| |
Ти скажи, а чи ти віриш в ті слова, що чує вітер,
Що тобі шепоче листя, що до ночі квокче літо,
Ті, що, граючись, складаються із всім знайомих літер,
Що здіймаються в повітря та й до щирих, синіх хмар...
І якщо хоч трохи віриш, не кажи мені нічого,
Краще відведи додому, аби не відчув я втому
Від палких зізнань очей твоїх, щоб не хотілось знову
Бачити свою дорогу, що забув її тягар.
Ти скажи, а чи ти віриш в те, що ще існує ніжність,
В те, що можна буди вічним, але вірити в це - смішно,
Тільки треба знати, де узяти тих одвічних істин,
Що колись ми загубили та вже більше не знайшли.
І якщо ти ще не віриш, притулись до мене тихо,
І не буде більше лиха, якщо так відчути втіху...
Тільки ти не поспішай забути подих міста,
Від якого ми тоді таємно так пішли.
І ти знай - це все неправда, що нам ще зарано знати,
Чому можна не зважати на свої життєві вади,
Бо так іноді буває, що любов до літа вабить
Пригадати і відчути всі зимою змерзлі сни.
І у кожну пору року, чи то жовтень, чи то квітень,
Я завжди знаходжу твій день, я завжди знаходжу літо,
Все купається у сонці, і для мене немов ліки -
Це "те-те, те-те" у листі, чисті вранішні дощі...
Не забувай...
Мрію ту золоту,
Сонцем овіяні сни
Не відпускай.
Краще віддай Йому
З'явишся поруч і ти
Небо як ти
Чисте й прозоре,
Тобі невідоме
І ніби пусте.
Але там в глибині
Такі ж вірні очі,
Що вищі за "хочу",
Що вищі за "є" Поділитись сторінкою: 
| |
