина й дочку.
Колисала, говорила:
Ой, що ж бо я, молоденька, наробила?
Колисала, заплакала:
Чого ж бо я, молоденька, дочекала?
Ой, чого ж я дочекала?
А вже ж моя яра ружа ізів'яла.
Ізів'яла ще й посохла,
Либонь же, я в свої неньки недоросла.
Дочекала дві послузі,
Бідна, моя головонько, серце в тузі.
Доходила, догуляла,
Що вже моя розмай-квітка ізів'яла.
Ой, сестрице моя рідна!
Поколиши дрібні діти, бо я бідна.
Ой, рада б я колисати,
Буде батько й стара мати нарікати.
Як не хочеш, бог з тобою,
Заберу я дрібні діти за собою.
Одно втоплю, друге кину,
Сама сяду з дворянином та й поїду.
Ой, сестрице моя рідна!
Ти не слухай дворянина, будеш бідна.
Колисала та й плакала:
Ой, чом же я отця й неньки не слухала?
Послухала дворянина,
Тепер мене відцуралась вся родина.
Єсть у лузі кущ калини,
Розцвілася калинонька з квіточками.
Розцвілася з квіточками,
Не сама я зосталася — з діточками. Поділитись сторінкою: 
| |
