Партизани

Коли запала тиша на землі,
Європа тішилась, отримавши свободу,
Та довго ще вела важкі бої
Маленька армія великого народу.

Їх не вітали сурми й барабани,
Втирала мати очі рукавом,
Ішли безвусі хлопці в партизани,
Аби не жити на своїй землі рабом.

І кожен знав, що орденів не буде,
Що обеліски ще не скоро їм поставлять,
Що обіллють помиями і брудом
За тридцять срібняків їх рідні браття.

І кожен чув, як стукотять вагони
Через мости небачених річок,
Сибірськими снігами ешелони
Дружин, батьків і навіть діточок.

І кожен бачив як горіла рідна хата,
Хоча по радіо скінчилася війна,
І сивого з медалями солдата,
Сп'янілого від крові і вина.

Не треба сліз, обдурений народе,
Пройшли роки, тепер побачив ти,
Що не буває справжньою свобода,
Якщо її на танках привести.

У багатьох тепер на серці камінь,
Багато слів високих і пустих,
Нема хрестів над їхніми кістками,
І нікуди нам квіти принести.

Нема хрестів над їхніми кістками,
І нікуди нам квіти принести...

Поділитись сторінкою: