| |
На усті Самари – Богу,
Семенова козацького рогу,
Усі поля самарськії пожарами погоріли:
Тілько два терни-байраки не горіли,
Що под собой гостей великих іміли:
Там пробувало дванадцять козаків бравославців-небувальців.
Між ними був отаман Матяш старенький.
Стали козаки вечора дожидати,
Стали терновії огні розкладати,
Стали по чистому полю коні козацькії пускати,
Стали козацькії сідла од себе далеко одкидати,
Стали козацькії семип'яднії пищалі поза кустами ховати.
Отамане Матяш старенький тоє зачуває,
Словами промовляє:
"Козаки, панове-молодці!
Не безпечно ви майте, –
Козацьких коней із припона не пущайте,
Сідла козацькії под голови покладайте,
Бо се долина Кайнарськая,
Недалече здесь земля татарськая".
Тогді козаки з отамана Матяша насміхали:
"Десь ти, отамане, Матяшу старенький, між козаками не бував,
Десь ти козацької каші не їдав,
Десь ти козацьких звичаїв не знав,
Що ти нам, козакам-бравославцям, великий страх задав".
Тогді отаман Матяш од них далеко одступав,
Терновий огонь розкладав,
Коня свого козацького осідлав,
Біля себе припинав.
То саме вночі, заждав малую годинку, невелику часинку, –
Як не буйнії вітри повівали, –
Як турки-яничари з чистого поля в долину припали,
Дванадцять козаків бравославців-небувальців в полон забрали.
Отаман Матяш старенький на доброго коня сідає,
Шість тисяч турок-яничар побіждає,
Бравославців-небувальців із полону одбиває,
Ще й словами промовляє:
"Козаки бравославці-небувальці!
На коні козацькії сідайте,
Мні, старому, помощі давайте!"
Тогді козаки на коні сідали,
Чотири тисячі безбожних бусурменів побіждали,
Сребро і злото турецькеє од них забирали,
До города Січі швиденько поспішали,
В городі Січі безпечно себе мали,
Серебро і золото турецькеє между собою розділяли,
За отамана Матяша господа бога прохали:
"Десь твоя мати в небі пресвятилась,
Що тебе (лицаря да) породила,
Що ти в чистом полі пробував
Із нас, бравославців-небувальців, ні одного козака
із войська не утеряв". Поділитись сторінкою: 
| |
