Галілей

По безмежних просторах знайома путь
Не втомила землю і досі,
Бо ось знову дощі ідуть,
Осінь...

І коли повз кав'ярні, де теплі огні,
В черевиках іду подертих,
Чогось раптом спокійно-спокійно мені –
Чи то жити, чи вмерти...

Ах, ця осінь!
Це з нею постійно так:
Стисне серце в малий кавалок, –
І ось дні –
Наче сірий тифозний барак,
А за вікнами плями галок.

Гей, спокійні, досвідчені! Всякі! Ви!
Чиї щелепи мов обценьки!
Я тихенький, тихенький. Тихіш од трави...
Взагалі я дуже тихенький.

Не потрібно, звичайно, такої бридні
Тим, що мають нервову систему хорошу!
Ну, а я, хто обідає раз на три дні,
Інакше не можу!

Може, й справді такий обиватель я,
Що весь біль мій – пальто без вати;
Тільки ж, може, це з того, що я відтіля,
Де закон – не по разу вмирати!

Що я можу про себе сказати ще?
Бути щирим – не всім зуміти! –
Хіба те, що під сірим вечірнім дощем
Десь на розі вити б і вити.

Поділитись сторінкою: